Іліада

УБИВСТВО ГЕКТОРА

1] Наче сполохані лані, трояни, добігши до міста, 2] Піт обтирали і спрагу питтям вдовольняли жагучу, 3] Мовчки до визубнів муру схилившись. Тим часом ахеї 4] Вже із щитами на плечах підходили близько до муру. 5] Гектор же, згубною долею скутий, один залишився 6] Під Іліоном самим, недалеко від Скейської брами. 7] До Пелеона з таким Аполлон тоді словом звернувся:

8] «Що ж це ти, сину Пелеїв, так швидко за мною женешся, 9] Смертний – за богом безсмертним? Ти, мабуть, того і не знаєш, 10] Що не людина, а бог я, і так розлютився шалено? 11] Навіть не дбаєш про битву з троянами, що утікають 12] З жахом до міста свого, а ти лише час тут марнуєш. 13] Не сподівайся убить мене: смерті-бо я не підвладний!» 14] Гнівом охоплений, так Ахілл відповів прудконогий:

15] «Ти ошукав, дальносяжче, мене, із богів найхитріший, 16] Вдаль заманивши від мурів! Без тебе троян ще багато 17] Гризли б тут землю зубами, назад в Іліон не вернувшись! 18] Ти мене слави позбавив великої. Тож врятувати 19] Легко троян тобі: помсти в майбутньому ти не боїшся! 20] Хоч на тобі навіть сам я помстився б, якби моя сила!»

21] Мовивши так, до міста він вирушив, повен одваги, 22] Мовби із повозом кінь, що в гонах бере нагороду, 23] Ледве землі доторкаючись, легко летить по рівнині, – 24] Ступнями так безустанно Ахілл миготів і коліньми.

25] Перший Пріам, староденний Ахілла помітив очима, 26] Як по рівнині той мчав і сяяв озброєнням мідним, 27] Наче зоря, що наприкінці літа виходить на небо 28] Й сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі, –

29] Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають. 30] Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним 31] І вогневицю виснажливу людям нужденним приносить. 32] Так же і мідь у героя, що мчав, на грудях блищала. 33] Заголосив староденний, і, високо руки піднявши, 34] По голові себе бив, і, стогнучи, любого сина 35] Голосно став він благати, а той перед брамою Трої 36] Все ще стояв, рішучості повен з Ахіллом змагатись. 37] Руки до сина простягши, старий йому жалісно мовив:

38] «Гекторе, любе дитя, не чекай ти цього чоловіка 39] Сам, наодинці, бо стрінеш загибель свою незабаром, 40] Сином Пелея подоланий, – він набагато сильніший, 41] Ревний занадто! Коли б він безсмертним так само був любий, 42] Як і мені, його пси й коршаки б незабаром терзали 43] В полі, й скорбота страшна одлягла б од мого тоді серця. 44] Тож багатьох одібрав він у мене синів благородних, 45] Вбивши або у полон їх на острів далекий продавши. 46] Навіть і зараз я серед троян, що вернулись до міста, 47] Двох не побачив синів – Лікаона і з ним Полідора, 48] Що Лаотоя, жінок володарка, мені породила. 49] А як живі вони в стані ворожому, їх незабаром 50] Міддю і золотом викупим ми, – цього в нас багато, – 51] Досить за донькою Альт дарував мені, старець славетний. 52] А як померли вони і зійшли до оселі Аїда, – 53] Смуток огорне мене і матір, що їх породила. 54] Інші ж троянські осельники той відчуватимуть смуток 55] Дуже недовго, – лиш ти б не загинув, Ахіллом підтятий. 56] Отже, дитя моє, в мури ввійди, щоб троян і троянок 57] Урятувати й не дати великої слави зажити 58] Сину Пелея, та й милого б сам ти життя не позбувся. 59] Зглянься й на мене, бездольного, нині-бо я, безталанний, 60] Мислю ще, завтра ж пошле мені батько Кронід – на порозі 61] Старості – долю жахливу, й багато я лиха побачу: 62] Любих загибель синів і дочок загнання в неволю, 63] їхні сплюндровані спальні, маленьких діток нерозумних, 64] В несамовитості дикій об землю розбиваних люто, 65] Та невісток, полонених руками ахеїв жадливих. 66] А наостанку й самого мене під дверима вхідними 67] Хижі терзатимуть пси, коли, вдаривши гострою міддю, 68] Хтось мені груди пройме і вихопить душу із тіла, – 69] Пси з підворіття, що сам при своєму столі годував я, 70] Крові моєї нап'ються і, аж одурівши від неї, 71] Перед дверима розляжуться. Це юнакові не сором, 72] В битві наклавши життям під ударами гострої міді, 73] Мертвим лежати, бо весь він прекрасний, хоч десь би й розкрився.

74] А як чоло посивіле в убитого старця та сиву 75] Бороду й тіло його неприкрите пси оскверняють, – 76] Що жалюгідніше може для смертної бути людини?»

77] Так староденний благав і, вхопивши волосся руками, 78] Рвав із чола свого, Ректора серця, проте, не схилив він. 79] Й мати його заридала, рясні проливаючи сльози, 80] Лоно рукою відкрила, а другу на груди поклала 81] І, проливаючи сльози, промовила слово крилате:

82] «Змилуйся, Гекторе, сину мій, зглянься на матінку рідну, 83] Що твої сльози колись оцими грудьми гамувала, 84] Сину мій любий, згадай це і з ворогом лютим змагайся, 85] Тільки з-за муру один не виходь перед лави передні 86] Ревний занадто! Як вб'є тебе він, то на смертному ложі 87] Вже не оплачу ні я тебе, любе дитя, моя парость, 88] Ані дружина із посагом щедрим, тебе лиш далеко, 89] Біля аргейських човнів, шматуватимуть пси прудконогі!»

90] Так із сльозами обоє вони свого любого сина 91] Палко благали, та Ректора серця, проте, не схилили. 92] Велетня ждав він Ахілла, що вже наближався до нього. 93] Як подорожнього хижий дракон у лігві гірському чатує, 94] Зілля наївшись отруйного, й хижої сповнений люті, 95] І причаївшись, із лігва свого визирає страшливо, – 96] Так же і Ректор стояв, охоплений запалом буйним, 97] Щит осяйний до виступу вежі іззовні схиливши. 98] Мовив тоді він до себе, відважним обурений духом:

99] «Горе мені! Якщо я за цей мур чи за браму сховаюсь, 100] Полідамант мене перший образливим словом зустріне, 101] Що він до міста троян одвести мені радив раніше, 102] В ніч ту злощасну, як вийшов до бою Ахілл богосвітлий. 103] Я ж не послухав його. А було б набагато це краще! 104] Нині ж, коли стільки люду своїм погубив я безглуздям, 105] Сором мені і троян, і троянок у довгім одінні, 106] Щоб не закинув хто-небудь із них тоді, гірший од мене: 107] «Ректор наш люд погубив, на свою покладаючись силу». 108] Так говоритимуть. Тож набагато було б мені краще 109] Як не в двобої здолати Ахілла й звитяжно вернутись, 110] То від руки його славну загибель прийнять перед містом. 111] Чи, може, краще на землю шолом важенний покласти 112] Й щит свій опуклий, і, гострого списа до муру схиливши, 113] [з бездоганним Ахіллом, Пелеєвим сином, зустрітись, 114] [ обіцяти віддати Атрідам Єлену, й вернути 115] Всі скарби, що їх Александр у човнах крутобоких 116] 0,о Іліона привіз, – що й було тої звади початком, – 117] Це повернути Атрідам. Крім того, із військом ахейським 118] Всі поділити скарби, заховані в нашому місті, 119] Зобов'язав би й старійшин троянських я клятвою потім. 120] Не затаївши нічого, на дві поділити частини 121] Всі ті скарби, що має їх наше уславлене місто. 122] Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце? 123] Ні, не піду до Ахілла: моїх він благань не вшанує 124] І без усякого жалю і сорому, наче ту жінку, 125] Вб'є мене, голого, щойно я з себе озброєння скину. 126] Нам не годиться від дуба і каменя з ним починати 127] Марну розмову, неначе тій дівчині та юнакові, – 128] Дівчині та юнакові, що ніжну провадять розмову. 129] Краще нам збройно для бою рішучого швидше зійтися, – 130] Будемо бачить, кому із нас славу воздасть олімпієць».

131] Так міркував він і ждав. До нього Ахілл наближався, 132] Мов Еніалій – Арей войовничий – в шоломі гривастім. 133] Ясень страшний пеліонський на правім рамені у нього 134] Злегка похитувавсь, мідь його зброї блищала світлистим 135] Сяйвом вогню чи промінням яскравого сонця на сході. 136] Ректор же, щойно побачив його, затремтів. Не посмів він 137] Ждать його й кинувсь тікать, за собою лишаючи браму. 138] Слідом погнався Пелід, на швидкі покладаючись ноги, 139] Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший, 140] Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику 141] Й мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижим 142] Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем. 143] Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муру 144] З трепетом Ректор тікаючи, дужими рухав коліньми. 145] Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром, 146] Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим. 147] До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниці 148] Витоки звідти дають течії вирового Скамандру. 149] Теплою перша струмує водою, і завжди парує 150] Хмара над нею густа, як дим лісового пожару. 151] Друга ж і влітку холодним як лід струменіє потоком, 152] Наче той град крижаний або снігу завія студена. 153] Поряд із ними – просторі, обкладені каменем гладко, 154] Гарні водойми, що в них блискуче вбрання своє мили 155] Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі 156] В мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські. 157] Мимо промчали вони, той – рятуючись, той – здоганявши. 158] Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато 159] Дужчий від нього, – не бик-бо жертовний, не шкура бичача 160] Ціллю була їм, як це в бігових перегонах буває, – 161] Тут же ішлося за Ректора душу, впокірника коней. 162] Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши, 163] Однокопиті проносяться коні, й їх жде нагорода –

164] Мідний триніг або жінка – на шану померлого мужа, – 165] Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто 166] В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове. 167] Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:

168] «Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона 169] Любого воїна бачу, журбою за Ректора тяжко 170] Серце моє засмутилося! Скільки биків круторогих 171] Він на ущелинах Іди в верхів'ях і в високоверхій 172] Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий 173] Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама. 174] Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте, 175] Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду 176] Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен».

177] В відповідь мовить богиня йому ясноока Афіна:

178] «Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче! 179] Смертного мужа, якому давно вже приречена доля, 180] Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити. 181] Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні».

182] Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

183] «Трітогенеє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом 184] І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний. 185] Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє».

186] Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця, – 187] Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.

188] А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався. 189] Наче на оленя юного пес по узгір'ях полює, 190] Вигнавши з лігва, й жене по ярах та ущелинах диких, 191] Той, хоч умкне на хвилину, у хащах густих затаївшись, 192] Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поки схопить. 193] Так від Пеліда не міг прудконогого й Гектор умкнути. 194] Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігти 195] 1 заховатись під захистом міцно збудованих мурів, 196] Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху, 197] Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину 198] Знов одганяв його, сам же міської тримався твердині. 199] Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа – 200] Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, – 201] Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути. 202] Як пощастило б од Кер ухилитись йому і від смерті, 203] Коб Аполлон дальносяжний востаннє йому не з'явився 204] На допомогу, надавши снаги й підбадьоривши ноги?

205] Воям ахейським кивав головою Ахілл богосвітлий 206] Ратищ на Гектора довгих і стріл гірких не метати, 207] Щоб не здобув би хто слави, а він тоді б другим лишився. 208] А як обидва вони до джерел учетверте добігли,

209] Батько безсмертних богів, терези золоті натягнувши, 210] Кинув на шальки два жереби довгопечальної смерті – 211] Гектора, коней баских упокірника, й другий – Ахілла, 212] І посередині взяв. Долі Гектора день похилився, 213] Вниз, до Аїду пішов, – Аполлон одвернувся од нього. 214] До Пелеона ж богиня прийшла, ясноока Афіна, 215] Та, перед ним зупинившись, промовила слово крилате:

216] «Зевсові любий Ахілле ясний! Сподіваюся, нині 217] До кораблів принесемо з тобою велику ми славу, 218] Гектора, хоч і який він неситий в бою, подолавши. 219] Не пощастить відтепер йому більше від нас ухилятись, 220] Не допоможе і Феб дальносяжний, хоч як би старався 221] Й повзав у Зевса в ногах, у егідодержавного батька. 222] Тож зупинись на часину й спочинь! А сама я подамся 223] До Пріаміда й схилю його вийти на бій із тобою».

224] Так говорила Афіна, і радо Ахілл їй скорився. 225] От зупинивсь він і сперся на ясен свій мідяногострий. 226] І до божистого Гектора миттю вона поспішила, 227] Постать Дейфоба прибравши і голос його неослабний, 228] Та, перед ним зупинившись, промовила слово крилате:

229] «Любий, як тяжко Ахілл утісняє тебе прудконогий, 230] Гонячи швидко навкруг священного міста Пріама. 231] Отже, спинімось, заждім його й будемо вдвох боронитись!»

232] В відповідь Гектор великий промовив їй шоломосяйний:

233] «Тож і раніше мені, Дейфобе, ти був найлюбіший 234] З рідних братів моїх, котрих Гекуба й Пріам породили. 235] Нині ж тебе я повинен тим більш поважати душею, 236] Що, мене в скруті на власні побачивши очі, ти зваживсь 237] Вийти з-за мурів, тоді як інші за ними сховались».

238] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

239] «Любий мій брате! Наш батько, й шановна матінка наша, 240] Й товариші всі один перед одним уклінно благали 241] В місті лишатись: таким-бо вони переповнені страхом! 242] Тільки ж за тебе тривогою там моє серце смутилось. 243] Ну-бо, сміливо ставаймо до бою й списів не щадімо 244] В січі завзятій, – побачимо ще, чи Ахілл прудконогий 245] Нас повбива й поволочить озброєння наше криваве 246] До кораблів глибодонних, чи ти його списом здолаєш!»

247] Мовила так і підступно його повела за собою. 248] А як, один проти одного ставши, зійшлись вони близько, 249] Перший Ахіллові Гектор сказав тоді шоломосяйний:

250] «Більш я не буду, Пеліде, як досі, тебе уникати. 251] Тричі оббіг я Пріамове місто священне, не смівши 252] Стріти твій напад. А зараз – дух мій мене спонукає 253] Стати грудьми проти тебе – здолаю чи смертю загину.

254] Але звернімось до вічних богів: вони кращими будуть 255] Свідками нам і нашу пильніше доглянуть умову. 256] Не оскверню я тебе, коли над тобою звитягу 257] Дасть мені Зевс, і душу із тіла твого відберу я. 258] Тільки славетне озброєння з тебе зніму я, Ахілле, 259] Тіло ж ахеям верну. Так само й зі мною ти вчиниш».

260] Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

261] «Не говори мені, Гекторе клятий, про жодні угоди! 262] Як не бува між людьми і між левами клятв непорушних, 263] Як між вовками й ягнятами згоди не буде ніколи, 264] А без кінця споконвік одне з одним вони ворогують, – 265] Так і між нами не бути любові, не бути ніяким 266] Клятвам нерушним, аж поки один з нас чолом не поляже 267] Й крові його Арей не нап'ється, боєць войовничий. 268] Всю спогадай свою доблесть. Слід нині тобі особливо 269] Списником бути несхибним і дужим бійцем войовничим. 270] Більше тобі не втекти. Незабаром Паллада Афіна 271] Списом моїм подолає тебе. Спокутуєш нині 272] Сум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!»

273] Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списа 274] Кинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор, 275] Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши, 276] В землю уп'явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна 277] Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу. 278] Гектор тоді бездоганному сину Пелея промовив:

279] «Схибив ти! Видно, усе ж таки, богоподібний Ахілле, 280] Ти не від Зевса дізнався про долю мою, як хвалився. 281] Був балакун ти, словами готовий мене ошукати, 282] Щоб з переляку я сили позбувся й снаги бойової! 283] Не утікатиму я, не вженеш мені списа у спину! 284] Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тільки 285] Дасть тобі бог. А тим часом і сам ти мого стережися 286] Мідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло! 287] Легшою стала б, напевно, війна й для троян із твоєю 288] Смертю. Для них-бо усіх найбільше являєш ти лихо!»

289] Мовивши так, розмахнувсь, і свого довготінного списа 290] Кинув, і прямо у щит Ахіллові вцілив несхибно. 291] Але далеко одскочив той спис од щита. І розсердивсь 292] Гектор, як глянув, що спис пролетів із руки його марно. 293] Став він, збентежений: іншого-бо не було в нього списа. 294] Голосно він білощитного став Деїфоба гукати, 295] Щоб йому ратище дав, а того не було уже й близько. 296] Все зрозумів тоді Гектор, і так він до себе промовив:

297] «Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть! 298] Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене, 299] Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна! 300] Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї 301] Не утекти. Як видно, давно уже це до вподоби 302] Зевсу й його дальносяжному синові, котрі раніше 303] Допомагали мені. І от доля уже настигає. 304] Але нехай уже не без борні, не без слави загину, 305] Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!»

306] Мовивши так, він з піхов загострений вихопив меч свій, 307] Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди, 308] Зщуливсь і кинувся, наче орел отой високолетний, 309] Що на рівнину раптово із темної падає хмари 310] Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, – 311] Кинувся так же і Гектор, підносячи гострений меч свій. 312] Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили, 313] Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим 314] Гарного виробу, а на чолі красувався блискучий, 315] Міддю окутий шолом, розвівалась над ним золотиста 316] Грива густа, що вправив Гефест її щільно у гребінь. 317] Так же, як сяє між зір незліченних у темряві ночі 318] Геспер, що в небі немає від нього яснішої зірки, 319] Сяяло так і відточене вістря на списі Ахілла, 320] Що у правиці стрясав ним, готуючи Гектору лихо 321] І виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло. 322] Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним, 323] Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову силу. 324] Там лиш, де кості-ключиці поєднують шию з плечима, 325] Горло біліло, – найшвидше душі там сягає загибель, – 326] Саме туди своїм списом ударив Ахілл богосвітлий, 327] І пройняло його вістря те ніжную шию навиліт. 328] Мідноважкий не пробив, проте, Гектору ясен горлянки, 329] Щоб у розмові з Пелідом мінятися міг він словами. 330] В куряву впав він, і крикнув, зрадівши, Ахілл богосвітлий:

331] «Гекторе, вбивши Патрокла, – невже врятуватись самому 332] Ти сподівався? Й мене не страшився, бо я був далеко? 333] Дурню ти! На допомогу йому набагато сильніший 334] Ззаду, поміж кораблів глибодонних, товариш лишався – 335] Я, що коліна розслабив твої! Тебе розтерзають 336] Птахи з ганьбою і пси, а його поховають ахеї».

337] Весь знемагаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний: 338] «Задля твоєї душі, і колін, і батьків твоїх рідних, 339] Псам, я благаю, не кидай мене під човнами ахеїв, 340] Матимеш золота й міді за це ти від мене багато: 341] Щедрі дарунки мій батечко дасть тобі й мати шановна, 342] Тільки верни моє тіло додому, щоб Трої синове 343] Й жони троянські, вогнем попаливши, його поховали».

344] Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

345] «Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних. 346] Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м'ясо 347] Рвав би із тебе й сирим пожирав би, – таке ти накоїв! 348] Нині ніхто вже від псів голови не врятує твоєї, 349] Хоч би і в десять, і в двадцять разів привезли мені більший 350] Викуп, і, зваживши на терезах, обіцяли ще стільки, 351] Й золотом чистим вагу твого тіла звелів замінити 352] Син Дарданів Пріам, – і тоді твоя мати шановна, 353] Що народивсь ти від неї, на ложі тебе не оплаче, – 354] Пси лиш та хижі птахи розірвуть на шматки твоє тіло!»

355] Смертю конаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

356] «Бачу, що добре я знаю тебе і дарма намагався 357] Переконати, бо серце у грудях у тебе залізне! 358] Та начувайся, щоб гніву богів не зазнати за мене 359] В день, коли славний Паріс і Феб-Аполлон дальносяжний 360] Вб'ють біля Скейської брами тебе, хоч який ти хоробрий».

361] Мовив він так, і смерть йому пітьмою очі окрила, 362] Вийшла із тіла душа й подалась до оселі Аїда, 363] З плачем за долю свою, покидаючи юність і силу, 364] А до померлого все ж промовив Ахілл богосвітлий:

365] «Смертю умри! А я свою стріну загибель тоді, як 366] Зевс та інші безсмертні мені її схочуть послати!»

367] Мовлячи це, із убитого витяг він мідного списа 368] Й набік одкинув, а зброю його, закривавлену вельми, 369] Зняв із плечей. Звідусіль позбігались синове ахейські 370] І дивувались, красу споглядаючи й постать могутню 371] Гектора. Й жоден із них не минув його списом кольнути. 372] Дехто іще, на сусіда свого позираючи, мовив:

373] «Леле! А Гектор сьогодні на дотик неначебто м'якший, 374] Аніж коли на човни до нас полум'я кидав палюче!»

375] Мовлячи так, його ратищем кожен старався вколоти. 376] Зняв тоді зброю його прудконогий Ахілл богосвітлий, 377] Серед ахеїв він став і слово промовив крилате:

378] «Друзі мої, аргеїв вожді і порадники мудрі! 379] Нині, коли мені вічні богове дали подолати 380] Мужа, що більше нам лиха накоїв, ніж інші всі разом, 381] Спробуймо збройно на місто ударить, щоб знати напевно, 382] Що у троян тих на думці і що вони мають робити – 383] Чи покидать по загибелі Гектора місто високе, 384] Чи залишатися й твердо стоять, хоч його вже й немає. 385] Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце? 386] При кораблях-бо лежить неоплаканий, без поховання, 387] Мертвий Патрокл. Не забуду його, поки я між живими 388] Перебуваю і поки мене мої носять коліна.

389] Й хоч у Аїді про мертвих маємо ми забувати, 390] Свого товариша любого й там пам'ятатиму завжди! 391] Нині ж, пеан заспівавши, вернімось, юнацтво ахейське, 392] До кораблів глибодонних і трупа з собою візьмімо. 393] Слави сягли ми великої – Гектор поліг богосвітлий, 394] Той, що у Трої на нього усі, як на бога, молились!»

395] Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне: 396] Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилля 397] В п'ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі, 398] До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись. 399] На колісницю зійшов, славну зброю убитого взявши, 400] Коней стьобнув батогом, і охоче вони полетіли. 401] Куряви хмара знялась над волоченим тілом, звихрилось 402] Чорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна, 403] В поросі билась густім. Ворогам-бо його на наругу 404] Зевс хмаровладний віддав у ріднім вітчизнянім краї. 405] Пилом бруднилась його голова. А мати, на сина 406] Глянувши, стала ридати й, далеко від себе жбурнувши 407] Світлу намітку свою, виривать почала свої коси. 408] Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо 409] Плач і сумне голосіння лунали по цілому місту. 410] Схоже було це найбільше на те, ніби Троя висока 411] Полум'ям вся невгасимим од верху до низу палала. 412] Ледве стримать старого могли, що в нестямі шаленій 413] Вийти із міста крізь браму Дарданську кудись поривався. 414] В бруді дорожнім валяючись, всіх наоколо благав він, 415] Кожного з них на ім'я називаючи в тузі жалобній:

416] «Друзі, пустіть! Не журіться ви мною, дайте із міста 417] Вийти мені і мерщій до човнів перебігти ахейських! 418] Там нечестивого буду благати злочинного мужа, 419] Може, хоч роки мої пошанує й на старість нещасну 420] Зглянеться? Тож і на нього такий же старий дожидає 421] Батько Пелей, що родив його й викохав всім на загибель 422] Людям троянським, найбільше ж із них на горе для мене – 423] Скільки синів у квітучому віці моїх повбивав він! 424] Та ні за кого, хоч всіх мені жалко, я так не журюся, 425] Як за одного, що жаль за ним вгонить мене до Аїду, – 426] Гектора любого! Чом на руках не помер він у мене? 427] Слізьми тоді і риданням наситили б ми своє серце – 428] Матінка, що породила його, бідолашна, і сам я!»

429] Мовив крізь сльози він так, і плакали з ним городяни. 430] Заголосила у тузі гіркій між троянок Гекуба:

431] «Сину мій, нащо бездольній у муках нестерпних без тебе 432] Жити мені! І днями й ночами по цілому місту 433] Гордістю був ти моєю, був захистом нашій твердині, 434] Нашим троянам усім і троянкам, які, наче бога, 435] Теж шанували тебе, великою славою був їм, 436] Поки ти жив. Але доля і смерть тебе нині настигли!»

437] Мовила так у сльозах. Дружина ж не знала, що сталось 438] З Ректором. Ще не прийшов-бо вісник до неї правдивий, 439] Щоб сповістить, що за муром поліг її муж біля брами. 440] В дальнім покої високого дому багряну тканину 441] Ткала подвійну вона, в ній гаптуючи квіти взористі. 442] В домі вона на вогонь пишнокосим звеліла служницям 443] Мідний поставить великий триніг, щоби вчасно готова 444] Ректору тепла купіль була, тільки-но вернеться з бою. 445] їй не спадало й на думку, дурній, що яке тут купання, – 446] Ректора вбила руками Ахілла богиня Афіна. 447] Зойки почула вона й голосіння сумне біля вежі, 448] Й тілом усім затремтіла, і човник із рук її випав. 449] До пишнокосих служебниць вона тоді знову звернулась:

450] «Дві хай зі мною ідуть. Побачити треба, що сталось. 451] Голос свекрухи шановної чую, і серце у грудях 452] Б'ється, аж вискочить хоче до уст, аж коліна у мене 453] Гнуться, – лихо якесь над синами Пріама нависло. 454] Хай ці слова не досягнуть до вух, але вельми боюся, 455] Щоб могутньому Ректору нині Ахілл богосвітлий 456] До Іліона шляху не відтяв і, рівниною гнавши, 457] Згубного шалу й безтямної зваги навік не позбавив. 458] Не дожидає-бо ворога Ректор, сховавшись у натовп, 459] А виступає вперед, у відвазі ніхто з ним не рівний».

460] Мовивши так, із покоїв побігла вона, як менада, 461] З трепетом серця, й за нею слідом поспішали служниці. 462] Щойно дісталась до вежі й мужів, що юрбою стояли, 463] Вибігла швидко на мур і побачила здалеку тіло 464] Мужа, від міста нещадно волочене. Бистрії коні 465] Мужа її волокли до ахейських човнів глибодонних. 466] Темної ночі імла повила їй зволожені очі, 467] Навзнак, зомлівши зненацька, упала вона непритомна. 468] Світлу пов'язку зірвала з чола свого й плетену сітку 469] Із обручем і від себе далеко відкинула й бинду, 470] І покривало, що в дар їй дала золота Афродіта 471] Днини тієї, як Ректор повів її шоломосяйний 472] Від Етіона, численні віддавши за неї дарунки. 473] Та навколо ятрівки й зовиці її оточили 474] Й ледве живу її, в серце уражену, спільно тримали. 475] А як лише опритомніла, й дух в її серце вернувся, 476] Гірко вона заридала і мовила серед троянок:

477] «Гекторе, горе мені! Для однакої долі обоє 478] Ми народились – ти в Трої високій, Пріамовім домі,

479] Я ж у підгір'ї лісистого Плака, у Фівах славетних, 480] В домі вождя Етіона, що виховав, сам нещасливий, 481] Доньку нещасну, – було б мені краще на світ не родитись! 482] Нині зійшов ти в оселю Аїдову, в темні глибини, 483] Що під землею, мене ж удовою в невтішному горі 484] В домі своєму лишив. Ще й наше мале немовлятко, 485] Що породили на світ ми, бездольні! Ні ти йому, мертвий, 486] Гекторе, ані тобі він на захист не стане ніколи. 487] Навіть якщо многослізних боїв він уникне ахейських, 488] Все ж у майбутньому тільки труди і печалі на нього 489] Ждатимуть. Межі відсунувши, лан його візьмуть чужії. 490] День сиротинства позбавить хлопчину й ровесників ігор. 491] Завжди похнюплений він і з заплаканим ходить обличчям. 492] Часом в нужді бідолашний до батькових звернеться друзів – 493] Того торкне за хітон, а того – за верхнє одіння. 494] Рідко хто зглянеться з них і кухля подасть сиротині, 495] Й той лише вмочить уста, а вже піднебіння й не встигне. 496] Інший товариш, в якого є й батько, і мати, із учти 497] Вижене, й боляче вдарить, і словом глузливим облає: 498] «Геть відціля! Немає отут, серед нас, твого батька!» 499] Весь у сльозах до матусі вдовиці повернеться хлопець 500] Астіанакс, що до цього часу на колінах у батька 501] Мозок лиш їв він з кісток із баранячим лоєм поживним. 502] А коли сон його брав і втомлявся од ігор дитячих, 503] Солодко він засинав у постільці, у няні в обіймах, 504] В ліжку м'якому, із серцем наповненим радощів ніжних. 505] Нині ж натерпиться горя, коханого батька позбувшись, 506] Астіанакс, як трояни його називали. Один-бо 507] Ти захищав у них, Гекторе, брами і мури високі. 508] При кораблях крутобоких, далеко від рідного дому 509] їстиме труп твій черва, коли пси вже наситяться голим 510] Тілом твоїм, хоч багато одінь і тонких, і ошатних 511] В домі у тебе лежить, жіночими тканих руками. 512] Але одіння тонке в огнистім спалю я багатті, 513] Користі з нього ніякої, в нім-бо тобі не лежати, – 514] Хай же на славу тобі все згорить між троян і троянок!»

515] Мовила так крізь ридання, й навколо жінки голосили.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

ІГРИ НА ЧЕСТЬ ПАТРОКЛА

1] Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж, 2] До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили 3] Кожен на свій корабель, і всі порозходились інші, 4] Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив. 5] Товаришам війнолюбним своїм тоді так він промовив:

6] «Любі друзі мої, мірмідоняни бистрокомонні! 7] Не випрягаймо із повозів коней ми однокопитих, 8] На колісницях під'їдемо ближче до тіла Патрокла, 9] Щоб оплакать його: остання то почесть померлим. 10] А як. жалобним риданням своє ми наситимо серце, 11] Повипрягаємо коней і разом вечеряти сядем».

12] Мовив Ахілл і заплакав, і вслід йому всі заридали. 13] Тричі об'їхали тіло вони пишногривими кіньми 14] З плачем, – рясні їм сльози з очей викликала Фетіда. 15] Сльози росили пісок, росили озброєння мужніх 16] Воїв, – так за вождем страховійним вони сумували. 17] Плач голосний розпочав Пелеїд, на груди холодні 18] Свого товариша руки поклавши свої мужозгубні:

19] «Радуйся, любий Патрокле, і в темних оселях Аїда! 20] Все я для тебе роблю, як раніше тобі обіцяв я: 21] Гектора труп приволікши, віддам його псам у поживу, 22] Біля багаття твого полонених дванадцять заріжу 23] Трої славетних синів, щоб твою відомстити загибель».

24] Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне: 25] В порох обличчям його перед марами сина Менойта 26] Кинув. А вої, озброєння мідноблискуче із себе 27] Знявши, із повозів випрягли коней, що голосно ржали, 28] Й круг корабля прудконогого внука Еака юрбою

29] Всі посідали: до щедрої тризни-бо він запросив їх. 30] Буйних багато волів під залізом ревло, нещадимо 31] Різаних, мекало кіз і овець густорунних багато; 32] Також багато свиней білоіклих, лисніючих салом, 33] Смажилось там, над Гефестовим полум'ям зверху простертих. 34] Всюди круг мертвого кров багряними бігла струмками.

35] В час той ахейські вожді прудконогого сина Пелея 36] До Агамемнона в стан повели, до божистого мужа, 37] Ледве умовивши серце товариша, повне скорботи. 38] А як прийшли у намет Агамемнона владарі славні, 39] Зразу ж звеліли вони окличникам дзвінкоголосим 40] Мідний поставить великий триніг, чи не вдасться Пеліда 41] Вмовити плями криваві із тіла свойого обмити. 42] Він же рішуче відмовився й клятвою тяжко зарікся:

43] «Зевсом клянусь, найвищим з безсмертних богів, найсильнішим, –

44] Що не раніш на чоло мені води вмивання проллються, 45] Аніж Патрокла віддам я вогню, і могилу насиплю, 46] Й зріжу волосся своє. Удруге такої скорботи, 47] Доки я серед живих, не прийдеться серцем зазнати. 48] Ну, а тепер сумовитій віддаймо увагу трапезі. 49] А на світанку, владарю мужів Агамемноне, скажеш 50] З лісу дерев навезти й приготовить все інше, належне 51] Мертвому, що вирушати у темряву має підземну. 52] Хай же від наших очей його тіло вогонь безутомний 53] Скриє мерщій і до діла свого хай повернуться люди».

54] Так він сказав, і, те чуючи, всі улягли його слову. 55] Спільну вечерю вони спорядили, і, сівши до неї, 56] Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку. 57] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили, 58] Сном відпочить по похідних наметах своїх розійшлися. 59] Сам же Пелід, на березі лігши шумливого моря, 60] Тяжко стогнав, недалеко громади своїх мірмідонян, 61] В місці затишнім, де хвиля плескалася об узбережжя. 62] Там його сон огорнув, що розв'язує серця тривоги, 63] Неподоланно міцний, – він втомив своє тіло світлисте, 64] Гектора гонячи круг Іліона, обнятого вітром. 65] Враз перед ним Патрокла душа бідолашного встала, 66] Постаттю схожа на нього цілком, і ясними очима, 67] Й голосом, навіть в те саме одіння була вона вбрана. 68] Ставши йому в головах, таке вона мовила слово:

69] «Спиш ти спокійно, за мене ж і зовсім забув ти, Ахілле! 70] А до живого байдужий не був, як до мертвого нині. 71] Швидше мене поховай, щоб пройшов я Аїдову браму! 72] Душі-бо, тіні спочилих, від брами мене відганяють 73] І не дають переплисти ріку мені разом із ними, – 74] Й марно блукаю круг широкобрамного дому Аїда. 75] В смутку моїм простягни мені руку. Ви спалите тіло, 76] Й більше сюди із дому Аїда я вже не вернуся. 77] Сидячи одаль від друзів, не будемо більше з тобою 78] Радити раду живі. Мене-бо поглинула Кера 79] Згубна, яка від народження долею стала моєю. 80] Суджено все ж і тобі, на безсмертних подібний Ахілле, 81] Біля твердині багатих троян осягнути загибель. 82] Інше тобі я скажу і послухать прошу мого, слова. 83] Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле. 84] Разом, як ми в вашім домі зростали, нехай спочивають. 85] З дня, коли хлопчиком батько Менойт мене із Опоента 86] В дім ваш привіз, – убивство вчинив-бо я там з безголов'я: 87] Сина Амфідаманта убив я тоді ненавмисно, 88] Через нерозум дитячий, в грі в кості із ним посварившись, – 89] Радо прийняв мене в дім свій Пелей, комонник славетний, 90] Виростив, ще й твоїм супутцем у битвах поставив. 91] Хай же і кості нам спільна обом золота двоєручна 92] Урна ховає, що мати шановна тобі дарувала». 93] Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий: 94] «Нащо сюди, моя голово люба, до мене прийшов ти 95] Й так докладно говориш? Усе-бо тобі учиню я, 96] Як ти велиш, у всьому послухаю, що ти накажеш. 97] Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно 98] Й хоч на хвилину болючим уп'ємося щирим риданням!»

99] Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки, 100] Та не обняв, – душа його зникла, як дим той, під землю 101] З шелестом тихим. Скочив на ноги Ахілл, здивувавшись, 102] Журно руками сплеснув і з жалем глибоким промовив:

103] «Леле! То навіть в оселі Аїдовій мають прожиток 104] Тінь людини й душа, хоч снаги в них нема життьової. 105] Цілу-бо ніч біля мене стояла в журбі і риданні 106] Тінь мого друга, Патрокла бездольного, дивно на нього 107] Виглядом схожа, й зі мною докладно отут розмовляла».

108] Мовив він так, і плакати всім розбудив він бажання. 109] Отже, умитих слізьми їх застала Еос розоперста 110] Круг бездиханного тіла. Володар мужів Агамемнон, 111] Мулів тим часом зібравши й людей із наметів, звелів їм 112] Дров привезти для багаття. Очолював їх благородний 113] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея. 114] Рушили в ліс, дроворубні сокири у руки узявши 115] Й сплетені міцно вірьовки, а мули ішли перед ними. 116] Вгору й в яри, уздовж і впоперек довго ходили, 117] Поки дійшли до узгір'я багатоджерельної Іди.

118] Високоверхі дуби вони там гостролезою міддю 119] Стали завзято рубать, і з хряскотом дужим дерева 120] Падали долі. На дрова усе розколовши, ахеї 121] Мулів вантажили ними, й, копитами риючи землю, 122] Ті на рівнину крізь хащі ледь з вантажем продирались. 123] Та й дроворуби несли по колоді важкій, як звелів їм 124] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея. 125] На узбережжі вантаж поскладали, де пагорб могильний 126] Приготувати намислив Ахілл для Патрокла й для себе.

127] А як нарубаних дров доволі у стос наскладали, 128] Сіли трохи спочити. Тим часом Ахілл богосвітлий 129] Вже наказав війнолюбним своїм мірмідонянам мідне 130] Підперезати озброєння й до колісниць запрягати 131] Коней. Усі підхопилися, зброю свою надягнули, 132] Скочили спритно на повози – разом бійці і візничі. 133] Рушили спершу комонні, за ними пішли і піхоти 134] Тисячі. Тіло Патрокла несли посередині друзі.

135] Кучері кожен із себе зрізав, і ними все тіло 136] Вкрили йому. Підтримував журно Ахілл богосвітлий

137] Голову ззаду – в Ащ проводжав бездоганного друга.

138] А як до місця при морі дійшли, що Ахілл показав їм, 139] Тіло на землю спустили і дрова взялись укладати.

140] Інше замислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий. 141] Ставши оподаль багаття, він кучері зрізав русяві, 142] Змалку рощені для річкового бога Сперхея, 143] Глянув на хлань винно-темну і в прикрім засмученні мовив:

144] «Марно, Сперхею, мій батько Пелей тобі дав обіцянку, 145] В разі до рідної я повернуся своєї вітчизни, 146] Кучері зрізать мої й принести у святій гекатомбі, 147] В жертву овнів нехолощених аж п'ятдесят заколоти 148] Над джерелом, де дільниця твоя і вівтар запашистий. 149] Так обіцявся старий, але ти не здійснив заповіту. 150] Нині, коли я до рідної вже не вернуся вітчизни, 151] Кучері дам я Патроклу-героєві взяти з собою». 152] Мовив він так і поклав свої кучері любому в руки 153] Свому товаришу, й плакати всім розбудив він бажання. 154] Так би вони сумували й до заходу сонця ясного, 155] Та, підійшовши, тим часом Ахілл Агамемнону мовив:

156] «Сину Атреїв, слова твойого синове ахейські 157] Більше послухають, – встигнем плачем ще наситити серце. 158] Хай від багаття розходяться, краще звели їм вечерю 159] Приготувати. А ми, що найбільше сумуєм за вмерлим, 160] 1 Зробимо все, що потрібно. Вожді хай лишаються з нами».

161] Щойно слова ці почувши, володар мужів Агамемнон 162] Людям звелів розходитись до кораблів рівнобоких. 163] Тільки лишилися ті, що ховали, й усі поскладали 164] Дрова у стос по сто ступнів завдовжки вони і завширшки, 165] Й в тузі сердечній на вогнище мертвого зверху поклали. 166] Жирних багато овець і повільних биків круторогих 167] Ріжучи біля вогню, вони білували. А, знявши 168] Жир з них, Патрокла Ахілл обіклав ним, душею могутній, 169] Від голови аж до п'ят, тут же кинув і туші обдерті. 170] Порозставляв він і дзбани з оливою й медом дворучні, 171] їх прихиливши до мар. Крутошиїх аж четверо коней, 172] Тяжко зітхаючи, вправно поклав він в огонь пломенистий. 173] Дев'ять собак від столу Ахілла-вождя годувалось, 174] Двох з-поміж них забивши, також він на вогнище кинув; 175] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх, 176] Гострою міддю зарізав, лихе учиняючи діло. 177] Давши на них випасатися полум'я силі залізній, 178] Сам заридав і крізь сльози товариша любого кликав:

179] «Радуйся, друже Патрокле, і в темній оселі А'іда! 180] Все я для тебе роблю, що тобі обіцяв я раніше. 181] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх, 182] Разом з тобою вогонь пожере. Тільки сина Пріама – 183] Ректора – я у поживу оддам не вогню, а собакам».

184] Так він з погрозою мовив. Та пси не торкнулися тіла, 185] Бо ж відганяла тих псів Афродіта, Зевсова донька, 186] Вдень і вночі і нетлінним мастила трояндовим маслом 187] Гектора тіло, щоб, хоч і волочене, цілим лишилось. 188] Чорную хмару із неба над ним простелив у долину 189] Феб-Аполон і нею те місце покрив, де лежало 190] Вбитого тіло, щоб променів сонця палючого сила 191] Висушить жили й суглоби на нім не могла передчасно.

192] Не розгорівся, проте, вогонь над Патроклом померлим. 193] Інше намислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий: 194] Осторонь ставши багаття, двом він вітрам помолився – 195] Разом з Бореєм Зефірові, жертв обіцяючи гарних. 196] Із золотого келиха творячи їм узливання, 197] Швидше благав прилетіти, щоб дрова палали палкіше 198] Й полум'я трупи мерщій охопило. Тим часом Іріда, 199] Вчувши благання його, до вітрів подалася із вістю. 200] Разом зібрались вони в буревійного домі Зефіра 201] Й учту справляли. Вбігши до них, зупинилась Іріда 202] На кам'яному порозі. Вісницю щойно уздрівши, 203] З місць повставали усі і запрошував кожен до себе. 204] Та ж відмовилась сісти й таке до них мовила слово:

205] «Часу не маю сидіти, – до течій спішу океанських, 206] В край ефіопів, де мають приносить вони гекатомби 207] Вічним богам, – хотіла б із ними я учтувати.

208] Але Ахілл і Борея, й Зефіра бурхливого просить 209] Допомогти йому, жертв принести обіцяючи гарних, 210] Тільки б роздмухали полум'ям вогнище ви, на якому 211] Мертвий Патрокл опочив, що за ним усі плачуть ахеї».

212] Мовивши так, відлетіла Іріда. Вітри ж підвелися 213] Й ринули шумно, хмурні перед себе вигонячи хмари. 214] Подихом несамовитим до моря сягнули, й бурхлива 215] Хвиля на ньому знялась. Як дістались родючої Трої, 216] Впали на тліюче вогнище, й полум'я аж застогнало. 217] Так цілу ніч вони вдвох над багаттям вогонь роздували 218] З свистом пронизливим. Так цілу ніч і Ахілл прудконогий 219] Глеком дводонним вино із чаші черпав золотої, 220] І, узливання вчиняючи гойні, зволожував землю, 221] Й душу Патрокла він кликав, свого бідолашного друга. 222] Так же, як батько сумує над вогнищем мертвого сина, 223] Що до одруження ще тяжкого завдав йому горя, 224] Так сумував і Ахілл над вогнищем мертвого друга, 225] Й тяжко зітхаючи, кроком повільним багаття обходив.

226] Променем ясним уже світлоносець зійшов над землею, 227] В шатах шафранних Еос над хланню морською простерлась, 228] Став притухати вогонь, і багаття поволі погасло. 229] Знову знялися вітри і додому назад полетіли 230] Морем Фракійським, і спінені хвилі його застогнали. 231] А Пелеїд одійшов од багаття і, зморений тяжко, 232] Ліг одпочити, й солодкий сон огорнув йому тіло. 233] Інші ж тим часом круг сина Атрея усі позбирались. 234] Гомін і кроків їх тупіт Ахілла від сну розбудили, 235] Сів він, прокинувшись раптом, і слово таке до них мовив:

236] «Сину Атрея славетний та інші вожді всеахейські! 237] Перш за все полум'я швидше вином погасіть ви іскристим 238] Всюди, де сила вогню ще таїться. Потім зберімо 239] Кості Патрокла, що був Менойта славного сином, – 240] їх відібравши з-між інших, адже розпізнать їх неважко: 241] Він-бо лежав посередині вогнища, інші ж оподаль – 242] Коні і люди – з країв того полум'я всуміш горіли. 243] Кості складемо в фіал золотий, обгорнувши подвійно 244] Жиром, аж поки і сам я зійду до оселі Аїда. 245] Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, – 246] Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї, 247] Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене, 248] Насип могильний над нами широкий зробіть і високий».

249] Мовив він так, і погодились всі з прудконогим Пелідом. 250] Перш за все вогнище зразу ж вином погасили іскристим 251] Скрізь, де ходило ще полум'я, й густо посипався попіл. 252] Потім, товариша милого білії кості зібравши, 253] Склали в фіал золотий і, в жир обгорнувши подвійно, 254] Все віднесли до намету й лляним покривалом накрили. 255] Місце належне одміряли, тут же заклали основи 256] В межах багаття і зразу ж насипали пагорб могильний. 257] Пагорб насипавши, мали вже йти. Та Ахілл богосвітлий, 258] Стримавши їх, посадив на широкім для ігор загоні, 259] Із кораблів нагороди приніс – казани і триноги, 260] Мулів пригнав сюди, й коней баских, і биків міднолобих, 261] І підперезаних гарно жінок, та ще сиве залізо.

262] Перш за все кращим комонникам визначив він нагороди – 263] Жінку привів, у тонких рукоділлях досвідчену вельми, 264] Ще й у додачу триніжок у двадцять дві міри двоухий – 265] Першому; а шестирічну кобилу, яка не бувала 266] В запрягу, мулом жеребну, для другого він приділяє; 267] Третьому – гарний казан, що вогонь його ще не торкався, 268] Білий, іще не задимлений, місткістю в міри чотири; 269] Золота два таланти четвертому він приділяє; 270] П'ятому – дзбан двоєручний, який на вогні не бував ще. 271] Встав після того Ахілл і так до аргеїв промовив:

272] «Сину Атрея і всі в наголінниках гарних ахеї! 273] Ось перед нами звитяжцям у гонах лежать нагороди. 274] В іншого пам'ять якби ми змагалися нині, ахеї, 275] Першу б я нагороду приніс до свойого намету. 276] Знаєте ви, що швидкістю всіх перевершують інших 277] Коні безсмертні мої: Посейдон їх привів у дарунок 278] Батьку моєму Пелею, а той вже мені передав їх. 279] Та не змагатимусь я й мої коні однокопиті. 280] Славного втратить візничого їм довелося, що стільки 281] Ласки вділяв їм, так часто оливою змащував ніжно 282] Гриви густі, у чистій воді їх старанно омивши. 283] Тим-то й стоять непорушно, до самого долу спустивши 284] Гриви густі, і тяжко своїми сумують серцями. 285] Ви ж починайте змагання, – хай участь в них візьме з ахеїв 286] Кожен, хто певен у конях своїх і міцних колісницях».

287] Так говорив Пелеїд, і вершники стали збиратись. 288] Виступив перший Евмел, численного люду володар, 289] Син славетний Адмета, у кінських змаганнях умілий. 290] Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідея могутній, – 291] В запряг колись під ярмо запровадив він Тросових коней, 292] Взятих в Енея, коли той врятований був Аполлоном. 293] А після нього Атрід Менелай русокудрий підвівся 294] Богонароджений, – коней баских він у ярма впровадив – 295] Агамемнонову Ету із власним у парі Подаргом. 296] Анхісіад Ехепол Агамемнону дав у дарунок 297] Ету, щоб з ним не пливти у вітрами обвіяну Трою

298] Й, дома лишившись, у радості жить, де велике багатство 299] Дав йому Зевс, Ехепол же в просторому жив Сікіоні. 300] Впріг у ярмо Менелай цю кобилу, що рвалася бігти. 301] Коней гривастих четвертим тоді Антілох запрягає, 302] Нестора, високодумного володаря Неле'ща 303] Син знаменитий. Проворні, народжені в Пілосі коні 304] Мчали його колісницю. А батько старий, надійшовши, 305] Став юнакові поради давать тямовитому й мовив:

306] «Хоч, Антілоху, ти ще молодий, а тебе полюбили 307] Зевс з Посейдоном і в кінських змаганнях навчили всіляких 308] Засобів. Отже, не дуже-то й треба мені тебе вчити. 309] Знаєш ти й сам, як на закруті стовп об'їжджать. Але коні 310] Надто повільні у тебе. Боюсь, як би лиха не сталось. 311] Коні в суперників наших жвавіші. Самі ж анітрохи 312] Не розумніші за тебе і вигадать щось незугарні. 313] Тож постарайся, мій любий, усю свою вияви спритність 314] В засобах гонів, щоб часом не вислизла з рук нагорода. 315] Вмілістю більше, ніж силою рук, лісоруб устигає, 316] Вмілістю свій корабель і стерник в винно-темному морі 317] Сміло по хвилях веде під пориви бурхливого вітру; 318] Вмілістю й в гонах візничого перемагає візничий. 319] Інший занадто на коней своїх покладається й повіз 320] І безрозсудно туди і сюди відхиляється з ними, 321] Й коні безладно по полю біжать – ними він не керує. 322] Той же, хто знається в гонах, хоч гіршими гнатиме кіньми, 323] Бачить той стовп увесь час, і спритно його об'їжджає, 324] Й не забуває, як треба натягувать віжки ремінні. 325] Міцно трима й за переднім візничим пильнує невпинно. 326] Знак я виразний тобі покажу – ти його не забудеш: 327] Онде стирчить аж на сажень дерева всохлого стовбур – 328] Дуба чи, може, сосни – не згнив він іще під дощами. 329] Білих сіріє два камені стовбура того обабіч, 330] Де завертає дорога, а поле навкруг усе рівне. 331] Може, то знак надмогильний раніше померлого мужа 332] Чи поворотний то стовп, тут людьми установлений здавна, 333] Й от для змагань його взяв прудконогий Ахілл богосвітлий, 334] Тож, під'їжджаючи, ближче спрямуй до стовпа свої коні, 335] Сам же міцніше тримайся у кузові, сплетенім гарно, 336] Вліво схилившись, і сильно по правому хльосни коневі 337] З криком гучним, і ремінні в той час попусти йому віжки. 338] Лівий же кінь хай тримається ближче стовпа, щоб здавалось, 339] Ніби на всьому бігу об нього черкне неминуче 340] Колеса вісь. Стережися, щоб каменя не зачепити, 341] Бо покалічиш ти коней і повіз ущент поламаєш – 342] То була б радість для інших усіх, а для тебе самого 343] Тільки ганьба! Будь же, друже, обачливий та обережний! 344] А як на закруті стовп удасться тобі обігнути, 345] Не обжене тоді в гонах ніхто вже тебе й не настигне, 346] Хоч би погнавсь за тобою і сам Аріон богосвітлий, 347] Кінь прудконогий Адраста, що рід од богів свій виводить, 348] Чи в Іліоні годовані Лаомедонтові коні».

349] Мовивши так, сів Нелеїв син Нестор на місці своєму 350] В крісло, коханому синові давши свої настанови.

351] П'ятий тоді Меріон пишногривих виставив коней. 352] Вийшли на повози всі й жеребки у шолом, поскидали. 353] Ними Ахілл потрусив, і перший припав Антілоху, 354] Нестора синові, другий за ним – владареві Евмелу, 355] Третій діставсь Менелаєві, славному списом, Атріду; 356] Гнати за ним довелось Меріонові; врешті останній 357] Був Тіде'щ, найкращий в умілості гнатись на конях. 358] Стали всі вряд. Показав їм Ахілл вдалині поворотний 359] Знак серед рівного поля й послав уперед він дозорцем 360] Фенікса, рівного богу, що батьковим був зброєносцем, 361] Щоб наглядав за змаганням і правду усю повідомив.

362] Всі батогами ураз на коней вони замахнулись. 363] Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали 364] Вчвал їх. І коні вперед подались по широкій рівнині 365] Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром 366] Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала. 367] Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням. 368] Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались, 369] То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях, 370] Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне 371] Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен 372] Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.

373] Тільки коли вже кінчалися гони й до сивого моря 374] Коні вертали швидкі, почала виявлятися здатність 375] Кожного, й швидкості коні тоді наддали. І помчали 376] Феретіадові перед всіма прудконогі кобили, 377] Зразу ж услід Діомедом керовані огирі мчали – 378] Тросові коні – так близько за ним, що от-от вже, здавалось, 379] Мали в Евмелову раптом ускочить вони колісницю, 380] Плечі і карк гарячим диханням йому обдавали 381] Ззаду і, голови зовсім на нього поклавши, летіли. 382] Вже б він його обігнав чи принаймні із ним порівнявся, 383] Але, розгнівавшись Феб-Аполлон на сина Тідея, 384] Раптом блискучий батіг в ту хвилину із рук його вирвав. 385] Бризнули сльози з очей Діомедових, щойно побачив, 386] Як почали віддалятись від нього Евмелові коні 387] Й як без бича усе більш відстають жеребці його власні.

388] Та від Афіни не вкрилось, що сину Тідея накоїв 389] Феб-Аполлон, подалась вона вмить за керманичем люду, 390] В руки дала батога й надихнула снаги його коням. 391] Потім у гніві вона за Адметовим сином помчала 392] Й ярма над кіньми зламала у нього. Метнулися коні 393] В різні боки від дороги, і дишель на землю звалився. 394] Сам же Евмел з колісниці злетів і, під колесо впавши, 395] Лікті подряпав собі, закривавив і губи, і ніздрі, 396] Лоба розбив над бровами, й рясними йому налилися 397] Очі слізьми, і дзвінкого він голосу раптом позбувся. 398] Вмить Тідеїд обігнав його однокопитими кіньми 399] Й інших далеко усіх за собою лишив, бо Афіна 400] Коням снаги надихнула і славу йому дарувала. 401] Слідом за ним син Атрея промчав, Менелай русокудрий. 402] А Антілох до баских гукнув тоді батькових коней:

403] «Ну-бо, наддайте і ви! Й біжіть якомога жвавіше! 404] Я не наказую вам з отими змагатися кіньми, 405] Що Тідеїд ними, серцем одважний, керує, – Афіна 406] Швидкості їм надала і славу йому дарувала. 407] Коней Атрідових лиш доженіть, лиш од них не відстаньте! 408] Отже, мерщій уперед, щоб соромом вас не окрила 409] Ета кобила! Чого ж ви відстали, мої найдорожчі? 410] От що тепер я скажу, й неодмінно це сповнитись має: 411] Ласки від Нестора, люду керманича, вже вам надалі 412] Не сподіватись, – одразу вас гострою міддю зітне він, 413] Тільки-но гіршу взяли б через лінощі ми нагороду. 414] Мчіть же мерщій навздогін, летіть якомога жвавіше! 415] Якось уже примудрюсь я в найвужчому місці дороги 416] Миттю прорватись вперед, – од мене тоді не втече він!»

417] Мовив він так, і вони, господарів окрик почувши, 418] Бігли проворніше деякий час. Але серед дороги 419] Звуження шляху нерівного вздрів Антілох войовничий. 420] В грунті вибоїна там утворилась, де води зимові 421] Землю розмили й місцевості тої поглибили рівень. 422] Щоб не зіткнутися, там керував Менелай обережно. 423] А Антілох тоді коней погнав своїх однокопитих, 424] Збочивши трохи, і мчав що є духу над краєм дороги. 425] ¦ Остраху повний тоді Менелай Антілохові крикнув:

426] «Не шаленій уже так, Антілоху! Вгамуй своїх коней! 427] Надто ж дорога вузька! Обганятимеш далі, де ширше! 428] Лихо нам буде обом, як зчепляться тут колісниці!»

429] Мовив він так, а той, вдаючи, ніби слів тих не чує, 430] 1 Коней ще швидше погнав, батогом їх шмагаючи сильно. 431] Скільки простору закинутий з розмаху диск пролітає, 432] Пущений з рук юнака, що свою випробовує силу, –

433] Стільки неслись вони поруч. Та врешті позаду лишились 434] Коні Атрідові. їх поганяти вже й сам перестав він, 435] Щоб на вузькім не зіткнулися коні їх однокопиті, 436] Не перекинули б повозів, сплетених міцно, самі ж бо 437] Щоб не попадали в пил, пориваючись до перемоги. 438] Крикнув з обуренням гнівним тоді Менелай русокудрий:

439] «В цілому світі чи є, Антілоху, вредніший за тебе! 440] Мчись же! А досі розумним вважали й тебе між ахеїв! 441] Та без клятви тепер не здобути тобі нагороди!»

442] Мовивши так, Менелай до коней звернувся і крикнув:

443] «Не відставайте, хоч серцем засмучені 1м, не баріться! 444] Адже раніше в тих коней потомляться ноги й коліна, 445] Аніж у вас: давно-бо обом їм минулася юність!»

446] Так він гукнув, а вони, владаревим настрашені криком, 447] Швидше побігли і коней передніх небавом дігнали.

448] В час той аргеї на зборах сиділи народних і пильно 449] Стежили, як, піднімаючи куряву, коні змагались. 450] Ідоменей, що над Крітом владарить, їх перший помітив – 451] Осторонь зборів окремо сидів він на місці дозорнім. 452] Окрик візничого вчувши, здаля він пізнав його звучний 453] Голос, угледів також і коня, що летів попереду: 454] Кінь-бо на масть був каштановий весь, і тільки на лобі 455] Пляма у нього біліла, як місяць уповні, округла. 456] Ідоменей тоді встав і так до аргеїв промовив:

457] «Друзі мої, аргеїв вожді і порадники люду! 458] Чи то лиш я розрізняю там коней, чи й ви так же само? 459] Тож наперед уже інші, здається, там вигнались коні. 460] Тож і візничий, ввижається, інший. Затримались, видно, 461] В полі кобили Евмелові, бігли ж вони попереду. 462] Бачив я, як вони перші на закруті стовп обігнули, 463] А от тепер їх не можу побачити, й марно за ними 464] Очі блукають мої по троянській рівнині просторій. 465] Може, із рук у візничого випали віжки, й не встиг він 466] Стримати коней як слід, обгинаючи закрут невдало. 467] Впав він, боюсь я, на землю, і повіз йому поламався, 468] Й переполохані врозтіч розбіглися раптом кобили. 469] Встаньте-но й ви і самі подивіться: не дуже-бо добре 470] Я добачаю. Здається мені, ніби мчить попереду 471] Муж етолійського роду, аргеїв володар одважний, 472] Славний Тідея комонного син, Діомед премогутній».

473] Грубо Еант відповів йому, син прудконогий Ойлеїв:

474] «Ідоменею, ну що це ти мелеш завчасно? Ті ж самі 475] Там прудконогі кобили біжать по троянській рівнині. 476] Не наймолодший-бо віком ти тут серед інших аргеїв, 477] Не найзіркіші за всіх з-під чола твого дивляться очі, –

478] Ти ж, проте, завжди щось мелеш! Але тобі зовсім не личить 479] Тут теревенити, – є значно кращі за тебе тут люди! 480] Ті, що й раніше, Евмелові спереду скачуть кобили 481] Бистрі, і сам він, із віжками стоячи, їх поганяє».

482] Гнівом скипівши, йому відповів тоді крітян привідця:

483] «Перший до звади, Еанте підступний, а в іншому слабший 484] Поміж аргеїв усіх, і вдачею ти злозичливий. 485] Дай об заклад на триніг чи котел поб'ємось між собою, 486] А за суддю оберім Агамемнона, сина Атрея. 487] Знатимеш добре, програвши, чиї там попереду коні».

488] Мовив він так, і підвівсь тоді син прудконогий Ойлеїв 489] Відповісти йому сповненим гніву образливим словом. 490] Сварка ще гірша точилася б далі іще поміж ними, 491] Та от підвівся Ахілл і слово таке до них мовив:

492] «Годі лайливими кидатись вам так завзято словами, 493] Ідоменею й Еанте, – обом це вам зовсім не личить! 494] Іншого ви б і самі осудили, хто так учинив би. 495] Отже, спокійно сидіть на місцях і стежте, як мчаться 496] Коні. Сюди незабаром примчать вони всі у погоні 497] За перемогою, й легко з вас кожен тоді упізнає 498] Коней аргейських, які будуть перші із них, які другі».

499] Мовив він так. Син Тідея ж тим часом уже наближався, 500] Коней своїх батогом безустанно шмагаючи. Коні 501] Мчали шалено, немовби в повітрі над шляхом летіли, 502] Й куряви хмари з-під ніг їх візничому били в обличчя. 503] Злотом оздоблена й оловом, мчала услід прудконогим 504] Коням легка колісниця, і ледве помітний лишало 505] Слід після себе в м'якому піску тонко куте обіддя 506] Бистрих коліс, – так швидко над шляхом вони пролітали. 507] От перед зборами, врешті, спинив Діомед прудконогих 508] Коней, і піт струмував із ший і грудей їх на землю, 509] Сам же з блискучої він колісниці на землю зіскочив 510] І до ярма свій батіг прислонив. І, не гаючи часу, 511] Вийшов могутній Стенел, щоб звитяги прийнять нагороду. 512] Товаришам своїм гордим дав жінку вести до намету, 513] Також триніжок двоухий внести, і випряг він коней.

514] Слідом за ним Антілох, внук Нелеїв, пригнав своїх коней; 515] Не бистротою, а хитрістю він обігнав Менелая. 516] Не набагато відстали, проте, Менелаєві коні – 517] Тільки на відстань малу, що між кіньми і колесом бистрим 518] В час, коли мчать колісницю вони з владарем по рівнині, 519] Кінські ж хвости кожну мить волосками торкають обідця 520] Колеса; близько за ним біжить воно, й віддаль нікчемна 521] їх розділяє у гонах швидких по рівнині троянській. 522] За бездоганним вождем Антілохом вже так недалеко

523] Мчав Менелай – спочатку на кинутий диск одставав він, 524] Та незабаром догнав: наддала-бо ще більшої сили 525] Бігові ніг пишногривая Агамемнонова Ета. 526] Тільки б ще трошечки далі продовжились їх перегони, 527] То перегнав би Атрід і звитягу б осяг безперечну. 528] Мчав Меріон за ним, Ідоменея соратник одважний, 529] Списа кидком одділявсь од славетного він Менелая, 530] Та повільні у нього були пишногривії коні, 531] Слабший од інших і сам у кінських він був перегонах. 532] Син же Адмета пізніше од всіх останній^з'явився, 533] Ледве свій тягнучи повіз, баских підганяючи коней. 534] Глянув і жалем пройнявсь прудконогий Ахілл богосвітлий, 535] Став між аргеями він і слово промовив крилате:

536] «Кращий їздець – останнім славетних привів своїх коней! 537] Все ж таки гідний того він, щоб дати йому нагороду 538] Другу. А першу нехай Діомед, син Тідеїв, одержить».

539] Мовив він так, і ахеї усі його слово схвалили. 540] Дав би коня він Евмелові, як ухвалили ахеї, 541] Та Антілох тоді, Нестора парость, великий душею, 542] Встав і Ахіллу промовив Пелідові слово правдиве:

543] «Тяжко, Ахілле, мене ти образиш, коли доконаєш 544] Слова свого. Відбираєш ти в мене мою нагороду, 545] Зваживши на перепону, що повіз затримала й коней 546] Славному їх вожаєві. Та чом же, проте, до безсмертних 547] Він не моливсь? Не прийшов-бо тоді до мети він останнім. 548] А як його тобі шкода й він любий тобі, то багато 549] Золота й міді в наметі твоїм, багато є й коней 550] Однокопитих у тебе, й овець у кошарі, й невільниць. 551] Вибери щось і дай навіть кращу йому нагороду, 552] Потім чи зараз, і тільки похвалять тебе всі ахеї. 553] Цеї ж бо я не віддам. Хто б із воїв схотів її мати, 554] Спробує хай позмагатись зі мною в бою рукопашнім!»

555] Мовив він так. Усміхнувсь прудконогий Ахілл богосвітлий, 556] На Антілоха милуючись, – був то друг його любий.

557] Відповідаючи, мовив до нього він слово крилате:

558] «Кажеш ти, мій Антілоху, щоб іншу Евмелові в домі 559] Я пошукав нагороду, – як хочеш ти, так і вчиню я. 560] Дам йому панцир, у битві здобутий від Астеропея, 561] Мідний увесь, ще й блискучим навколо оздоблений скраю 562] Оловом. Буде це шани великої гідний дарунок».

563] Мовив він так і панцир сюди принести свого друга 564] Автомедонта послав. Той пішов і приніс із намету 565] Панцир і в руки Евмелові дав. Той прийняв його радо.

566] З серцем, повним гіркоти, підвівсь Менелай тоді з місця, 567] На Антілоха розгніваний дуже. Окличник негайно

568] Берло подав йому в руки і всіх до мовчання закликав 569] Воїв ахейських. І муж богорівний почав говорити:

570] «Був ти тямущий раніш, Антілоху, а що наробив ти! 571] Доблесть мою ти зганьбив, ти затримав баских моїх коней, 572] Власних погнавши вперед, хоч слабкіші вони набагато. 573] Вас закликаю, аргеїв вожді і порадники люду! 574] Нас між собою по правді обох розсудіть безсторонньо, – 575] Щоб із аргеїв ніхто не мовив мені міднозбройних: 576] «Тільки обманом здолав Менелай Антілоха в змаганні, 577] Взяв в нагороду коня лиш тому, що більшу мав силу 578] Й гідність, хоч коні у нього і слабші були набагато». 579] Хочете – сам розсуджу я, й ніхто із данаїв, я певен, 580] Не докорить мені: присуд мій буде цілком справедливий. 581] Ближче сюди підійди, Антілоху, стань, паростку Зевсів, 582] Тут, перед кіньми і повозом, як то за звичаєм личить, 583] В руки хвиський узявши батіг свій, що ним поганяєш, 584] Коней торкни і клянися землі потрясателем вічним, 585] Що не навмисно мій повіз затримав ти підступом хитрим».

586] Відповідаючи, мовив йому Антілох тямовитий:

587] «О заспокойсь, володарю, молодший-бо я набагато, 588] Ти ж, Менелаю, й роками, і доблестю старший за мене. 589] Знаєш ти й сам, як в захопленні молодь заноситься часом. 590] Прагнення буйні у неї, а розум її нерозважний. 591] Стримай же серце своє. Віддаю тобі сам кобилицю, 592] Що в нагороду здобув. А бажав би із мого ти дому 593] Більше щось мати, то краще волів би я, паростку Зевсів, 594] Все тобі дати, ніж випасти з серця твойого назавжди 595] І нечестивцем назавжди лишитись в очах у безсмертних».

596] Мовивши так, взяв коня за повіддя син Нестора славний 597] Та передав Менелаєві, й серце у того зраділо, 598] Наче ранковими росами вмите колосся зернисте 599] На половіючій ниві, що збіжжям наїжилось густо. 600] Так же і серце у грудях твоїх, Менелаю, зраділо. 601] До Антілоха звернувся Атрід із словом крилатим:

602] «Нині я сам, Антілоху, тобі уступаю, хоч дуже 603] Гнівавсь на тебе. Ніколи ти досі не був нерозважним 604] Чи легкодумним. Лиш юність сьогодні твій розум здолала. 605] Остерігайся ж надалі обманювать кращих за тебе! 606] Переконав би не так мене скоро хтось інший з ахеїв. 607] Ти ж задля мене багато зазнав, потрудився багато, 608] Разом з тобою й твій батько славетний і брат благородний. 609] Тим-то й зроблю, як ти просиш, і дам тобі я кобилицю, 610] Хоч і належну по праву мені, щоб знали всі інші, 611] Що не злостивий вдачею я і не високодумний».

612] Мовивши так, Антілоху візничому дав Ноемону

613] Ту одвести кобилицю, собі взяв казан він блискучий; 614] А Меріон, що четвертим прийшов, два одержав таланти 615] Золота. П'ята лишалася ще нічия нагорода – 616] Дзбан двоєручний. Ахілл його Нестору в руки старому 617] Дав, через збори аргеїв пронісши, і мовив до нього:

618] «На ось, візьми собі, старче, – хай буде тобі цей дарунок 619] В пам'ять про похорон тіла Патрокла. Його не побачиш 620] Ти уже серед аргеїв. Даю тобі цю нагороду 621] Поза змаганням. Не будеш ні битися ти навкулачки, 622] Ані боротись, ні кидати списа, ні бігти невтомно 623] На перегонах: важка-бо старість тебе пригнітила».

624] Мовивши так, він вручив подарунок. Той взяв його радо 625] І, до Ахілла звертаючись, слово промовив крилате:

626] «Любий мій сину, отут говорив ти цілком справедливо. 627] В м'язах у мене вже сила не та, неміцні мої ноги, 628] Руки у плечах ходять зі скрипом, не так, як раніше. 629] От якби юністю й силою цвів я такою, як в давній 630] Час, коли славні епеї ховали в Бупрасії тіло 631] Амарінкея-вождя і діти державця змагались. 632] Тож не було мені рівного ні між одважних епеїв, 633] Ні між пілоських бійців, ні між духом стійких етоліян. 634] Я навкулачки побив Клітомеда, сина Енопа; 635] Легко здолав і Анкея з Плеврона, що вийшов боротись; 636] Далі, Іфікла, славетного в бігові, теж перегнав я, 637] А у метанні списів переміг Полідора й Філея. 638] Акторіони, проте, на конях мене обігнали, 639] Кількістю взявши лише у заздрій жазі перемоги, 640] Бо щонайвищі за це лишалися ще нагороди. 641] Двоє було їх, близнят, – з них один керував лише кіньми, 642] Кіньми лише керував, батогом їх постьобував другий. 643] От який був я колись. А нині нехай вже молодші 644] За нагороди змагаються. Я ж підкоритись нужденній 645] Старості мушу, хоч гордо пишався колись між героїв. 646] Та продовжуй, Ахілле, змагання на честь твого друга. 647] Я твій дарунок приймаю охоче і серцем радію, 648] Що не забув ти про мене, мою ти любов пам'ятаєш 649] І вшанував мене-гідною шаною серед ахеїв. 650] Хай же за все це боги подадуть тобі ласку жадану!»

651] Мовив він так. Дослухавши слово Неліда похвальне, 652] Рушив до місця свойого Ахілл між рядами ахеїв. 653] Тут за важку навкулачки борню він поклав нагороди – 654] Вивів на збори й припнув до стовпа шестирічну мулицю, 655] Що, терпелива й уперта, до запрягу ще не давалась. 656] А переможений мав одержати келих дводонний. 657] Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:

658] «Сину Атреїв і всі в наголінниках мідних ахеї! 659] Найсміливіших мужів викликаємо двох – навкулачки 660] Битись за цю нагороду. 1 той, кому Феб дальносяжний 661] Дасть перемогу (і згодні усі із цим будуть ахеї), 662] Хай до намету свойого веде терпеливу мулицю. 663] А переможений хай собі візьме цей келих дводонний».

664] Мовив він так. І підвівсь тоді велетень, воїн могутній, 665] Син Панопея Епей, умілий в бою навкулачки. 666] Він терпеливу мулицю за гриву схопив і промовив:

667] «Ну-бо, підходь, хто хотів би хоч келих придбати дводонний! 668] Тож не здобуде мулиці, я певен того, із ахеїв 669] Жоден, мене навкулачки здолавши, бо я тут найдужчий! 670] Хоч поступаюсь в бою, – чи не досить? Адже неможливо 671] В кожному ділі майстерним однаково мужеві бути. 672] От що скажу я тепер, і слова мої збудуться справді: 673] Шкіру на ньому порву і геть розтрощу його кості; 674] Ті, хто ховать його має, збирайтесь сюди й зачекайте – 675] Труп заберете, коли мої руки його подолають».

676] Мовив він так, і мовчки те слухали всі нерухомо. 677] Врешті підвівся єдиний лише Евріал богорівний, 678] Талайоніда могутнього син, владаря Мекістея. 679] В Фіви прибувши колись, де ігри ішли похоронні 680] В пам'ять Едіпа померлого, всіх переміг він кадмеїв. 681] Списом славетний Тідід супроводив його в тім змаганні, 682] Дух бадьорив йому словом, бажаючи щиро звитяги. 683] Спершу він пояс йому пов'язав охоронний, потому 684] Ремені дав йому, скроєні з шкури вола польового. 685] Підперезавшись, бійці на середину вийшли обидва 686] І, замахнувшись руками потужними, враз один з одним 687] Люто зчепились, лиш руки важкі замелькали в повітрі, 688] Щелепів скрегіт страшенний лунав, з їх тіл ручаями 689] Піт опливав. Коли раптом Епей налетів богосвітлий, 690] Вдарив в щоку Евріала, як той озирнувсь. І не встояв 691] Він на ногах – цілим тілом лиснючим умить надломився. 692] Наче з поривом Бореєвим з моря виплигує риба 693] В трави на березі, темна ж і там покрива її хвиля, – 694] Так Евріал від удару підскочив. Його підхопивши, 695] Великодушний підтримав Епей. В оточенні друзів, 696] Що повели Евріала, він ледь волочив свої ноги, 697] Згустками крові плював, голова йому набік звисала. 698] Поміж своїми його, непритомного зовсім, поклали 699] І, повернувшись на збори, одержали келих дводонний.

700] Третю данаям тоді Ахілл показав нагороду, 701] За велетрудне змагання в завзятій борні призначивши: 702] Для переможця – великий триніг, щоб на вогнищі ставить, –

703] Аж у дванадцять биків той триніг оцінили ахеї; 704] А переможений мав одержати жінку, майстриню 705] В різних роботах, – її у чотири бики оцінили. 706] Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово: 707] «Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!» 708] Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній, 709] Встав Одіссей велемудрий, на хитрощі всякі умілий. 710] Підперезавшись, вони на середину вийшли обидва 711] І, один одного міцно руками схопивши, сплелися, 712] Наче ті крокви, що ними високого дому будову 713] Тесля скріпляє славетний на захист од буйного вітру. 714] В дужих обіймах напружених рук безнастанно тріщали 715] Спини могутні в обох, і піт заливав їх струмками. 716] Смуги криваво-червоні у них на боках і на плечах 717] Понабігали одна при одній, а вони все боролись, 718] Прагнучи перемогти і триніг той коштовний здобути. 719] Ні Одіссей на землю не міг повалити Еанта, 720] Ані Еант подолати не міг Одіссеєву силу. 721] Тож надокучило це в наголінниках мідних ахеям, 722] І Одіссеєві мовив Еант Теламоній великий:

723] «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею! 724] Ти підніми, чи тебе підніму я. Все ж інше – від Зевса!» 725] ' Мовив він так і підняв. Одіссей, не забувши про підступ, 726] Ззаду ударив його в підколінок і м'язи розслабив. 727] Навзнак звалився Еант; Одіссей же до нього на груди 728] Також упав. Дивились лише й дивувалися люди. 729] Хтів і Еанта незламний піднять Одіссей богосвітлий, 730] Та не здолав, тільки трошечки зрушив його над землею 731] Й ногу підставив йому. Упали на землю обидва 732] Поряд один біля одного й пилом тіла забруднили. 733] Скочили б зразу вони і втретє боротися стали б, 734] Та підвівся Ахілл і такими їх стримав словами:

735] «Годі змагатися вам! Не трудіть свої сили так тяжко! 736] Перемогли ви обидва, й однакова вам нагорода. 737] Тож одійдіть, щоб і інші могли позмагатись ахеї».

738] Мовив він так, і послухали мови тієї обидва, 739] І відійшли, й, обтрусивши весь пил, одягнули хітони.

740] А Пелеїд бігунам швидконогим поклав нагороди: 741] Ковану з срібла кратеру велику, що шість уміщала 742] Мір, і красою рівної їй не було ще на світі, – 743] Так сідонські митці чудово її змайстрували, 744] А фінікійські мужі повезли через море імлисте, 745] В гавань зайшли і Тоантові тут віддали в подарунок. 746] Син же Язона Евней Патроклові дав ту кратеру 747] Викупом за Лікаона, славетного сина Пріама.

748] Нині поставив Ахілл як першу її нагороду 749] Мужу, що вийде найшвидшим у гонах на честь його друга. 750] Другому – рослий, годований бик в нагороду мав бути, 751] В дар же останньому – золота визначив він півталанта. 752] Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:

753] «Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!»

754] Мовив він так, і Еант, син Ойлеїв, підвівсь, прудконогий, 755] Встав Одіссей велемудрий і Нестора, віком старого, 756] Син Антілох, що молодь усю подолав бистротою. 757] Стали всі поряд. Мету показав їм Ахілл богорівний. 758] Кинулись бігти вони. Попереду всіх опинився 759] Зразу ж Еант, а за ним Одіссей поспішав богосвітлий 760] Зовсім близенько, як ткаля ставна тримає мотушку 761] Перед грудьми, руками її притягнувши, тоді як 762] Нить крізь основу вона пропускає, тримаючи близько 763] Перед грудьми, – Одіссей за Еантом летів так же близько, 764] В слід попадаючи швидше, ніж курява з нього здіймалась. 765] Біг так за ним Одіссей богосвітлий і дихав жагуче 766] Над головою його. Гукали навколо ахеї, 767] Бачачи рвійність таку, й бадьорили його до звитяги. 768] А як кінчалися гони, звернувсь Одіссей богосвітлий 769] До ясноокої діви Афіни у серці своєму:

770] «Зглянься, богине, і доброю будь помічницею в гонах!»

771] Мовив він так із благанням, і вчула Паллада Афіна, – 772] Легкість дала і рукам, і ногам, і цілому тілу. 773] Вже добігали вони, і близько була нагорода, 774] Раптом Еант послизнувсь, – перешкоду вчинила Афіна! – 775] Він на лайно наступив, що ревучі бики залишили, 776] В пам'ять Патрокла Ахіллом зарізані, бистрим на ноги. 777] В ніздрі Еанту і в рот лайно натовклося бичаче. 778] Отже, кратеру незламний здобув Одіссей богосвітлий, 779] Першим прибігши, бика ж одержав Еант світлосяйний. 780] Встав він, руками за роги бика ухопив польового, 781] Виплюнув з рота лайно і так до аргеїв промовив:

782] «Горе! Та сама, мабуть, мені сплутала ноги богиня, 783] Що Одіссея, як мати, давно береже й доглядає!»

784] Мовив він так, і на вигляд його всі навкруг засміялись. 785] А Антілох, здобувши останню лише нагороду 786] І усміхаючись, слово таке до аргеїв промовив:

787] «Знаєте, друзі, й самі ви те, що вам зараз скажу я. 788] Старших роками людей і понині шанують безсмертні. 789] Не набагато Еант, але трохи старіший за мене, 790] Цей же – із давнього роду, з давніше народжених смертних. 791] Тож Одіссей ще, як кажуть, бадьорий старий, і ахеям, 792] Крім лиш Ахілла, у швидкості з ним змагатися важко».

793] Мовив він так в похвалу прудконогому сину Пелея. 794] Відповідаючи, так Ахілл йому тут же промовив:

795] «Без нагороди хвала не лишиться твоя, Антілоху, 796] Щирого золота нині ж додам я тобі півталанта». 797] Мовлячи так, дав дарунок йому, – й той прийняв його радо.

798] Виніс тоді син Пелеїв Ахілл довготінного списа 799] І перед зборами поряд поклав із щитом і шоломом – 800] Всю Сарпедонову зброю, зняту із нього Патроклом. 801] Став між аргеїв тоді і слово таке до них мовив:

802] «Найкмітливіших мужів викликаємо двох – всеоружно, 803] З гострою міддю в руках, що тіло навиліт проймає, 804] Вийти і перед всіма у збройне вступити змагання. 805] Хто супротивнику перший прекрасного тіла торкнеться, 806] Списом крізь лати пройме і чорної крові наточить, – 807] Срібноцвяхований дам я тому цей чудовий фракійський 808] Меч в нагороду, що зняв я в бою його з Астеропея. 809] А Сарпедонову зброю поділять нехай між собою. 810] Щедрою учтою потім в наметах обох почастуєм».

811] Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній, 812] Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідеїв могутній. 813] А як між воїв своїх озброївся осторонь кожен, 814] То на середину вийшли обидва, готові до бою, 815] Зиркнувши грізно очима, і жахом окрились ахеї. 816] Так один з одним вони, наступаючи, близько зійшлися. 817] Кидались тричі у бій, і тричі списами стикались. 818] Перший Еант своїм ратищем довгим пробив Діомедів 819] Круглий щит, не досяг, проте, тіла: спинив його панцир. 820] Син же Тідеїв над верхом щита велетенського цілив 821] Списа блискучого вістрям Бантові прямо у шию. 822] Та, боячись за Еанта, притьмом зажадали ахеї 823] Бій припинить, нагороду ж порівну обом поділити. 824] Але Ахілл Діомедові меч той віддав величезний 825] Разом із піхвами й ременем, скроєним з гарної шкіри.

826] Потім приніс Пелеїд виливаний диск із заліза, – 827] Кидала ним ще колись Етіонова сила могутня. 828] Та, убивши його, прудконогий Ахілл богосвітлий 829] На кораблі своїм диск той із іншими скарбами вивіз. 830] Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово:

831] «Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути! 832] В круговороті часу не витратить він за п'ять років 833] Цього заліза, хоча б і найдалі лежало родюче 834] Поле його. Не схоче пастух чи орач по залізо 835] В місто далеке ходити, бо знайде його й біля себе».

836] Мовив він так, і встав Поліпет, нездоланний у битвах, 837] І Леонтея звелась богорівного сила велика,

838] Встав і Еант Теламоній і разом Епей богосвітлий. 839] Стали вони у рядок, і перший Епей богосвітлий 840] З розмаху кинув той диск, і усі засміялись ахеї. 841] Другим той диск Леонтей, Ареєва парость, закинув. 842] Третій рукою могутньою син Теламона великий 843] Кинув Еант його, й диск той попереду всіх опинився. 844] Потім той диск запустив Поліпет, нездоланний у битвах, 845] Наче пастух свою палицю з розмаху кидає в полі, 846] Й над чередою корів крутіжем вона вдаль пролітає, – 847] Так він далеко закинув, і в захваті всі закричали. 848] Товариші Поліпета могутнього з місць підвелися 849] Й до кораблів глибодонних йому понесли нагороду.

850] Потім для лучників виніс Ахілл темно-синє залізо – 851] Десять двогострих сокир та десять іще однолезих. 852] І з корабля темноносого щоглу високу поставив 853] Він у пісок одцаля й полохливу до щогли голубку 854] На мотузочку тонкім прив'язав за ніжку, звелівши 855] В неї стріляти. «Хто вцілить у цю полохливу голубку, 856] Десять двогострих сокир понесе із собою додому. 857] Хто ж в мотузок попаде, а в пташку саму не потрапить, 858] Той, як слабкіший стрілець, одержить лише однолезі».

859] Мовив він так. Підвелась тоді сила володаря Тевкра, 860] Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея. 861] В мідний шолом повкидали вони жеребки і струснули, – 862] Перший був Тевкрові постріл. Лук туго напнувши, стрілу він 863] З силою кинув, але дальносяжцю не дав обіцянки 864] В дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу. 865] В пташку не вцілив він. Феб-Аполлон відмовив у цьому. 866] Втрапив лише в мотузочок, що зв'язував ніжку пташину, 867] І перерізав стрілою він гострою той мотузочок. 868] Пурхнула в небо голубка, й відрізаний край мотузочка 869] Звис до землі, і голосно всі дивувались ахеї. 870] Вибіг тоді Меріон, і з Тевкрових рук тої ж миті 871] Вихопив лук, і стрілу приладнав, що тримав наготові. 872] Він дальносяжцю тоді Аполлонові дав обіцянку 873] В дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу. 874] В небі під хмарами він полохливу побачив голубку 875] І на льоту під крило її гострою ранив стрілою, 876] Й, наскрізь пройнявши голубку, у землю стріла уп'ялася, 877] Впавши до ніг Меріонові. Пташка ж поранена з неба 878] Прямо на щоглу човна темноносого тихо спустилась, 879] Набік схилилась їй шийка і крила повисли безсило. 880] Дух же легкий відлетів з її тільця, й на землю далеко 881] Впала вона. Дивилися люди усі й дивувались. 882] Десять двогострих сокир Меріон в нагороду одержав,

883] Тевкр однолезих десяток поніс до човнів крутобоких.

884] Спис довготінний приніс Пелеїд і котел міднокутий, 885] Ще не задимлений, вартий вола, весь у квітах різьблених, 886] І перед зборами склав. І списники вийшли змагатись: 887] Перший Атрід Агамемнон підвівсь тоді широковладний, 888] Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея. 889] Так до них мовив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:

890] «Знаємо, сину Атреїв, що ти перевищуєш інших 891] Силою й вмінням далеко закинути спис довготінний. 892] Отже, бери нагороду оцю й до човнів крутобоких 893] З нею іди. Меріонові ж списа дамо в нагороду, 894] Якщо на те твоя згода, а я саме так уважав би».

895] Мовив він так, і погодивсь володар мужів Агамемнон. 896] Мідного списа він дав Меріонові. Син же Атреїв 897] Віснику в руки Талтібію славну віддав нагороду.