Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1195

У РІК 6703 [1195].Послав Рюрик [посла] по брата свого по Давида до Смоленська, кажучи йому: «Осе, брате, ми двоє зосталися найстаршими з усіх в Руській землі. Поїдь-но до мене в Київ. Що буде нам думи про Руську землю і про браття своє, про Володимирове плем’я, то все те ми оба докончаємо і самі, при здоров’ї, побачимось».

І рушив Давид із Смоленська в човнах зі смольнянами, і прибув у Вишгород у середу русальної неділі[627]. І позвав його Рюрик на обід, і Давид приїхав до брата Рюрика на обід, і пробували вони в любові великій, і веселилися багато. І [Рюрик], одаривши [його] дарами многими, одпустив його.

А звідти позвав його синовець його Ростислав Рюрикович до себе на обід у Білгород, і Давид приїхав до Білгорода,і тут пробували вони у веселості великій і в любові щедрій. І Ростислав, одаривши [його] дарами многими, одпустив його.

Давид також позвав великого князя Рюрика, брата свого, і дітей його на обід до себе, і тут пробували вони у веселості і в любові великій. І Давид, одаривши брата свого Рюрика дарами многими, одпустив його.

А потім Давид позвав монастирі всі на обід, і веселився з ними, і милостиню щедру роздавав їм і вбогим, і одпустив їх.

Потім же позвав Давид чорних клобуків усіх, і тут попилися в нього всі чорні клобуки, і він, одаривши їх дарами многими, одпустив їх.

Кияни теж стали звати Давида на пири, оддаючи йому честь велику і дари многі. Тоді Давид позвав киян до себе на обід, і тут був із ними у веселості великій і в приязні щирій, і одпустив їх.

І з братом своїм Рюриком докончав він усі переговори про Руську землю і про браття своє, про Володимирове плем’я, і пішов Давид у свій Смоленськ.

Того ж року преставився князь Всеволод[628], син Мстиславів, прийнявши монаший чин. І тоді, опрятавши тіло його, провели його до гробу єпископ володимирський [який?], і всі ігумени, й попи, і положили його у святій Богородиці місяця квітня.

Того ж року прислав Всеволод [Юрійович], князь суздальський, послів своїх до свата свого Рюрика, кажучи йому так: «Ви єсте нарекли мене у своїм племені, у Володимировім, старшим. А нині ти сів єси в Києві і мені частки не вділив єси в Руській землі, а роздав єси іншим, молодшим братам своїм. Навіть частки мені в ній нема, а як тобі — то й Київ, і Руська область. Тож кому ти єси в ній частку дав, то з тим же її і гляди, і стережи. Але як ти її з ним удержиш, то я те побачу, бо мені без надоби».

Коли ж почув се Рюрик од послів од Всеволодових, що жаліються на нього із-за волості, що він дав був ліпшу волость зятеві своєму Романові Мстиславичу, то став Рюрик думати з мужами своїми, як би йому дати [ту] волость Всеволоду, котрої ото волості він у нього просив. Бо Всеволод просив у нього Торчський, Треполь, Корсунь, Богуславль, Канів, а їх він дав був зятю своєму Романові і хреста йому цілував, що од нього не віддасть нікому. Рюрик, отож, стараючись додержати хресного цілування, не хотів дати [Всеволоду] волості з-під Романа і стояв кріпко за нею, а йому давав іншу волость. Але він, [Всеволод], нею нехтував, а хотів Романової, котрої ото він був просив. І постала межи ними звада велика і свари, і хотіли вони один проти одного стати на рать.

Рюрик тим часом прикликав митрополита Никифора і сказав йому все [про] хресне цілування Романові щодо волості, через що й рать постає із Всеволодом. І сказав митрополит Рюрикові; «Княже! Ми приставлені єсмо в Руській землі богом удержувати вас од кровопролиття. Якщо ж пролитися крові християнській в Руській землі тому, що ти дав єси волость молодшому в обхід старшого і хреста єси йому цілував, то нині я знімаю з тебе хресне цілування і беру на себе. А ти послухай мене: узявши волость у зятя у свойого, дай же старшому, а Романові даси іншу, замість тої».

Рюрик тоді послав [посла] до Романа, повідомляючи його: «Всеволод просить з-під тебе волості і жаліється на мене із-за тебе». А Роман послав [посла] до Рюрика [і] сказав йому: «Отче! То чи із-за мене тобі не жити зі сватом своїм і не помиритися? А ти мені або іншу волость замість тої даси, або кунами даси за неї, у що вона там буде».

І Рюрик порадився з братами і з мужами своїми і послав до Всеволода мужів своїх, кажучи йому: «Оскільки ти, брате, жалівся на мене із-за волості,то ось тобі волость, котрої ти і просив єси». І дав Рюрик Всеволоду п’ять городів: Торчський, Корсунь, Богуславль, Треполь, Канів, і присягнулися вони хрестом чесним про свою повну злагоду.

А Всеволод дав Торчський зятеві своєму Ростиславу Рюриковичу, а в інші городи послав посадників своїх. Коли ж Роман почув, що Всеволод узяв його волость у Рюрика і Торчський, належний йому, дав знову шурину його, [Романа], то став Роман слати [послів] до тестя свого [Рюрика], жаліючись із-за волості [і] подумавши, що той, змовившись із Всеволодом, одняв у нього волость задля сина свого. І тому почав він винити тестя свого, хресне цілування споминаючи йому.

Рюрик тоді сказав йому: «Я поперед усіх дав тобі волость сю. Але ж Всеволод наслав на мене, жаліючись із-за тебе, що ми йому насамперед честі не склали єсмо. Я тобі заявляв про всі речі його, а ти мені одступив єси її по своїй волі. Адже нам якось треба було йому її дати, бо нам без Всеволода не можна бути. Ми, всі браття, признали єсмо за ним старшинство у Володимировім племені. А ти мені свій, син, і ото тобі волость інша, рівна тій».

Але Роман знехтував ту волость, стараючись найти звинувачення тестю своєму і не хотячи з ним приязні. І став він радитися з мужами своїми, слав [послів] до Ольговича, до Ярослава до Всеволодовича, в Чернігів, і цілував із ним хреста, підбиваючи його на Київ, на тестя свого.

Коли ж почув це Рюрик, що Роман одступився до Ольговичів і підбиває Ярослава на старшинство, то став Рюрик думати з братами своїми і з мужами своїми і послав [послів] до Всеволода, повідомляючи його: «Роман присилав до Ольговичів і підбиває їх на Київ і на все Володимирове плем’я. А ти, брате, у Володимировім племені старший єси нас, тож думай і гадай про Руську землю, і про свою честь, і про нашу». А до Романа, до зятя свого, він послав мужів своїх, обвинуватив його і кинув йому хресні грамоти.

Роман же, остерігаючись тестя свого, який кинув йому хресні грамоти, поїхав у Ляхи задля підмоги до обох Казимировичів[629]. Але сказали йому Казимировичі: «Ми б тобі радо помогли, та зобиджає нас стрий наш Мешко. Він хоче забрати в нас волость. Тому ти спершу захисти нас, щоби всі ляхи були не нарізно, а щоб усі за одним були щитом із тобою і одомстили б за обиди твої».

І Роман, уподобавши раду їх і послухавши їх, поїхав на Мешка [Старого] із синівцями його, з Казимировичами. Він, порадившися з мужами своїми, сказав: «Якщо покорю сих і бог мені проти них поможе, то тоді, зібравши всіх разом, я удовольню з ними честь свою і прагнення помислу свойого здійсню».

І, це задумавши в серці своїм, він поїхав проти Мешка битися. Мешко ж, приславши [мужів] назустріч йому, не хотів битися з ним, а велів Романові, аби він уладив його із синівцями його. Але Роман, не послухавши їх, ані мужів своїх, дав йому бій. І зітнулися ляхи з руссю, і потоптали ляхи русів, і переміг Мешко Романа, і побили вони у війську його русів багато і ляхів, своїх. А сам [Роман] утік до Казимировичів у город [Краків], і звідти, взявши його, дружина його однесла його до [города] Володимира.

Звідтіля ж послав він посла свого до Рюрика, до тестя свого, кланяючись йому, і благаючи, і складаючи на себе всю вину свою. І до митрополита він слав [послів], до Никифора, велячи йому благати за нього і просити за всю вину його, щоби він, [Рюрик], прийняв його до себе і облишив би гнів на нього.

Отож Никифор, митрополит київський, благав Рюрика за Романа, і Рюрик, послухавши митрополита, облишив на нього гнів, бо не хотів бачити кровопролиття. Він, порадившися з мужами своїми, сказав їм: «Якщо він уже мене благає і кається за вину свою всю, то я його прийму, і до хреста поведу, і наділок йому даю. Якщо він на сьому стоятиме, і за отця мене буде мати вправду, і добра мойого буде хотіти, то я його матиму за сина собі, як ото й раніш я його мав і добра йому хотів». І, це все обдумавши з мужами своїми, він послав до нього посла свого, сказавши йому: «Я облишаю на тебе гнів».

І водив він його до хреста про все, чого сам волив, і дав йому [город] Полоний і половину області Корсунської.

Того ж року прийшла сарана в Руську землю.

Тої ж осені увійшов Рюрик у зносини зі Всеволодом [Юрійовичем], сватом своїм, і з братом своїм Давидом, [і] послали вони мужів своїх до Ярослава [Всеволодовича] і до всіх Ольговичів, сказавши йому: «Цілуй нам хреста усім з усім своїм браттям, що ви не будете домагатися отчини нашої, Києва і Смоленська, од нас, ні од наших дітей, ані од усього нашого Володимирового племені, як нас розділив предок наш Ярослав — по Дніпро. А Київ вам не надобен».

І Ольговичі-таки, порадившись і обурившись, сказали Всеволоду: «Адже ти нам призначив єси Київ, щоби нам його держати під тобою і під сватом твоїм Рюриком, і ми на тім стоїмо. Якщо ж ти нам велиш лишитися його назавжди, то ми єсмо не угри, ні ляхи, а одного діда єсмо внуки. За вашого живоття ми не домагаємося його, а от по вас — кому його бог дасть».

І настало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владилися вони, так що Всеволод, прагнучи захистити все плем’я Володимирове, збирався на них іти тої ж зими.

Ольговичі тоді, убоявшись, послали до Всеволода мужів своїх та ігумена Діонісія, кланяючись і здаючись йому на повну волю його, і він, ймучи їм віри, зсів із коня. Ольговичі також других послів послали до Рюрика, мовлячи йому: «Брате! Нам із тобою ніколи ж не бувало лиха. Оскільки ми єсмо не докончали сеї зими переговорів із Всеволодом, і з тобою, і з братом твоїм Давидом, — а ти поблизу нас єси, — то цілуй ти з нами хреста, що тобі з нами не воювати, допоки ми із Всеволодом і з Давидом або зладимося, або не владимося».

І Рюрик, порадившися з мужами своїми, послав посла до Ярослава [Всеволодовича], стараючись помирити його із Всеволодом і з Давидом, і водив його до хреста, що йому не стати на рать до [кінця] переговорів, і сам цілував хреста на тім же йому.

І розпустив [Рюрик] дружину свою, і братів своїх, і дітей своїх, і диких половців одпустив у вежі свої, одаривши їх дарами многими, а сам поїхав у Вручий за своїми ділами.

Тої ж зими, по Феодоровій неділі[630], у вівторок, у дев’ятий час[631]потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні і дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи [це], од страху не могли стояти — ті падали ниць, а інші трепетали.

І сказали ігумени блаженнії: «Се бог проявив себе, показуючи нам силу свою за гріхи наші, щоби одвернулися ми од лихої путі своєї». Інші ж говорили один одному: «Сі знамення не на добро бувають, а на погибель многим, і на кровопролиття, і на великі замішання в Руській землі». Що й збулося.

Тої ж зими преставився князь Ізяслав Ярославич менший, місяця лютого <в десятий день>, і положили тіло його у святім Феодорі близ отчого гробу.

Тої ж зими, у великий піст, Ярослав Всеволодович, князь чернігівський, порадившися з братами своїми, переступив хресне цілування, на чому він умовився був із Рюриком і хреста йому цілував, — щоб не воюватися до переговорів, допоки ото [не] з’їздять посли Всеволодові і Давидові. Отож Ярослав, не діждавши переговорів, послав двох синівців своїх, [Олега і Гліба(?)][632], до Вітебська на зятя на Давида[633]. Рюрика в Києві не було, бо поїхав він був у Вручий за своїми ділами, розпустивши братів своїх і дружину свою і йнявши віри хресному цілуванню, — і Ольговичі, не доїхавши [до] Вітебська, пустошили Смоленську волость.

Коли ж Давид почув про обох Ольговичів, він послав супроти них Мстислава Романовича, синівця свого, і Ростислава Володимировича з військом своїм, і рязанського княжича, зятя свого, Гліба [Вододимировича] зі смольнянами.

А на другій неділі посту, у вівторок, на обідні, [оте] сталося — потрусилася земля, і того дня зустрілися обидва війська. Ольговичі тим часом вже були насторожі: нарядивши полки свої і отоптавшись у снігу, — бо був сніг великий, — вони стали супроти них. Коли ж Мстислав і дружина його побачили їх, — а поблизу був ліс, — то тут же, не виладнавши полків своїх, [а] вборзі кинувшись на них, вони помчали до них, і зітнулися з Олеговим полком, і лави Олегові потоптали, і сина його Давида порубали. А Давидів тисяцький Михалко зі смоленським полком був наряджений на полоцький полк, бо полоцькі князі І помагали Ольговичам. Але смольняни, не доїхавши до них, поскакали, а полочани, побачивши, що Мстислав одоліває Олега [Святославича], не погналися услід за смольнянами, а, повернувши, ударили в тил полку Мстиславового і потоптали його, бо Мстислава тут не було. Він бо замчав був із передніми [воями] вслід Олегового полку і вернувся до своїх, подумавши, що вже він побідив Олега, а не знаючи, що своїх переможено. І, вважаючи їх своїми, він в’їхав між противників, і полочани, пізнавши, схопили його.

Ростислав же Володимирович, і Давидова дружина, і рязанський княжич [Гліб Володимирович], зять Давидів, гонивши за Ольговичами, вернулися до своїх. Та побачили вони полки свої, потоптані[634]полочанами, і, прийшовши в замішання, побігли в Смоленськ до Давида, і інші з ними.

Олег же Святославич, побачивши, що полочани потоптали лави Мстиславові, вернувся до них і, приїхавши, побачив Мстислава, схопленого. І обрадувався він, і випросив [собі] Бориса-Мстислава Романовича, друцького князя[635], і послав вість до стрия свого до Ярослава в Чернігів, і до братів своїх, і повідав їм: «Мстислава я схопив, і військо його побідив, і Давидове військо зі смольнянами. І розказують мені схоплені смольняни, що браття їх недобрі з Давидом. А нині, отче, такої нагоди нам не буде знову. Поїдь-но, не барячись, зібравши браття своє. Нині ми добудем честь свою».

Почувши ж це, Ярослав [Всеволодович] і всі Ольговичі обрадувалися і поїхали до Смоленська в напад. Та коли почув це Рюрик, він послав із Вручого йому навпоперек [посла] із хресними грамотами, кажучи йому: «Якщо ти поїхав єси брата мойого вбити і обрадувався єси сьому, то ти вже одступив єси од угоди і од хресного цілування, і ось тобі хресні грамоти. Ти піди-но до Смоленська, а я — до Чернігова. Хай як нас бог розсудить і хрест чесний».

Почувши ж це, Ярослав не поїхав до Смоленська, а вернувся назад у Чернігів і послав посла свого до Рюрика, оправдуючись щодо хресного цілування, а Давида обвинувачуючи за Вітебськ, що він помагає зятеві своєму [Ростиславу Святославичу][636]. Але Рюрик сказав йому: «Я Вітебськ одступив тобі і посла свойого послав був уже до брата Давида, даючи знати йому, що я одступив Вітебськ тобі. Ти ж, сього не діждавши, послав єси двох синівців своїх до Вітебська, а синівці твої, ідучи, пустошили Смоленську волость.

Давид тоді, почувши про війну, і послав Мстислава, синівця свойого».

І таким чином постало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владилися вони.

Тої ж зими преставився благовірний князь Гліб туровський, шурин Рюриків, син Юріїв, місяця березня <в сьомий день>. І привезли його в Київ, і зустрів його митрополит київський [Никифор], І ігумени всі, і князь великий Рюрик київський, і тоді провели його з узвичаєними співами. І жалкував Рюрик за шурином своїм, бо він був любим йому, і, опрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла Золотоверхого.