Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1182

У РІК 6690 [1182].Князь київський Святослав Всеволодович оженив двох синів: за Гліба взяв [Анастасію] Рюриківну, а за Мстислава — ясиню [Марфу][548]із Володимира-Суздальського, Всеволодову своячку, і весілля було велике.

Того ж року Всеволод Юрійовичі, князь суздальський, почав війну з Болгарами і прислав до Святослава [посла], помочі прохаючи. І послав [Святослав] до нього сина свого Володимира, сказавши йому, [Всеволодові]: «Дай бог, брате і сину, в наші дні стати нам на війну проти поганих».

[І] коли йшли вони по Волзі на Болгар, то рушили на [те] місце, де ото [є] острів, який зовуть Ісади. [В] усті [ріки] Цівки висівши на берег, вони тут залишили всі насади й галії[549], і білозерський полк теж зоставили коло них, воєводу Фому Назаковича[550]і другого — Дорожая, бо це був його, [Всеволода], отчий слуга. І інших воєвод вони зоставили, і князів, кожного біля своїх людей, а самі рушили на конях у землю Болгарську, до [Болгара], Великого города серебряних болгар.

Болгари ж, побачивши множество руських полків, не змогли стати [супроти них і] заперлися в городі, а молоді князі розохотилися їхати до воріт битися. І тут застрілили крізь броню під серце Ізяслава Глібовича, синівця Всеволодового. І принесли [його] ледве живого в стан, і була печаль велика Всеволоду, і всім князям, і дружині сум.

Навколишні ж городи болгарські — собі, куляни і челмата[551]— з’єдналися з іншими болгарами, що звуться темтюги[552]. І коли зібралося їх п’ять тисяч, [то] рушили вони насадами, а із [города] Торцького — на конях. Коли вони приїхали на човни руські, то, вийшовши на острів той [Ісади], пішли вони на Русь.

Руси ж, приготувавши військо [і] божою поміччю укріплюючись, пішли супроти них і схопилися з ними. А вони, побачивши [це], побігли, а наші погналися, рубаючи поганих магометан. І прибігли вони до Волги, і повскакували в учани[553], а тут одразу [руси] поперевертали учани, і тоді втопилося більше тисячі їх.

І поміг бог русі, і перемогли вони їх, побили їх дві з половиною тисячі. А інші [болгари] пішли до човнів, не відаючи того, що сталося: що [руські] човнярі до [приходу] їх перемогли військо болгарське і воздали хвалу богові за те, що сталося.

На тім же острові, на Ісадах[554], преставився князь Ізяслав Глібович од стрільної тої рани. І, опрятавши тіло його, вложили [його] в човен, і понесли його із собою, і положили у Володимирі у святій Богородиці Золотоверхій.

У той же рік преставився блаженний архімандрит, ігумен печерський, на ім’я Полікарп, місяця липня у двадцять і четвертий день, в день празника святих мучеників Бориса і Гліба.І, опрятавши тіло його, погребли [його] з останніми співами, як ото він сам заповів.

По смерті ж його було замішання в монастирі, бо після старця того не могли вони вибрати собі ігумена. І була скорбота братії, і туга, і печаль велика, бо не подобає такому багатолюдному дому навіть один час без пастиря бути. У вівторок же вдарили, отож, братія в било, і зійшлися в церкву, і стали молитви діяти до святої богородиці. І дивне тут сталося діло. Яко одними устами, многі сказали: «Пошлемо до попа Василія на Щековицю, аби був він нам за ігумена і управителя стаду чорноризців Феодосієвого монастиря Печерського».

І, прийшовши [до церкви], поклонилися вони Василію-попові, і сказали: «Ми, вся братія і чорноризці, кланяємося тобі і хочемо тебе мати собі за отця ігумена». А піп Василій, у великому здивуванні бувши, поклонився так само їм і сказав: «Отці і братія! Я чернецтво на серці вже мав. А щодо ігуменства, чого ви подумали про мою мізерність?» Однак, багато посперечавшись із ними, він пообіцяв їм, і вони, взявши його, повели [його] в монастир, у п’ятницю.

А як прийшла неділя, то приїхав митрополит Никифор на постриження його, і туровський єпископ Лаврентій, і Миколай, полоцький єпископ[555], і всі ігумени. Постриг же [його] Никифор своєю рукою, і став він ігуменом і пастирем чорноризцям Феодосієвого монастиря.