Лети або тремти

Вантаж. Е. Майкл Льюїс

Е. Майкл Льюїс, котрий пілотуватиме наш перший політ, навчався письменництва в Університеті П’юджет-Саунд і живе на тихоокеанському Північному Заході. Дозвольте його майстрові вантажно-розвантажувальних робіт швиденько посадити вас у літак «Локгід C-141A Старліфтер» (на кшталт того, що демонструють у Макхордському музеї авіації і який буцімто населений привидами), що вже готовий вилетіти з Панами, щоб доставити допомогу в США. «Старліфтер» — це робоча конячка, здатна перевозити понад тридцять тонн вантажу на короткі відстані. Також він може вмістити сотню парашутистів, сто п’ятдесятьох бійців, вантажівки й джипи, навіть МБРи[2] «Мінітмен». Або й менші вантажі. Приміром, труни. Від деяких історій у вас кров холо­не в жилах, а від цієї сантиметр за сантиметром піде мороз поза шкірою, і вона надовго застрягне у вашій голові.

Ласкаво просимо на борт.

Мені наснився вантаж. Тисячі контейнерів у багажному відділенні літака, усі з необробленої сосни, тріски якої простромлюють навіть робочі рукавиці. Вони були позначені нерозбірливими цифрами й химерними абревіатурами, що несамовито мерехтіли тьмяним чер­воним світлом. Це мали б бути автомобільні шини для джипів, однак деякі були завбільшки з будинок, а інші маленькі, як свічки запалювання; і всі були прив’язані до палет чимось на кшталт гамівних сорочок. Я спробував перевірити всі, але їх було забагато. Посунув контейнер, із нього пролунав якийсь шурхіт, а потім вантаж упав на мене. Я не міг дотягнутися до інтеркома, щоб повідомити пілота. Вантаж притиснув мене тисячею маленьких гострих пальчиків, коли літак перевернувся; вибивав із мене дух, коли ми пірнули вниз, навіть коли впали, а інтерком зайшовся схожим на плач дзвоном. Але був ще якийсь звук, що лунав ізсередини контейнера в мене під вухом. Усередині щось борсалось, мокре й гидке, чого я не хотів бачити, але це щось прагнуло вибратися на волю.

Його змінив інший звук, наче хтось віддирав планшет від металевої рами мого ліжка в помешканні для екіпажу. Я розплющив очі. Якийсь пілот — зважаючи на його спітнілий комірець, новачок — стояв наді мною, тримаючи між нами планшет і намагаючись збагнути, чи я, бува, не з тих, хто готовий відірвати йому голову за те, що він робить свою роботу.

— Техніку-сержанте Девіс, — звернувся до мене він, — вас негайно чекають на стоянці.

Я сів і потягнувся. Він подав мені планшет з причеп­леною вантажною декларацією: розібраний HU-53 з екіпажем, механіками, медперсоналом прямує до… щось новеньке.

— Аеропорт Тімері?

— Це в передмісті Джорджтауна в Ґаяні. — Коли я подивився на бланк, він повів далі: — Колишня британська колонія. Тімері колись називався База військово-повітряних сил Аткінсон.

— Що за місія?

— Щось типу масової медичної евакуації експатів з якогось Джонстауна.

Американці в халепі. Більшу частину своєї кар’єри у ВПС я витратив на порятунок американців з халеп. Щиро кажучи, рятувати американців з халепи в біса приємніше, ніж тягати шини для джипів. Я подякував йому й поспіхом натягнув чистий літальний костюм.

Я сподівався вчергове провести День Подяки в Панамі на Базі військово-повітряних сил Говард — тридцять градусів, фарширована індичка з їдальні, американський футбол на армійському радіо і достатньо часу між рейсами, щоб подобрішати й набратися. Рейс із Філіппін сюди минув легко, пасажирів і вантаж уже випустили й відпустили. А тепер це.

Працюючи майстром вантажно-розвантажувальних робіт, звикаєш до уривчастого сну. C-141 «Старліфтер» був найбільшим транспортно-вантажним носієм на службі командування Військово-повітряних сил, здатним підняти понад 30 тонн вантажу або двісті озброєних бійців та віднести їх у будь-яку точку планети. Завдовжки з половину футбольного поля, з високою посадкою та стріло­подібними крилами, що якось по-кажанячому звисали над гудроном, із задертим Т-подібним хвостом, опускними дверима і вбудованою вантажною рампою, «старліфтер» не мав конкурентів у перевезенні вантажів. Я був почасти стюардом, почасти вантажником: завдання майстра вантажно-розвантажувальних робіт — якомога ретельніше й безпечніше все запакувати.

Коли весь вантаж підняли на борт, а відомості про центрування і вагу були заповнені, той самий пілот зна­йшов мене знову; я лаявся на панамський наземний персонал, який залишив на корпусі літака подряпину.

— Сержанте Девіс! Плани змінилися, — повідомив він, перекрикуючи завивання автонавантажувача, і простягнув мені нову вантажну декларацію.

— Більше пасажирів?

— Нові пасажири. Медики залишаються тут. — Він пробурмотів щось незрозуміле про зміну завдання.

— Хто ці люди?

Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що він каже. А може, почув правильно, але, відчуваючи, як скрутило нутрощі, хотів, аби він повторив ще раз. Мені хотілося, щоб я почув його неправильно.

— Похоронна служба.

Саме це, як мені здалося, він сказав.

Тімері був типовим аеропортом третього світу — достатньо великий, аби туди міг втиснутися «боїнг-747», але помережаний вибоїнами й забудований іржавими квонсетськими ангарами[3]. Низька смуга джунглів нав­коло поля мала такий вигляд, наче її атакували годину тому. Гелікоптери з дзижчанням здіймались і опускались, а на гудроні юрмились американські військовослужбовці. Я одразу зрозумів, що справи кепські. За стінами нашої пташки від асфальту підіймався жар, погрожуючи розплавити підошви моїх черевиків, перш ніж я встигну встановити противідкатні тримачі. Наземний персонал американських військових підійшов до нас — їм кортіло швидше розпакувати й зібрати гелікоптер. Один із них, голий до пояса, з зав’язаною на талії сорочкою, простягнув мені вантажну декларацію.

— Не розслабляйтеся, — сказав він. — Щойно розберемося з гвинтокрилом, завантажимо вас. — Він кивнув на щось через плече.

Я подивився в тому ж напрямку на мерехтливу рульову доріжку. Труни. Безліч рядів похмурих алюмінієвих домовин сяяли під безжальним тропічним сонцем. Я пам’ятав їх зі своїх польотів до Сайґона шість років тому, коли отримав посаду майстра вантажно-розвантажувальних робіт. Можливо, у мене всередині щось затріпотіло через те, що я мало спав, а може, через те, що вже кілька років не перевозив мерців. Хай там як, я проковтнув клубок у горлі. Подивився на місце призначення: Довер, штат Делавер.

Наземний персонал завантажував свіжі запаси в пасажирський модуль, коли я дізнався, що на зворотному шляху в нас будуть два пасажири.

Перший був зовсім дитиною, на вигляд він щойно закінчив середню школу; мав наїжачене чорне волосся й завеликий маскувальний костюм для джунглів, накрохмалений, чистий, зі знаками розрізнення рядового пілота першого класу. Я сказав йому: «Ласкаво просимо на борт», — і хотів допомогти зайти в двері для екіпажу, але він відсахнувся і мало не вдарився головою об низький одвірок. Гадаю, якби там було більше місця, він би відскочив. Мені в ніс ударив його запах, різкий і лікарняний, — мазь «Vicks VapoRub».

За ним ішла бортмедсестра, рішуча і професійна в ході, вбранні та жестах; на борт вона теж піднялася без допомоги. Я так само привітався з нею. Упізнав: одна з тих, кого я регулярно перевозив із Кларка на Філіппінах до Дананґа і в зворотному напрямку на початку своєї кар’єри. Вона була лейтенанткою зі сталевим поглядом і сріблястим волоссям. Колись недвозначно — і то не раз — натякала мені, що будь-який йолоп, котрого вигнали зі школи, виконував би мою роботу краще за мене. На формі в неї було написано «Пембрі». Вона доторкнулася до хлопцевої спини й повела його до крісел, але не прохопилася жодним словом, навіть якщо впізнала мене.

— Сідайте де заманеться, — дозволив я. — Я технік-сержант Девіс. Ми злетимо менш ніж за пів години, тож влаштовуйтеся зручніше.

Хлопець на мить завмер.

— Ви мені не казали, — звернувся він до медсестри.

Вантажне відділення «старліфтера» з виставленими на загальний огляд, а не захованими, як в авіалайнері, нагрівальними, охолоджувальними та пневматичними трубками скидалося на приміщення котельні. Труни вишикувались у ньому двома рядами, залишивши посе­редині прохід. Загалом їх було сто шістдесят — стояли по чотири одна на одній. На місці їх утримували жовті багажні сітки. Дивлячись повз них, ми бачили, як зникає сонячне світло, — вантажний люк зачинився, залишивши нас у незручній півтемряві.

— Так ти найшвидше потрапиш додому, — сказала жінка хлопцеві нейтральним тоном. — Ти ж хочеш додому, чи не так?

Його голос сочився переляканою образою:

— Я не хочу їх бачити. Хочу сісти обличчям уперед.

Якби малий озирнувся, він побачив би, що таких крісел у нас немає.

— Усе гаразд, — заспокоїла медсестра, знову смикнувши його за руку. — Вони теж їдуть додому.

— Не хочу дивитися на них, — повторив хлопець, коли вона підштовхнула його до крісла біля одного з маленьких ілюмінаторів. Коли він спробував пристебнутися, Пембрі нахилилась і допомогла йому. Він учепився в бильця крісла, як у поперечину на до всирачки страшних американських гірках. — Не хочу про них думати.

— Я зрозуміла.

Пішовши вперед, я вимкнув світло в салоні. Тепер довгі металеві скриньки освітлювали лише дві червоні лампочки-­близнючки. Повернувшись, я приніс хлопцеві подушку.

Ідентифікаційна табличка на занадто великій для нього куртці повідомляла: «Ернандес». Хлопець сказав:

— Дякую.

Але бильця не відпустив.

Пембрі пристебнулася поруч із ним. Я склав їхні речі та взявся за останню перевірку.

Піднявшись у повітря, я зварив на електричній плитці в пасажирському модулі каву. Медсестра Пембрі відмовилась, а Ернандес трохи випив. Пластикове горнятко тремтіло в його руках.

— Боїтеся літати? — запитав я. Це було так незвично для військово-повітряних сил. — У мене є трохи драмаміну[4]…

— Я не боюся літати, — процідив він крізь зуби. Хлопчик весь час дивився повз мене на вишикувані в багажному відсіку ряди.

Тепер слід було подбати про екіпаж. Жодна пташка не мала постійного екіпажу, як у давнину. ВТК[5] пишалося: люди в них такі взаємозамінні, що будь-який екіпаж, члени якого ніколи раніше не бачились, може зібратися на стоянці й полетіти будь-яким «старліфтером» у будь-який кінець Землі. Кожен знав мої завдання, так само як і я їхні, вздовж і впоперек.

Я пішов до кабіни й побачив, що всі вже на своїх місцях. Найближче до дверей кабіни сидів, зігнувшись над апаратурою, другий бортінженер.

— Вирівнювання на чотири, газу не додавайте, — сказав він.

Я впізнав його гидке обличчя і протяжну арканзаську вимову, але не пам’ятав, звідки їх знаю. Після семи років польотів на «старліфтерах» я виявив, що принаймні раз літав майже з усіма. Він подякував мені, коли я поставив на його столик горнятко з чорною кавою. На його формі було написано «Гедлі».

Перший бортінженер сидів на середньому місці, зазвичай зарезервованому для «чорнокапелюшника» — повітряного інспектора, прокляття всіх екіпажів ВТК. Він попросив дві грудочки цукру, а потім підвівся й визирнув крізь скло кабіни в синяву, що мчала повз нас.

— Малий газ на чотири, зрозумів, — відповів пілот.

Офіційно командиром екіпажу був він, але вони з другим пілотом були такими типовими льотчиками, що їх можна було сплутати. Кожен із них попросив до кави подвійну порцію вершків.

— Ми намагаємось уникнути «бовтанки в чистому небі»[6], але буде непросто. Попередь своїх пасажирів, щоб готувалися до шторму.

— Попереджу, сер. Ще щось?

— Дякую, майстре Девісе, це все.

— Так, сер.

Нарешті час розслабитись. Прямуючи до спального відсіку для екіпажу, щоб трохи прилягти, я побачив, що Пембрі тиняється пасажирським модулем.

— Чи можу я допомогти вам щось знайти?

— Додаткову ковдру?

Я витягнув ковдру з шафки між камбузом і вбиральнею та скреготнув зубами.

— Ще щось?

— Ні, — сказала жінка, знімаючи з вовни невидиму ниточку. — Знаєте, ми раніше вже літали разом.

— Справді?

Вона вигнула брову.

— Напевно, мені слід вибачитись.

— У цьому немає необхідності, мем, — сказав я. Обі­йшов її й відчинив холодильник. — Я можу подати їжу пізніше, якщо ви…

Пембрі поклала руку мені на плече так само, як клала на Ернандесове, привертаючи мою увагу.

— Ви пам’ятаєте мене.

— Так, мем.

— Під час тих евакуаційних перельотів я була занадто грубою.

Мені хотілось, аби вона припинила ці відверті розмови.

— Ви озвучували свою думку, мем. Це допомогло мені стати кращим майстром вантажно-розвантажувальних робіт.

— Все одно…

— Мем, не потрібно.

Чому жінки не можуть збагнути, що вибачення все лише погіршують?

— Дуже добре. — Суворість на її обличчі розтопилась і змінилася щирістю, а я раптом здогадався, що їй хочеться поговорити.

— Як ваш пацієнт?

— Відпочиває. — Пембрі намагалась поводитися звично, але їй хотілося сказати більше.

— А що з ним?

— Прилетів одним із перших, — пояснила вона, — і першим полетів.

— Із Джонстауна? Там було так погано?

Перед очима промайнули наші минулі евакуаційні польоти. Її старий вираз, суворий і холодний, миттєво повернувся.

— Ми вилетіли з Довера за наказом Білого дому за п’ять годин після того, як їм зателефонували. Він спеціаліст із ведення медичної документації, пів року на службі, ніде раніше не бував, у житті не знав поганого дня. Аж раптом — південноамериканські джунглі з тисячею трупів.

— Тисячею?

— Ще не порахували, але десь так. — Вона витерла щоку затильною частиною долоні. — Так багато дітей.

— Дітей?

— Цілі сім’ї. Вони всі випили отруту. Кажуть, це якийсь культ. Хтось розповідав мені, що батьки спершу вбили дітей. Не знаю, що може змусити людину вчинити таке з власною родиною. — Медсестра похитала головою. — Я залишилась у Тімері, щоб визначити черговість надання допомоги. Ернандес казав, що сморід був неймовірний. Довелось бризкати тіла інсектицидом і відганяти велетенських голодних щурів. Казав, його змушували протинати трупи багнетом, щоб зменшити внутрішній тиск. Він спалив свою форму. — Вона посовалась на місці, щоб зберегти рівновагу, коли пташка смикнулась.

Горлом поповз якийсь огидний клубок, а я намагався не уявляти почутого. Докладав усіх зусиль, аби не скривитися.

— Командир каже, що може бути гірше. Вам краще пристебнутися.

Я відвів жінку до її місця. Ернандес розкинувся на сидінні, роззявивши рота; сторонньому могло здатися, наче йому добряче перепало в якійсь бійці у барі. Після цього я пішов до свого ліжка і заснув.

Можете запитати будь-якого майстра вантажно-розвантажувальних робіт: провівши стільки часу в повітрі, на гуркіт двигуна вже не зважаєш. Виявляється, ніщо нав­коло не заважає спати. Однак мозок вмикається й негайно прокидається від будь-якого незвичного звуку, як сталося під час рейсу з Якоти до Елмендорфа, коли один джип відчепився і зіштовхнувся з контейнером з готовою їжею. Шматки яловичини були всюди. Можете не сумніватися, що наземний персонал дістав від мене на горіхи. Тож немає нічого дивного, що я прокинувся, почувши крик.

Я підскочив з ліжка на ноги й помчав повз пасажирський відсік, не встигнувши навіть подумати. А тоді побачив Пембрі. Вона встала зі свого місця і стояла перед Ернандесом, котрий безладно розмахував руками. Вона ухилялась і спокійно казала йому слова, які заглушав рев двигуна. Проте його самого заглушити було складно.

— Я чув їх! Я чув їх! Вони тут! Усі ті діти! Усі ті діти!

Я рішуче доторкнувся до нього.

— Заспокойся!

Він припинив розмахувати руками. Обличчя прибрало зніченого виразу. Погляд прикипів до мене.

— Я чув, як вони співають.

— Хто?

— Діти! Всі… — Він безпомічно махнув у бік неосвітлених трун.

— Тобі наснилося, — втрутилась Пембрі. Її голос ледь помітно тремтів. — Я весь час була поруч. Ти спав. І нічого не міг чути.

— Усі діти померли, — озвався хлопець. — Усі до одного. Вони нічого не знали. Як вони могли не здогадатися, що п’ють отруту? Хто напуває власних дітей отрутою? — Я випустив його руку, і він подивився на мене. — У вас є діти? — запитав.

— Ні, — відповів я.

— Моїй доньці, — повів він далі, — півтора рочка. А синові — три місяці. З ними слід поводитись обережно, терпляче. Моїй дружині чудово це вдається, розумієте? — Я вперше помітив піт у нього на чолі й руках. — Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фігню я роблю, але я б ніколи їм не нашкодив. Я беру їх на руки і співаю їм, а якщо хтось інший спробує нашкодити їм… — Він схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. — Хто може дати власній дитині отруту?

— Ви в цьому не винні, — заспокоїв його я.

— Вони не знали, що це була отрута. І досі не знають. — Він притягнув мене ближче і сказав, дивлячись простісінько у вічі: — Я чув, як вони співають.

Щоб я здох, якщо від його слів у мене мороз не пішов поза шкірою.

— Я піду і все перевірю, — пообіцяв я, схопив зі стіни ліхтарик і рушив центральним проходом.

У мене була практична причина перевірити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робіт, я знав, що незвичні звуки обіцяють неприємності. Колись чув історію про те, як екіпажу здавалося, що десь у вантажному відсіку нявчить кіт. Майстер не зміг його знайти, але вирішив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться. Виявилося, що «нявчало» ослаб­лене кріплення, яке зігнулося, щойно колеса торкнулися посадкової смуги, вивільнило три тони вибухонебезпечних артилерійських запасів і зробило посадку надзвичайно цікавою. Дивні звуки означають проблеми, і я не був таким дурнем, аби не зважати на них.

Я перевірив усі кріплення й сітки, а обійшовши їх, зупи­нявся і прислухався, подивився, чи нема слідів совання, чи з пасків не стирчать нитки, чи не впадає в очі щось незвичне. Обійшов усе з одного боку, потім із другого, перевірив навіть вантажні двері. Нічого. Усе було надійно, усе, як завжди в мене, якнайкраще.

Я пішов проходом до своїх пасажирів. Ернандес плакав, ховаючи обличчя в долонях. Пембрі гладила його спину однією рукою, сидячи поруч, як робила колись моя мама.

— Усе чисто, Ернандесе. — Я повісив ліхтарик на місце на стіні.

— Дякую, — озвалася замість нього Пембрі, а потім сказала мені: — Я дала йому валіум, зараз заспокоїться.

— Просто перевірка безпеки, — повідомив їй я. — А зараз вам обом слід відпочити.

Повернувшись до свого ліжка, я знайшов там Гедлі, другого бортінженера, тож сам ліг на нижнє, але не зміг одразу заснути. Намагався не думати про те, чому труни опинилися саме в моїй пташці.

«Вантаж» — це евфемізм. Ти пакував усе, від плазми крові до потужної вибухівки, лімузинів таємних служб і золотих злитків; транспортував їх, тому що це твоя робота й годі; ти робив усе можливе, аби пришвидшити її.

«Просто вантаж», — подумав я. Але цілі родини, що наклали на себе руки… Я був радий забрати їх із пекла джунглів і повернути додому, до рідних. Однак медики, котрі прибули туди першими, весь цей народ на землі, навіть мій екіпаж — усі ми з’явилися надто пізно, аби допомогти їм ще чимось. Я абстрактно, непевно думав про те, що матиму дітей, і мене бісила сама думка, що хтось може зробити їм зло. А ці батьки вчинили так навмисно, виходить?

Я не міг розслабитися. Знайшов старий примірник «Нью-Йорк Таймс», складений під ліжком. «Мир на Близь­кому Сході ще за нашого життя», — було написано там. Біля статті була світлина, на якій президент Картер і Анвар Садат потискали один одному руки. Я вже засинав, коли почув, що Ернандес знову скрикнув.

Я витягнув дупу з ліжка. Пембрі стояла, затиснувши рота руками. Я подумав, що Ернандес ударив її, тож піді­йшов до жінки й відвів її руки, шукаючи рану.

Але нічого не було. Озирнувшись через плече, я побачив, що хлопець застиг на своєму місці, втупившись поглядом у темряву, наче в телевізор з картинкою-негативом.

— Що сталося? Він ударив вас?

— Він… він знову їх чув, — затинаючись пояснила медсестра, притискаючи руку до обличчя. — Вам… вам слід піти і ще раз перевірити. Вам слід піти перевірити…

Нахил літака змінився, і жінка трохи поточилася до мене, а коли я, намагаючись відновити рівновагу, схопив її за лікоть — налетіла на мене. Я професійно подивився на неї. Вона відвела очі.

— Що сталося? — перепитав я.

— Я теж це чула, — зізналася Пембрі.

Мій погляд майнув до темного проходу.

— Щойно?

— Так.

— Це було схоже на те, про що він казав? Дитячий спів?

Я відчув, що ось-ось схоплю її і струсону. Невже вони обоє збожеволіли?

— Дитячі ігри, — пояснила вона. — Як… галас на дитячому майданчику, розумієте? Діти граються.

Я напружив мозок, намагаючись зрозуміти, що за предмет чи набір предметів, напханих у «старліфтер» і піднятих на висоту близько дванадцяти тисяч метрів над Карибами, може видавати звуки, схожі на галасливі дитячі ігри.

Ернандес посовався на своєму місці, й ми вдвох зверну­ли на нього увагу. Хлопець криво посміхнувся і промовив:

— Я ж вам казав.

— Піду перевірю, — сказав я їм.

— Нехай граються, — попросив Ернандес. — Їм просто хочеться гратися. Хіба вам у дитинстві цього не хотілося?

Спогади про дитинство накрили мене хвилею: безкінеч­ні літні дні, катання на велосипеді, подряпані коліна, я повертався додому в сутінках, а мама казала: «Подивись-но, який ти замурзаний». Я замислився про те, чи рятувальні команди помили тіла, перш ніж поскладати їх у труни.

— Я розберуся, що це таке, — пообіцяв я. Пішов і знову зняв ліхтарик. — Залишайтеся на місці.

Я дозволив темряві обмежити мій зір, сподіваючись, що це покращить слух. Турбулентність ущухла, і ліхтарик лише допомагав мені не заплутатись у вантажних сітках. Я прислухався, намагаючись почути щось нове чи незвич­не. Це був не поодинокий звук, а якийсь їх набір — такі звуки не стихають і не з’являються ні з того ні з сього. Витік палива? Безквитковий пасажир? Думка про змію чи якусь іншу тварюку з джунглів усередині цих металевих скриньок неабияк насторожила мене і нагадала про сон.

Біля вантажних дверей я вимкнув світло й прислухався. Стиснуте повітря. Чотири турбовентиляторні двигуни «Пратт енд Вітні». Шви деренчали. Паски для фіксації вантажів ляскали.

Аж раптом — ще щось. За мить різко додався ще якийсь звук, спершу приглушений і розосереджений, наче шум десь у глибині печери, а потім чіткий і несподіваний, мов галас, що налякав любителя розвішувати вуха.

Діти. Сміх. Наче перерва в початковій школі.

Я розплющив очі й посвітив ліхтариком на сріблясті контейнери. Вони скупчились навколо мене, немов чекали чогось.

Діти, подумав я, просто діти.

Я промчав пасажирським відсіком повз Пембрі й Ернандеса. Не знаю, що вони побачили на моєму обличчі, але якщо це хоч трохи нагадувало те, що я побачив у невеличкому люстерку над умивальником у вбиральні, напевно, одночасно нажахалися й відчули, що справедливість є.

Я перевів погляд із дзеркала на інтерком. Про будь-які проблеми з вантажем слід негайно звітувати — цього вимагає процедура. Та що я скажу командирові? Мені закортіло покінчити з усім цим, просто скинути труни — та й по всьому. Якщо я скажу, що у вантажному відсіку вогонь, ми спустимося на висоту близько трьох тисяч метрів, і я зможу відчинити засуви й викинути весь вантаж у Мексиканську затоку; ніхто не поставить жодного питання.

Але я зупинився, випростався, спробував подумати. Діти, думав я. Не чудовиська, не демони — просто звуки, з якими граються діти. Ніщо тебе не схопить. Ніщо не може тебе схопити. Я поборов тремтіння й вирішив заручитися допомогою.

Гедлі я знайшов у ліжку, він спав. На грудях у нього, наче намет, лежала розгорнута книжка з погнутими кутиками, на обкладинці якої в пристрасних обіймах злилися дві жінки. Я потрусив його руку, і він сів. Ми трохи помов­чали. Інженер потер обличчя однією рукою й позіхнув.

Коли він подивився простісінько на мене, я побачив, як стурбовано скривилося його обличчя. Він схопив свою портативну кисневу подушку, але миттєво опанував себе, прибравши серйозного виразу.

— Що сталося, Девісе?

Я пошукав слова.

— Вантаж, — сказав я. — Вантаж… здається, посунувся. Мені потрібні додаткові руки, сер.

Його стурбованість негайно змінилася роздратованістю.

— Ви говорили з командиром?

— Ні, сер, — зізнався я. — Я… я не хотів його поки що турбувати. Можливо, це дрібниця.

Інженерове обличчя скрутилося в якусь неприємну гримасу, і я подумав, що мені перепаде від нього, але він дозволив відвести себе до хвостової частини. Його присутності було достатньо, щоб повернути мені сумніви й професіоналізм. Моя хода зробилася впевненішою, зіни­ці розширились, шлунок повернувся на місце.

Я побачив, що Пембрі сидить поруч із Ернандесом і вони обоє вдають байдужість. Гедлі мимохідь кинув на них погляд і пішов за мною проходом між трунами.

— А що з основним світлом? — запитав він.

— Воно не допоможе, — озвався я. — Ось. — Я дав йому ліхтарик і запитав: — Чуєте?

— Що чую?

— Просто прислухайтесь.

Знову лише звуки двигунів і струменевої течії.

— Я не…

— Тс-с-с! Слухайте.

Його рот розчахнувся і застиг так десь на хвилину, а потім закрився. Двигуни стихли, і з’явилися звуки, пролившись на нас водою, оточивши нас слуховим туманом. Я навіть не розумів, як змерз, доки не помітив, що в мене трясуться руки.

— Що це, в біса, таке? — запитав Гедлі. — Схоже на…

— Не треба, — урвав я його. — Цього не може бути. — Я кивнув на металеві ящики. — Знаєте, що в цих трунах, так?

Він не відповів. На мить здалося, наче звуки навколо нас рухаються — спершу близько, а потім десь віддалік. Інженер спробував наздогнати їх світлом ліхтарика.

— Ви знаєте, звідки це лунає?

— Ні, я просто радий, що ви теж це чуєте, сер.

Чоловік почухав голову, обличчя витягнулося, наче він проковтнув щось огидне й не міг позбутися посмаку.

— Хай мені грець, — буркнув він.

Як і раніше, звук раптово стих, і наші вуха наповнило гудіння двигунів.

— Врублю світло. — Я нерішуче рушив геть. — Командирові телефонувати не буду.

Його мовчання здалося змовницьким. Повернувшись назад, я побачив, що Гедлі розглядає крізь сітку один з рядів трун.

— Доведеться влаштувати огляд, — похмуро сказав він.

Я не відповів. Мені вже доводилось робити огляд вантажів у повітрі, але я ніколи не обшукував нічого схожого, навіть тіла військових. Якщо все, що розповідала Пембрі, правда, годі й уявити собі щось гірше за необхідність відкрити одну з домовин.

Коли пролунав новий звук, ми обидва здригнулися. Уявіть собі мокрий тенісний м’ячик. А тепер уявіть звук, із яким мокрий тенісний м’ячик влучає в корт, — таке собі приглушене «чмак», наче пташка вдарилась у фюзеляж. Він пролунав ще раз, і цього разу я почув його всередині вантажного відсіку. Після турбулентного удару гупання пролу­нало ще раз. Воно точно доносилося з труни біля ніг Гедлі.

«Не така аж серйозна проблема, — казало його обличчя. — Ми просто собі все вигадали. Звук із труни не може кинути літак на землю. Привидів не існує».

— Сер?

— Треба подивитися, — вирішив він.

Кров знову приплинула до живота. «Подивитися». Я не хотів дивитися.

— Дзенькніть капітанові й попросіть його спробувати не смикати літак, — сказав інженер.

Я зрозумів, що він збирається допомогти мені. Йому не хотілося цього робити, але він однаково мав такий намір.

— Що ви робите? — запитала Пембрі.

Вона стояла поруч, поки я знімав транспортні сітки з вишикуваних рядком трун, а інженер розстібав паски, які фіксували один стос. Ернандес спав, звісивши голову: заспокійливе нарешті подіяло.

— Нам потрібно оглянути вантаж, — по-діловому сказав я. — Можливо, він розбалансувався в польоті.

Коли я проходив повз жінку, вона схопила мене за руку.

— Ось у чому була річ? Вантаж совався?

У її запитанні чувся розпач. «Скажіть мені, що я все це вигадала, — благало її обличчя. — Скажіть, я повірю вам і трохи посплю».

— Саме так ми вважаємо, — кивнув я.

Її плечі розслаблено опустились, а обличчя розтягнулося в занадто широкій, аби бути справжньою, усмішці.

— Дякувати богу. Я думала, що ми втрачаємо глузд.

Я поплескав її по плечу.

— Пристебніться й перепочиньте трохи, — порадив я.

Вона так і зробила.

Я нарешті діяв. Я був майстром вантажно-розвантажувальних робіт і міг покласти цьому край. Тож узявся за роботу. Відчепив паски, виліз на інші труни, посунув горішню, відніс її в інше місце, зафіксував, забрав наступну, відніс, зафіксував, і все те саме ще раз. Як приємно повторювати прості дії.

Так було, аж доки ми не дісталися нижньої труни, звідки чувся шум, який зупинив Гедлі. Він стояв поруч і дивився, як я витягаю її, звільняючи достатньо для огляду місця. Постава його залишалася виструнченою, але було помітно, що чоловік гидує; він міг би приховати це в товаристві хвалькуватих ветеранів військової авіації за кухлем пива. Але не тут і не від мене.

Я побіжно оглянув палубу, де стояли ця й сусідні труни, але не побачив якихось ушкоджень чи очевидних вад.

Пролунав звук — вогке «чмак». Ізсередини. Ми дружно здригнулися. Крижану огиду інженера неможливо було приховати. Я подолав тремтіння.

— Мусимо відчинити її, — сказав я.

Гедлі не заперечив, але, як і я, не поспішав ворушитися. Присів навпочіпки й, міцно притиснувши однією рукою кришку, відімкнув затискачі з одного боку. Я відчинив їх зі свого боку, торкаючись липкими пальцями металу, й помітив, що рука трохи тремтить, коли поклав її на кришку. На мить, у якій зосередилась уся наша рішучість, ми з інже­нером зустрілися поглядами. Разом ми відчинили труну.

Спершу сморід: суміш гнилих фруктів, антисептика й формальдегіду, загорнутих у поліетилен із перегноєм і сіркою. Він наповнив вантажний відсік, вдарив нам у ніздрі. Лампи над головою занадто яскраво освітлювали чорні мішки з тілами, липкі від конденсату й відходів. Я знав, що там будуть дитячі тіла, але вони однаково налякали мене й зав­дали болю. Один мішок лежав нерівно, закриваючи інший, і я одразу збагнув, що в ньому не одна дитина. Мій погляд ковзав просоченим поліетиленом, вихоплюючи контур руки чи профіль обличчя. Окремо від усього, біля нижнього шва, скрутилося ще щось. Щось завбільшки з немовля.

Раптом літак смикнувся, як наляканий поні, і верхній мішок зіслизнув, відкривши нашим поглядам маленьку дів­чинку, років восьми чи максимум дев’яти, що наполови­ну висунулася з нього. Затиснутий, наче божевільний акробат, у кутку, її набряклий живіт мав колоті рани від багнетів; він знову роздувся, а скручені кінцівки напухли, як гілки. Шар шкіри, в якому був пігмент, обліз майже всюди, крім облич­чя, чистого і невинного, мов у херувимчиків на небесах.

Це личко справді все перекреслило, завдало мені непідробного болю. Її миле личко.

Моя рука аж побіліла, притиснута до краю труни, але я не наважувався прибрати її. Щось застрягло у мене в горлі, і я з зусиллям проковтнув клубок.

Самотня муха, жирна й блискуча, виповзла з мішка й ледаче полетіла до Гедлі. Він повільно підняв ногу і згрупувався, наче збирався відбити удар. Дивився, як муха злетіла й незграбно стала рухатись у повітрі. Потім Гедлі зруйнував застиглу мить: зробив крок назад, змахнув руками й упіймав муху, — я почув, як ляснули його долоні, а з рота вирвався нудотний звук.

Коли я підвівся, у скронях гупало, ноги підкошувались. Я схопився за сусідню труну, горло наповнилося чимось прогірклим.

— Зачини її, — наказав Гедлі так, наче говорив із набитим ротом. — Зачини.

Руки в мене були як гумові. Опанувавши себе, я підняв ногу і копнув кришку. Вона гупнула, наче артилерійський набій. Вуха заклало, як буває під час різкого зниження.

Гедлі вперся руками в стегна, опустив голову і глибоко дихав ротом.

— Господи Ісусе, — прохрипів він.

Я помітив якийсь рух. Біля ряду трун стояла Пембрі, її обличчя скривилося від роздратованої огиди.

— Що… це… за… сморід?

— Усе гаразд. — Я виявив, що одна рука мене слухається, і спробував недбало відмахнутися. — Знайшли проблему. Довелося відкрити одну труну. Повертайтеся на місце.

Пембрі обійняла себе руками й рушила до свого крісла.

Зробивши ще кілька глибоких подихів, я виявив, що сморід розвіявся достатньо, аби можна було братися до роботи.

— Нам потрібно зафіксувати її, — сказав я Гедлі.

Він відірвав погляд від підлоги, і я побачив, що його очі перетворилися на щілинки. Руки стиснулися в кулаки, а широкі плечі розлючено випросталися. У кутиках інженерових очей блищали сльози. Він не промовив жодного слова.

Коли я замкнув засуви, труна знову перетворилася на вантаж. Ми повернули її на місце. За кілька хвилин інші труни знову вишикувалися вежею, фіксувальні паски опинилися на своїх місцях, вантажна сітка була опущена й надійно закріплена.

Гедлі зачекав, поки я впораюсь із роботою, і пішов уперед разом зі мною.

— Я скажу командирові, що ви вирішили проблему, — сказав він, — можна знову набирати швидкість.

Я кивнув.

— І ще дещо, — додав він. — Якщо побачите ту муху, вбийте її.

— А хіба ви не…

— Ні.

Я не знав, що ще сказати, тому відповів просто:

— Так, сер.

Пембрі сиділа на своєму місці, задерши лице догори, й удавала, наче спить. Ернандес застиг виструнчившись, із напівопущеними повіками. Жестом він попросив мене підійти ближче й нахилитися.

— Ви випустили їх погратися? — запитав він.

Я завмер над ним і нічого не відповів. Серце протнув той самий гострий біль, який буває в дитинстві, коли закінчується літо.

Коли ми приземлилися в Довері, похоронна команда в парадній формі розвантажила труни, віддаючи останні почесті кожному мерцю. Потім мені казали, що, коли прибували інші тіла, формальності дедалі скорочували, і кінець кінцем літаки зустрічав лише самотній капелан Військово-повітряних сил. Наприкінці тижня я знову був у Панамі з набитим індичкою та дешевим ромом шлунком. А потім вирушив на Маршаллові острови з вантажем харчів для місцевої бази керованих ракет. У командування Військово-повітряних сил ніколи не бракує вантажів.