Лети або тремти

Політ зомбі. Бев Вінсент

Один із пари ваших пілотів, Бев Вінсент, опублікував понад вісімдесят оповідань та кілька книжок у жанрі нонфікшен, однак поки що це єдина його історія, пов’язана з літаками. Назвати її так Бева надихнув фільм із Семюелом Л. Джексоном[58], але в ній ви не знайдете жодного епітета з тринадцяти літер. Йокалемене![59]

Чувак у футболці з гуртом «Phish» сказав Майлзу, що може літати на чому завгодно, а якщо він бреше, то вони всі небіжчики. Ось так просто. Чувак — Баррі, котрому на вигляд було менше тридцяти, — сказав, що навчався на пілота «там», коли все почалося, але в деталі не заглиблювався, тому все це скидалося на пустопорожні вихваляння, щось таке бовкають пізно вночі у барі, аби справити враження на жінок.

— Чимало людей казали, що ця війна — погана ідея. Я спершу її підтримував, — каже Баррі, здвигнувши плечима. — Не здогадувався, що все так обернеться.

Майлз ніколи не чув стриманішого висловлювання.

Майлз познайомився з цією невеличкою групою вцілілих — загалом дев’ятнадцять разом із ним — у шкільній аудиторії в центрі міста, місцині з міцними дверима й надійними замками, яка стала їхнім тимчасовим прихист­ком. Коли Баррі оголосив, що може вивезти їх звідси літаком, Майлз запропонував свій стислий план. Саме так він і став їхнім лідером.

— Ми полетимо до якогось віддаленого місця, — пояснив він тим, які зібралися навколо нього, приваблені аурою впевненості, яку він плекав тридцять років, працюючи в продажах менеджером середньої ланки. — Місця, де будемо в безпеці, доки все це скінчиться.

Ніхто не запитує, що вони робитимуть, якщо «це» не скінчиться.

Найкращий варіант — прямувати до аеропорту. Місто розграбоване, значна його частина у вогні, а людей убивають просто на вулицях. Ті, кого не зжерли нападники, за кілька секунд знову підводяться, аби приєднатися до ненажерливої армії живих мерців. Майлзові не хотілося, щоб його план залежав від неперевірених навичок чувака, котрий мав такий вигляд, наче за ціле життя не працював жодного дня.

Однак якщо інші ставляться до нього як до лідера, він очолить їх, хай йому грець. Під його керівництвом вони здійснили наліт на кафетерій у пошуках їжі й на повітку в пошуках інструментів і зброї. Баррі також стверджує, що може завести запаркований неподалік вантажного доку шкільний автобус, якщо навіть не вдасться знайти ключ. Майлз не запитує, чи цього трюку він теж навчився «там», але тому вдається впоратися з завданням. Можливо, в них ще є якась надія.

Датчик рівня пального повідомляє, що в підстарку­ватому шкільному автобусі залишилося трохи менше ніж чверть бака бензину. Остання відчинена заправка в окрузі вичерпала свої запаси ще шість днів тому, а обіцяні автоцистерни з пальним так і не з’явилися. Напевно, вже й не з’являться. У них вистачить бензину — заледве, — щоб дістатися до аеропорту, та якщо Баррі не вдасться збагнути, як підняти в повітря якийсь із робочих літаків, їм срака. Сімнадцятеро людей ідуть за ним і Баррі до автобуса, наче пацюки за гамельнським щуроловом.

Автобус хріновий, але їде, якщо обережно з ним. Щоразу, коли Баррі витискає з нього понад п’ятдесят кілометрів на годину, на панелі приладів запалюється лампочка двигуна, і він знову відпускає педаль газу. Вони не можуть дозволити собі поламатися. За межами Галіфакса цієї гидоти їм трапляється небагато, проте жодне місце не можна вважати безпечним. Ці дияволи можуть з’явитися будь-де і будь-коли, а у Майлзової банди зі зброї тільки ножі та сокири. Як і бензин, кулі сьогодні — дорогоцінний і рідкісний товар.

Утім п’ятдесят кілометрів на годину — це досить швидко. Якщо там є літак із достатньою кількістю реактивного пального, аби доставити їх туди, куди вони вирішать, він зачекає, поки вони тягнуться шосе. Продаючи в роз’їздах, до того як його змусили перейти на офісну роботу, Майлз ненавидів довгі переїзди до Стенфілдського міжнародного аеропорту, але сьогодні залюбки віддаляється від міста.

Хоч куди оком кинь, в обох напрямках не видно жодного транспорту. Вони проїжджають покинуті автівки на узбіччі й гальмують, щоб перевірити, чи не потрібна там комусь допомога, однак в автобуса одразу розпочинається гикавка, і він погрожує завмерти назавжди. Баррі знову витискає до п’ятдесяти — вочевидь, це єдина швидкість, яка подобається автобусові. Майлзові здається, наче він бачить за кермом однієї машини, яку вони проминають, чиюсь голову, але він точно не певен — це може бути не справжня людина, а хтось із них.

Він відганяє з голови мигцем побачене. Зрештою, це могла бути гра світла, а навіть якщо ні, вони не спроможні врятувати всіх — він навіть не певен, що вони зможуть врятуватися самі. Утім, ніколи не здавайся — це його мантра. Найпліднішими його продажами були ті, коли покупець збирався придбати щось у конкурентів, а Майлз перемагав, перетягуючи його на свій бік завдяки наполегливості та терпінню.

Він розмірковує, що станеться після того, як зомбі вб’ють майже всіх. Невже вони тинятимуться планетою в нескінченному пошуку їжі, аж доки розпадуться на шматки, звиваючись на землі, наче дитяча іграшка, з якої випали батарейки? Сім мільярдів зомбі шукатимуть останніх живих представників людства?

А ще, до речі, якщо їхній банді навіть вдасться втекти, вічно вони не житимуть. Поступово вони помруть, а коли це станеться, вірус — чи що воно таке — повертатиме кожного з них у подобі тих створінь. Усе, на що вони здатні, — відтягнути неминуче і сподіватися, що хтось працює над пошуком рішення. Людство виживало тисячі років. Ця кара не викорінить нас, думає Майлз. Хтось знайде спосіб вилікувати цю чуму. Завжди знаходили. Ним керує ця віра. Інакше він підпалив би себе і покінчив із цим.

Коли вони дістаються до аеропорту, Майлз радить усім триматися міцніше й наказує Баррі таранити автобусом паркан, який відгороджує паркінг від злітних смуг. Автобус нахиляється і тягнеться вбік, коли паркан обвиває бампер і лобове скло, ніби лати, але їм вдається прорватись і виїхати на бетонний майданчик перед ангарами.

Біля терміналу запарковані кілька «ейрбусів» та «боїнгів», але Баррі обирає регіональний літачок — достатньо великий, аби вмістити всіх, і водночас достатньо малий, аби приземлитися там, де вони захочуть, навіть на злітно-посадковій смузі для приватних літаків десь у глушині. Це «ембраер ERJ 145», який, якщо вірити Баррі, може пролетіти без заправки щонайменше 4000 кіломет­рів. Можливо, трохи більше, адже вони летітимуть без вантажу. Цього вистачить, аби забратися подалі звідси.

Але в цьому й штука — куди летіти? Баррі відчиняє двері літачка, які падають, випускаючи за собою сходи. Він пірнає всередину і з’являється за кілька хвилин з набором навігаційних мап. Майлз розгортає їх на сидінні автобуса, поки Баррі з колишнім водієм таксі на ім’я Ґілберт заводять без ключа автоцистерну і під’їжджають до крила «ембраера».

Альфі, котрий в іншому житті був фінансовим ана­літиком, перехиляється назад із переднього сидіння.

— Аляска?

— Так далеко не долетимо. Можемо дістатися до Лабрадору чи півночі Онтаріо.

— Занадто холодно, — втручається Террі, колишня інструкторка з йоги, обіймаючи себе руками.

Майлза це не дивує. Вона без упину жаліється, відколи приєдналася до групи.

— Сніг пригальмує їх, — припускає перукар на ім’я Філ.

Навіть якщо так, їм слід вирушити до такого місця, де вони зможуть вижити, а то й вирощувати якісь сільськогосподарські культури. Також у тому місці вони не повинні втрачати контакт із рештою світу, аби знати, коли ситуація покращиться. Однак Майлз не ділиться своїми думками з рештою. Не хоче, аби вони зрозуміли, що він розгублений не менше за них.

— Дивіться! — кричить Емілі.

Вона наймолодша в їхній банді, дівчинка-підліток, котра заледве словом прохопилася, відколи вони покинули місто, зосередившись на тому, аби зв’язатися з кимось — ким завгодно — за допомогою свого айфона, на якому тицяє щось великими пальцями.

Майлз дивиться в напрямку її витягнутої руки. З терміналу аеропорту з’являються кілька зомбі та шкутильгають до них бетоном, слухаючись якогось первинного інстинкту.

Баррі з Ґілбертом складають шланг на автоцистерні, тож вони, напевно, впорались. Майлз хапає стос мап і кидається на смугу.

— Треба вирушати! — кричить він. — Негайно!

Чоловіки підводять погляди й бачать зомбі, що наближаються до них. Ґілберт сідає за кермо вантажівки і відводить її від крила.

— Усі на борт! — кричить Майлз, і люди проштовхуються повз нього, не змушуючи довго себе вмовляти.

На плечах у них висять рюкзаки, повні їжі й речей першої необхідності, у руках затиснута зброя. Зомбі можуть бути повільними, але вони невтомні й уже подолали майже половину відстані від терміналу до автобуса. Ще п’ять хвилин, і вони нападуть, шматуючи, розриваючи й терзаючи останню надію людства на порятунок.

Майлз підіймається на борт літачка останнім, фиркаючи, хекаючи і намагаючись не звертати уваги на біль, що стріляє в лівій руці. Двійко чоловіків, — йому здається, їх звуть Метт і Чет — зачиняють двері, коли Баррі рушає до кабіни. Ґілберт добровільно запропонував бути другим пілотом, хай навіть ніколи раніше не керував літаком. Ось і прийшов момент істини. Якщо Баррі не вдасться завести цю штуку і злетіти в повітря, вони застрягли в ній, як сардини в бляшанці.

Майлз відкидається на сидінні й намагається перевести подих. Коли він заплющує очі й зосереджується, біль у грудях стихає. У його пластиковому контейнері в передній кишені залишилося всього три пігулки, а шанси поновити запаси коливаються від кепських до жодних, тож він не збирається марнувати ліки просто зараз. Це минеться. Ще одна мантра.

Він визирає з вікна. Зомбі дісталися до автобуса й нюхають повітря навколо відчинених дверей. За мить вони знову прямують до літачка. Вони знають, що ми тут, думає Майлз. Він сахається від маленького овалу, не бажаючи потрапити під їхні пронизливі погляди.

Інші пасажири приклеїлися до вікон і спостерігають за їхнім повільним, але впевненим просуванням. Двері салону зачинені, тож зараз вони в безпеці. Та що, як ці створіння відкусять шматок їхніх шин перед розгоном? Або вони достатньо розумні, щоб пролізти всередину, наприклад, крізь багажне відділення?

Щойно це спадає йому на думку, Майлз чує, як щось гупає в дно літака. Це нагадує звук, із яким зачиняють двері вантажного відсіку.

— Нам слід рушати, — кричить він, сподіваючись, що умовний пілот його чує. Молиться, щоб Баррі не сидів у кабіні, витріщаючись на запаморочливий набір приладів, циферблатів та перемикачів, розмірковуючи, де тут ключ запалювання.

Чергове гупання, цього разу достатньо сильне, щоб розхитати фюзеляж.

— Я їх більше не бачу, — повідомляє Альфі, — вони під літаком.

— Скільки? — цікавиться Террі майже пошепки.

— Вісім, може, десять, — відповідає чоловік. — А наближаються ще більше.

Майлз знову визирає в ілюмінатор. Бетоном марширує друга група зомбі — їх сорок-п’ятдесят.

— Що він там так довго возюкається? — бурмоче Майлз.

Він глибоко вдихає, оцінює напругу в грудях і вирішує, що рух його не вб’є. До того ж, якщо вони не злетять найближчим часом, серцевий напад буде найменшою з його проблем.

Він підводиться з крісла і рушає до кабіни. Крізь двері бачить Баррі, котрий клацає перемикачами, поки Ґілберт читає інструкції з аркуша у папці з затискачем.

— Ти можеш керувати цією штукою чи ні? — наполег­ливо цікавиться Майкл і боїться почути відповідь.

— Авжеж, — запевняє Баррі.

Ґілберт підводить погляд від контрольного переліку і здвигає плечима. Під Майлзовими ногами лунає гупання.

— Було б непогано вирушати просто зараз. Підкріп­лення вже в дорозі — і це не наше підкріплення.

Баррі киває, відмахується від Ґілберта і смикає кілька перемикачів.

— До дідька контрольний перелік, — каже він. — Я все зрозумів.

Маленький літачок здригається, коли оживає один двигун, а потім інший. Майлз відчуває, як наростає потужність, потенціальна енергія, що відірве їх від землі та спрямує… куди? Панікуючи й розгубившись, він досі не вибрав пункт призначення. Інші сподіваються, що він вирішить це за них.

— Просто витягни нас ізвідси, — просить він Баррі.

Той натискає важіль, і літачок котиться вперед.

— Сподіваюся, нікого з цих не засмоктало у двигун, — бурмоче він.

Тепер гуркання під літаком не стихає. Вони нічим не можуть зарадити, тож Майлз відмовляється непокоїтись. Якщо комусь із тих вдалося залізти до багажного відділення, вони розберуться, коли піднімуться в повітря. У них є сокири й ножі. Вони в більшості сформували цю банду, бо знають, як захиститися від цих істот.

Коли двигун розганяється, гупання стихає, а потім припиняється. Майлз намагається подивитися, що залишилося позаду літака, але перспектива у віконечку обмежена. Наскільки йому видно, на бетонній смузі стоїть друга група зомбі, витріщаючись на них, наче доброзичливці, що бажають мандрівникам «бон вояж».

Він глибоко вдихає й питає:

— Усі пристебнулися? Ми ось-ось злетимо.

Майлз має надію, що це правда, що вони не вилетять на повній швидкості з кінця смуги в дерева за нею. Якщо так станеться, найкращим сценарієм буде пожежа на літаку, що поглине їх. Принаймні це покладе край їхнім стражданням.

Інші люди займають свої місця й пристібають паски. Майлз розмірковує, чи не слід їм подумати про розподіл ваги, але Баррі про це нічого не казав, а поки що, схоже, він знає, що робить. Чоловік бере навігаційні мапи. Незабаром йому доведеться приймати рішення.

Літачок смикається ліворуч і завмирає. Вони дісталися до початку злітної смуги. Двигуни ревуть, і літак мчить уперед, швидко прискорюючись. Повз бічні вікна пролітають дерева. Майлз відкидається назад, чекаючи, поки ніс задереться вгору, і за кілька секунд так і відбувається. Гравітація втискає його в крісло, коли маленький літачок підстрибує, а невидимий тиск повітря штовхає його під крила. Усі проблеми світу залишаються далеко внизу. Якби їм вдалося завжди лишатися в повітрі, з ними все було б гаразд.

За кілька хвилин звук двигуна вирівнюється. За звичкою Майлз кидає погляд на знак «Пристебнути паски», та Баррі, напевно, байдужі звичаї комерційної авіації. Чоловік розстібає пасок і знову звертає увагу на мапи. Із таким самим успіхом він міг би заплющити очі й тицьнути пальцем у будь-яке місце. Він не має жодної інформації, яка допомогла б прийняти рішення. Чи є місця, куди ще не поширилася чума? Можливо, якийсь острів на кшталт Ісландії, до якого вони легко зможуть долетіти? Може, Баррі вдасться перехопити щось по радіо.

У нього є один-єдиний шанс добре впоратися з цим. Необхідність вибрати пункт призначення до того, як вони витратять забагато пального, паралізує його. Чому вони чекають, що я прийматиму всі рішення? Єдине, чого я хочу, — поспати, думає він. Я так утомився.

На груди знову навалюється тягар, те саме відчуття, що й під час зльоту. Але тепер він не мав би відчувати тиск від пришвидшення — вони летять на крейсерській висоті, достатньо високо, аби мінімізувати тертя навколишнього повітря й максимізувати дальність польоту. Майлз намагається вдихнути, але груди стискаються. Раптом виявляється, що опанувати дихання не вдається — від важкості в грудях легені відмовляються розгортатися.

Решта пасажирів витріщаються у вікна, наче зомбі. Там нема чого бачити, лише хмари й інколи миготіння землі внизу. Вони, напевно, розмірковують, що чекає попереду, думає Майлз. Що ми побачимо, приземлившись.

Його це більше не турбує. Він знає, що чекає попереду, і нічого не може з цим удіяти. Гострий біль паралізує його. Він не може дотягтися до пластикового контейнера в кишені штанів чи видати звук, аби привернути чиюсь увагу. Дихання робиться уривчастим. Тиск у грудях зростає, наче водяна стіна, готова прорвати греблю.

Майлз сподівається, що інші будуть готові, коли він поч­не полювання на них. Замислюється, чи зомбі відчувають біль. Але гірше однаково вже не може бути. Чи може?