Квантовий воїн

Розділ 11. Квантовий час

Усі ми згодні з тим, що ваша теорія — божевільна. Однак ми не можемо дійти згоди, чи настільки вона божевільна, щоб бути правдою.

Нільс Бор********

Скільки себе пам’ятаю, мене надзвичайно захоплювало питання часу. З якоїсь незрозумілої причини звичний плин часу спантеличував мене. Було цікаво, як наш життєвий досвід може просто зникати в «минулому» і більше не існувати. Дружина сотні разів чула від мене: «Тепер це в минулому», — коли я говорив про якусь подію, котра щойно трапилась і тепер загадковим чином розчинилась у тій порожнечі, яку називають «минулим» і більше про неї ніколи не чули й не згадували. Я не знав, чому хід часу так сильно зачаровував мене, але нарешті збагнув. Інтуїтивно я завжди знав, що час є не тим, чим видається, і мав нагоду на власному досвіді переконатися у всій його дивовижі.

Перший випадок трапився 2001 року в лекційній залі міста Ванкувер. Коли, завершивши виступ, я зійшов зі сцени, внутрішній голос чітко сказав мені: «З твоїми інвестиціями все буде добре». У той момент я не думав про інвестиції, тож цей голос приголомшив як своєю ясністю, так і впевненістю. Я пройшов у кінець аудиторії, де відповідав на запитання слухачів і підписував книжки, але весь цей час був вражений щойно почутим.

Дозвольте пояснити, що тоді відбувалося в моєму житті. За три тижні до цього я зробив величезну інвестицію в кілька ризикованих акцій, які почали стрімко падати. Упродовж трьох тижнів я втратив понад сотню тисяч доларів і, вочевидь, мав утратити ще більше. Звісно, я був занепокоєний, однак не думав про це, коли сходив зі сцени. Внутрішній голос завжди дуже допомагав мені, але цього разу увагу привернув той факт, що він з упевненістю, дуже чітко передбачав майбутнє.

Наступні кілька тижнів я роздумував над тим, що трапилося, і був спантеличений, звідки ж така впевненість. Чи знав мій внутрішній голос про те, що мало статися в майбутньому, і якщо так, то звідки йому це було відомо? Може, в іншому вимірі це майбутнє вже сталося, і якщо так воно і є, то чи визначена наша доля наперед? А як же свобода волі? Я був збентежений.

Протягом наступних кількох тижнів я продовжував утрачати гроші, але лишався дивним чином переконаний, що зрештою все буде гаразд. Приблизно за місяць втрати на інвестиціях зупинилися й акції почали підвищуватися, а через три місяці я не лише повернув собі втрачені кошти, але й заробив понад сотню тисяч доларів. Мій голос мав рацію. Він знав. Але питання було в тім, звідки він міг це знати.

Для нашого повсякденного життя час має настільки велике значення, що ми чинимо опір будь-яким спробам змінити те, як його бачимо, хоча фізики вже понад століття намагаються донести, що час — це зовсім не те, що ми собі уявляємо. Ми досі міцно тримаємося за ньютонівську модель абсолютного часу та простору, хоча ця теорія вже застаріла. Ми сприймаємо життя як послідовність певних подій, що слідують одна за одною, і пояснити, чому ми в це віримо, насправді дуже просто: саме так на це реагують наші п’ять органів чуття. Те, що відбувається, видається нам лінійним, когерентним та певним чином упорядкованим, де один епізод іде за іншим. У просторово-часовому вимірі, який сприймає наша свідомість, насправді саме це й відбувається. Однак фізики стверджують, що у квантовій реальності, де ми існуємо у вигляді енергетичних вібрацій, відбувається щось геть інше. Як це не дивно, у квантовому часі минуле, теперішнє та майбутнє існують водночас і є взаємозамінними.

Питання часу завжди спантеличувало фізиків, ба навіть сам Ейнштейн ламав голову над природою часу, коли працював над теорією відносності. Ейнштейн уважав, що час не є сталою величиною і змінюється під дією обставин. Усе залежить від руху, тож, коли об’єкти рухаються з більшою швидкістю, час уповільнюється. Це приводить нас до відомої «теорії парадокса близнят»1, до якої часто вдаються, аби пояснити незвичні властивості часу. Один близнюк вирушає в космічну мандрівку і десять років подорожує зі швидкістю, близькою до світлової, а другий залишається вдома. Повернувшись на землю, перший близнюк постарішав лише на рік, тоді як інший зістарівся на десять.

Цей ефект розтягування часу, який уперше виявив Ейнштейн, був доведений складними лабораторними експериментами з використанням атомних годинників і камер гіпершвидкості. Фізик Девід Бом припустив, що час є частиною значно більшої реальності, де події відбуваються в певній послідовності, але не обов’язково в лінійному порядку. Час і простір є відносними поняттями, проекціями реальності іншого виміру. Якщо це правда, то все, що ще чекає на нас попереду, вже сталось у вимірі, який наші органи чуття не можуть сприйняти. І в деяких випадках завіса, що відокремлює ці реальності, може піднятися.

Коли я сходив зі сцени, підсвідомість, мабуть, якимось чином прорвалася крізь час і простір, побачила, що має статися в майбутньому, і через внутрішній голос повідомила мені про це. Ось як усе було. Або ж мій внутрішній голос просто вгадав.

Філіп К. Дік, автор багатьох науково-фантастичних книжок, також пережив незвичний досвід і, певно, зміг потрапити в майбутнє. У 1970 році він написав роман під назвою «Лийтеся, сльози, сказав полісмен». У цій книжці одна з героїнь — дев’ятнадцятирічна дівчина на ім’я Кеті — одружена з чоловіком, якого звати Джек. Спочатку читачеві здається, що Кеті причетна до злочинної діяльності, однак трохи згодом ми дізнаємося, що насправді вона співпрацює з поліцією і в неї роман з інспектором. Незабаром, після завершення своєї книжки, Дік випадково зустрів дівчину на ім’я Кеті, у якої, як виявилося, був хлопець Джек. Дік потоваришував із цією дівчиною. Одного вечора, коли вони заходили до ресторану, вона раптом зупинилася, повернулася до нього та сказала: «Я не можу туди піти». У ресторані сидів інспектор поліції, якого Дік знав, — вони обоє бачили його крізь вікно. «Я маю зізнатися тобі в дечому, — сказала Кеті. — У нас із ним роман»2.

Якимось чином те, що тоді відбувалося, стало матеріалом для вже написаного роману. Ось як Дік прокоментував це: «Безсумнівно, це дивний збіг обставин. Може, я маю дар передбачення?» Мабуть, він на підсвідомому рівні зазирнув у майбутнє ще до того, як навіть зустрів цю дівчину, але знову ж таки питання в тому, як ми можемо побачити те, чого ще не трапилося, якщо тільки майбутнє вже не сталося.

А зараз розповім вам іншу, ще неймовірнішу історію. Під час моєї слухацької творчої відпустки ми з Енні вирушили на каяках до однієї ізольованої бухти, де кількома місяцями раніше провели чотириденний віжн-квест. Віжн-квест — церемоніальний ритуал, коли людина залишає своє звичне життя та усамітнюється, зазвичай десь на природі, де молиться, аби їй з’явився образ, знак, розуміння, які вели б її по життю3. Віжн-квест виявився дуже помічним для нас обох, тому ми хотіли повернутися туди та віддати належне місцю, де пережили все це. Після кількох годин на каяках припливли до бухти, де два місяці тому провели разом чотири дні. Ми витягнули каяки на берег і почали молитися та дякувати, аж раптом сталося дещо незвичне. Спершу це було відчуття — всепоглинаюче відчуття того, що я перебуваю тут не лише в теперішньому, але й у минулому також. Я не розумів, що відбувалося, але знав, звідки йшло це відчуття, і тоді побачив його. Воно було схоже на сяюче видіння, справжнє і водночас уявне — я побачив самого себе, який розкладав спальний мішок на тому самому місці, де спав два місяці тому. Я переживав своє минуле. Ніколи раніше так гостро не відчував, що перебуваю поза часом і простором. Якби я був наодинці, то подумав би, що це гра моєї уяви, яка хотіла пожартувати наді мною, та коли пошепки сказав Енні, що саме бачу, то виявилося, що вона теж це бачила. Ми обоє заціпеніли, вражені тим, що відбувалося.

Дозвольте пояснити: ми бачили не фізичні образи самих себе. Я навіть на хвилинку не задумався над тим, щоб підійти й торкнутися себе чи Енні з минулого. Це радше нагадувало внутрішнє видіння, що якимось чином стало проекцією в часово-просторовій реальності, майже як кванти, які змінюються з часточок на хвилі і навпаки. Із подивом поспостерігавши за образами Енні та мене, ми почали молитися. Молилися до себе з минулого, спрямовуючи минулих себе до усвідомлення майбутніх подій, які ще чекали на нас попереду. Ми стали власними наставниками з майбутнього і допомагали собі з минулого. За кілька хвилин я сказав: «Енні, нам уже час іти». Ми були свідками просторового зсуву, і моє тіло знало, що ми повинні піти. Залишивши бухту, на каяках у цілковитій тиші повернулися назад до будинку Енні, роздумуючи над цим незвичним випадком.

Уже на кухні обговорили побачене. «Що ти бачила? Що трапилося? Ти впевнена, що бачила це? Тож ми обоє бачили одне й теж? Що це було? Як таке могло статися?» Ми ставили питання, сумнівалися, обговорювали кожну деталь і досі перебували під враженням. Коли цілком усвідомили те, свідками чого стали, то одразу ж перейшли на наступний рівень свідомості, де почуття краси та дива людського існування настільки переповнило нас, що ми розплакалися в обіймах одне одного, а тоді сміялися та знову плакали.

Відчуття були такими загостреними, що я відчув раптове перевантаження нейронних мереж і виснаження від пережитого досвіду. «Мені потрібно відпочити», — сказав я, вже прямуючи до гостьової кімнати. Вмостився на ліжко, зачарований таким ростом усвідомлення. Я відчував таку ясність та усвідомленість. Більшу частину дорослого життя тренував свідомість, аби вона дозволила чомусь схожому трапитися в моєму житті — і зрештою це сталося. А тоді я припустився величезної помилки. Мене охопило почуття самовдоволення.

«Тепер я знаю, що я чарівник», — гордовито сказав собі. І щойно це вимовив, моя усвідомленість, що досягла просвітлення, раптом повернулася до звичного стану. Я був приголомшений. Почувався маленьким хлопчиком, який із жахом спостерігає за тим, як його кулька морозива падає з ріжка прямісінько в бруд. Зарозумілість — погана риса, особливо коли граєш у космічну гру. Я встав і пішов до Енні, аби розповісти їй, що сталося. Вона так сильно сміялася, що аж упала на підлогу.

Цей досвід, який ми пережили разом із Енні, назавжди змінив моє сприйняття часу, відкривши нові можливості роботи з квантовим часом. Зараз я з власного досвіду знаю, що минуле єдине з теперішнім — не теоретично, а насправді. Такі події змінюють наше бачення світу.

Хоча цей досвід і не є чимось звичним, та все ж існують свідчення інших людей про схожі випадки. Один із таких епізодів стався з двома професорками з Оксфорду, які гуляли в саду Малого Тріанона, що у Версалі. Енн Моберлі, директорка коледжу Сент Ґ’ю, та Елеанор Журден, її заступниця, розповіли, що під час прогулянки помітили, як місцевість, що відкривалася перед їхніми очима, на кілька хвилин укрило мерехтливе світло, і зовсім неочікувано жінки побачили довкола себе людей, убраних в одежу вісімнадцятого сторіччя, які мали дуже занепокоєний вигляд. Професорки не просто все це бачили — вони ще й устигли поспілкуватися з декотрими з учасників цієї події. Один чоловік розповів їм, що шлях, який вони обрали, дуже небезпечний, і порадив негайно звернути з нього. Зрештою, це видіння зникло; однак вони помітили, що на місці, де щойно прогулювалися, зараз стояла кам’яна стіна.

Повернувшись до Англії, Моберлі та Журден почали вивчати історичні документи й дійшли висновку, що стали свідками штурму палацу Тюїльрі та вбивства швейцарських гвардійців. Події, що трапилися з професорками, зафіксовані в усіх деталях і зберігаються в Британському товаристві психічних досліджень4. Хоча не можна виключати того, що це була ретельно продумана вигадка двох жінок, питання в тому, для чого вони це робили б. Навіщо цим двом високоосвіченим академікам ризикувати кар’єрою та репутацією й піддавати себе нищівній критиці — а саме так і було — без будь-яких на те мотивів? Найімовірніше, ці події трапилися насправді.

Усе це відкриває перед нами перспективи квантових можливостей, тож тепер я візуалізую та молюся не лише за майбутнє, але й за минуле теж. Якщо візуалізація та молитва можуть впливати на майбутнє (а наскільки ми знаємо, саме так і є), то з квантового погляду логічно буде припустити, що вони також позначаються на минулому. Хто з упевненістю скаже, що неможливо перенестися з теперішнього в минуле?

Але як, запитаєте ви, можна з майбутнього вплинути на минулі події, якщо вони трапилися ще до того, як ви почали на них впливати? Логічно, якщо це вже сталося, то жодні наші дії в майбутньому не можуть цього змінити. У часово-просторовій реальності все так і є. Однак у квантової реальності своя динаміка. Тут минуле, теперішнє та майбутнє відбуваються водночас, тому, коли подія стається в минулому, ми, перебуваючи в майбутньому, можемо в той самий час змінювати її. Наш вплив із майбутнього завжди буде тим чинником, який вирішуватиме минуле.

Так, ніщо не заважає набожному християнину, скажімо, помолитися за Ісуса, коли той помирає на хресті, адже, з квантового погляду, це не лише минула подія, але й те, що відбувається саме зараз. Чи можемо ми зі свого майбутнього допомогти Ісусу в його важкому випробовуванні? Принаймні завжди можемо спробувати, і якщо існує хоча б найменша ймовірність того, що це дійсно спрацює, то чи не зобов’язані це зробити? Чи можемо ми допомогти ще й Будді стати просвітленим? Якщо ця ідея стане популярною, то мільйони буддистів почнуть створювати свою проекцію в минуле, аби допомогти Будді в його пошуку просвітлення (можливо, вони завжди були однією з причин, чому Будда став просвітленим).

Я досі проектую себе в минуле й подумки переношуся в той день, коли декілька років тому ледь не вбив одного мотоцикліста. Для мене це був жаский досвід, а для нього — і поготів. Я їхав по шосе, накрапав дрібний дощ, і я дуже поспішав. Машина переді мною сунулася повільно, тож я краєм ока кинув у дзеркала заднього та бокового виду, а потім різко виїхав на смугу обгону. Не перевіривши сліпу зону. У той момент мотоцикліст якраз обганяв мене, і я його підрізав. Я з жахом бачив у дзеркалі заднього виду, як його мотоцикл швидко обертався по колу та вихляв, а водій усіма силами намагався взяти ситуацію під контроль. На мить кермо опинилося в кількох сантиметрах від асфальту. Якимось дивом він таки впорався з керуванням. За кілька хвилин, опанувавши себе, ми з дружиною почали молитися. Ми молилися в часі, який зараз був майбутнім, звертаючись до мотоцикліста з минулого, спрямовуючи увагу саме на цю людину за тих кілька секунд до того, як я виїхав перед ним. У тій молитві я говорив: «Я молюся за тебе з минулого. Зараз перед тобою з’явиться машина. Ти повинен бути вкрай пильним та уважним. Не хвилюйся. Зберігай спокій. Усе буде гаразд».

Я був щирим, сповненим віри та конкретного наміру. Чи спрацювало це? Чи думаю я, що він почув мій голос з майбутнього, перш ніж я підрізав його? Дуже сумніваюся, що той справді чув мої слова, проте цілком можливо, що за кілька секунд до події він на підсвідомому рівні відчув усередині вібрацію, яка змусила його бути дуже пильним без очевидної на те причини. Якщо взяти до уваги той факт, що відтоді я десятки разів повторював цю молитву, мабуть, саме мої слова допомогли йому вціліти. Проте я ніколи не знатиму цього напевне. Із квантового погляду все це цілком можливе, а якщо така ймовірність існує, то я завдячую тому водієві, тому й далі продовжую звертатися до нього. Тепер, через декілька років, можна з упевненістю сказати, що, коли я підрізав мотоцикліста, хтось із майбутнього (тобто я, водій автівки) з різних точок майбутнього проектувався до нього.

Я хотів би розповісти вам іще одну історію, коли мені вдалося зцілити себе з майбутнього. Приблизно два роки тому я потягнув спину і мусив лежати в ліжку. Таке вже траплялося кілька разів, і моє одужання завжди протікало за одним і тим же візерунком. Я залишався в ліжку впродовж кількох днів, аби спині стало легше, і самопочуття поступово покращувалося. За тиждень я повертався до звичного життя. Тіло — це дивовижний організм, здатний зцілювати себе сам, коли нічого іншого йому не залишається. Проте цього разу процес одужання не був звичним, і за тиждень я ледве міг підвестися з ліжка. Я згадав про товариша, який пошкодив собі спину, коли ніс по сходах телевізор, і після цього так і не одужав. Зі спиною завжди так, подумав я і раптом розхвилювався. І тоді зловив себе на цьому.

Хвилювання призводить лише до одного: ми притягуємо те, через що хвилюємося. Знаючи це, я повинен був негайно змінити думки, тому для одужання почав виконувати вправи для розвитку сили мозку. Однак почувався змученим і вразливим, бажав, щоб про мене попіклувалися. Я не хотів нічого робити. Прагнув, щоб хтось інший вилікував мене, зробив цю роботу за мене. Аж раптом мене осінило, що я можу покликати себе з майбутнього, — і саме це й зробив. Одразу ж почав уявляти, що відбувається в майбутньому. Уявляв, як співаю, молюся, б’ю в барабан і зцілюю себе. Це виявилося легко, але то була не просто уява: я відпустив усе, що тримало мене, та інтуїтивізував, що мені потрібно робити в майбутньому, аби допомогти собі в теперішньому. Я не докладав жодних зусиль, оскільки нічого й не робив: я з майбутнього сам лікував себе і робив за себе все необхідне. Я не надто напружував уяву — просто думав, що міг би робити, тож дозволив, аби течія моїх фантазій плавно несла мене сама. Був спокійний і розслаблений.

Здавалося, наче те, що я хотів уявити, виникало саме собою. Я просто розслабився під дією цього заспокійливого ефекту. Неймовірно, але знайшов потрібного мені цілителя — себе з майбутнього. У перші декілька днів вдавався до цієї техніки безліч разів і щоразу відчував у спині поколювання енергії. Я не намагався візуалізувати чи уявити це поколювання, усе насправді так і було. Чи була це лише моя уява? Можливо. Але так само можливо й те, що мене огорнула енергія зцілення з майбутнього. Моя спина, яка раніше не піддавалася лікуванню, тепер успішно зцілювалася. За два дні я вже встав із ліжка, а ще через тиждень повністю одужав.

Коли процес зцілення завершився, я почав повертати свій борг. Почав лікувати себе з майбутнього, відновлюючи ті самі óбрази, які раптово з’являлися в моїй голові, коли я кількома тижнями раніше лежав у ліжку. Я замикав енергетичний ланцюг. Коли ви працюєте у цих вимірах, то завжди маєте повернути борг. Якщо отримуєте доступ до енергії з майбутнього та позичаєте її, не забудьте виконати свій обов’язок і зробити те, що уявляли. Що буде, якщо цього не зробити? Ви більше ніколи не зможете з упевненістю зробити це знову.

Чи справді я зцілив себе з минулого? Може, це був ефект плацебо? Чи вилікувався б я в будь-якому випадку? Ніхто ніколи цього не знатиме напевне, але одне можна сказати точно: коли я лежав у ліжку зі страшенним болем у спині, мене в той самий час лікував я з майбутнього. Усе насправді відбувалося так, як я уявляв.

Мій протеже Робін Бенкс5, який навчає людей моєї системи розвитку сили мозку в Європі та Південній Африці, розповів схожу історію про те, як спроектував у минуле самого себе. Робін сидів у парильні, у своєму прекрасному домі в місті Йоганнесбурґ, і з насолодою згадував, як рік тому придбав цей будинок і, ремонтуючи його, мав вирішити, потрібна йому тут лазня чи ні. На шляху до втілення цієї мрії стояло безліч перешкод і викликів, до того ж архітектор радив йому цього не робити і вже майже переконав Робіна, але останній був настільки впевнений, що в будинку таки має бути парильня, й настільки цього хотів, що, зрештою, таки вніс її в проект. То було правильне рішення, адже тепер він постійно нею користується й отримує від цього неабияке задоволення.

Того дня він парився в лазні, роздумував над рішенням, яке прийняв рік тому, аж раптом його осяяло: «Я повинен допомогти собі прийняти правильне рішення». Він подумки перенісся до себе з минулого. Чоловік сказав: «Робіне, я з майбутнього. Сиджу в парильні й обожнюю це місце. Знаю, що ти вагаєшся, чи потрібно її будувати, але кажу тобі, що ти неодмінно повинен це зробити». Його голос звучав переконливо та проникливо, він давав чіткі вказівки собі з минулого, який ніяк не міг прийняти остаточне рішення. Робін продовжував це робити впродовж кількох тижнів, щоразу, коли сидів у лазні, так звертаючись до себе з минулого. Чи допомогло це йому тоді прийняти рішення? Чи стала його проекція джерелом того «непереборного відчуття», яке виникло, коли він не міг вирішити, що ж потрібно робити? Із квантової точки зору саме так і є.

Я розумію, що спершу цю ідею збагнути доволі важко, але щойно ми зрозуміємо її принцип, то одразу ж відкриємо для себе ще один спосіб роботи з енергією. Ми повинні регулярно подумки переноситися до себе з минулого, допомагаючи собі в періоди кризи, коли нам необхідно прийняти якісь важливі рішення. Так не лише допомагаємо собі з минулого та вказуємо правильний шлях, але й будуємо важливі стосунки між собою з теперішнього та собою з минулого. Якщо візьмемо за звичку допомагати своєму «я» з минулого, то це означатиме, що наше майбутнє «я», найімовірніше, створює проекцію на наше теперішнє «я». Подумайте лишень: якщо ми звикли подумки звертатись у минуле і віримо, що це дійсно працює, для чого нам зупинятися? Звісно, наше майбутнє «я» спрямовує нас. Коли ми знаємо, що саме зараз отримуємо вказівки, молитви, енергію та допомогу від майбутнього «я», це заспокоює та додає сил. Воно допомагає нам, адже ми встановили з ним зв’язок. Наше майбутнє «я» зацікавлене, щоб ми все зробили правильно. Робота з квантовим часом означає, що квантова гра розгортається з небувалою швидкістю. Тепер у ній задіяні наші «я» з майбутнього та з минулого, і вони взаємодіють з нами. Це вражаюче.

Коли ми регулярно використовуємо ці техніки на практиці, кожен аспект нашого єства — минуле, теперішнє та майбутнє — вчиться покладатись одне на одного. Наприклад, коли я повертав собі «борг», то дав знати своєму «я» з минулого, що воно може в будь-який час покликати мене. Так і сказав: «Я — твоє майбутнє “я”. Ти завжди можеш покликати мене. Я спрямую тебе в потрібному напрямку, допоможу та зроблю все, про що мене попросиш. Усе, про що ти попросиш, я зроблю».

Я хотів, щоб минуле «я» знало це, тому щоразу, коли створював проекцію в минуле, казав йому, що воно завжди може покликати мене з майбутнього. Цей зв’язок між нами додає впевненості, коли я кличу своє майбутнє «я» (зараз дуже часто це роблю). Я вірю — ні, навіть більше — я знаю, що моє майбутнє «я» робить усе, про що я його прошу. Усі частини мого єства (минуле, теперішнє та майбутнє) — це люди слова, і ми довіряємо одне одному. Стосунки між мною та моїм майбутнім «я» стали настільки тісними, що тепер я знаю: воно допомагає мені, навіть коли не кличу його. Ми з моїм майбутнім «я» дуже активно граємо в космічну гру та в монополію, і воно спрямовує мене та всіляко допомагає з майбуття. Чи підбадьорює це мене?

Ось кілька наукових пояснень, що допоможуть збагнути, як це відбувається. Найочевиднішим фактом, певно, є те, що реальність минулого, теперішнього та майбутнього у квантовому часі відбувається водночас, однак також існує таке квантове явище, яке стосується запізнілих і випереджувальних хвиль, — так звана теорія поглинання Вілера — Фейнмана, за якою хвиля може з майбутнього переміщатися в минуле, прямуючи до свого джерела. Відповідно до цієї теорії, електрони випромінюють хвилі як у минуле, так і в майбутнє. У квантовій реальності час і простір не відокремлені одне від одного, а існують одночасно в одному континуумі. Тому свідомості не так уже й важко переміщатися в часі вперед і назад. Навіть таке престижне наукове видання, як New Scientist6, нещодавно опублікувало статтю під заголовком «Квантова заплутаність: як майбутнє може вплинути на минуле».

У попередньому розділі я розповідав про експерименти Джана та Данн, у яких добровольці впливали на кількість нулів та одиниць, що видавав ГВП. Більшість людей були приголомшені тим, що змогли зробити. А далі все стає ще дивнішим, і я навмисне чекав до цього моменту, щоб розповісти вам це. У 87 000 експериментів учасники намагалися вплинути на результати не під час роботи машини, а коли вона вже завершила свій цикл. У цих випадках генератор випадкових подій створював дані у звичний для цього спосіб, а отримані результати (яких ніхто не знав) запечатувалися в конверті. Згодом за допомогою свідомого наміру учасники намагалися вплинути на результати протягом періоду від трьох днів до двох тижнів від моменту, як вони їх одержали, але перш ніж відкрили конверти. Вивчаючи отримані дані, науковці виявили, що здатність добровольців впливати на результати після завершення експерименту була такою ж, як і під час роботи машини. Насправді ж це не зовсім так. Ефект створення проекції в минуле був статистично більшим, ніж у процесі роботи генератора. Це дає змогу припустити, що сила наших думок може бути ще більшою, якщо ми подумки звертатимемося в минуле або майбутнє.

Коли володіємо цією інформацією, наші можливості обмежуються лише переконанням у тому, на що саме ми здатні, і, завважте, нашою готовністю впроваджувати ці нові техніки в життя. Ми повинні регулярно створювати проекцію в минуле та кликати майбутнє «я», так відточуючи свою майстерність. Ми повинні налагоджувати ці зв’язки. Усе це непомітно, проте сильно впливає на нашу підсвідомість. Вона фіксує цю дивну та незвичну практику. Коли ми постійно вправлятимемося подумки в тому, щоб переноситися в минуле та отримувати допомогу від майбутнього «я», підсвідомість призвичаїться до цього. Це, щонайменше, стане нашим плацебо-переконанням і так допомагатиме. Однак, найімовірніше, виконуючи ці вправи, ми утворимо в мозку нові нейронні мережі (схоже на те, як це було в експериментах Паскуаля — Леоне) і розвинемо в себе ці здібності. Також існує можливість, що, коли наш вид еволюціонує до космічної свідомості, ці здібності стануть звичними функціями майбутніх поколінь. Квантові партнери в часі та просторі

Ми можемо встановити квантові відносини з будь-ким, хто колись існував у Всесвіті. Ви вже знаєте, як це робив я, коли закликав своє майбутнє «я» зцілити мене, і, за бажання, можемо піти ще далі. Чому б не зв’язатися з видатними вчителями — тими чоловіками та жінками, якими найбільше захоплюємося та яких прагнемо наслідувати, — і не перейняти їхню мудрість?

Цю здатність виявив Наполеон Гілл, наставником якого був не хто інший, як великий промисловець Ендрю Карнеґі, найбагатша та найвпливовіша людина у світі на межі двадцятого сторіччя. Гілл навчився в цього кмітливого бізнесмена законів успіху і сам розбагатів, однак отримав дещо більше, ніж просто багатство та успіх. Карнеґі, котрий розумів, яку саме роль свідомість відіграє в досягненні успіху, познайомив цього молодого чоловіка зі способами використання підсвідомості. Під керівництвом Карнеґі Гілл використовував найнезвичнішу на той час практику, що дозволила йому проникнути у квантове поле (хоча тоді це так не називалося). У книжці «Думай і багатій» Гілл розповів про свої регулярні уявні зустрічі з (як він це називав) «невидимими радниками» — дев’ятьма людьми, якими найбільше захоплювався і яких хотів наслідувати.

Від самого початку метою його практики було «вразити підсвідомість певними характеристиками, які я прагнув мати». Однак Гілл помітив, що під час уявної розмови кожен із наставників дає йому «дивну інформацію, яка вселяє страх» — так він це називав. Це дивувало і водночас приголомшувало його: «Я був вражений, коли зрозумів, що ці уявні особи стали, вочевидь, справжніми». Дійсно, ці зустрічі були такими реалістичними, що на якийсь час Гілл припинив їх проводити, побоюючись, що втрачає глузд. Однак вони були настільки помічними, що незабаром він знову відновив цю практику й почав звертатися до них не лише з власними потребами, але й із потребами своїх клієнтів7.

Я навчив цієї практики багатьох людей. Одним із них був Ґрегем Кірні, молодий митець з винятковим талантом, з яким я познайомився в Південній Африці під час свого лекційного туру. Цей метод допоміг йому проводити уявні бесіди з видатними митцями минулого. Одного дня він розповів мені про це і був переконаний, що той досвід не обмежувався його уявою: «Я справді відчуваю, як їхня присутність допомагає мені. Вони поруч. Я це знаю». Цей метод, безсумнівно, йому підходив, адже тепер його картини прикрашають лобі великих готелів і будинки заможних людей зі всього світу.

Один шанований містик Ендрю Гарві розповідає про квантові стосунки зі своїм Рінпоче. «Під час медитацій я роздумував про нього, про все те, чим він був і що казав, і це дозволило мені краще його зрозуміти. Я став усвідомлювати, що, якщо постійно думати про такого просвітленого майстра, можна проникнути в його мудрий розум, як і у власний, та отримувати від нього поради й натхнення»8.

Ісус, Будда, Леонардо да Вінчі, Річард Бренсон — ми можемо зв’язатися з цими людьми квантовим способом. Видатні митці, геніальні новатори, кмітливі підприємці, благочестиві містики — кого б ми собі не обрали, у нас є можливість з усіма поспілкуватися. Це зовсім не складно. Найважче — прийняти цей спосіб, який може видаватися шокуючим, але в цьому нам допоможе тренування квантового воїна. Укорінивши квантові постулати, з абсолютною вірою в те, що тепер ми можемо все це зробити, маємо лишень обрати, з ким саме хочемо зв’язатися.

Та, перш ніж спробуємо це зробити, варто сформулювати базові переконання, які допоможуть утілити цю можливість у життя. Ми повинні повірити в ці можливості, перш ніж намагатимемося встановити із кимось зв’язок, — і, звісно, відвертий скептицизм зведе будь-який можливий ефект нанівець. Це і є переваги тренування у квантовий спосіб. Ми тренуємося, аби вміти функціонувати у квантовій реальності, де все існує для нас у формі можливості.

Починаємо з того, що зв’язуємося з нашими квантовими партнерами, відчуваємо їхню енергетичну присутність, яка вібрує в павутинні. Прочитавши та всотавши всю наявну інформацію про потрібну нам людину, ми можемо увійти з нею в резонанс і тоді вести уявні розмови, повноцінний діалог. Спочатку це може видатися дещо незвичним, і ми повинні будемо використати всю свою уяву, аби процес розпочався, однак настане момент, коли уява відпаде, а на зміну їй прийде щось справжнє.

Інший метод, яким зараз послуговуюся, як на мене, більш ефективний — це встановити телепатичний зв’язок із обраним вами квантовим партнером і просто завантажити інформацію. Ця техніка передбачає налаштування на одну частоту не лише з нашим розумом, що допомагає «відчути» зв’язок. У такому медитативному стані ми інтуїтивізуємо або завантажуємо повідомлення, які виходять за межі словесної оболонки. Ми чуємо не слова, а радше відчуття зв’язку. Нам навіть не потрібно знати чи розуміти, що саме ми приймаємо, — з часом усе відкриється. Знову-таки саме наша уява розпочинає весь процес, але в якийсь момент вона нас залишає; ми долаємо прірву і об’єднуємося зі своїм квантовим партнером.

Повторюся (і на цьому треба наголосити), що надзвичайно важливо вірити в можливість усього цього. Це не якесь наївне переконання, що ґрунтується на самих надіях, — це переконання, яке живиться та міцнішає від нашого розуміння законів Усесвіту. Усе існує для нас у формі можливості, у тому числі й квантові стосунки. Саме наша віра та переконання в тому, що це можливо, дозволяють цьому статися. Віра та переконання — дуже могутні енергетичні сили. Воїни впевнено користуються цими силами, і ті прочиняють нам двері до великих таємниць. Джин Г’юстон, блискуча письменниця та психологиня, ось що пише про квантові відносини: «Перед вами відкривається безліч можливостей. Ви отримуєте енергію, осяяння, синхронічність і завантажуєте їх осяйність»9.

Практикуючи зв’язок із квантовим партнером та завантажуючи «його осяйність» упродовж кількох місяців, ми починаємо постійно відчувати присутність цієї особи, і саме в той момент наші стосунки перестають бути уявними. Наш наставник перетворюється на квантового партнера. Знаю це з власного досвіду: сам будував квантові стосунки саме таким способом. Мої квантові партнери завжди поряд зі мною, навіть коли я не думаю про них.

Багато давніх духовних писань указують на те, що минуле, теперішнє та майбутнє відбуваються водночас і що сам час — це дитя свідомості. У Ведах10 згадується про нашу здатність виходити за межі часу. У Бгаґавад-ґіті11 є один епізод, де Крішна (Бог) являється принцові Арджуні напередодні великого бою. Арджуна занепокоєний людськими втратами, які ось-ось мають торкнутись обох сторін, отож Крішна посилає йому видіння реальності, що існує поза часом, і тоді Арджуна бачить, що смерть та народження відбуваються водночас, а те, що має статися на полі бою, насправді вже сталося. Здобувши певність, він рушає в бій.

У Біблії Ісус у Гетсиманському саду каже Петрові: «Перш ніж заспіває півень, ти тричі відречешся від мене»12. Петро заперечує це, але (безсумнівно) ще до сходу сонця саме так і стається, і коли Петро чує спів півня, то починає плакати, бо розуміє, що не лише тричі зрадив свого вчителя, але й що сталося саме так, як передрікав Ісус. Звідки Ісусові було знати про те, що має статися, якщо тільки воно вже не сталося в майбутньому? Ми повинні думати про ці квантові істини й не дозволяти реальності вводити нас в оману. Майбутнє

Доля людства вже від початку часів записана в наших нейронних мережах як «код можливостей». Як це не дивно, але у квантовому часі майбутнє вже трапилося. У квантовому часі доля нашого виду склалася — вона була визначена нашими виборами та виборами минулих і майбутніх поколінь. Якщо припустити, що космічна свідомість стала невід’ємною частиною нашого виду в майбутньому — у що ми віримо, — ніщо не перешкоджає звернутися до найрозумніших та найпроникливіших людей майбутнього і дозволити їм спрямовувати нас, указуючи на те, що ми повинні зараз робити. Для цих людей ми є першовідкривачами, які резонують у їхньому минулому. Вони можуть указати нам шлях у майбутнє, допомогти збагнути, які практики та переконання здатні втілити це бачення в життя. Їхня доля залежить від нашого правильного вибору. Вони зацікавлені в цій допомозі, а чи могло б бути інакше?

На відстані тисяч років у майбутньому існують люди, які озираються на наш час і знають, що ми досі боремося, не знаємо про свій потенціал, але вже стоїмо на порозі народження космічної свідомості нашого виду. Для нас це вирішальний етап. Я переконаний, що саме зараз безліч із них моляться за нас, створюють проекції різних бачень та образів, які надсилають нам із майбутнього в теперішнє, виплітаючи павутиння у спосіб, про який ми ще тільки маємо дізнатися. Можливо, вони мають храми чи навіть державні установи виключно для таких завдань. Цілком імовірно, що це правда.

Альберт Ейнштейн сказав: «Люди, які, як і я, вірять у фізику, знають, що різниця між минулим, теперішнім та майбутнім — це лишень уперта нав’язлива ілюзія»13. Це переконлива ілюзія, яка ґрунтується на тому, що нам підказують наші відчуття, але все одно ілюзія, і ми повинні повсякчас про це пам’ятати. Тепер у нас є такі способи роботи з часом, про які наші попередники могли лише мріяти. Те, що сьогодні здається нам неймовірним, для майбутніх поколінь буде абсолютно звичним явищем.

******** Коментар фізика Нільса Бора, одного з основоположників квантової теорії, щодо наукової праці колеги.

********

Коментар фізика Нільса Бора, одного з основоположників квантової теорії, щодо наукової праці колеги.