Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1147

У РІК 6655 [1147].Пішов Юрій пустошити Новгородську волость, і, прийшовши, взяв [город] Новий Торг і Мсту всю взяв[129]. А до Святослава приславши [посла], Юрій повелів йому Смоленську волость пустошити.

І, пішовши, Святослав захопив людей голядь у верхів'ї [ріки] Поротви, і таким чином набрала здобичі дружина Святославова. І, приславши [посла], Юрій сказав [йому]: «Прийди до мене, брате, в Москву».

І Святослав поїхав до нього з дитям своїм Олегом [і] з невеликою дружиною. Він узяв із собою Володимира Святославича, а Олег поїхав попереду до Юрія і дав йому пардуса[130].

І приїхав по нім отець його Святослав, і так люб’язно вони обоє цілувалися, [вітаючись], у день п’ятниці, на Похвалу святої богородиці[131], і так були раді.

А на другий день звелів Юрій справити пишний обід і вчинив честь велику їм. І дав він Святославу дари многі, з любов’ю, і синові його Олегові, і Володимиру Святославичу, і мужів Святославових обдарував і тоді одпустив їх. І обіцявся Юрій сина [Гліба] послати до нього, і так він і зробив.

Святослав же звідти вернувся до Лобинська, а відтіля пішов до [города] Неринська і, перейшовши Оку, став. А було [це] к Великодню, на вербну неділю. І тоді преставився поважний старець Петро Ілліч, — який був отця його мужем, — бо вже од старості не міг він навіть на коня всісти. Було йому дев’яносто літ.

У той же рік поставив Ізяслав [Мстиславич] митрополитом Клима Смолятича, русина[132], вивівши [його] з [города] Заруба, — а був він чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було, — тому що сказав чернігівський єпископ: «Я довідався, що єпископам, зійшовшись, належить митрополита поставити».

Отож зійшлися чернігівський єпископ Онофрій, білгородський єпископ Феодор, переяславський єпископ Євфимій, юр'євський єпископ Деміан, володимирський Феодор. Новгородський Нифонт [і] смоленський Мануїл сказали: «Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха. Лише патріарх ставить митрополита. І ми оба не поклонимося тобі, ні служитимемо з тобою, бо не взяв ти єси благословення [ні] в святій Софії, ні од патріарха. Якщо ж ти се здійсниш — дістанеш благословення од патріарха, — то тоді ми тобі поклонимося. Ми оба взяли од Михаїла од митрополита рукописання, що не належить нам без митрополита у святій Софії служити». Він же, Онофрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента[133]. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою[134] святого Климента поставили його,[Клима], митрополитом[135].

Святослав же [Ольгович], прийшовши, став коло [города] Неринська. І тоді прийшли до нього посли із Половців, од вуїв його, [Тюнрака Осулуковича і брата його Камоси], — з Василем половчином шістдесят чоловік було прислано, — так кажучи: «Ми питаємо про здоров’я твоє. А коли ти нам звелиш до себе із силою прийти?»

У той же час прибігли [до Святослава] із Русі отроки і розповіли йому, [що] Володимир [Давидович] — у Чернігові, а Ізяслав [Давидович] — у Стародубі. Святослав тоді прийшов до [города] Дідославля, і тут прибули до нього інші половці, Токсобичі. І приставив він до них [воєводу] Судимира Кучебича і [воєводу] Горіна, і послав їх на смольнян. І спустошили вони верхів’я [ріки] Угри.

У той же час повтікали посадники Володимирові й Ізяславові з Вятичів, і з Брянська, і з Мценська, і з Облова. І звідти, [з Дідославля], пішов [Святослав]до[города] Дев’ягорська, пішов, зайнявши всі Вятичі, і Брянськ, і до [города] Воробійні [він забрав] Подесення, [городи] Домагощ і Мценськ.

У той же час прийшли до нього, [Святослава], бродники і половців прийшло до нього багато [од] вуїв його, [Тюнрака і Камоси Осулуковичів].

У той же час Ізяслав Давидович із Новгорода- [Сіверського] пішов [до] Чернігова.

У той же час прийшов Юрійович Гліб до Святослава [в] Дев’ягорськ. І звідти пішли вони до Мценська з [Олегом] Святославичем, і з Юрійовичем [Глібом], і з половцями. І тоді, давши їм, [половцям], дари многі, [Святослав] пішов до города Крома на Ізяславича [Мстислава]. Та в [городі] Спаші догнали його посли од Володимира Давидовича і од [Святослава] Всеволодовича, кажучи: «Ти не май на нас жалоби за те, а будемо всі, як один муж. І не спом’яни лиходійств наших, а хреста нам цілуй і отчину свою візьми. А що ми взяли єсмо твойого, то те тобі ми повернемо». І цілували вони хреста, і не додержали [цілування].

Того ж року послав Володимир [Давидович] Ізяслава Давидовича з Чернігова [з] послами до Ізяслава, князя київського, кажучи: «Брате! Осе зайняв Ольгович Святослав волость мою, Вятичі. Підімо на нього обидва. Якщо ми його проженемо, то підемо оба на Юріїв Суздаль. Ми з ним або мир учинимо, або будемо з ним битися». Ізяслав, отож, Мстиславич надумав з обома Давидовичами і з Всеволодовичем Святославом піти на Юрія і на Святослава [Ольговича].

Тоді ж Всеволодович Святослав держав, [діставши] в Ізяслава, Божський, і Межибоже, [і] Котельницю, а всіх — п’ять городів. І приїхав він до Ізяслава,і почав у нього проситися, кажучи: «Отче! Пусти мене до Чернігова попереду, там добро моє все. У братів моїх обох, у Володимира і в Ізяслава, хочу я волості просити». І він сказав: «Сину! Так тобі й гаразд. Ти готов, будь попереду. Іди, збирайся ж у путь». І пішов Святослав до Чернігова.

І, порадившись[136], князі чернігівські послали [послів] до Ізяслава, велячи йому піти і кажучи: «Земля наша погибає, а ти не хочеш піти». Ізяслав тоді скликав бояр своїх і всю дружину свою, киян, і сказав їм: «Осе надумав я з братами своїми, з Володимиром і з Ізяславом Давидовичами, і з Всеволодовичем Святославом: хочемо ми піти на Юрія, на стрия свойого, і на Святослава до Суздаля, тому що прийняв він ворога мойого Святослава Ольговича. А брат Ростислав там із нами з’єднається, він має прийти до мене зі смольнянами і з новгородцями».

Кияни ж, почувши [це], сказали: «Княже! Не ходи з Ростиславом на стрия свойого. Ліпше з ним уладься. Ольговичам[137]віри не йми і не ходи з ними в похід». Та Ізяслав сказав їм: «Вони цілували мені хреста, і думу я з ними думав, тож ніяк сього походу я не маю наміру одмінити. Так що ви збирайтеся». Кияни ж сказали: «Княже! Ти на нас не гнівайся. Не можемо ми на Володимирове плем’я[138]руки зняти. Коли ж [на] Ольговичів — то хоч і з дітьми». Ізяслав тоді сказав їм: «А той добрий, хто за мною піде». І, це сказавши, зібрав він багато воїв і пішов.

Рушив же він на [ріку] Альту[139], а звідти пішов до [города] Княжатина[140], а од Княжатина пішовши, став коло [города] Русотини полками своїми і звідтіля послав [воєводу] Уліба до Чернігова[141]. А брата свого Володимира він зоставив у Києві.

Уліб же, ввійшовши в Чернігів, довідався, що цілували хреста Володимир [та] Ізяслав Давидовичі і Святослав Всеволодович Святославу Ольговичу, маючи намір убити підступом Ізяслава. Це ж почувши, Уліб прибіг до князя свого Ізяслава і сказав йому, що відступили од нього князі чернігівські і цілували проти нього хреста. Прийшла також йому вість од приятелів із Чернігова: «Княже! Не ходи відтіля нікуди! Вони ведуть тебе обманом, хотять тебе вбити або схопити за Ігоря[142]. Адже вони й хреста цілували Святославу Ольговичу. Після сього вони послали до Юрія з хрестом, проти нього ж з тобою нарадившись».

Ізяслав же, це почувши, вернувся назад [до Княжатина],і послав послів своїх у Чернігів до Володимира і до брата його Ізяслава, і сказав їм: «Ми ото замислили єсмо похід великий і хреста єсмо цілували. А се єсть присяга дідів наших, [і] отців наших. Так засвідчімо ж іще, що в сьому поході [нам] ні свар [не] мати, ні обману ж ніякого, ні підступу[143], а по правді [в] сей похід сходити і з противниками битися».

Але вони йому відповіли: «Так осе нам даремно хреста цілувати? Хреста ж ми тобі цілували єсмо. І яка наша провина?» І не схотіли вони цілувати хреста, І сказав їм посол Ізяслава Мстиславича: «А який гріху тім, коли по приязні хреста цілувати? Се нам [і] вам на спасіння». Та вони не схотіли. А Ізяслав сказав був послу своєму[144]: «Якщо ж вони не згодяться по приязні хреста цілувати, то ти скажи їм [те], що ми чули єсмо». І сказав їм Ізяславів посол [княжі слова]: «Якщо стоїте ви на хреснім цілуванні, то я вам обом, брати, об’являю. Таке мені увійшло в уші, що мене ведете ви обманом. А Святославу ви хреста єсте цілували, Ольговичу, що в сьому поході вам або мене схопити, або вбити за Ігоря. То чи так се єсть, брати, чи не так?» Вони ж нічого не могли відповісти, тільки ззирнулися, а по довгій мовчанці сказав Володимир послові Ізяслава: «Вийди звідси, посиди, ми тебе знову покличем».

Довго ж вони радилися, тому що вони викриті є, і тоді покликали [посла]. І вони сказали: «Брате! Цілували ми єсмо хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам є. Ти брата нашого держиш, Ігоря, а він уже чернець і схимник. Пусти-но брата нашого, і ми будемо обік тебе їздити. Чи тобі, брате, було б любо, коли б ми брата твойого держали?»

І тоді посланець Ізяславів, приїхавши, сказав Ізяславу, що вони одступили від нього. Ізяслав же послав знову посла свого до них, із хресними грамотами, і сказав їм: «Ви хреста мені цілували єсте до кінця живоття свойого. А волості Святославові й Ігореві я вам дав. Я ж із вами обома і Святослава прогнав, а волость вам добув, і дав Новгород і Путивль, і добро його ми єсмо взяли, і майно його розділили на частини, а Ігореве я взяв. Тепер же, брати, ви оба хреста переступили єсте, а сюди мене повели підступом, убити мене хотячи. Хай же буде зо мною бог і сила животворящого хреста! Нехай як мені бог дасть!» І, це сказавши, кинув він їм грамоти хресні.

У той же час Ізяслав послав посла свого до Ростислава, брата свого, в Смоленськ, і сказав йому: «Брате! Осе Володимир та Ізяслав Давидовичі хреста нам обом цілували були і думу думали оба, [щоб] піти з нами на стрия нашого. Однак збиралися вони [йти] зо мною підступно, убити мене хотячи. Але бог і сила хресна [се] виявила. І тепер, брате, ти вже не ходи туди, куди ми думали були єсмо піти, на стрия свойого, а піди сюди, до мене. А туди наряди новгородців і смольнян, хай вони удержать Юрія, і до спільників пошли, і в Рязань, і повсюди».

У той же час Ізяслав послав у Київ двох мужів, Добриньку і Радила, до брата свого Володимира, — бо того зоставив був Ізяслав у Києві, — і до митрополита Клима [Смолятича], і до Лазаря [Саковського], тисяцького, і сказав їм: «Ззовіте киян на двір до святої Софії. Хай мій посол мовить річ мою до них і скаже про обман чернігівських князів».

Коли ж усі кияни зійшлися од малого і до великого до святої Софії на двір і стали вони на вічі, то сказав їм Ізяславів посол: «Вітав вас князь наш. «Я вам об'явив був: надумав ото я з братом своїм Ростиславом і з Володимиром [та] з Ізяславом Давидовичами піти на стрия свойого, на Юрія, і вас із собою закликав. А ви мені сказали єсте: «Не можемо ми на Володимирове плем’я, на Юрія, руки зняти. А коли на Ольговичів — хоч із дітьми підемо ми з тобою». Тепер же я вам даю знати: осе Володимир Давидович, і Ізяслав, і Всеволодович Святослав, якому я багато добра зробив, цілували мені хреста. А нині цілували вони потай од мене хреста Святославу Ольговичу і до Юрія послали, а надо мною обман учинили. Вони хотіли мене або схопити, або вбити за Ігоря. Але бог мене заступив і хрест чесний, що його вони мені цілували. Нині ж, браття-кияни, підіть услід за мною до Чернігова на Ольговичів, — чого ви хотіли єсте і що мені обіцяли єсте. Збирайтеся од малого і до великого, хто має коня. А хто коня не має — то в човні, бо вони не мене одного хотіли вбити, але й вас іскоренити». І кияни сказали: «Раді ми, що бог нам тебе ізбавив од великого обману [і] братів наших. Ми йдемо за тобою навіть із дітьми, як ти ото волиш».

І сказав один чоловік: «За князем своїм ми радо йдемо. Та спершу про се подумаймо, як ото й раніш учинили при Ізяславі Ярославичі. Вирубавши Всеслава із поруба, оті лиходії поставили його князем собі, і багато лиха було через се городу нашому[145]. А ось Ігор, ворог нашого князя і наш, — не в порубі, а в святім Федорі! Лише вбивши його, ми до Чернігова підемо за своїм князем! Кінчаймо ж із ними!»

І, почувши це, народ рушив звідти на Ігоря в [монастир] святого Феодора. І сказав їм Володимир [Мстиславич]: «Сього вам брат мій не велів! Ігоря охороняють сторожі. А ми підемо до брата, як ото він нам велів». Та сказали кияни: «Ми знаємо, що не кінчити добром із тим племенем ніколи ні вам, ні нам». Хоча митрополит [Клим] їм забороняв, і Лазар [Саковський], тисяцький, і Рагуйло [Добринич], Володимирів тисяцький, щоб вони не вбили як Ігоря, але вони зняли крик і пішли убивати Ігоря. Володимир також, сівши на коня, погнав [туди], але люди йшли по мосту, і він, не маючи змоги їх обминути, повернув коня направо, мимо Глібового двора, і кияни випередили Володимира.

Ігор же, почувши [крики людей], пішов у церкву святого Феодора. І, зітхнувши з глибини серця [зі] скрушним, смиренним роздумом та проливши сльозу, спом'янув він усі [нещастя] Іова[146], і подумав у серці своїм: «Нізащо такі страждання і різні смерті находили на праведників». І як святії пророки і апостоли з мучениками вінець [страдницький] приймали і вслід за господом кров свою пролили, і як святії священномученики, преподобнії отці, многії напасті і гіркії муки і різнії смерті прийняли, випробувані бувши дияволом, мов золото в горнилі, «їх же молитвами, господи, причисли мене до вибраного твойого стада з правобічними вівцями». І як святії правовірнії царі пролили кров свою, страждаючи за люди свої. «А ще ж і господь наш Ісус Христос ізбавив світ од спокуси диявольської чесною кровію». І, так говорячи, він утішав себе, і знову говорив: «Ти, господи, поглянь на неміч мою, і побач смирення моє, і злую печаль і скорботу, що нині проймають мене, аби, на тебе уповаючи, я витерпів. Ти бо, Спасе, говорив єси: «Той, хто вірує в мене, померши, жив буде вовіки»[147]. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою, і сподобив мене прийти на [той] світ із темного, і суєтного, і короткочасного віку сього, і в царствії твоїм явив ти мене причасником нетлінних твоїх і несповідимих благ, з усіма праведниками, що вгодили тобі, господи. І от нині, якщо кров мою проллють, то я мучеником буду господу моєму».

Вони ж накинулись на нього, як ті звірі лютії, і схопили його, коли він стояв, по обичаю[148], на обідні в церкві святого Феодора, і мантію[149]на нім обірвали. Він тоді сказав їм: «О законопереступники, вороги всякої справедливості, одступники від Христа! За що, яко розбійника, ви хочете мене вбити? А що хреста ви цілували єсте мені, кажучи, що будете мати мене собі князем, — нині вже і всього того я не спом’янув був, бо сподобив мене бог монаший чин прийняти».

Лукаве ж, нечестиве зборище ще дужче заволало, викрикуючи: «Побийте! Побийте!» А тоді із свитки[150]виволокли його, і він, вельми закричавши, сказав: «О нещаснії! Ви не відаєте, що творите, бо творите се через невідання! Хоч і все тіло моє нагим оставте! Бо «нагим я вийшов із утроби матері моєї і нагим одійду на той світ»[151]. І коли він це говорив, його, схопивши, повели з монастиря.

І стрів його Володимир у воротах монастирських, і сказав Ігор, глянувши на нього: «Ох, брате, куди мене ведуть?» І скочив Володимир з коня, і огорнув його корзном, кажучи киянам: «Браття мої! Не смійте вчинити сього зла! Не вбивайте Ігоря!» І повів його Володимир до воріт [садиби] матері своєї (Любави), і тут стали вони Ігоря убивати, а вдарили Володимира, б’ючи Ігоря. [Боярин же] Михаль побачив це і скочив з коня, хотячи помогти Володимирові, а Володимир увімчав його, [Ігоря], у двір матері своєї, оберігаючи, і зачинив ворота. Б’ючи ж Михаля, вони обірвали хреста на ньому з цепами, а в нім, [хресті], гривня золота. Коли ж таке множество убивало Ігоря, то примчав Володимир Мстиславич[152], і скочив з коня, і, розігнавши людей, упав на Ігоря. І тоді Ігор устав і ввійшов у Мстиславів двір, а люди тоді схопили Володимира і хотіли вбити із-за Ігоря. І коли [вбивці], які стояли серед народу, побачили, що Ігор вбіг у Мстиславів двір, то народ також двинув, і виломили вони ворота, і тоді били [його]. Ігор же, якого били, сказав: «Владико! В руки твої передаю я тобі життя моє. Прийми у мир твій душу мою».

Беззаконнії ж, немилостивії, побивши його, тіло його зовсім нагим зоставили. І, кинувши, вони вірьовкою за ноги прив’язали, і,коли він був іще живий, чинячи наругу царському і священному тілу, поволокли його з Мстиславового двора через Бабин торжок[153]на княжий двір, і тут прикінчили його.

І так прикінчили вони його, Ігоря-князя, сина Олегового, а був він добрий [муж] і поборник роду свого[154]. В руки божії передав він душу свою, скинувши одіж тлінної людини і в нетлінную і многостраждальную облачившись одіж Христа, який його і увінчав, і прийняв він муки нетлінний вінець. І так до бога він одійшов місяця вересня в дев’ятнадцятий [день], у день п’ятниці[155].

А звідти, поклавши його на воза[156], вони повезли його на Подолля, на торговище, і кинули [тут] на наругу, беззаконні, нерозумні, помутнілі очима своїми, знаючи, що месником єсть бог і покарає він за кров неповинного. Люди ж благочестиві, приходячи, брали од крові його і од покрову, що на ньому був, на тілі його, на спасіння собі і на зцілення, і покривали вони наготу тіла його своєю одежею.

І розповіли Володимиру, що кинуто його на торговищі, і послав [Володимир] тисяцького[157]. І приїхав він, побачив кинутого Ігоря мертвого і сказав: «Осе ви вже вбили єсте Ігоря. Давайте похоронимо тіло його». Кияни ж сказали: «Не ми його вбили, а Ольгович, два Давидовичі і Всеволодович[158], що замислили на нашого князя зло, хотячи погубити [його] підступом. Та бог за нашим князем і святая Софія». І повелів тисяцький Лазар [Саковський] узяти Ігоря, і, взявши, положили його в церкві святого Михайла[159].

На ту ніч бог явив над ним, [Ігорем], знамення велике: загорілися свічі всі над ним у церкві тій. А назавтра новгородці, прийшовши, розповіли [про це] митрополитові [Климу]. І митрополит заборонив, щоб вони нікому ж не говорили, і повелів потаїти таку благодать, яку бог явив над ним.

У суботу ж на світанні послав митрополит [туди] ігумена [монастиря] святого Феодора Онанію. І приїхав ігумен, побачив [Ігоря] нагого, і одягнув його, і одспівав над ним належні співи, і одвіз на [Копирів] кінець города в монастир святого Симеона, — бо [це] був монастир отця його, [Олега Святославича], і діда його, Святослава [Ярославича], — і там положили його.

У той же час стояв Ізяслав [Мстиславич] у верхів’ї [ріки] Супою, і туди прислав до нього [брат] Володимир [посла], розповідаючи йому про вбивство Ігоря. Ізяслав же, почувши це і заплакавши, сказав: «Коли б я відав, що так сьому бути, то якби я звідти його подалі стерегти одіслав, я міг би Ігоря вберегти». І сказав Ізяслав своїй дружині: «Буде тепер мені нарікання всякого! Од людей не втекти. Буде в них річ: «Ізяслав велів убити». Але тому бог свідок, що я не повелів, ні научив. Та се вже богові судити». І сказали йому мужі його: «Даремно ти журишся тим, що люди скажуть, ніби Ізяслав убив його чи повелів людям убити. Адже се, княже, бог відає і всі люди, що не ти його вбив, а вбили брати його. Бо, хреста тобі цілувавши, вони потім одступили і обман над тобою замірились вчинити, вбити тебе хотячи». Ізяслав же сказав: «Коли вже так учинилося, — а на тім світі нам усім бути, — то се вже богові судити». І жалівся він на киян, і послав Ізяслав Володимира [Мстиславича] в Городець [Остерський], а по Ростислава [Мстиславича]послав[посла] у Смоленськ.

І прийшла вість Володимиру Давидовичу, що Ігоря вбили, а Володимир послав [посла] до Святослава Ольговича і розповів йому: «Брата тобі Ігоря вбили». І він скликав дружину свою старшу, і дав знати їм, і так плакав гірко за братом своїм.

А в той час прибув до нього, [Святослава Ольговича], Гліб із Суздаля, Юрійович, і прийшли вони обидва до Курська. Мстислав же [Ізяславич], почувши, що йде Юрійович із Святославом Ольговичем на нього до Курська, розповів [про це] курянам. І куряни сказали Мстиславу: «Якщо се йдуть Ольговичі, ми раді за тебе битися навіть із дітьми [разом]. А на Володимирове плем’я, на Юрійовича[160], ми не можемо руки зняти». Мстислав тоді, це почувши, пішов до отця свойого.

Куряни ж послали [послів] до Юрійовича і взяли у нього посадника собі. А він, посадивши свого в них посадника, сам пішов із Святославом і одійшов звідти до [города] Вира.

І посаджав посадників своїх Гліб Юрійович по Посейм’ю, за полем. А коло Вира багато половців ходило тоді з ним до присяги. І туди прийшов до них Всеволодович Святослав, і послали вони [послів] до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми оддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас — Ізяслав», — і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не досягли нічого. А звідти пішли вони до [города] Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взяли Попаш.

І в той час прийшла Ізяславу вість, Мстиславичу, що В’яхань та інші городи одбилися, а Попаш вони взяли. Ізяслав же Мстиславич зібрав воїв многих, і од Вячеслава [Володимировича] прийшла поміч йому, і з [города] Володимира полк до нього прибув[161]. І пішов Ізяслав з полками своїми до Переяславля, і тут була йому вість од брата Ростислава, що Ростислав уже йде. І так йому сказав посол Ростиславів: «Брат тобі мовить: «Ти пожди мене. Я ж тут Любеч спалив, і багато пустошив, і лиха Ольговичам багато заподіяв. А обидва разом ми побачимо, що нам бог дасть». Почувши ж [це], Ізяслав пішов потиху, дожидаючи брата свого Ростислава.

І став Ізяслав [там], де ото є Чорна могила, і туди прийшов до нього брат Ростислав зі смольнянами, із множеством воїв. І тоді Ізяслав, з’єднавшися з братом своїм Ростиславом, воздав хвалу богові, радуючись братові своєму. І став він радитися з братом своїм Ростиславом, з дружиною і з чорними клобуками, куди б їм піти навперейми їм, [Ольговичам], до [ріки] Сули, де ото вони стояли. І сказав Ростислав братові своєму Ізяславу: «Се нас, брате, бог зібрав докупи. А тебе бог ізбавив од великого обману, тому що вони хотіли тебе або схопити, або вбити. Нині ж, брате, [ти йди] не таячись. А куди ти [підеш] їм напереріз, туди й ми до них поїдемо. Хай як нас із ними бог розсудить!» [І], це сказавши, пішли вони обидва на Сулу.

Коли ж Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і половці почули, що Ізяслав уже з’єднався з братом Ростиславом і вони обидва йдуть до них, то на ту ніч половці пішли од них в Половці, і мало половців зосталося в них. І самі вони пішли на [город] Глібль до Чернігова.

І коли почули це Ізяслав і Ростислав, що вже нарізно розійшлися половці, почувши [про] них, а [Ольговичі] пішли до Чернігова, то стали вони обидва думати з мужами своїми, і з дружиною, і з чорними клобуками, куди б їм напереріз піти до них. І сказали їм обом чорні клобуки і дружина його, [Ізяслава]: «Туди нам напереріз — до Всеволожа».

І, це сказавши, пішли вони їм напереріз, тане перегнали їх до [города] Всеволожа, бо вже Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав пройшли були мимо Всеволожа. Ізяслав же Мстиславич із братом своїм Ростиславом не пішли вслід за ними, а, прийшовши сюди, до Всеволожа, полками своїми, взяли город Всеволож на добичу і в нім [жителів] двох інших городів, [що] сюди були ввійшли.

Коли ж почули інші городи, — Уненіж, Біла Вежа, Бохмач, — що Всеволож узятий, то побігли [жителі їхні] до Чернігова, і багато інших городів побігло. Почувши ж [це], Ізяслав і Ростислав послали вслід за ними [воїв]. І догнали вони [їх] на полі, і там узяли ті три городи, а інші втекли. І повелів Ізяслав запалити городи ті.

Коли ж почули глібльці, що Уненіж, і Бохмач, і Білу Вежу [спалено, вони теж хотіли побігти], але не встигли втекти. І, отож, Ізяслав із братом своїм Ростиславом, це почувши, пішли удвох до Глібля. І тоді, прийшовши до Глібля [і] приготувавшись до бою, рушили до города полками і почали битися. [Глібльці] завзято билися з городських стін, — а билися вони, почавши з зарання і до вечора, — і так бог, і свята богородиця, і святії оба мученики, [Борис і Гліб], ізбавили город од сильної раті.

Ізяслав же з братом своїм Ростиславом звідти вернулися і пішли до Києва, сказавши своїй дружині, киянам і смольнянам: «Готуйтеся всі, допоки ріки стануть. Підем же до Чернігова. Хай як нам із ними бог дасть!»

Прийшовши ж до Києва, воздали вони обидва хвалу богові, і поклонилися святим церквам, і веселились. А тоді, домовившись, сказав Ізяслав братові своєму Ростиславу: «Брате! Тобі бог дав верхню землю. Так ти там і піди проти Юрія, бо там у тебе смольняни, і новгородці, і дехто [із] спільників твоїх. Ти ж там удержи Юрія, а я тут зостануся. Хай як мені бог дасть з обома Ольговичами і з Давидовичами!» І Ростислав пішов до Смоленська.

А по тім часі, як уже ріки стали, [Святослав] Ольгович і оба Давидовичі, пославши дружину свою з половцями, розорили [город] Брягинь.

У тім же році поїхав Юрійович Гліб і зайняв отчий Городок [Остерський] в Ізяслава [Мстиславича]. І, почувши [це], Ізяслав послав до нього [посла], зовучи його [в] Київ до себе. І він обіцявся піти до нього, але не пішов, послухавши ото [воєводу] Жирослава [Нажировича], який сказав йому: «Ти піди до Переяславля, хотять тебе переяславці». І, послухавши його, він пішов уборзі до Переяславля.

І коли розсвітав день, а Мстислав [Ізяславич] і дружина його [ще] спали, сторожі, примчавши, сказали йому: «Не спи, княже! Гліб он прийшов на тебе!» І він, уставши спішно [і] зібравши дружину, виступив проти нього з города. А Гліб, постоявши до ранку, вернувся назад. Мстислав же, зібравшись із дружиною і з переяславцями, гнав услід за ним і догнав коло [города] Носова на[річці] Руді, [і] захопили вони трохи дружини його. А сам він пішов у Городець, а Мстислав пішов до Переяславля.

Коли ж почув Ізяслав, що сталося, то зібрав він дружину [і] берендіїв, і пішов Ізяслав на нього до Городка. І прислав Гліб [послів] до Володимира [Давидовича] і до Святослава Ольговича, і сказав йому: «Іде на мене Ізяслав. Пришліть-но мені поміч». Та вони не могли нічим помогти.

І прийшов Ізяслав до Городка на Гліба, і стояв навколо нього три Дні. Юрійович же, убоявшись, виїхав із Городка, і поклонився Ізяславу, і помирився з ним.

Ізяслав тоді вернувся до Києва. А Юрійович прислав [посла] до Володимира [Давидовича], говорячи: «Поневолі цілував, я хреста Ізяславу, бо він обступив був мене в городі, а од вас мені помочі не було. Нині ж я всіляко хочу бути з вами обома і буду сприяти вам».