Лети або тремти

Жахіття на висоті 6 000 метрів. Річард Метісон

Невже це найвидатніша з усіх написаних історій про страх польоту? Можливо. Не хочу висловлюватись, як Род Серлінг[10], але поміркуйте, якщо ваша ласка, про одну з думок Артура Джеффрі Вілсона, коли злетів «DC-7», у якому він був пасажиром: «І ось воно… на висоті шість тисяч метрів над землею ми опинилися в пастці жахливої смертельної оболонки». Уперше опубліковане 1961 року, коли під час пасажирських перельотів ще можна було курити і люди носили з собою в сумочках пістолети, «Жахіття…» балансує на вузькій, як лезо ножа, межі двох можливостей: або містер Вілсон страждає від тривожного нервового розладу, або на крилі за вік­ном справді скрутилася потвора, що намагається кинути літак на землю. Хай там як, на вас чекає дуже неприємний політ. Краще пристебніть паски безпеки.

— Ваш пасок, будь ласка, — привітно сказала стюардеса, проходячи повз нього.

Майже в унісон з її словами над проходом, що вів до переднього відсіку, засяяв знак «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСКИ БЕЗПЕКИ», а нижче попередження «ПАЛІННЯ ЗАБОРОНЕНЕ». Вдихнувши на повні легені, Вілсон ­видихнув дим маленькими порціями і роздратованими рвучкими рухами загасив цигарку в попільничці у бильці крісла.

За вікном огидно закашлявся один із двигунів, виплюнувши хмару диму, який розсіявся в нічному повітрі. Фюзеляж почав здригатись, і Вілсон, глипнувши у вікно, побачив вихлоп полум’я, що білою хвилею виривалося з корпусу двигуна. Другий двигун покашляв, потім загарчав, і його пропелер негайно закрутився розпливчастою плямою. Вілсон із напруженою слухняністю застебнув на стегнах пасок безпеки.

Тепер усі двигуни працювали, і Вілсонова голова пульсувала в унісон із фюзеляжем. Він застигло сидів, втупившись поглядом у переднє крісло, поки «DC-7» перетинав паркувальний майданчик, підігріваючи ніч гуркотливими викидами вихлопних газів.

На краєчку злітно-посадкової смуги машина застигла. Вілсон визирнув у вікно на велетенський осяяний термінал. Ще до полудня, подумав чоловік, він, чистий і охайно вбраний, сидітиме в кабінеті чергового партнера, обговорюючи чергову привабливу угоду, результат якої не залишить в історії людства жодного сліду. Усе це було суцільним клятим…

Вілсон задихнувся, коли двигуни стали розігріватися перед зльотом. Уже й так гучний звук зробився оглушливим — його хвилі влучали у Вілсонові вуха, ніби удари дрючка. Чоловік роззявив рота, наче хотів дозволити звуку витекти. Обличчя набуло стражденного виразу, а руки стиснулися, немов напружені пазурі.

Він здригнувся, підібгавши ноги, коли відчув, як щось торкнулося руки. Смикнувши вбік головою, чоловік побачив стюардесу, котра зустріла його біля входу. Вона усміхалася йому згори вниз.

— З вами все гаразд? — Він заледве розібрав її слова.

Вілсон стиснув губи і змахнув рукою, наче хотів від­штовхнути дівчину. Її усмішка спалахнула надміру яскра­во, а потім згасла — стюардеса відвернулась і рушила далі.

Літак почав рухатися. Спершу летаргійно, мов якесь велетенське чудовисько, що намагається перемогти власну вагу, а потім дедалі швидше, долаючи силу тертя. Вілсон повернувся до вікна й дивився, як щомить швидше мчить темна злітно-посадкова смуга. Коли опустилися закрилки, на краю крила щось жалібно заскиглило. Після цього колеса непомітно втратили контакт зі смугою, і земля залишилася десь унизу. Під літаком миготіли дерева, будівлі, стрімкий ртутний потік автомобільних вогнів. «DC-7» повільно нахилився праворуч, смикаючи себе вгору, до крижаного блиску зірок.

Зрештою літак вирівнявся, і здалося, наче двигуни зупинилися, аж доки вухо Вілсона не налаштувалося на їхнє бурмотіння на крейсерській швидкості. Його м’язи на мить розслабились, сповнюючи чоловіка приємним відчуттям. Але незабаром воно зникло. Вілсон нерухомо застиг, дивлячись на знак «ПАЛІННЯ ЗАБОРОНЕНЕ», аж доки той моргнув, — а тоді хутко запалив цигарку. Потягнувшись до кишеньки на спинці переднього сидіння, він дістав собі газету.

Світ знову, як завжди, був схожим на його власний. Суперечки в дипломатичних колах, землетруси, стрілянина, вбивства, зґвалтування, торнадо, зіткнення, конфлікти в бізнесі, ґанґстерські розбірки. «Господи милосердний, із цим світом усе гаразд», — подумав Артур Джеффрі Вілсон.

За п’ятнадцять хвилин від відклав газету. У животі жахливо крутило. Чоловік глипнув на знаки поряд із двома вбиральнями. Обидва горіли червоним попередженням «ЗАЙНЯТО». Він загасив третю від зльоту цигарку і, вимкнувши лампочку над головою, визирнув у вікно.

Люди в салоні теж вимикали світло й нахиляли крісла, готуючись поспати. Вілсон глипнув на годинник. Одинадцята тридцять. Він стомлено зітхнув. Як чоловік і пі­дозрював, пігулки, прийняті перед посадкою, нітрохи не допомогли.

Коли з убиральні вийшла жінка, Вілсон рвучко підвівся і, схопивши свою сумку, рушив проходом.

Як і очікувалося, організм не поводився дружньо. Вілсон стомлено застогнав, підвівся й поправив одяг. Помив руки та обличчя, дістав із сумки косметичку і витиснув на зубну щітку змійку пасти.

Чистячи зуби і для рівноваги тримаючись однією рукою за холодну перегородку, чоловік заглянув в отвір. За кілька футів від нього миготів блідо-синій бортовий гвинт. Вілсон уявив, що станеться, якщо той відірветься й полетить на нього, наче листок конюшини з трьома лопатями.

У шлунку щось несподівано стиснулося. Вілсон інстинк­тивно ковтнув, і до горла потрапило трохи слини з пастою. Мало не виблювавши, він обернувся й сплюнув в умивальник, а потім поспіхом прополоскав рота й попив. Господи милосердний, якби ж він міг поїхати потягом; мав би власне купе, буденно прогулявся б до вагона-ресторану й посидів із випивкою та журналом у кріслі-гойдалці. Але в цьому світі не було на це часу чи щастя.

Вілсон уже збирався заховати косметичку, коли його погляд упав на водостійкий пакунок у сумці. Він трохи повагався, поклав невеличку папку на умивальник, а тоді витягнув пакунок і розгорнув на колінах.

Чоловік сидів, задивлений на маслянисто-блискучу симетрію пістолета. Він носив його з собою майже рік. Спочатку думав про нього як про захист від грабіжників, убезпечення від підліткових банд у містах, які відвідував. Однак глибоко в душі Вілсон завжди знав, що справжня причина лише одна. Та, про яку він думав щодень частіше. Як просто було б… тут і зараз…

Він заплющив очі й судомно ковтнув. Досі відчував у роті смак зубної пасти, легку свіжість перцевої м’яти на язику. Вілсон незграбно сидів у пульсуючій прохолоді вбиральні, тримаючи маслянистий пістолет у руках. Аж раптом несподівано його почали бити дрижаки. «Господи, дозволь мені піти! — рвучко закричав він подумки. — Дозволь мені піти, дозволь мені піти». Він ледве упізнав скиглення у власних вухах.

Вілсон поривчасто випростався. Стиснув губи, загорнув пістолет, кинув його в сумку, поклав зверху папку та застебнув сумку. Підвівшись, він відчинив двері, ви­йшов з убиральні, поспіхом дістався свого місця, влаштувався в кріслі, засунувши сумку з речами точнісінько на те саме місце. Натиснув кнопку на бильці й відштовхнувся назад. Вілсон — бізнесмен, і завтра вранці на нього чекають справи. Ось так просто. Його тіло потребує сну, і він дасть йому поспати.

За двадцять хвилин Вілсон повільно потягнувся вниз, натиснув на кнопку, випростався разом з кріслом; на його обличчі застигла маска переможеної людини, що врешті змирилася. «Навіщо боротися?» — подумав він. Зрозуміло було, що заснути не вдасться. Ось такі справи. Він розгадав половину кросворда, а тоді опустив газету на коліна. Очі занадто втомилися. Сівши рівніше, чоловік розім’яв плечі, потягнув м’язи спини. «А що тепер?» — подумав він. Читати не хотілося, спати не вдавалось. А попереду ще — він глипнув на годинник — сім-вісім годин, перш ніж вони опиняться в Лос-Анджелесі. Як він збирається їх згаяти? Вілсон оглянув салон і побачив, що, крім одного пасажира в передньому відсіку, всі поснули.

Його несподівано накрило приголомшливою хвилею люті, аж схотілося закричати, жбурнути щось, вдарити когось. Стиснувши зуби так сильно, що щелепи заболіли, Вілсон відсунув завісу заціпенілою рукою і з убивчим наміром витріщився у вікно.

Він побачив, як у повітрі на крилах блимають вогники, а з-під корпусу двигуна вириваються моторошні спалахи вихлопів. «Ось де я опинився, — подумав Вілсон. — На висоті шість тисяч метрів над землею в пастці жахливої смертельної оболонки мчу крізь полярну ніч до…»

Вілсон зіщулився, коли блискавка освітила небо, заливаючи крило фальшивим денним світлом. Чоловік проковт­нув клубок у горлі. Невже розпочинається гроза? Думка про дощ і поривчастий вітер на літаку, схожому на скіпку в небесному морі, була неприємною. Літун із Вілсона був кепський. Від надмірного руху його завжди нудило. Може, йому про всяк випадок слід прийняти ще кілька пігулок дименгідринату? І, звичайно, він сидів біля аварійного виходу. Він подумав, що той може випадково відчинитися, повітря висмокче його з літака, і він із криком упаде.

Вілсон кліпнув і похитав головою. У потилиці щось ледь помітно посмикувалося, чоловік посунувся ближче до вікна і визирнув у нього. Зіщулився і нерухомо застиг. Він міг присягнутися…

Несподівано шлунок скрутила жорстока судома, і Вілсон напружив очі. Крилом щось скрадалося.

Чоловік відчув раптовий напад нудоти. Любий Боже, невже якийсь пес чи кіт заліз на літак перед зльотом і якось спромігся втриматись? Від цієї думки нудило ще дужче. Нещасна тварина, мабуть, збожеволіла від жаху. Але як їй вдалося за щось зачепитися на гладенькій поверхні, яку шмагав вітер? Це вочевидь неможливо. Напевно, це просто пташка або…

Спалахнула блискавка, і Вілсон побачив, що то людина.

Він не міг поворухнутися. Закам’янівши, спостерігав, як повзе крилом чорна постать. Неможливо. Десь у глибинах шоку озвався внутрішній голос, але Вілсон його не слухав. Він не помічав нічого, крім несамовитих ударів серця, від яких мало не розривався м’яз, і чоловіка за вікном.

Аж раптом, наче на нього вилили відро крижаної води, організм відреагував; свідомість вистрибнула з укриття пояснень. З якихось незрозумілих причин механік піднявся разом із літаком і зміг утриматись на крилі, хай навіть вітер зірвав із нього одяг, а повітря таке розріджене і крижане.

Вілсон не дав собі часу на спростування. Підскочивши на ноги, він гукнув:

— Стюардесо! Стюардесо!

Голос дзвінко і лунко розлетівся салоном. Він натиснув кнопку виклику тремким пальцем.

— Стюардесо!

Дівчина бігла до нього проходом із напруженим обличчям. Побачивши вираз його власного лиця, вона застигла.

— За бортом людина! Людина! — закричав Вілсон.

— Що? — Шкіра напнулася на її щоках і навколо очей.

— Подивіться, подивіться! — Рука тремтіла, Вілсон відкинувся у кріслі й тицьнув у вікно. — Він повзе…

Слова увірвав задушливий хрип у горлі. На крилі нічого не було.

Вілсон сидів і тремтів. Перш ніж розвернутися, він якусь мить дивився на віддзеркалення стюардеси у вікні. На її обличчі застиг відсутній вираз.

Кінець кінцем він повернувся і подивився на неї. Побачив, як розтулилися червоні губи, наче вона збиралася озватись, але дівчина нічого не сказала, тільки стиснула їх і ковтнула. На обличчі розтяглася фальшива усмішка.

— Перепрошую, — сказав Вілсон. — Це, мабуть, був…

Він змовк, замислившись, як закінчити речення. З іншо­го боку проходу на нього з сонною зацікавленістю глипала дівчинка-підліток.

Стюардеса відкашлялася.

— Чи можу я вам щось принести? — запропонувала вона.

— Склянку води, — відповів чоловік.

Стюардеса розвернулася й пішла назад проходом.

Вілсон глибоко вдихнув і відвернувся від пильного погляду дівчинки. Почувався він зосередженим, зацікавленим. Саме це шокувало найбільше. А де ж ви­діння, крики, гупання кулаками по вилицях, вирване волосся?

Він рвучко заплющив очі. Там був чоловік, подумав Вілсон. Справді був чоловік. Саме тому він почувався так. Однак там нікого не могло бути. Це Вілсон знав точно.

Вілсон сидів, заплющивши очі, й розмірковував, що зробила б Жаклін, якби була поруч у кріслі. Чи мовчала б вона, від подиву втративши мову? А може, вона (і це було ймовірніше) метушилася б навколо нього, усміхалася, базікала, вдавала, наче нічого не бачить. Що подумав би їхній син? Вілсон відчув, як у грудях здіймається сухий схлип. О Господи…

— Ось ваша вода, сер.

Різко смикнувшись, Вілсон розплющив очі.

— Вам потрібна ковдра? — поцікавилася стюардеса.

— Ні. — Він похитав головою. — Дякую, — додав, дивуючись, чому поводиться так увічливо.

— Якщо вам щось знадобиться, просто подзвоніть, — сказала дівчина.

Вілсон кивнув.

Сидячи з неторканим стаканом води в руці, він почув позаду стишені голоси стюардеси та когось із пасажирів. Вілсон напружився від обурення. Рвучко потягнувся вниз, намагаючись не розлити воду, і витягнув свою сумку з багажем. Розстебнув її, дістав коробочку зі снодійними пігулками і проковтнув дві. Зіжмакавши в руці порожній стакан, він запхав його в кишеню переднього крісла, а тоді, не дивлячись, засунув завісу. Годі вже. Одна галюцинація ще не робить людину божевільною.

Вілсон повернувся праворуч і спробував підлаштуватися під поривчасті рухи літака. Найважливіше зараз — забути про все. Він не мусить нічого детально обмірко­вувати. Несподівано чоловік помітив усмішку в себе на вустах. Принаймні ніхто не міг звинуватити його в занадто приземлених галюцинаціях. Якщо вже марити, то по-королівськи. Голий чоловік, що повзе крилом «DC-7» на висоті шість тисяч метрів, — гідна найшляхетнішого божевільного фантазія.

Жарт швидко втратив привабливість. Вілсон заспокоївся. Побачене було таким чітким, таким живим. Хіба ж очі могли уздріти такий образ, якщо його не існувало? Хіба те, що було у нього в мозку, могло змусити зір побачити оману? Він не був напідпитку чи очманілий, та й образ не був безформним і туманним. Це була чітка тримірна постать, нічим не гірша за речі, які він бачив і точно вважав реальними. Оце його найбільше й лякало. Він подивився на крило і…

Вілсон імпульсивно відсмикнув завісу.

Й одразу втратив упевненість, що переживе це. Здавалося, наче весь уміст його грудей і шлунка шалено роздувся, проштовхуючи надлишкову масу в горло і голову, заважаючи дихати, вичавлюючи очі. Паралізований, Вілсон застиг, а серце, ув’язнене в тій набряклій масі, несамовито калатало, погрожуючи розірватися.

За кілька сантиметрів від нього за товстим шматком скла на Вілсона витріщався чоловік.

Обличчя в нього було жахливо зле, нелюдське обличчя. Шкіра замурзана, груба й у великих порах; ніс — невелика грудка незрозумілого кольору; губи деформовані, потріскані, розсунуті зубами фантастичної величини й покрученості; маленькі очиці були глибоко посаджені і не кліпали. Чоловік був увесь вкритий сплутаним кошлатим волоссям; з носа, схожого на пташиний дзьоб між щоками, і з вух теж стирчали пухнасті зарості.

Розбитий, Вілсон сидів у кріслі, не в змозі поворухнутися. Час зупинився і втратив сенс. Організм втратив здатність функціонувати й аналізувати. Все вкрилося кригою шоку. Лиш серце продовжувало битися — самот­нє божевільне гупання в темряві. Вілсон навіть кліпнути не міг. Не дихаючи, він отупіло витріщався на створіння відсутнім поглядом.

А тоді рвучко заплющив очі, і свідомість, позбувшись страшного видовища, вирвалася на волю. «Його там немає», — подумав чоловік. Він стиснув зуби, ніздрі затремтіли. Його там немає, просто немає.

Вчепившись у бильця крісла пальцями з побілілими кісточками, Вілсон напружився. Там, за вік­ном, немає жодного чоловіка, переконував він себе. Годі й уявити, що за вікном по крилу повзе чоловік, дивлячись простісінько на нього.

Він розплющив очі…

…і втиснувся в крісло, задихнувшись від страху. Чоловік не лише був там, а ще й шкірився. Вілсон стиснув пальці в кулак і вп’явся нігтями в долоні, аж доки спалахнув біль. Він продовжував тиснути, щоб не залишилося жодних сумнівів, що його мозок абсолютно притомний.

Після цього тремкими й заціпенілими руками Вілсон повільно потягнувся до кнопки виклику стюардеси. Він не повторить знову ту саму помилку: не кричатиме, не зіпнеться на ноги, не змусить те створіння втекти. Вілсон продовжував тягтися вгору, тепер його м’язи тремтіли від наляканого збудження, адже незнайомець за вікном дивився на нього, очиці слідкували за рухами його руки.

Вілсон обережно натиснув кнопку раз, другий. «Прийди хутчіш, — подумав він. — Прийди зі своїми об’єк­тивними очима й побач те саме, що я, але хутчіш».

Він почув, як у задній частині кабіни відсунулася завіса, і його тіло раптово заклякло. Чоловік за вікном повернув свою деформовану голову в тому ж напрямі. Вілсон нерухомо й напружено дивився на нього. «Мерщій, — думав він. — Заради Бога, хутчіш!»

Це тривало секунду. Чоловіків погляд знову прикипів до Вілсона, його губи скривилися в жахливій підступній посмішці. А потім він стрибнув і зник.

— Так, сер?

Вілсона на мить охопила непереборна божевільна мука. Його погляд смикався від місця, де була потвора, до запи­тального виразу обличчя стюардеси, а потім назад. Знову до стюардеси, до крила, до стюардеси, перевести подих… його погляд переповнився байдужою недовірою.

— Що сталося? — запитала дівчина.

Саме вираз її обличчя вирішив справу. Вілсон приборкав свої емоції. Вона аж ніяк не могла повірити йому. Він миттєво це зрозумів.

— Я… я перепрошую, — затинаючись, промовив він. Спробував проковтнути слину, але в роті так пересохло, аж у горлі щось клацнуло. — Нічого… я… вибачте.

Стюардеса не знала, що сказати. Вона продовжувала тримати рівновагу, не піддаючись постійному смиканню літака, однією рукою трималася за спинку сидіння поруч із Вілсоновим, а друга мляво звисла вздовж шва на спідниці. Губи трохи розтулилися, наче вона збиралася щось сказати, але не знаходила слів.

— Гаразд, — озвалася вона нарешті й відкашлялась, — якщо вам… щось знадобиться.

— Так, так. Дякую. А ми… летимо в бурі?

Стюардеса квапливо всміхнулася.

— Просто невеличка негода, — запевнила вона. — Вам немає про що хвилюватися.

Вілсон кивнув, ледь помітно смикнувшись. А потім, щойно стюардеса відвернулася, різко вдихнув, його ніздрі затріпотіли. Він не сумнівався, що дівчина вже вважає його божевільним, але не знав, чим тут зарадити; під час навчання їй не пояснювали, як поводитися з пасажирами, котрі думають, наче побачили на крилі зіщуленого чоловічка.

Думають?

Вілсон рвучко повернув голову і визирнув в ілюмінатор. Подивився на темний пагорб крила, вогняний струмінь вихлопів, миготіння вогнів. Він бачив чоловіка, в цьому міг присягнутися. Невже він може цілковито чітко усвідомлювати все, що відбувається навколо, бути сповна розуму з усіх поглядів, — але однаково уявляти собі такі речі? Чи є якась логіка в тому, що його мозок не спотворює всю реальність, а вставляє в деталі якісь сторонні образи?

Ні, жодної логіки.

Вілсон несподівано подумав про війну, газетні історії, які оповідали про існування в небесах створінь, що переслідували пілотів-союзників. Їх називали ґремлінами, пригадав він. А чи існують такі створіння насправді? Чи дійсно існують вони вгорі, вочевидь з крові та плоті, але несприйнятливі до гравітації?

Він саме розмірковував про це, коли чоловік з’явився знову.

Щойно крило було порожнім. А вже наступної миті вигнулося дугою, коли на нього стрибнув він. Не схоже було, що це мало для чоловіка якісь наслідки. Він приземлився дещо нестійко, витягнув короткі волохаті руки, наче в пошуках підтримки. Вілсон напружився. Зблиснуло розуміння. Людина (невже він подумки називає це створіння людиною?) якимось чином зрозуміла, що своїми хитрощами звела нанівець спроби Вілсона покликати стюардесу. Він відчув, що тремтить від хвилювання. Як довести іншим факт існування того чоловіка? Вілсон розпачливо роззирнувся. Дівчинка в кріслі через прохід. Якщо він люб’язно звернеться до неї, розбудить її, чи зможе вона…

Ні, потвора стрибне геть, перш ніж вона її помітить. Напевно, на верх фюзеляжу, де її ніхто не зможе бачити, навіть пілоти з кабіни. Вілсона раптом накрила хвиля самоосуду через те, що він не взяв фотоапарат, як просив Волтер. «Господи милосердний, — подумав він, — якби я тільки міг сфотографувати того чоловіка».

Він нахилився ближче до вікна. Що там робить потвора?

Раптом здалося, наче темрява відстрибнула, — блискавка освітила крило, і Вілсон побачив. Чоловік, немов допитлива дитина, сидів навпочіпки на краєчку крила, що смикалось, і простягав праву руку до одного з рухомих пропелерів.

Поки Вілсон спостерігав за цим із зачудованим приголомшенням, чоловікова рука повзла дедалі ближче до розпливчастого вихору, аж доки раптом відсмикнулась, а губи чоловіка скривилися в безголосому крику. «Він втратив палець!» — подумав Вілсон, відчуваючи нудоту. Проте чоловік негайно знову повернувся вперед, витягнувши шишкуватий палець, наче якась дитина-чудовисько, що намагається впіймати лопать вентилятора.

Якби цей образ не був таким огидно недоречним, він міг би видатися кумедним; чесно кажучи, чоловік у цю мить і виглядав комічно — казковому тролю якимось чином вдалося ожити, вітер розвіює шерсть на голові й тілі, а вся його увага прикута до центру пропелера. «Хіба ж це може бути божевіллям?» — несподівано подумав Вілсон. Що в ньому відкриє це невеличке, сміховинне жахіття?

Вілсон спостерігав, як чоловік знову і знову тягнеться вперед. Як знову і знову відсмикує пальці, час від часу засуваючи їх у рот, щоб охолодити. Він постійно, вочевидь перевіряючи, що відбувається, озирався на Вілсона через плече. «Знає, — подумав той. — Якщо я єдиний свідок, то він переміг». Відчуття легкого зачудування минулося. Вілсон зціпив зуби. Якого біса пілоти нічого не бачать!

Чоловік, втративши цікавість до пропелера, взявся моститися на корпусі двигуна, наче намагався вгамувати здичавілого коня. Вілсон не відривав від нього погляду. Раптом йому мороз пішов поза шкірою. Чоловічок хапався за пластини в корпусі двигуна, намагаючись запхати під них свої кігті.

Вілсон імпульсивно потягнувся і натиснув кнопку виклику стюардеси. Почув, як вона йде задньою частиною салону, і на мить подумав, що зможе обдурити чоловіка, який занурився у свої справи. Однак в останню мить перед появою стюардеси він глипнув на Вілсона. І, наче хтось смикнув за ниточки, підіймаючи маріонетку зі сцени в повітря, — злетів угору.

— Так? — Дівчина з острахом дивилася на нього.

— Чи не могли б ви… сісти, будь ласка? — попросив Вілсон.

Вона завагалася.

— Ну, я…

— Прошу.

Стюардеса обережно опустилась у крісло поруч із ним.

— Що сталося, містере Вілсон? — запитала вона.

Він опанував себе.

— Той чоловік досі за вікном.

Стюардеса витріщилася на нього.

— Я розповідаю вам про це з тієї причини, — поспіхом додав чоловік, — що він почав втручатися в роботу двигуна.

Дівчина перевела погляд на вікно.

— Ні, ні, не дивіться, — наказав він їй. — Зараз його там немає. — Вілсон волого відкашлявся. — Він відстрибує щоразу, коли ви приходите.

Збагнувши, що вона, напевно, думає, він відчув різкий напад нудоти. А збагнувши, що подумав би він сам, якби хтось розповів йому таку історію, Вілсон відчув, як йому паморочиться в голові, і подумав: «Я втрачаю глузд!»

— Суть у тому, — сказав він, відганяючи цю думку, — що, якщо я нічого не вигадую, літак у небезпеці.

— Так, — озвалася дівчина.

— Я знаю, — мовив Вілсон, — ви вважаєте, наче я несповна розуму.

— Звичайно, ні, — заперечила стюардеса.

— Я прошу лише одного, — сказав він, змагаючись зі злістю, що здіймалася всередині, — перекажіть мої слова пілотам. Попросіть їх не зводити очей із крил. Якщо вони нічого не побачать, усе гаразд. Але якщо побачать…

Стюардеса тихенько сиділа, дивлячись на нього. Руки Вілсона стиснулися в кулаки, що тремтіли, лежачи на колінах.

— Гаразд? — перепитав він.

Дівчина звелася на ноги.

— Перекажу, — пообіцяла вона.

Відвернувшись, стюардеса пішла вздовж проходу, ­рухаючись, як здалося Вілсону, силувано і водночас занадто швидко як для нормальної ходи й занадто стримано, аби переконати його, що вона не тікає. Чоловік знову визирнув у вікно на крило і відчув, як стискається шлунок.

Потвора рвучко з’явилася знову, приземлившись на крило, наче неоковирний танцівник балету. Вілсон дивився, як чоловік знову взявся до роботи, охопивши корпус двигуна товстими голими ногами та скубаючи пластини.

«А що саме мене так непокоїть?» — подумав Вілсон. Нещасне створіння не зможе зірвати заклепки нігтями. І не має значення, чи побачать його пілоти, якщо говорити про безпеку літака. А от щодо його власних, особистих причин…

Саме цієї миті чоловік відірвав один край пластини.

Вілсон задихнувся.

— Сюди, негайно! — крикнув він, помічаючи, що попереду з дверей кабіни вийшли стюардеса й пілот.

Пілот глянув на Вілсона, рвучко протиснувся повз стюардесу й кинувся проходом.

— Не баріться! — гукнув Вілсон. Він визирнув в ілюмінатор саме вчасно, щоб побачити, як чоловік стрибнув угору. Тепер це не мало значення. У Вілсона були докази.

— Що відбувається? — запитав пілот захекано, зупинившись біля його крісла.

— Він відірвав одну з пластин двигуна! — повідомив Вілсон тремким голосом.

— Він що?

— Чоловік зовні! — пояснив Вілсон. — Я кажу вам, що він…

— Містере Вілсон, розмовляйте тихіше! — наказав пілот.

У Вілсона відвисла щелепа.

— Я не знаю, що там відбувається, — сказав пілот, — але…

— Ви подивитеся?! — крикнув Вілсон.

— Містере Вілсон, я вас попереджаю…

— Заради Бога! — Вілсон швидко ковтнув, намагаючись опанувати сліпучу лють. Він різко відкинувся в кріслі й тицьнув у вікно тремкою рукою. — Заради Бога, подивіться, — попросив він.

Схвильовано вдихнувши, пілот нахилився. На мить зустрівся холодним поглядом із Вілсоновим.

— Ну? — запитав він.

Вілсон покрутив головою. Пластини мали звичний вигляд.

— Заждіть, — сказав він, не дозволяючи жаху охопити себе. — Я бачив, як він відірвав пластину.

— Містере Вілсон, якщо ви не…

— Я сказав, що бачив, як він відірвав її, — повторив чоловік.

Пілот стояв там і дивився на нього так само відсторонено, майже нажахано, як і стюардеса. Вілсон несамовито здригнувся.

— Послухайте, я бачив його! — крикнув він. Голос зірвав­ся, приголомшивши його самого.

Пілот негайно нахилився до нього.

— Містере Вілсон, прошу, — сказав він. — Гаразд, ви його бачили. Але пам’ятайте, що в літаку є й інші люди. Не слід турбувати їх.

Вілсон був занадто приголомшений, аби одразу зрозуміти.

— Ви… маєте на увазі, що бачили його? — перепитав він.

— Звичайно, — підтвердив його слова пілот, — але ми не хочемо лякати пасажирів. Ви можете це зрозуміти.

— Звичайно, звичайно, я не хочу…

Вілсон відчув, як горло перехопила судома, а потім вона поповзла до шлунка. Він раптово стиснув губи і зловтішно подивився на пілота.

— Розумію, — сказав він.

— Нам слід пам’ятати… — почав пілот.

— Можемо припинити це просто зараз, — урвав його Вілсон.

— Сер?

Вілсон здвигнув плечима.

— Забирайтеся звідси, — сказав він.

— Містере Вілсон, що?..

— Ви припините? — Вілсон зі зблідлим обличчям відвернувся від пілота й витріщився на крило, очі в нього немов закам’яніли.

Раптом він глипнув назад.

— Будьте певні, я більше словом не прохоплюся! — кинув він.

— Містере Вілсон, спробуйте зрозуміти наші…

Вілсон відвернувся й розлючено втупився поглядом у двигун. Краєм ока він бачив, як підвелись у проході двоє пасажирів і дивляться на нього. «Ідіоти!» — вибухнув лайкою його мозок. Вілсон відчув, як затремтіли руки, і на кілька секунд злякався, що його зараз знудить. «Це через рух», — нагадав він собі. Літак смикався в повітрі, як човен у шторм.

Вілсон збагнув, що пілот продовжує розмовляти з ним, перефокусував свій погляд і подивився на його відображення у склі. Поруч із чоловіком, похмуро занімівши, стояла стюардеса. «Сліпі ідіоти, обоє», — подумав Вілсон. Він ніяк не виказав, що помітив, як вони пішли. У склі бачив, як ті рушили до хвоста літака. «Тепер вони обговорюють мене, — подумав він. — Планують, що робити, якщо я розбурхаюся».

Тепер йому хотілося, щоб чоловік з’явився знову, повисмикував пластини корпусу і зруйнував двигун. Думка про те, що лише він стоїть між катастрофою і понад тридцятьма людьми на борту, сповнювала мстивим задоволенням. Якщо йому захочеться, він дозволить катастрофі трапитися. Вілсон невесело посміхнувся. «Це буде королівське самогубство», — подумав він.

Чоловічок знову стрибнув униз, і Вілсон побачив, що його здогади слушні: той притиснув пластину на місце, перш ніж відстрибнути. А тепер знову підняв її з легкістю, наче якийсь гротескний хірург, що зрізає шкіру. Крило літака страшенно смикалось, але в потвори, схоже, не було труднощів із рівновагою.

Вілсона знову накрила хвиля паніки. Що робити? Йому ніхто не вірить. Якщо він ще спробує переконати їх, його, напевно, стримуватимуть силою. Якщо він попросить стюардесу посидіти поруч, це допоможе в кращому разі на кілька хвилин. Щойно вона піде чи засне, чоловічок повернеться. Навіть якщо вона без сну сидітиме поруч із ним, що заважає потворі ламати двигуни на другому крилі? Вілсон здригнувся, від жаху мороз пішов поза шкірою.

Господи милосердний, нічого не можна зробити.

Коли у вікні, крізь яке він спостерігав за чоловічком, промайнуло відображення пілота, він смикнувся. Божевілля цього моменту мало не розчавило його — потвора і пілот за кілька метрів одне від одного, він бачить обох, а вони не помічають одне одного. Ні, це не так. Чоловічок озирнувся через плече, коли пілот пройшов повз. Наче знав, що більше немає необхідності стрибати кудись, адже Вілсонова спроможність втручатися зникла. Вілсон раптом здригнувся від божевільної люті. «Я вб’ю тебе! — подумав він. — Ти, мала брудна тварюко, я тебе вб’ю!»

Двигун за вікном затнувся.

Це тривало лише секунду, але Вілсонові за цю секунду здалося, що його серце теж зупинилося. Він притиснувся до вікна, витріщаючись назовні. Чоловічок далеко відігнув пластину корпусу й тепер укляк, засунувши в двигун свою допитливу руку.

— Не треба, — Вілсон почув, як благально скавчить. — Не треба…

Двигун знову змовк. Чоловік нажахано роззирнувся. Невже всі навколо глухі? Він витягнув руку, щоб натиснути кнопку виклику стюардеси, а тоді опустив її. Ні, а то вони замкнуть його, стримуватимуть якось. А він єдиний знає, що відбувається, єдиний може допомогти. «Господи…» — Вілсон закусив нижню губу, аж заскавчав від болю. Він знову скрутився, і його струсонуло. Стюардеса поспішала вздовж хиткого проходу. Вона почула! Чоловік уважно стежив за дівчиною і зустрівся з нею поглядом, коли вона минала його.

Вона зупинилася за три ряди від нього. Ще хтось почув! Вілсон дивився на стюардесу, котра нахилилася, розмовляючи з невидимим пасажиром. Двигун за вікном знову закашлявся. Вілсон роззирнувся, смикаючи головою, і глянув у вікно очима зі звуженими від жаху зіницями.

— Чорт! — зойкнув він.

Знову відвернувся й побачив, що стюардеса повертається. Вигляд у неї не був стурбований. Вілсон утупився в неї недовірливим поглядом. Це неможливо. Він нахилився, щоб прослідувати за її хитким просуванням, і побачив, що вона повернула до кухні.

«Ні». Вілсон тепер так шалено тремтів, що не міг опанувати себе. Ніхто не почув.

Ніхто не знає.

Вілсон різко нахилився і витягнув з-під сидіння свою ручну поклажу. Розстебнув блискавку, дістав папку й кинув на килим. Потім знову потягнувся до торби, схопив водостійкий пакунок і випростався. Краєм ока побачив, що стюардеса повертається, і запхав ногами сумку під сидіння, засунувши пакунок позад себе. Коли дівчина минула повз, він заклякло сидів, неспроможний вдихнути.

Потім поклав пакунок на коліна і розв’язав його. Рухався так гарячково, що мало не впустив пістолет на підлогу. Упіймав його за барабан, а тоді вчепився у ствол побілілими на кісточках пальцями і відсунув запобіжник. Визирнув за вікно й відчув, як його охопив холод.

Потвора дивилася на нього.

Вілсон стиснув тремкі губи. Чоловічок не міг знати, що він задумав. Він проковтнув клубок у горлі та спробував опанувати подих. Перевів погляд туди, де стюардеса роздавала якісь пігулки пасажирам попереду, і знову подивився на крило. Чоловічок узявся за двигун, тягнучись усередину. Вілсон міцніше схопив пістолет. Почав зводити курок.

Раптом він опустив зброю. Вікно занадто товсте. Куля може відскочити і вбити когось із пасажирів. Він здригнувся й подивився на чоловічка. Двигун знову змовк, і Вілсон побачив, як іскри кинули світло на тваринні риси потвори. Опанував себе. Відповідь лише одна.

Він подивився на ручку дверей аварійного виходу. На ній був прозорий чохол. Вілсон зняв його і кинув на підлогу. Визирнув в ілюмінатор. Чоловічок досі був там, сидів навпочіпки й намацував щось у двигуні. Вілсон судомно вдихнув. Поклав ліву руку на ручку і посмикав її. Униз вона не рухалася. А вгору піддавалася.

Вілсон різко передумав і поклав пістолет на коліна. Немає часу на суперечки, переконував він себе. Тремкими руками застебнув пасок на стегнах. Коли двері відчиняться, всередину ввірветься повітря. Заради безпеки літака він мусить залишитися всередині.

Час. Вілсон знову звів пістолет, серце билося як навіжене. Йому слід діяти несподівано й точно. Якщо він схибить, чоловічок може перестрибнути на інше крило або навіть на хвіст, де, неушкоджений, зможе розірвати дроти, поламати закрилки, порушити рівновагу літака. Ні, це єдиний вихід. Він вистрілить низько і спробує влучити потворі в груди або живіт. Вілсон глибоко вдихнув. «Час, — подумав він. — Час».

Коли Вілсон почав тягти ручку, у проході з’явилася стюардеса. На мить вона застигла й не могла витиснути з себе ані слова. Її риси спотворив переляк, і дівчина підняла руку, наче благаючи його. Її голос перекрив гуркіт двигунів:

— Містере Вілсон, ні!

— Відійдіть! — крикнув Вілсон, повертаючи ручку вгору.

Здалося, наче двері зникли. Щойно були поряд, він відчував їх рукою Аж раптом щось загуркотіло, засичало — і вони зникли.

Тієї ж миті Вілсон відчув, як його огорнула страшенна сила, намагаючись вирвати з крісла. Його голова і плечі вилетіли з салону, і він несподівано вдихнув розріджене крижане повітря. Барабанні перетинки мало не вибухнули від гуркоту двигунів, очі засліпив холодний вітер, розум цілковито забув про потвору. Вілсону здалося, наче він почув пронизливий крик у вихорі навколо себе, якийсь віддалений вереск.

А тоді побачив чоловіка.

Той ішов крилом, згорблена постать нахилялася вперед, розлючено витягнувши руки з покрученими кігтями. Вілсон викинув руку вперед і вистрілив. У несамовитому завиванні повітря постріл здався хлопком. Чоловік заточився, збрикнув, і Вілсон відчув, як голову протнув біль. Він знову вистрілив упритул і побачив, як чоловічок беркицнувся назад, а потім несподівано зник, наче паперова лялька, яку здуло вітром. Вілсон відчув, як занімів мозок. Із розслаблених пальців вирвало пістолет.

А потім усе це розчинилося в зимовій темряві.

Він крутився і бурмотів. У вени сочилося щось тепле, кінцівки здерев’яніли. Вілсон чув у темряві якесь човгання, приглушений вир голосів. Він лежав горілиць на чомусь, що рухалося й трусилося. На обличчя дмухав холодний вітер, чоловік відчув, як поверхня під ним нахилилася.

Він зітхнув. Літак приземлився, і його несли на ношах. На голові, напевно, рана. Плюс укол, щоб заспокої­ти його.

— Найтупіший спосіб самогубства, про який я чув, — сказав десь чийсь голос.

Вілсон відчув приємне зачудування. Той, хто сказав це, звісно ж, помилявся. І про це незабаром стане відомо, коли перевірять двигун і ретельніше оглянуть його рану. Тоді вони зрозуміють, що він усіх їх урятував.

Вілсон провалився в морок сну.