Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1154

У РІК 6662 [1154]. Послав Ізяслав удруге сина свого Мстислава назустріч мачусі своїй [Русудан], бо вивів був [Ізяслав] із Обез жону собі, цесареву дочку. І зустрів її [Мстислав] у порогах, і привів її до Києва, а сам пішов у Переяславль. Ізяслав же узяв її собі за жону і справив весілля.

[У] тім же році вигнали новгородці Ізяславича Ярослава, а Романа Ростиславича[264] посадили [в себе].

У тім же році коло [города] Корчеська преставився Святополк Мстиславич, — він бо пішов був брату своєму Ізяславу на поміч. Ізяслав же, почувши, що бог узяв брата його, тужив по братові своєму.

А потім послав Ізяслав Ярослава, сина свого, до Володимира княжити.

У тім же році рушив Юрій[265] [Володимирович] з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його [такий], якого ж не було ніколи. І прийшов він у Вятичі, і став, не дійшовши [до города] Козельська, і приїхали до нього половці. Юрій же, порадившись, послав сина свого Гліба в Половці, а сам вернувся в Суздаль.

Того ж року преставилася княгиня Гліба Юрійовича, в Суздалі.

[У] тім же році розболівся великий князь київський Ізяслав Мстиславич, на Стаєрів день[266]. А тоді був він вельми недужий, і преставився великий князь київський, поважаний, і благочестивий, і христолюбивий славний Ізяслав Мстиславич, онук Володимирів. І плакала по ньому вся земля Руськая, і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму, а найпаче ж, яко по отцю. Преставився він у ніч на неділю, на Філіппів день[267]. І тоді, опрятавши тіло його, положили його в церкві святого Феодора [Тірона], в отчому його монастирі[268].

Вячеслав же, стрий його, найбільше плакав по синівцю своєму, по Ізяславу, кажучи: «Сину! То моє було місце! Але перед богом нічого не вдіяти!» Син же Ізяславів Мстислав, опрятавши тіло отця свого і поклонившись гробу його, поїхав у свій Переяславль.

І прийшла вість у Чернігів до Ізяслава Давидовича, і він, ні трохи не загаявшись, поїхав до Києва. А була Вячеславу вість, що Ізяслав Давидович прийшов на Дніпро до перевозу. І Вячеслав послав до нього [гінця], і сказав йому: «Чого ти приїхав єси? І хто тебе позвав? Їдь-но ти у свій Чернігів!» Ізяслав же сказав: «Я приїхав брата свойого оплакати, адже тоді не був я коло брата свойого. Дозволь же мені, хай оплачу я гроб його, прийшовши». Але Вячеслав, порадившись із Мстиславом і з мужами, не пустив його в Київ, тому що іще не прийшов був Ростислав до Києва із Смоленська. Ізяслав тоді поїхав назад до Чернігова.

Вячеслав тим часом послав [гінця] по Святослава по Всеволодовича, кажучи йому: «Ти єси Ростиславу син любимий. Так само і мені. Поїдь-но сюди до мене, перебудь же у мене в Києві, допоки ото прийде Ростислав. А тоді ми всі урядимось». Святослав же Всеволодович, не сказавши [про це ні] Ізяславу Давидовичу, ні стриєві своєму Святославу Ольговичу, поїхав до Вячеслава у Київ. І так перебували вони оба з Вячеславом у Києві, ждучи Ростислава із Смоленська. Ізяслав же Давидович і Святослав Ольгович послали [послів] по Юрія до Суздаля.

У той же час Ростислав прийшов із Смоленська до Києва. І кияни всі вийшли з радістю великою назустріч своєму князю, і так були йому раді всі. І вся земля Руськая, і всі чорні клобуки обрадувалися, що Ростислав прийшов у Київ.

Ростислав тим часом, зібравшись зі Святославом Всеволодовичем, поїхали обидва, поклонилися отцю своєму Вячеславу. А Вячеслав, побачивши Ростислава, сина свого, обрадувався радістю великою і сказав йому: «Сину! Осе я вже в старості єсмь і всіма ділами не можу рядити. Отож, сину, я даю тобі [те], що й брат твій держав і рядив. Так само я і тобі даю, а ти мене май за отця і честь мені складай, як ото і брат твій Ізяслав честь мені складав, і за отця мене мав. А ось військо моє і дружина моя, — ти ряди». Ростислав же, це почувши, поклонився отцю своєму Вячеславу і сказав йому: «Вельми рад я, господине і отче! Я маю тебе за отця і господина, як ото і брат мій Ізяслав мав тебе і в твоїй волі був».

[8.Х 11 1154][269] І посадили кияни Ростислава в Києві, кажучи йому: «Як ото і брат твій Ізяслав складав честь Вячеславу, то так і ти складай. А до кінця живоття твойого — Київ твій». Ростислав тоді сказав Святославу Всеволодовичу, сестричу своєму: «Осе я тобі даю Туров і Пінськ за те, що ти приїхав єси до отця мойого Вячеслава і волость мені постеріг єси. За се і наділяю я тебе волостю». І Святослав поклонився Ростиславу і прийняв [волость] з радістю.

У той же час прийшла вість Ростиславу: Гліб Юрійович із безліччю половців ідуть до Переяславля. Ростислав тоді зі Святославом виступили з Києва до [города] Пересічна і тут почали оба збирати дружину. І пригнав посол од Мстислава од Ізяславича з Переяславля до Ростислава і до Святослава, і розповів їм, що рать примчала до Переяславля, і перестрілювалися вони з ними, [половцями].

Ростислав же, це почувши, послав сина свого Святослава в Переяславль, а Мстислав виїхав із Переяславля назустріч Святославу. І тоді, з'єднавшись, поїхали вони оба у Переяславль.

А на другий день прийшли половці до Переяславля, і [переяславці] стали битися з ними. Виїжджаючи з города, билися вони з ними кріпко. Половці ж, побачивши, що виїхала до них, [переяславців], підмога, одійшли від города[270]. А тоді, не стаючи, пішли вони за [ріку] Сулу, бо вони боялися Ростислава і Святослава [Всеволодовича]. Святослав же Ростиславич, одпровадивши половців, приїхав до отця свого і розповів, що половці пішли собі.

Ростислав тим часом, це почувши, став радитися з братами своїми, [щоб] піти [до] Чернігова на Ізяслава на Давидовича. І, так надумавши і навіть у Київ не входячи, Ростислав пішов полками своїми мимо [города]. Узявши Всеволодовича Святослава, і Мстислава Ізяславича, і торків, і киян, він перейшов Дніпро коло Вишгорода. Тут же він і став, навпроти Вишгорода, збираючи дружину свою [і] кажучи: «Аби нам упередити Юрія. Ми або його проженемо, або примиримо з нами».

А на другий день примчали до Ростислава [гінці] з Києва і повідали йому: «Отця тобі Вячеслава бог узяв». Ростислав же сказав: «А ми вчора їхали, і він [був] при добрім здоров’ї». І він, [посланець], розповів йому і сказав: «Сеї ночі веселився він зі своєю дружиною і пішов спати здоров. А як ліг, так більше й не встав, тут його бог узяв». Ростислав же, це почувши і тоді зоставивши полки свої, сам погнав до Києва. І тоді плакав він по отцю своєму, і провів його до гробу з честю великою, із безліччю народу. І положили його у святій Софії, де ото лежить Ярослав [Володимирович], прадід його, і Володимир [Мономах], отець його.

І, отож, опрятавши тіло його, Ростислав поїхав на Ярославів двір, і скликав мужів отця свого, Вячеславових, і тивунів, і ключників, велячи нести майно отця свого перед себе — і одежу, і золото, і серебро. А знісши все, він став роздавати [його] по монастирях, і по церквах, і по затворах[271], і нужденним. І, так роздаючи все, собі ж він не взяв нічого, тільки хрест чесний узяв на благословення собі. А остаток майна він дав, щоб чим ото над ним справити поминки, за що свічу і просфору йому придбати. І, все це урядивши, він дав накази Мстиславові й княгині (Любаві), матері своїй, а сам, узявши решту дружини Вячеславової, поїхав назад, на ту сторону [Дніпра], до полків своїх.

І приїхав Ростислав у полки свої, і став думати зі Святославом Всеволодовичем, і з Мстиславом з Ізяславичем, із синівцем своїм, і з мужами своїми, маючи намір піти до Чернігова. Але мужі боронили йому піти до Чернігова, кажучи йому: «Осе бог узяв стрия твойого Вячеслава, а ти іще з людьми в Києві не договорився єси. Поїдь-но ліпше в Київ та з людьми договорися. І якщо стрий прийде на тебе, Юрій, коли ти з людьми вже дійдеш згоди, то вгодно тобі буде з ним помиритися — помиришся, а як ні, то рать почнеш із ним».

Ростислав же всього того не послухав, а рушив на Ізяслава на Давидовича до Чернігова. Почувши ж [це], Давидович Ізяслав послав [посла] по Гліба Юрійовича, щоб він прийшов із половцями до нього спішно. Ростислав тим часом, і Всеволодович [Святослав], і Ізяславич Мстислав, прийшовши, стали на [ріці] Боловосі. При цім Ростислав, і Святослав, і Ізяславич послали мужів своїх до Ізяслава Давидовича в Чернігів, кажучи: «Цілуй нам хреста. Ти в отчині своїй, Чернігові, сиди, а ми в Києві будемо. Ми ж усі разом». Ізяслав, однак, сказав: «А нині [що] я вам зробив, що ви єсте на мене прийшли? Хай як мені з вами бог дасть!» Бо, пославши [посла], він підвів був [близько] Гліба Юрійовича з половцями, з якими той побував і коло Переяславля.

А на другий день Ізяслав з’єднався з половцями і з Глібом. І вийшли вони до Боловоса насупроти їм, [воям Ростислава], і стрільці перестрілювалися через ріку. Ростислав же, побачивши силу-силенну половців, убоявся, бо [він і його спільники] прийшли були з невеликим військом. Почавши слати [послів] до Ізяслава Давидовича [і] миру просячи, він став давати йому од себе Київ, а од Мстислава — Переяславль. Мстислав же, почувши це, що він оддає од нього Переяславль, сказав: «Хай ні мені [не] буде Переяславля, ні тобі Києва». І, сказавши [це], повернув Мстислав коня під собою з дружиною своєю од стрия свого.

І тоді половці об’їхали військо їх, і вони билися з ними два дні, а потім зітнулися [з ними] половці, і побігли всі Ростиславові вої. І багатьох [половці] побили, а других многе-множество захопили. І розбіглися князі і дружина Ростиславова, і Святославова, і Мстиславова.

Під Ростиславом[272] же на першому поскоку упав кінь його, і Святослав, син його, це побачивши, зіскочив із коня, і заступив отця свого, і став битися, а за ним і тут, навколо нього, [Ростислава], зібралося трохи дружини, і вони тоді підняли йому коня.

Ростислав, отож, побіг, і перебіг Дніпро нижче від [города] Любеча, і пішов до Смоленська. А Мстислав Ізяславич з Ростиславичем Святославом утік і вбіг у Переяславль. І взяв він жону свою [Агнесу], і пішов у Луцьк, а Святослава Всеволодовича, який тоді тікав, схопили половці. Однак Ізяслав із жоною своєю виручили Святослава од половців, і інших [із] руської дружини многих виручили, і багатьом добро зробили обоє; якщо хто од половців утікав у город [Чернігів], то [Ізяслав] тих не видавав.

Ізяслав тим часом послав [послів] до киян, кажучи: «Я хочу до вас поїхати». Вони ж боялися половців, — бо тоді тяжко було киянам, тому що не зостався був у них ні один князь у Києві, — і послали кияни єпископа Деміана канівського, кажучи: «Поїдь до Києва, хай не візьмуть нас половці. Ти єси наш князь. Поїдь-но».

Ізяслав тоді, в’їхавши в Київ, сів на столі і Гліба [Юрійовича] послав у Переяславль княжити. Ізяслав також послав [послів] до Святослава Ольговича і почав з ним радитися, щоби ото Ізяславу у Києві сидіти, а Святославу — в Чернігові. Але Святослав довідався, що Юрій іде, і таким чином перед Юрієм не можна [було] б їм удержатися.

Тоді ж багато лиха наробили половці навколо Переяславля, і села попалили всі, і Альтську божницю, святих мучеників Бориса і Гліба храм, запалили.

Тої ж зими рушив був Юрій[273] в Русь, почувши про смерть Ізяславову. І [коли] був він навпроти Смоленська, то прийшла йому вість: «Брат тобі помер, Вячеслав, а Ростислав переможений, а Ізяслав Давидович сидить у Києві, а Гліб, син твій, сидить у Переяславлі».

Тоді [ж] новгородці [30.1 1155[274]], прийшовши до Юрія, взяли в нього сина Мстислава князем собі.

У той же час Юрій пішов до волості Ростиславової. І Ростислав, почувши це, і тоді зібравши воїв своїх многе-множество, і приготувавши до бою полки свої, рушив супроти нього до [города] Зароя, але тут і став. І коли Ростислав тут стояв, він послав [посла] до Юрія, просячи в нього миру [і] кажучи: «Отче! Я кланяюсь тобі. Ти раніше добрий був єси до мене і я до тебе. А нині я кланяюсь тобі. Ти мені стрий єси, як отець». І Юрій сказав: «Справді, сину. З Ізяславом я не міг бути, а ти мені єси свій брат і син». [І], не спом'янувши злоби брата його, він облишив на нього гнів. І тоді цілували вони оба межи собою хреста про повну злагоду, і Юрій пішов до Києва, а Ростислав у свій Смоленськ.