Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1183

У РІК 6691 [1183],місяця лютого у двадцять і третій день, у другу[556]неділю посту, прийшли ізмаїльтяни, безбожні половці, на Русь пустошити, до [города] Дмитрова, з окаянним Кончаком і з Глібом Тирійовичем. Але через боже заступництво і не було шкоди од них.

Тим часом князь Святослав Всеволодович, порадившися, зі сватом своїм Рюриком [Ростиславичем] рушили на половців і стали коло [села] Ольжичів, дожидаючи Ярослава [Всеволодовича] з Чернігова. І зустрів їх Ярослав, і сказав їм: «Нині, браття, ви не ходіте. А назначивши час, як дасть бог, на літо ми підемо». І Святослав та Рюрик, послухавши його обидва, вернулися.

Святослав, однак, послав синів своїх із військами своїми полем до Ігоря [Святославича], велячи йому їхати замість себе, а Рюрик послав Володимира Глібовича зі своїми військами. Володимир же Глібович послав [посла] до Ігоря, прохаючи в нього [дозволу] їздити попереду полком своїм, але князі руські дали були [Ігореві наказ] попереду їздити в Руській землі, так що Ігор не дав йому того. Володимир тоді, розгнівавшись, вернувся і, звідти йдучи, рушив на сіверські городи, і взяв у них багато здобичі. Ігор також вернув київські війська і приставив до них [сина] Олега [і] синівця свого Святослава [Ольговича], аби якось довести військо цілим, а сам поїхав [на половців], узявши з собою брата свого Всеволода [Святославича], і Святославича Всеволода [Чермного], і [синів своїх] Андріяна[557]з Романом, і трохи од чорного клобука з [ханами] Кулдюрем і з Кунтувдієм.

І прийшли вони до ріки до Хирії, і було тої ночі тепло і дощ сильний, і збільшилося води, і не було їм кудою переїхати [ріку]. А половці, котрі встигли перейти [Хирію] вежами, спаслися, а котрі не встигли, то тих захопили. І казали, що в ту рать багато веж, і коней, і скоту потопилося в Хирії, коли втікали [половці] перед руссю.

У той же рік преставився єпископ полоцький на ім’я Діонісій, і ми, отож, про се поговоримо. Коли преставився Леон, ростовський єпископ, то настановлений був єпископом Миколай, гречин. Але Всеволод Юрійович, князь суздальський, не прийняв його, а послав [посла] у Київ до Святослава до Всеволодовича і до митрополита Никифора, сказавши: «Не обирали сього люди землі нашої. А якщо ти єси поставив його, то де тобі вгодно, там і держи. А мені постав Луку, смиренного духом і кроткого ігумена святого Спаса на Берестовім». Хоча митрополит Никифор не хотів настановити його, але, сильно приневолений Всеволодом і Святославом, поставив він Луку єпископом у Суздальську землю, а [Миколая] послав до Полоцька єпископити.

У тім же році була пожежа велика в городі Володимирі- [Суздальському], місяця квітня у вісімнадцятий день, у середу[558]. Погорів бо мало не весь город, і княжий двір великий згорів, і церков числом тридцять і дві, і соборна церква свята Богородиця Золотоверха, що її прикрасив був благовірний князь Андрій [Юрійович], і всі п’ять верхів [її] золотих згоріли. А загорілася вона тоді зверху, і [згоріло все], що було в ній усередині — узороччя, і панікадила срібні, і начиння золотого і срібного без числа, [і] одеж, шитих золотом і жемчугом, що їх вішали на празник на двох вірьовках[559]од Золотих воріт до [церкви] Богородиці, а од [церкви] Богородиці до владичних сіней, на двох же вірьовках чудовних.

Того ж року бог вложив у серце Святославу [Всеволодовичу], князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу [добрий намір]: піти на Половців, і послали вони [послів] по навколишніх князів. І зібралися до них обох: два Святославичі, Мстислав і Гліб, і Володимир Глібович із Переяславля, Всеволод Ярославич із Луцька з братом Мстиславом [Німим], Романович Мстислав, Ізяслав Давидович, і городенський Мстислав [Всеволодкович], Ярослав [Юрійович][560], князь пінський, з братом Глібом, [князем дубровицьким], і з Галича од Ярослава [Володимировича] поміч. А свої брати не пішли, кажучи: «Далеко нам іти у низ Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі».

І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнений божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, [половців]. Тут-таки одрядив він молодших князів попереду своїх військ: одрядив же Володимира [Глібовича] переяславського, і Гліба, [сина свого], і Мстислава, сина свого, і Романовича Мстислава, і Гліба Юрійовича, князя дубровицького[561], і Мстислава Володимировича, і берендіїв з ними було дві тисячі і сто[562].

Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло І на них, побігли, гнані гнівом божим [і] святої богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши [їх], вернулися і стояли на місці, котре іменується Єрель і яке русь зове Угол.

Половецький же князь Кобяк, подумавши, [що це всього] стільки русі, вернувся і погнав услід за ними. Та коли вони йшли вслід за ними, [русичами, то] узріли їх війська руські. [І] стали вони перестрілюватися через ріку [Єрель], і почали ганятися одні за одними, і було це в них довго. Почувши ж [про це], Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспіваючи.

Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик. І одразу вони побігли, а руси, діставши поміч божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хватати. І так учинив господь милість християнам, возвеличив у той же день бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох. А тоді схопили Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая[563], і Тоглія[564]з сином, і брата його Бокмиша[565], Осулука [Бурчевича], Барака, Тарха, Данила,і Содвака Кулобицького схопили також; і Корязя Калотановича тут убили, і Тарсука, а інших — без числа.

Сотворив же бог побіду сю місяця липня у тридцятий [день], у понеділок, у [день] пам’яті Іоанна Воїна. А великий князь Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, діставши од бога над поганими побіду, вернулися до себе зі славою і честю великою.

Того ж року Ігор Святославич, почувши, що пішов Святослав на Половців, прикликав до себе брата свого Всеволода, і синівця Святослава [Ольговича], і сина свого Володимира, і мовив до братів і до всеї дружини: «Половці повернули проти руських князів, і ми без них спробуймо на вежі їх ударити». Та коли він був за [рікою] Мерлом, то стрівся з половцями, — бо поїхав був Обовли Костукович з чотирмастами [воїв] пустошити до Русі, — і тоді одразу пустили вони до них коней. І половці побігли, за повелінням божим, а руси погнали їх, і тут перемогли їх, і вернулися до себе.

У той же час Володимир Ярославич галицький, шурин Ігорів, перебував у Ігоря [Святославича], тому що він був вигнаний отцем своїм із Галича. Той бо Володимир прийшов спершу в [город] Володимир до Романа [Мстиславича], [але] Роман, остерігаючись отця його, не дав йому одпочити в себе. Тоді звідтіля він пішов до Інгваря [Ярославича]в Дорогобуж, і той, остерігаючись отця його, не прийняв його, і він звідти поїхав до Святополка [Юрійовича] в Туров. І той так само одіслав його до Давида [Ростиславича] в Смоленськ. Давид же одіслав його в Суздаль до Всеволода [Юрійовича], вуя його, але Володимир галицький і там не знайшов собі покою. Він прийшов у Путивль до зятя свого, до Ігоря Святославича. І той прийняв [його] з любов’ю, і склав йому честь велику, і два роки держав його в себе, а на третій рік помирив його з отцем його і послав із ним сина свого, зятя Рюрикового, Святослава.

Того ж року Городен погорів увесь і церква кам’яна од мигання блискавки і ударів грому.

У той же рік освячена була церква святого Василія [Великого], що стоїть у Києві на Великім дворі, великим освяченням[566]місяця січня в перший день. [Вчинили це] священний митрополит [Никифор], і блаженний Никифор, єпископ юр'євський[567], і архімандрит печерський, ігумен Василій. Споруджена вона була Святославом Всеволодовичем, і він зізвав на пир той духовний священного митрополита Никифора, і інших єпископів, і ігуменів, і все священство, і киян, і всі веселилися. І він одпустив їх, і вони розійшлися до себе.