Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1187

У РІК 6695 [1187]. Надумав князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців, уборзі, наїздом, бо їм розповідали: «Половці близько, на Татинці, на дніпровському броді». І їхали вони в напад без возів. Володимир Глібович також приїхав до них із Переяславля з дружиною своєю. Він випросився у Святослава і в Рюрика їздити попереду з чорним клобуком. Хоча Святославу не любо було пустити Володимира попереду, перед синами своїми, але Рюрик та інші всі [це] схвалили, тому що він був муж доблесний, і смілий, і сильний у бою; він бо завше прагнув на доблесні діла.

Але коли князі руські йшли на них, [половців], то з чорних клобуків дали вість сватам своїм у Половці, а половці, почувши, що йдуть на них князі руські, втекли за Дніпро. Князям же руським не можна було їхати вслід за ними, — бо Дніпро вже швидко покрився ополонками, бо була весна, — і вернулися вони до себе.

У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день[592], і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.

У той же рік помер Борис[593], син великого Всеволода [Юрійовича], і покладений був у церкві святої Богородиці, соборній, коло Ізяслава Глібовича.

У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі і в Чернігівській волості.

І на ту осінь була зима вельми люта. Такої ж за нашої пам’яті не бувало ніколи.

Тої ж зими Святослав увійшов у зносини з Рюриком, сватом своїм, і надумали вони оба йти на Половців. Рюрик бо уподобав мову Святославову і сказав йому: «Ти, брате, їдь у Чернігів і зберися з братами своїми, а я тут — зі своїми».

І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру, — бо не можна було інде йти, бо був сніг великий, — і дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі — коло Голубого лісу».

Ярославу ж [Всеволодовичу] не до вподоби було далі піти, і став він мовити брату Святославу: «Не можу я йти далі од Дніпра. Земля моя далеко, а дружина моя знемоглася». Рюрик тим часом став слати [послів] до Святослава, спонукуючи його [і] кажучи йому: «Брате і свате! Нам було [б] сього в бога просити. Адже вість нам є, що половці осьо отаборилися за півдня [путі]. Якщо хто роздумує і не хоче йти, то ми обидва до сих пір хіба на се зважали? А що нам бог давав, теє ми оба відали»[594]. Святославу ж було [це] до вподоби, і він сказав йому: «Я, брате, готов є завше і нині. Але ти пошли до брата Ярослава і застав його, щоби ми поїхали всі». Рюрик тоді послав [посла] до Ярослава і сказав йому: «Брате! Тобі не гоже було знехтувати нами. Адже вість нам правдива є, що вежі половецькі осьо за півдня [путі], і великої їзди нема. Тому, брате, я кланяюсь тобі, ти задля мене піди всього півдня, а я задля тебе їхатиму десять днів». Але Ярослав, не хотячи їхати, сказав: «Не можу я поїхати один. Адже полк мій піший. Ви б сказали єсте мені вдома, що доти йти». І стався межи ними розлад, бо Рюрик, сильно спонукуючи їх, не зміг їх повести. Хоча Святослав хотів іти з Рюриком, але не лишив брата Ярослава, і вернулися вони до себе.

Того ж року преставився князь вишгородський Мстислав Давидович, місяця травня [в сьомий день][595], і покладений був у церкві святого Феодора [Тірона] в Києві, в монастирі.

Того ж року було знамення, місяця вересня в четвертий день[596]. Тьма настала по всій землі, так що дивувалися всі люди, бо сонце зникло, а небо загорілося хмарами вогнесвітними.

Такі бо знамення не на добро бувають: у той же день того місяця взятий був Єрусалим безбожними сарацинами[597]. Але знамення ці не по всій Землі бувають, а в тім краї, на який владика хоче що навести. Тоді бо, говорили, тьма була в Галичі, так що й зорі [було] видіти, посеред дня сонце померкло, а в Київській стороні ніхто ж [нічого] не бачив у той час. І ми про се поговоримо.

Якщо в наші дні передав господь город святий Єрусалим беззаконним отим агарянам, то хто звідає промисел господній? Хіба звідає хто тайну, ним учинену? Знаходим бо ми в Книгах Суддів, що коли Ілій-жрець у давні дні був суддею в Ізраїлі, то виступили іноплемінники на Єрусалим, а [ізраїльтяни], взявши дощицю-скрижалі завіту господнього [і] приготувавшись до бою, пішли на бій супроти них. Але бог тоді навів гнів свій на Ізраїля, і переможені були ізраїльтяни іноплемінниками, і святиню завіту господнього вони забрали[598]. А по декількох літах, як ото розповідають Книги Царств, господь вернув обидві скрижалі завіту господнього назад в Єрусалим, і перед ними богоотець Давид, веселості сповнившись, скакав [і] грав[599]. Так і ми, зневажені будучи, ганьбу дістаємо од беззаконних отих агарян, але чаємо ми єсмо божої благодаті торжества преславного.

Того ж року преставився галицький князь Ярослав[600], син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці.

Був же він князь мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважаний в [усіх] землях, і славен військами, — бо де була йому обида, [то] сам він не ходив полками своїми, [а посилав їх з воє] водами[601]. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь [їм] воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре [про них].

А перед кончиною своєю, од недуги тяжкої відчувши слабість, він скликав мужів своїх і всю галицьку землю; позвав він також і духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих і так говорив, плачучи, до всіх: «Отці, і браття, і синове! Осе вже одходжу я зі світу сього суєтного і йду до творця свойого. Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!» І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І, отож, давали [його] по всьому Галичу три дні і не могли роздати.

І се мовив він мужам своїм: «Я ось, однією простою своєю головою правуючи, вдержав усю Галицьку землю. А тепер я заповідаю місце своє Олегові, синові своєму меншому, а Володимиру даю Перемишль». І, урядивши їх, він привів Володимира до хреста і мужів галицьких на тім, що йому не домагатися од брата [города] Галича, — бо Олег був Настасьчич і був йому милий, а Володимир не сповняв волі його, і через те він не дав йому Галича.

По смерті ж Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі, надумавши з Володимиром [і] переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича. І втік Олег звідти в [город] Вручий до Рюрика [Ростиславича], а Володимир сів у Галичі на столі діда свойого і отця свойого.

Тої ж осені родився Рюрикові син, і нарекли його у святім хрещенні ім’ям Дмитрій, а по-мирському — Володимир.

Того ж року, з Великодня, послав князь Рюрик князя Гліба [Юрійовича], шурина свого, з жоною, тисяцького Славна [Борисовича] з жоною, [боярина] Чюрину з жоною [та] інших многих, бояр із жонами до Юрійовича до великого Всеволода в Суздаль по Верхуславу за Ростислава, [сина свого]. І на Борисів день [24.VIІ 1188[602]] оддав Верхуславу, дочку свою, великий князь Всеволод. І дав він за нею многе-множество, без числа, золота і срібла, а сватів обдарував великими дарами і з великою честю одпустив, їхав же він за милою своєю дочкою до трьох стоянок, і тужив за нею отець і мати, тому що вона була мила їм обом і молода, маючи вісім літ.

І так, многі дари давши, одпустив він її в Русь з великою любов’ю за князя Ростислава, а з нею послав сестрича свого Якова [Ольговича?][603]з жоною та інших, бояр із жонами.

Привели ж її в Білгород на день [святої] Єфросинії, а назавтра, [на Іоанна] Богослова, і звінчана вона у дерев’яній церкві святих Апостолів блаженним єпископом Максимом. І справив Рюрик Ростиславу вельми велике весілля, якого ото не бувало в Русі, і було на весіллі князів багато, — понад двадцять князів. Невістці ж своїй він дав многі дари і город Брягинь, а Якова[604], свата, з боярами одпустив до Всеволода в Суздаль з великою честю і дарами многими одаривши.

Тої ж неділі оддав Рюрик дочку свою Ярославу за Ігоревича за Святослава[605] в Новгород-Сіверський.

Тоді ж прийшов Володимир [Ігоревич] із Половців з Кончаківною. І справив Ігор [Святославич] весілля синові своєму, і звінчав його і [її, Свободу], з дитям [Ізяславом].

Тої ж осені родився син у великого князя Всеволода [Юрійовича] в Суздалі, у Філіппів піст, місяця листопада у двадцять і шостий день, на освячення церкви мученика Георгія [Побідоносця в городі Юр’єві], і звелів отець його Всеволод єпископу Луці наректи його ім’ям Юрій, дідовим ім’ям. І була радість велика в Суздальській землі в усій, і великий пир учинив Всеволод.

Тоді ж і Яків приїхав із Русі, провівши Верхуславу, і була радість великому князю, і його княгині [Марії], і боярам, і всім людям.

Тої ж зими, надумавши Святослав [Всеволодович] зі сватом своїм із Рюриком, послали оба чорний клобук і Романа Нездиловича воєводою на [половецькі] вежі за Дніпро. І взяли вони вежі за Дніпром, і вернулися до себе зі славою і честю великою: половці бо пішли були на Дунай, і не було їх удома у вежах своїх.