Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1148

У РІК 6656 [1148].Знову пішов Ізяслав до Чернігова. Зібравши силу свою, він послав [посла] і взяв полк у стрия свого Вячеслава [Володимировича], і з Угрів привів полки собі в поміч[162], і володимирський полк привів.

І, зібравши всі свої війська [і] берендіїв, рушив він до Чернігова, і, прийшовши, став на Ольговім полі. І тут стояли вони три дні, і не одважилися з Чернігова вийти супроти Ізяслава Святослав Ольгович, і Ізяслав та Володимир Давидовичі, і Всеволодович Святослав. Ізяслав же, тут стоячи, попалив усі села їх, аж до [ріки] Боловоса. І став Ізяслав говорити: «Осе ми села їхні усі попалили єсмо і добро їх усе. А [якщо] вони до нас не вийдуть, то підемо до Любеча, де ото є все їхнє добро».

І тоді Ізяслав, нарадившись, пішов до [города] Любеча. Ішли ж вони до Любеча п’ять днів, і став Ізяслав коло Любеча.

А в той час прийшли [сюди] Володимир [та] Ізяслав Давидовичі і Святослав Ольгович із синівцем своїм, із Святославом Всеволодовичем, Ольговичем, і рязанські прийшли князі, і половці [прийшли] з ними. І єсть річка [Ужик] коло Любеча, і вони, прийшовши, стали, прикрившись нею.

А в недільний день Ізяслав приготував до бою військо своє і пішов проти них. Та не можна було йому доїхати через ту ріку [до] їхніх полків, лише стрільці билися через неї з обох [боків].

А на ту ніч був вельми великий дощ, і на другий день Ізяслав, побачивши, що Дніпро гіршає, сказав до мужів своїх [і] до угрів: «Осе з сим військом нам не можна битися через сю ріку. А сюди, за нами, Дніпро розливається. Підем-но за Дніпро».

І, це сказавши, Ізяслав пішов за Дніпро в понеділок, а на другий день рушив Дніпро. І по тій стороні [Дніпра] Ізяслав пішов до Києва. А угри уборзі в’їхали на озеро,і обломилися тут на озері, і трохи їх тут утопилося. Ізяслав же прийшов до Києва і воздав хвалу богові і силі животворящого хреста.

І послав Ізяслав [посла] до Ростислава, брата свого, і сказав йому: «Брате! Я даю тобі знати: на Ольговичів ходив я до Чернігова, і на Ольговім полі стояв, і багато лиха їм учинив, землю їхню попустошив, і там не змогли вони до мене вийти військом битися. А звідти пішли ми до Любеча, і тут вони до нас приїхали. Але роз’єднала нас із ними ріка, і не можна було нам із ними битися через ріку [всім] військом. А на ту ніч дощ був великий, і на Дніпрі став поганим лід, і через те пішли ми на ту сторону. І так бог, і святая богородиця, і сила животворящого хреста привели нас при здоров’ї в Київ. І тебе, брате, я питаю, чи при здоров’ї ти єси і як тобі там бог помагає?»

У той же час послав Володимир Давидович [послів] до Святослава Ольговича і до Святослава Всеволодовича і сказав: «Брати, зберітеся! Ми не можемо, бачачи війну проти нас, лежати!»[163]

І приїхав до них, [Давидовичів], Святослав [Ольгович], і послали вони послів своїх до Юрія [Володимировича], і сказали йому: «Ти нам хреста цілував єси, що ти підеш із нами на Ізяслава. А от непішов єси. А Ізяслав, прийшовши, за Десною городи наші спалив, і землю нашу вони спустошили. А се ще раз Ізяслав, прийшовши знову до Чернігова, став на Ольговім полі, і тут села наші вони попалили аж до Любеча і все добро наше розорили. А ти ні до нас [не] пішов єси, ні на Ростислава [не] виступив єси. Нині ж, якщо ти хочеш піти на Ізяслава, то піди. А ми — з тобою. А як не підеш, то ми в хресному цілуванні є праві, бо не можемо ми одні од війни погибати».

У той же час Юрійович Гліб, змовившися з переяславцями, поїхав до них із [Остерського] Городця. А Мстислав Ізяславич, довідавшись, що він іде на нього, вийшов насупроти військом своїм, з переяславцями. Гліб же, побачивши, що йде на нього Мстислав, — а з Глібом було мало [дружини], — сказав: «Обманули мене переяславці».І, не маючи змоги стати насупроти, він утік. Вони ж, настигаючи дружину його, [одних] захопили, а других побили. І [воєводу] Станіславича вони тоді схопили і скарали карою лютою, і інших багатьох захопили. А сам Гліб вбіг у Городок і, не змігши в нім бути, втік у Чернігів до Володимира Давидовича.

У той же час приїхали посли їх од Юрія, і не знайшли вони собі в нім підмоги. Тоді Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович і Всеволодович Святослав послали послів своїх до Ізяслава Мстиславича, домагаючись миру і так мовлячи: «Так воно було раніш дідів наших і при отцях наших: мир стоїть до війни, а війна — до миру. Нині ж ти на нас за те не жалійся, що ми встали єсмо на рать. Жаль бо нам єсть брата нашого Ігоря, і ми того домагались єсмо, аби ти пустив брата нашого. А коли вже брат наш убитий і пішов до бога, — а там усім нам бути, — то богові те судити. А ми допоки будемо Руськую землю губити? Хай би ми уладилися!»

Ізяслав же сказав їм: «Брати! Добре то є — про християн дбати. Але ви були єсте на [своїй] раді, і я пошлю до брата свойого Ростислава і з ним іще подумаю, і ми оба пошлемо послів своїх до вас». І, це їм сказавши в одвіт, він одпустив послів їхніх, а до Ростислава, брата свого, послав мужів своїх, кажучи йому: «Осе брати прислали до мене, Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, миру прохаючи. А я ж раджуся з тобою. Як ото буде нам обом угодно? Чи вгоден тобі мир? Вони хоч і лиха нам натворили, але тепер миру просять у нас обох. Чи знову рать угодна? Бо я на тебе покладаюсь».

Ростислав же таке відповів братові своєму Ізяславу. Він сказав: «Брате! Я кланяюсь тобі. Ти за мене старший єси, і як ти надумаєш, то з тим я згоджуюсь. Якщо, брате, ти на мене честь покладаєш, то я, брате, сказав би так: «Заради руських земель і заради християн, то я, брате, люблю ліпше мир. Тії були на рать встали, а чого досягли? Так що нині, брате, християн заради і всеї Руської землі — замирися. Але вони, однак[164], ворожнечу із-за Ігоря хай облишать і знову того не зроблять, що ото хотіли вчинити. Як те все вони облишать, то мирися. Якщо ж їм [угодно] із-за Ігоря мати ворожнечу, то ліпше нам із ними у війні перебувати. Хай як нам із ними бог дасть».

Ізяслав же, це почувши, послав до Володимира Давидовича, і до брата його Ізяслава, і до Святослава Ольговича, і до Святослава Всеволодовича білгородського єпископа Феодора, і печерського ігумена Феодосія, і мужів своїх із ними до Чернігова, кажучи їм, [Ольговичам], так: «Ви мені оба хреста цілували єсте на тім, що брата вашого Ігоря ви не будете домагатися, та од сього ви одступили єсте, і досить мені пересердя вчинили єсте. Нині ж усього того я не споминаю заради Руської землі і християн заради. Якщо ви до мене прислали єсте заради миру і за те каєтесь, що ви хотіли єсте вчинити, то нині цілуйте нам хреста на тім, що ви із-за Ігоря ворожнечі не будете мати і не вчините того, що хотіли єсте раніш учинити». [І] так вони на тім цілували хреста у святім Спасі: ворожнечу із-за Ігоря облишити, а Руську землю берегти і бути всім, як один брат.

Того ж року, на осінь, з’їхалися на збір коло Городка [Остерського] Мстиславич Ізяслав, Володимир Давидович і брат його Ізяслав, і тут усі перебували.

У той же час прийшов був Юрійович найстарший, Ростислав, розсварившись із отцем своїм, бо отець йому волості не дав у Суздальській землі. І прийшов він до Ізяслава в Київ, і, поклонившись йому, сказав: «Отець мене сильно зобидив і волості мені не дав. І я прийшов, поклавшись на бога і на тебе, тому що ти єси старший [між] нас, між Володимирових онуків, а я за Руськую землю хочу труждатися і обік тебе їздити». Ізяслав тоді сказав йому: «За всіх нас старший отець твій, але з нами він не вміє жити. А мені дай, боже, до вас, братів усіх моїх і до всього роду свойого, ставитися справедливо, так, як до душі своєї. Нині ж, коли отець тобі волості не дав, то я тобі даю». І дав він йому Божський, Межибоже, Котельницю й інші два городи.

І взяв він Юрійовича Ростислава з собою на збір до Городка Остерського[165], і сказав Ізяслав Володимиру Давидовичу і брату його Ізяславу: «Хоча брат Святослав і сестрич мій[166]таки до мене оба не прийшли, але ви всі хреста цілували єсте на тім, що коли хто буде мені [чинити] зло, то вам бути проти того зо мною. Тепер же, брати, я раджуся з вами. Осе стрий мій Юрій, із Ростова [посилаючи], зобиджає мій Новгород[167], і данини од них одібрав, і на дорогах їм пакості діє. Тому хочу я піти на нього і се хочу владнати — або миром, або війною. А ви на тім єсте хреста цілували, що бути [вам] зо мною». Володимир тоді сказав: «Хоча брат Святослав не приїхав, ні сестрич твій, та ми оба єсть. А ми всі хреста цілували на тім, що коли тобі обида буде, то нам бути з тобою». І так домовились вони про свій похід: коли стане лід, піти на Юрія до Ростова. Давидовичам же обом і Святославу Ольговичу піти на Вятичі до Ростова, а Ізяславу піти до брата свого Ростислава в Смоленськ, і всім зібратися на Волзі.

А тоді Ізяслав Мстиславич узяв на обід до себе Володимира Давидовича і брата його Ізяслава. І так, пообідавши і пробувши у веселощах і в приязні, вони й роз’їхалися. Ізяслав пішов до Києва, а Володимир Давидович із братом пішов до Чернігова.

І сказав Ізяслав [Мстиславич] Ростиславу Юрійовичу: «Ти іди в Божський і перебудь же там, допоки я сходжу на отця твойого і або мир з ним візьму, або ще якось із ним уладнаюся. А ти постережи землю Руську звідтіля».

У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода- [Сіверського] в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день.

У той же час Ізяслав пішов на Юрія, стрия свого. При цьому брата свого Володимира він зоставив у Києві, а сина свого Мстислава зоставив у Переяславлі, а сам пішов наперед до брата Ростислава. Полкам же він повелів услід за ним іти і всім зібратися у Смоленську в Ростислава.

І прийшов Ізяслав до брата Ростислава, і воздали вони хвалу богові, і святій богородиці, і силі животворящого хреста, бачивши брат брата при здоров’ї. І пробували вони обидва у великій любові і у веселощах, з мужами своїми із смольнянами, і при цім обдарували один одного дарами многими. Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі [були] од Руської землі і од усіх цесарських земель[168], а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі [були] од верхніх земель[169]і од варягів[170]. І так домовились вони удвох про свій похід.

Ізяслав, отож, пішов з невеликою дружиною до Новгорода, щоб повести новгородців і з ними піти, а брату Ростиславу наказав полками своїми туди ж піти по Волзі [і] всім зібратися на усті [ріки] Медведиці. І от, коли новгородці почули, що Ізяслав іде до них, то возрадувалися вони радістю великою, і вийшли тоді новгородці назустріч йому за три дні путі, а інші всіма силами зустріли його за день путі од Новгорода.

І так у Новгород увійшов він із честю великою, і в день недільний його тут зустрів син його Ярослав із боярами новгородськими, і поїхали вони обидва до святої Софії на обідню.

Ізяслав тим часом із сином Ярославом послали підвойських[171]і биричів[172] по вулицях гукати, зовучи до князя на обід од малого і до великого. І тоді, обідавши, веселилися вони [з] радістю великою і [з] честю розійшлися у свої доми.

А на другий день послав Ізяслав [підвойських?] на Ярославів двір і повелів дзвонити [на] віче. І от новгородці і псковичі зійшлися на віче, і він сказав їм: «Осе, браття, син мій [і] ви прислали єсте до мене, що вас зобиджає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, зоставивши Руську землю, заради вас і задля ваших обид. Тож подумайте проти нього, браття, як на нього піти: чи мир ото з ним візьмемо, чи таки з ним війною покінчимо?» І вони сказали: «Ти — наш князь, ти — наш Володимир, ти — наш Мстислав![173]Ми радо з тобою ідем із-за своїх обид». І так вони розійшлися. І ще сказали новгородці: «Княже! Давай же підем! Бо кожна душа [в нас піде], навіть і дяк, якщо тім’я йому прострижено, а він не поставлений буде,і той піде. А хто поставлений — нехай бога молить».

І так рушили новгородці з Ізяславом усіма силами своїми, і псковичі, і корела. І прибув Ізяслав на Волгу з новгородцями, на устя Медведиці, і тут ждав брата свого Ростислава чотири дні. І прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими, і тут з’єдналися вони і рушили удвох униз по Волзі.

Вони бо раніш послали були обидва із Смоленська послів своїх до Юрія, до стрия свого, але він до них ні посла їхнього назад [не] пуcтив, ні свого [не] послав. І прийшли вони до [города] Кснятина, і тут їм од Юрія вісті не було. І стали вони городи його палити і села, і всю землю його пустошити обаполи Волги. І пішли вони звідти на [город] Углече Поле, а звідтіля пішли на устя [ріки] Мологи. І тут прийшла до них обох вість, що Володимир Давидович і Святослав Ольгович стоять у своїх І Вятичах, ждучи і дивлячись, що там учиниться межи Юрієм І Ізяславом. А до них обох вони не пішли, як ото домовилися були між собою — усім зібратися на усті Медведиці.

Ізяслав тоді сказав братові своєму Ростиславу: «Хоча ті оба до нас не прийшли, як ото сказали, та аби з нами обома бог був». І звідтіля послали вони новгородців і русь пустошити до [города] Ярославля.

А в ту пору вже стало тепло, бо була вже вербна неділя, і вода по Волзі і по Молозі була на льоду коневі до черева. І в той час прийшли новгородці [і] русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли, і багато лиха землі тій наробили. Ізяслав же з братом Ростиславом, [побачивши], що вже ріки рушають, [і] порадившись, надумали розійтися.

І тоді Ростислав пішов полками своїми до Смоленська, а Ізяслав, брат його, пішов до Новгорода Великого. А дружина руська — ті з Ростиславом пішли, а другі — кому куди завгодно. І так розійшлися вони до себе.