Лети або тремти

Вони ніколи не постарішають. Роальд Дал

Хоча найбільшу відомість Далу принесли його дитячі книжки — «Чарлі і шоколадна фабрика» та «Джеймс і гігантський персик», — він також був талановитим автором оповідань. Його найвідоміша історія, напевно, «Жертовний агнець», в якій жінка готує ягнячу ногу, якою вбила свого чоловіка, і годує нею поліцію. Дал був пілотом-асом на винищувачі під час Другої світової війни, пережив одне падіння і збив чимало ворожих літаків, серед яких були принаймні два «юнкерси-88». Він літав точнісінько на такому ж «гоукері гаррікейні», як Кіль в оповіданні, що вперше було опубліковане наприкінці війни в «Ladies’ Home Journal».

Ми вдвох сиділи перед ангаром на дерев’яних ящиках.

Був полудень. Сонце зависло в зеніті та смажило, наче відкритий вогонь. Біля ангару було спекотніше, ніж у пеклі. Дихаючи, ми відчували, як розпечене повітря торкається зсередини легень, тож майже не розтуляли рота і швиденько вдихали — так воно здавалося холоднішим. Сонце світило нам на плечі та спини, а піт безупинно сочився з усіх пор, стікав шиями на груди і повз до животів. Він збирався в туго затягнутих ременях на штанях і просочувався під ці туго затягнуті ремені туди, де волога здавалась особливо неприємною, а шкіра пекла і свербіла.

Два наші «гаррікейни» стояли за кількасот метрів, обидва мали той терплячий чепуристий вигляд, якого прибирають винищувачі, коли двигун вимикається; а позаду них тонкою чорною смужкою до пляжів та моря зміїлася злітна смуга. Її чорна поверхня й білий, де-не-де порослий травою пісок на узбіччі нестерпно блищали під сонцем. Від спеки над аеродромом застигла схожа на пару імла.

Холостяк глипнув на годинник.

— Уже мав би повернутися, — сказав він.

Ми вдвох були напоготові, сиділи там і чекали наказу на зліт. Холостяк поворушив стопами на розпеченій землі.

— Уже мав би повернутися, — повторив він.

Минуло дві з половиною години, відколи Кіль полетів, тож він точно вже мав повернутися. Я зиркнув на небо і прислухався. Ми чули галас авіаторів, що базікали біля фургончика з пальним, а на берег із гуркотом набігали хвилі; проте аероплана ніде не було видно. Ми ще трохи посиділи мовчки.

— Не схоже, що йому пощастило, — зауважив я.

— Ага, — відгукнувся Холостяк. — Не схоже.

Він підвівся і запхав руки в кишені шортів кольору хакі. Я теж звівся на ноги. Ми постояли, витріщаючись у порожнє чисте небо, переступаючи з ноги на ногу на м’якому розпеченому гудроні.

— Як звали ту дівчину? — запитав Холостяк, не повертаючи голови.

— Ніккі, — нагадав я.

Холостяк знову всівся на дерев’яний ящик, не виймаючи рук із кишень, і опустив погляд на землю між ступнями. Він був найстаршим пілотом ескадрильї, двадцять сім років. Мав копицю неслухняного рудого волосся, якого ніколи не розчісував. Обличчя в нього було бліде, навіть після всього цього часу, проведеного на сонці, й у ластовинні. Рот широкий та міцно стиснутий. Високим він не був, проте плечі під сорочкою кольору хакі були широкі й м’язисті, як у борця. Холостяк був мовчазний.

— Із ним, напевно, все буде гаразд, — озвався він, дивлячись угору. — Хотів би я побачити того вішиста, котрому під силу впоратися з Кілем.

Ми були в Палестині й вели бої з французами-вішистами в Сирії. Війська стояли у Хайфі, й за три години до цього Холостяк, Кіль і я підготувалися до польоту. Кіль вилетів після термінового дзвінка з флоту — інформації про те, що з бейрутського порту виходять два французькі есмінці. Просто полети вздовж узбережжя, подивись, куди вони рушили, і повертайся з новинами.

Тож Кіль полетів на своєму «гаррікейні». Час минув, а він не повертався. Ми знали, що надії вже нема. Якщо його не збили, то пальне давно закінчилося.

Я опустив погляд і побачив його синій кашкет Королівських військово-повітряних сил — він кинув його на землю, коли біг до літака; помітив на ньому масні плями й потертий, зігнутий козирок. Складно повірити, що його більше немає. Кіль був у Єгипті, Лівії та Греції. На аеродромі й у їдальні він завжди був поруч із нами. Був життєрадісним, високим і реготливим, цей Кіль, зі своїм чорним волоссям і довгим прямим носом, що його мав звичку погладжувати пучкою пальця. Коли ти розповідав якусь історію, він слухав її, відкинувшись на стільці й задерши обличчя і водночас не відриваючи погляду від землі. І ще вчора за вечерею він раптом сказав:

— Знаєте, а я не проти побратися з Ніккі. Гадаю, вона гарна дівчина.

Холостяк саме сидів навпроти нього і їв печені боби.

— Ти маєш на увазі — іноді гарна, — озвався він.

Ніккі танцювала у кабаре в Хайфі.

— Ні, — заперечив Кіль. — Дівчата з кабаре стають гарними дружинами. Вони ніколи не зраджують. Для них у зраді немає жодної новизни — це наче повернутися на стару роботу.

Холостяк підвів погляд від бобів.

— Не будь таким дурнем, — кинув він. — Ти ж насправді не одружишся з Ніккі.

— Ніккі, — надзвичайно серйозно пояснив Кіль, — походить із поважної родини. Вона гарна дівчина. Ніколи не спить на подушці. Знаєш, чому вона ніколи не спить на подушці?

— Ні.

Тепер їхню розмову слухали всі присутні за столом. Слухали, як Кіль говорить про Ніккі.

— Ну, ще в дуже юному віці вона заручилася з офіцером французького флоту. Кохала його безмежно. Якось вони разом засмагали на пляжі, і він прохопився, що ніколи не спить на подушці. Просто така дрібничка, яку люди кажуть одне одному, щоб підтримати бесіду. Але Ніккі цього не забула. Відтоді вона почала вчитися спати без подушки. Одного дня французький офіцер потрапив під ван­тажівку й загинув; але попри те, що це страшенно незручно, вона досі спить без подушки, щоб зберегти пам’ять про коханого.

Кіль набрав повний рот бобів і взявся їх жувати.

— Це сумна історія, — сказав нарешті він. — І вона доводить, що Ніккі — гарна дівчина. Думаю, я з нею поберуся.

Ось що сказав Кіль учора за вечерею. А тепер його більше не було, і я замислився, яку дрібничку Ніккі робитиме на згадку про нього.

Сонце пекло в спину, і я інстинктивно повернувся, підставляючи йому інший бік. Повернувшись, я побачив Кармель і Хайфу. Побачив крутий блідо-зелений бік гори, що збігала до моря, а під нею виднілося місто — на сонці яскравими кольорами виблискували будинки. Будинки з потинькованими стінами вкривали схили Кармелі, а їхні червоні дахи скидалися на висипку на обличчі гори.

До нас від сірого ангару з рифленого заліза повільно йшли троє чоловіків — наступний готовий до польоту екіпаж. На плечах у них висіли жовті рятувальні жилети, і вони продовжували повільно наближатися, тримаючи в руках шоломи.

Коли вони дісталися до нас, озвався Холостяк:

— Кілю не пощастило.

А вони відповіли:

— Так, ми знаємо.

Потім теж повсідалися на такі ж дерев’яні ящики, як і ми, й сонце взялося пекти їхні спини та плечі, й вони почали пітніти. Ми з Холостяком пішли геть.

Наступного дня була неділя, і вранці ми полетіли до Ліванської долини, щоб обстріляти згори аеропорт Раяк. Ми пролетіли повз Гермон зі сніговою шапкою на вершині, знизились подалі від сонця й поближче до Раяка і французьких бомбардувальників на аеродромі й почали обстрілювати їх. Пригадую, як стали відчинятися двері французьких бомбардувальників, коли ми низько пролітали над ними. Пригадую, як побачив численних жінок у білих сукнях, що бігли аеродромом; особливо мені запам’яталися їхні білі сукні.

Розумієте, була неділя, і французькі пілоти запросили своїх панянок із Бейрута подивитися на бомбардувальники. Пілоти-вішисти казали: приходьте в неділю вранці, покажемо вам свої літаки. Це було дуже по-вішистськи й по-французьки.

Тож коли ми почали обстріли, усі вони висипали й кинулися навтьоки аеродромом у своїх білих недільних сукнях.

Пригадую голос Мавпи по радіозв’язку: «Дайте їм шанс, дайте їм шанс», — і ціла ескадрилья розвернулась і описала коло над аеродромом, поки травою навсібіч бігли жінки. Одна з них затнулась і двічі впала, а інша кульгала, і їй допомагав якийсь чоловік, але ми дали їм достатньо часу. Пригадую, як дивився на маленькі яскраві спалахи кулеметів на землі й думав, що їм слід принаймні припинити стрілянину, адже ми чекаємо, поки заберуться з дороги жінки в білих шатах.

Це сталося наступного дня після зникнення Кіля. А ще через день ми з Холостяком знову сиділи напоготові на ящиках біля ангару. Педді, кремезний світловолосий хлопчина, зайняв місце Кіля й сидів з нами.

Був полудень. Сонце зависло в зеніті і смажило, наче відкритий вогонь. Піт збігав шиями під сорочки, стікав по грудях на животи, а ми сиділи й чекали, коли звільнимося. Холостяк пришивав відірваний ремінець до шолома, розповідаючи нам, що минулого вечора бачив у Хайфі Ніккі та розповів їй про Кіля.

Раптом ми почули шум літака. Холостяк припинив базікати, й ми задерли голови до неба. Шум рухався з півночі й гучнішав, літак наближався, аж раптом Холостяк сказав:

— Це «гаррікейн».

Наступної миті літак уже описував коло над аеродромом, випускаючи колеса для посадки.

— Хто це? — поцікавився світловолосий Педді. — Сьогодні вранці ніхто не вилітав.

А потім літак ковзнув повз нас на посадкову смугу, ми побачили номер на хвості машини — H4427 — і зрозуміли, що це Кіль.

Усі підвелися, прикипівши поглядом до машини, кот­ра котилася до нас, а коли вона наблизилася й розвернулася, щоб зупинитися, ми побачили в кабіні Кіля. Він помахав нам рукою, широко всміхнувся і вийшов з літака. Ми побігли до нього з криками:

— Де ти був?

— Де ти, в біса, був?

— Ти що, здійснив вимушену посадку, а потім знову полетів?

— Ти що, знайшов собі жінку в Бейруті?

— Кілю, де ти, гаде, був?

Тепер поприходили й інші та юрмилися навколо нього: механіки, укладальники парашутів, водії пожежних машин — усім хотілося почути, що скаже Кіль. Він стояв там, стягуючи шолом, відкидаючи рукою волосся, і був настільки приголомшений нашою поведінкою, що спершу майже не дивився на нас і мовчав. Та врешті-решт засміявся й сказав:

— Що за дурня відбувається? Що з вами всіма?

— Де ти був? — загорлали ми. — Де ти був два дні?

На обличчі в Кіля з’явився неабиякий наляканий подив. Він швиденько глипнув на годинник.

— П’ята по дванадцятій, — сказав він. — Я вилетів об одинадцятій, годину і п’ять хвилин тому. Не будьте дурнями. Треба піти й швиденько відрапортувати. На флоті залюбки дізнаються, що есмінці досі стоять у бейрутському порту.

Він рушив геть, але я вхопив його за руку.

— Кілю, — тихо сказав я, — тебе не було від позавчора. Що з тобою?

Він подивився на мене й розреготався.

— Я бачив у вашому виконанні значно кращі жарти, — сказав він. — Цей не такий смішний. Анітрохи не смішний.

І пішов геть.

А ми стояли там: Холостяк, Педді, я, механіки, укладальники парашутів, водії пожежних машин — і проводжали Кіля поглядами. Потім перезирнулися, не знахо­дячи, що сказати чи подумати, нічого не розуміючи, не знаючи нічого, крім того, що хлопець говорив щиро й вірив у свої слова. Ми знали це, бо знали Кіля, а ще, пробувши разом стільки часу, перестаєш сумніватися, коли хтось говорить про політ; сумніватися можна хіба що в собі. І всі чоловіки сумнівалися в собі, стоячи на сонці, сумнівались, а Холостяк стояв біля крила Кілевої машини й лущив нігтями маленькі шматочки засохлої й потрісканої від спеки фарби.

Хтось сказав:

— Ну, з мене досить.

І чоловіки розвернулися й мовчки взялися до своїх занять. Наступні троє готових до вильоту пілотів повільно наблизилися до нас від сірого ангару з рифленого заліза, тягнучись під немилосердним сонцем і розмахуючи в такт крокам шоломами. Холостяк, Педді та я пішли до їдальні для пілотів, щоб випити й пообідати.

Їдальня була маленьким дерев’яним будиночком із верандою. Усередині дві кімнати — вітальня з кріслами, журналами та отвором у стіні, через який можна купувати напої, і обідня зала з одним довгим дерев’яним столом. У вітальні ми побачили Кіля, котрий розмовляв із Мавпою, нашим командиром. Інші пілоти сиділи навколо, слухали їх і пили пиво. Ми знали, що, попри крісла та пиво, йдеться про дуже серйозні речі: Мавпа робить те, що слід, і то єдиним можливим способом. Він був незвичним чоловіком, високим, із привабливим обличчям, раною від італійської кулі в нозі й звичною дружньою дієвістю. Він ніколи не реготав голосно, лише посміювався і рохкав, видаючи нутряні звуки.

Кіль казав:

— Розслабся, Мавпо, і допоможи мені позбутися думки, наче я збожеволів.

Він був серйозний і розсудливий, але жахливо непокоївся.

— Я розповів тобі все, що знаю, — запевняв Кіль. — Вилетів об одинадцятій, набрав висоту, полетів до Бейрута, побачив два французькі есмінці й вирушив назад, приземлившись о дванадцятій нуль п’ять. Присягаюся, це все, що мені відомо.

Він оглянув нас — Холостяка і мене, Педді та Джонні, інших пілотів у кімнаті; ми всі усміхалися й кивали, показуючи, що ми на його боці, а не проти нього і віримо його словам.

Мавпа запитав:

— І що я, в біса, маю сказати командуванню в Єрусалимі? Я відзвітував, що ти зник. Тепер доведеться відзвітувати, що ти повернувся. Вони захочуть дізнатися, де ти був.

Усе це почало стомлювати Кіля. Він сидів виструнчившись, постукував пальцями лівої руки по шкіряному бильцю свого крісла швидкими різкими рухами і на­хилявся вперед, думаючи, думаючи, докладаючи всіх зусиль, аби придумати щось, стукаючи по бильцю крісла, а потім почав стукати ще й ногою по підлозі. Холостяк не витримав:

— Мавпо, — сказав він. — Облиш це на деякий час. Облиш, і Кіль, напевно, пізніше згадає щось.

Педді, котрий сидів на бильці Холостякового крісла, погодився:

— Так, а тим часом можна сказати командуванню, що Кілеві довелося здійснити вимушену посадку на полі в Сирії, він два дні ремонтував літак, а тоді повернувся.

Усі допомагали Кілеві. Усі пілоти допомагали йому. Глибоко в душі дещо неабияк хвилювало нас. Кіль знав це, хоча більше не знав нічогісінько, а решта теж знали, і це було написано на їхніх обличчях. У кімнаті панувала напруга, якась високовольтна, адже вперше йшлося не про кулі, не про вогонь, не про кашляння двигуна, не про вибух шин, не про кров у кабіні, не про вчора, не про сьогодні і навіть не про завтра. Мавпа теж це відчув і сказав:

— Так, випиймо ще та облишмо цю справу на деякий час. Я повідомлю командуванню, що ти здійснив вимушену посадку в Сирії, а пізніше знову зміг злетіти.

Ми випили ще трохи пива й пішли обідати. Мавпа замовив дві пляшки палестинського білого вина, щоб за обідом відсвяткувати Кілеве повернення.

Більше про це ніхто не згадував; ми не говорили про цей випадок, навіть якщо Кіля не було поруч. Проте кожен потайки продовжував розмірковувати про те, що сталося, точно знаючи, що це було щось важливе і воно ще не скінчилося. Напруження швидко ширилося ескадрильєю, охопивши всіх пілотів.

Дні тим часом минали, сонце сяяло над аеродромом та літаком, і Кіль приєднався до нас у польотах, як було завжди.

Одного дня — гадаю, це сталося десь за тиждень — ми знов обстрілювали аеродром у Раяку. Нас було шестеро, Мавпа попереду, а Кіль праворуч від нього. Ми спустилися над Раяком, побачили чимало легкої зенітної артилерії, й, коли ми зайшли на перше коло, у машину Педді влучили. Заходячи на друге коло, ми побачили, як злегка похитнувся його «гаррікейн» і полетів прямісінько до землі на краю аеродрому. Коли він упав, піднявся великий стовп білого диму, потім з’явився вогонь, і, поки він ширився, дим перетворювався з білого на чорний, а Педді був усередині. Негайно пролунало потріскування в радіо­ефірі, і я почув Кілів дуже збуджений голос: він кричав і кричав у свій мікрофон:

— Я пригадав! Агов, Мавпо, я все пригадав!

Мавпа повільно і стримано відповів:

— Окей, Кілю, окей; не забудь цього.

Після другого кола Мавпа хутко повів нас геть, пірнаючи й підіймаючись над долинами, що лежали між голи­ми зеленувато-коричневими пагорбами, які здіймалися над нами з обох боків; усю дорогу додому, весь півгодинний політ Кіль кричав у радіотелефон. Спершу він викликав Мавпу і сказав:

— Агов, Мавпо, я пригадав, усе пригадав; пригадав усе в найменших деталях.

Потім він сказав:

— Привіт, Холостяку, я пригадав, усе пригадав; тепер я не можу цього забути.

Він набрав мене, набрав Джонні й набрав Бажаного; він по черзі знову і знову набирав кожного з нас і був такий збуджений, що подекуди занадто голосно кричав у свій мікрофон, а ми не розбирали, що він каже.

Приземлившись, ми висипали з літака, і через те, що Кілеві довелося поставити свою машину з іншого боку аеродрому, решта дісталися до командного пункту раніше за нього.

Командний пункт розташовувався поряд із ангаром. Це було порожнє приміщення з великим столом у центрі, на якому лежала мапа регіону. Був там ще один менший столик із кількома телефонами, декілька дерев’яних стільців і лавиць, а під однією стіною лежали купою рятувальні жилети, парашути й шоломи. Ми стояли там, знімаючи свою польотну форму й кидаючи її на підлогу під стіною, коли ввійшов Кіль. Він увірвався в двері й завмер. Шолом він стягнув так, що чорне волосся тепер неохайно стирчало; обличчя блищало потом, а сорочка кольору хакі була темна й мокра. Він швидко дихав роззявленим ротом. Вигляд мав такий, наче біг. Кіль скидався на дитину, котра ввірвалася до повної дорослих кімнати на нижньому поверсі, щоб повідомити, що кішка в садочку народила кошенят, і не знав, з чого розпочати.

Ми всі почули, як він зайшов, адже цього й чекали. Усі покинули свої справи й завмерли, дивлячись на Кіля.

Мавпа озвався:

— Привіт, Кілю.

І той відповів:

— Мавпо, повір, саме так усе було.

Командир стояв біля стола з телефонами; поруч із ним був Холостяк, вгодований, низенький, рудоволосий Холостяк, котрий виструнчився, тримаючи в руці рятувальний жилет, і дивився на Кіля. Решта пілотів були в глибині кімнати: коли Кіль заговорив, вони почали тихенько наближатися, аж доки не підійшли впритул, аж доки не опинилися біля краю стола з мапою, на який поклали руки. Там вони і стояли, дивлячись на Кіля й чекаючи, коли він почне розповідь.

Він почав негайно, базікаючи швидко, потім заспокоївшись і розгортаючи перед нами історію вже повільніше. Він розповів усе, стоячи біля дверей командного пункту, не знявши рятувальний жилет і тримаючи в руці шолом і кисневу маску. Інші залишалися на своїх місцях і слухали; я теж слухав Кіля, я забув, що це говорить він, а ми стоїмо в командному пункті в Хайфі; я забув про все, здійснив разом із ним його подорож і повернувся з неї, аж коли він закінчив.

— Я летів приблизно на шестикілометровій висоті, — сказав він. — Пролетів Сур, Сідон і річку Дамур, а потім полетів углиб над ліванськими пагорбами, бо збирався підлетіти до Бейрута зі сходу. Раптом я потрапив у хмару, щільну білу хмару, таку щільну й густу, що я не бачив нічого, крім своєї кабіни. Це було незбагненно, адже за мить до цього небо було чисте й синє, без жодної хмаринки.

Я почав зменшувати висоту, щоб вибратися з хмари — спускався, спускався й однаково залишався в ній. Я знав, що не можу спускатися занадто низько через пагорби, але на висоті менш ніж два кілометри хмара все одно оточувала мене. Вона була така щільна, що я нічого не бачив, навіть носа своєї машини чи крил; вона осідала на лобовому склі, й ним струменіли цівки води, які здував повітряний потік від двигуна. Я ніколи раніше не бачив такої хмари. Вона була щільною й білою аж упритул до кабіни. Я почувався так, наче опинився на килимі-самольоті — один у цій маленькій заскленій кабіні без крил, хвоста, двигуна і цілого літака.

Я розумів, що мушу вибратися з цієї хмари, тож повернув і полетів на захід над морем подалі від гір; а потім почав знижуватися, слідкуючи за показами альтиметра. Опустився до ста п’ятдесяти метрів, потім до ста двадцяти, дев’яноста, шістдесяти, тридцяти, а хмара не зник­ла. Я трохи вичекав. Знав, що знижуватися далі небезпечно. А тоді несподівано, наче порив вітру, з’явилося відчуття, що піді мною нічого немає — ні моря, ні землі, геть нічого, — і я повільно випустив закрилки, щосили смикнув важіль і пірнув униз.

На альтиметр я не дивився — тупився вперед крізь лобове скло на білу хмару й продовжував заглиблюватися. Я сидів там, натискаючи на важіль, змушуючи машину опускатися й спостерігаючи за всеохопною обтислою білою хмарою, і навіть на мить не замислився, куди лечу. Просто продовжував кермувати.

Не знаю, як довго я там сидів — можливо, кілька хвилин, а може, й годин; знаю лише, що, сидячи там і продовжуючи спускатися, я був переконаний, що піді мною немає ні гір, ні річок, ні землі, тож нічого не боявся.

А потім мене засліпило. Наче я засинав у ліжку, а хтось увімкнув світло.

Я вилетів із хмари так несподівано й рвучко, що мене засліпило. Між моїм перебуванням усередині хмари і поза нею не минуло жодної миті. Щойно я був усередині й мене оточувала щільна білість, і в ту ж мить я опинився за її межами, де світло було таке яскраве, що засліпило мене. Я заплющив очі й не розплющував їх кілька секунд.

Коли розплющив, усе навколо було синім, значно синішим, ніж мені в житті траплялося бачити. Це не був темно-­синій чи яскраво-синій; це був синій синій, чистий блискучий колір, якого я ніколи раніше не бачив і не в змозі описати. Я роззирнувся. Подивився вгору і назад. Піднявся і крізь скло кабіни подивився вниз — усюди було синє. Небо було яскраве й чисте, наче залите приємним сонячним промінням, але сонця не було.

А тоді я побачив їх.

Далеко попереду й угорі я побачив тонку вервечку літаків, що перетинала небо. Вони летіли вперед єдиною чорною лінією, всі на одній висоті, всі з однаковою швидкістю, притиснувшись один до одного, переслідуючи один одного, і вервечка розтяглася на все небо. Те, як вони летіли вперед із наполегливим натиском, наче кораблі проти сильного вітру, підказало мені відповідь. Я не знав, звідки й чому дізнався її, але, дивлячись на них, розумів, що ними керують пілоти й екіпаж, котрі загинули в боях, а тепер у власних літаках вирушили в останній політ, в останню мандрівку.

Піднявшись вище та підлетівши ближче, я впізнав машини. Побачив довгу процесію різноманітних літаків. Там були «ланкастери», «дорньє», «галіфакси» й «гаррікейни», «мессершмітти», «спітфаєри», «стерлінги», «савої-79», «юнкерси-88», «гладіатори», «гемпдени», «маккі-200», «бленгейми», «фокке-вульфи», «бофайтери», «свордфіші» та «гайнкелі». Я бачив їх та ще багато інших — їхня вервечка тяглась до небокраю в обидва боки, аж доки зникала з очей.

Тепер я був ближче до них і почав відчувати, як мене тягне до літаків, попри те, що мені хотілося робити. Здійнявся вітер, який перехопив управління моєю машиною, жбурляв її й смикав, наче листок, а мене, мов у гігантському вирі, тягнуло й засмоктувало до інших літаків. Я нічого не міг зробити, адже опинився у вихорі й під владою вітру. Усе це відбувалося дуже швидко, але я чітко пригадую. Я відчував, як мій літак почало тягти сильніше. Мене дедалі швидше несло вперед, а потім я раптом став частиною процесії, летів разом з іншими з тією ж швидкістю й тим самим курсом. Переді мною так близько, що я бачив колір фарби на крилах, летів «свордфіш», старий «свордфіш» флотської авіації. Я бачив голови й шоломи льотчика-спостерігача та пілота, котрі сиділи в кабінах один за одним. Перед «свордфішем» летів «дорньє», «летючий олівець», а перед ним були інші літаки, які я не міг упізнати зі свого місця.

Ми продовжували летіти вперед. Я не міг повернути й полетіти геть, навіть якщо мені цього хотілося. Не знаю чому, можливо через вихор та вітер, але я був упевнений у цьому. До того ж я насправді не керував своєю машиною — вона летіла сама. Я не міг покладатися на маневри, на швидкість, висоту, закрилки, важіль, ні на що. Коли я глипнув на прилади, всі вони були мертві, неначе машина стояла на землі.

Отже, ми продовжували летіти. Я й гадки не мав, із якою швидкістю ми рухаємося. Відчуття швидкості не було, але мені здавалося, що йдеться про мільйони кілометрів на годину. Тепер, згадуючи це, я розумію, що не відчував ні спеки, ні холоду, ні голоду чи спраги; нічого такого. Не відчував страху, тому що знав, що боятися нічого. Я не хвилювався, бо не міг пригадати чи вигадати причину для хвилювань. Не відчував бажання зробити щось, чого не робив, чи отримати щось, чого не мав, адже нічого не хотів робити і нічого не хотів мати. Відчував лише задоволення від свого перебування там, де був, від чарівного світла й прекрасних кольорів навколо. Помітивши відображення свого обличчя у дзеркалі в кабіні, я виявив, що всміхаюся, всміхаюся очима й ротом, а відвівши погляд, розумів, що продовжую всміхатися, тому що саме цього мені хотілося. Раптом льотчик-спостерігач у кабіні «свордфіша» переді мною обернувся й помахав мені. Я опустив дах кабіни й помахав йому у відповідь. Пригадую, що навіть у відчиненій кабіні не відчував руху повітря, тепла чи холоду, ані тиску повітряного потоку від гвинта на руках. А потім помітив, що ми всі махаємо одне одному, як діти на американських гірках, повернувся і помахав чоловікові в «маккі» позаду мене.

Проте у вервечці щось відбувалося. Я бачив, що літаки далеко попереду змінили курс — ми повертали ліворуч і втрачали висоту. Уся процесія, досягнувши певної точки, лягала на крило й ковзала вниз широким розмашистим колом. Я інстинктивно визирнув з кабіни і побачив, що під нами розтяглася широка зелена рівнина. Вона була зелена, гладенька й чарівна; тяглась аж до небокраю, де зелень рослин зустрічалася з блакиттю неба.

А ще там було світло. Ліворуч десь удалині яскраво сяяло без жодного кольору світло. Це було не сонце, а щось значно більше за сонце, щось без форми та обрисів, яскраве, проте не сліпуче, на віддаленому краю зеленої рівнини. Світло сочилося від яскравого центру, заливаючи небо й рівнину. Побачивши його, я спершу не міг відвести погляду. Мені не хотілося летіти до нього чи в нього, аж раптом бажання й потреба це зробити стали такими наполегливими, що кілька разів я спробував вилетіти з вервечки й попрямувати туди; проте це було неможливо, й мені довелося летіти з усіма.

Усі заклали віраж і почали знижуватись, я теж, і ми ковзнули до зеленої рівнини внизу. Наблизившись, я побачив, що рівнина теж поцяткована численними літаками. Вони були всюди, розкидані на землі, наче ягоди смородини на зеленому килимі. Їх там були сотні, й щохвилини, щосекунди їхня кількість більшала, коли машини попереду мене приземлялися й котилися до повної зупинки.

Ми хутко втрачали висоту. Незабаром я побачив, як літак переді мною випустив шасі й приготувався до посадки. «Дорньє» попереду вирівнявся і торкнувся землі. Потім — старий «свордфіш». Пілот повернув трохи лівіше від «дорньє» і приземлився поруч із ним. Я повернув трохи лівіше від «свордфіша» і вирівнявся. Визирнув з кабіни на землю, оцінюючи висоту, й побачив, що поверхня піді мною, наближаючись та пролітаючи повз, почала розпливатися.

Я чекав, коли літак опуститься й торкнеться землі. Здавалося, наче часу для цього знадобилося чимало. «Ну ж бо, — просив я. — Ну ж бо, ну ж бо». Я застиг на двомет­ровій висоті, але машина не спускалася. «Знижуйся, — крикнув я, — будь ласка, знижуйся!» Я запанікував. Переля­кався. Несподівано помітив, що пришвидшуюсь. Я клацнув усіма вимикачами, але це нічого не змінило. Літак набирав швидкість, розганявся дедалі дужче, і, озирнувшись, я побачив, що всі літаки з довгої процесії позаду мене спускаються з небес на землю. Бачив безліч машин на землі, розкиданих рівниною, а десь далеко збоку я помітив світло, те біле сяйво, що так яскраво світилося над рівниною, до якого мені так кортіло полетіти. Я знав, що якби приземлився, то негайно виліз би з літака й побіг до нього.

А тепер я летів геть. Мій переляк дужчав. Коли я дедалі швидше полетів геть, мене накрило хвилею жаху, й незабаром я почав несамовито, божевільно борсатися, смикати важіль, змагатися з літаком, намагаючись розвернути його, полетіти назад до світла. Зрозумівши, що це неможливо, я спробував убити себе. Тоді мені справді хотілося вбити себе. Я спробував кинути літак на землю, але він продовжував летіти прямо. Я спробував вистрибнути з кабіни, але якась рука лягла на моє плече, не даючи мені встати. Я спробував розбити голову об скло кабіни, але це нічого не змінило, тож я сидів там, наляканий власною машиною і всім, що відбувалось, аж доки несподівано не помітив, що опинився в хмарі. Я знову був у тій самій щільній білій хмарі, що й раніше, і, схоже, набирав висоту. Я озирнувся назад, але хмара закрила собою все. Більше не було нічого, крім безберегої непроникної білості. Мене почало нудити, голова запаморочилась. Мене більше не цікавило, що так чи інак станеться, я просто безсило сидів там, дозволивши машині летіти на власний розсуд.

Минуло, схоже, багато часу — я переконаний, що просидів там кілька годин. Мабуть, заснув. Заснувши, я побачив сон. Мені снилося не щойно побачене, а речі зі звичного життя: ескадрилья, Ніккі й аеродром тут, у Хайфі. Мені снилося, наче я сиджу напоготові перед ангаром із двома хлопцями, що флот надіслав запит на швидку розвідку над Бейрутом, і, підскочивши першим, я застрибнув у свій «гаррікейн» і полетів. Мені снилося, що я пролетів Сур, Сідон і річку Дамур, підіймаючись на шестикілометрову висоту. Потім я повернув углиб до ліванських пагорбів, здійснив обхідний маневр і підлетів до Бейрута зі сходу. Я летів над містом, визираючи з кабіни, шукаючи порт і намагаючись знайти два французькі есмін­ці. Незабаром я побачив їх, чітко побачив — вони стояли впритул один до одного біля причалу, я заклав віраж і щодуху помчав додому.

«На флоті помилилися, — думав я собі, повертаючись назад. — Есмінці досі в порту». Я подивився на годинник. Півтори години. «Швиденько я впорався, — сказав уголос. — Вони будуть задоволені». Я спробував зв’язатися по радіо, передати інформацію, але не зміг пробитися в ефір.

А потім я повернувся сюди. Коли я приземлився, ви всі зібралися навкруги й стали розпитувати, де я був два дні, але я нічого не міг пригадати. Не пам’ятав нічого, крім польоту до Бейрута, аж доки нещодавно не побачив, як збили Педді. Коли його машина впала на землю, я виявив, що кажу: «Ти везучий виродок. Ти везучий-везучий виродок». І сказавши це, я зрозумів, чому так кажу, й пригадав геть усе. Тоді я взявся кричати вам по радіо. Тоді я все пригадав.

Кіль закінчив свою розповідь. Ніхто не поворухнувся і не прохопився жодним словом, поки він говорив. Тепер озвався лише Мавпа. Він посовав ногою по підлозі, обернувся, визирнув у вікно і сказав тихенько, майже пошепки:

— Гаразд, хай мені грець.

І тоді всі повернулися до своїх справ — узялися знімати форму для польотів і складати її купкою в кутку кімнати; усі, крім Холостяка, опецькуватого Холостяка, котрий стояв, дивлячись на Кіля, поки той повільно перетинав кімнату, щоб покласти свій одяг.

Після Кілевої історії ескадрилья повернулася до звичного життя. Напруга, що панувала між нами понад тиждень, зникла. На аеродромі стало веселіше. Але ніхто ніколи не згадував мандрівку Кіля. Ми більше не говорили про неї, навіть того вечора, коли напилися в готелі «Ексель­сіор» у Хайфі.

Сирійська кампанія добігала кінця. Усі розуміли, що незабаром вона закінчиться, хай навіть вішисти несамовито боролися на півдні Бейрута. Ми продовжували літати. Здебільшого літали над флотилією, яка обстрілювала узбережжя, захищаючи її від «юнкерсів-88», що прилітали з Родосу. В останньому з таких польотів над флотилією Кіля вбили.

Ми летіли високо над кораблями, коли з’явилося безліч «юнкерсів-88» і почалася битва. У повітрі було лише шість «гаррікейнів», а «юнкерсів» багато, і бій був запеклий. Я не дуже добре пам’ятаю, що там відбувалося. Такого зазвичай не пам’ятаєш. Але пригадую, що це був гарячковий бій із переслідуванням; «юнкерси» пірнали до кораблів, кораблі гавкали на них, викидаючи всі свої запаси в повітря, і небо наповнилося білими суцвіттями, що швидко розквітали, росли й летіли геть за вітром. Пам’ятаю німця, котрий ­вибухнув просто в повітрі білим спалахом, і на місці його винищувача залишилися дрібні шматочки, які повільно полетіли вниз. Пригадую, як комусь відстрелили задню турель, і вона полетіла геть разом із кулеметником, котрий звисав із хвоста на ременях, несамовито намагаючись потрапити назад у машину. Пригадую одного сміливця, котрий залишився вгорі, коли решта літаків пірнули вниз, аби обстріляти з піке кораблі. Пригадую, як ми влучили в нього, і пригадую, як літак повільно перевернувся на спину, задерши блідо-зелений живіт, наче мертва риба, перш ніж остаточно полетіти вниз.

І я пам’ятаю Кіля.

Я був поблизу, коли його охопив вогонь. Я бачив, як з носа його машини виривається і танцює на корпусі двигуна полум’я. Його «гаррікейн» випльовував чорний дим.

Я підлетів ближче й набрав його по радіотелефону.

— Привіт, Кілю! — крикнув я. — Краще вистрибни.

Його голос у відповідь пролунав спокійно й повільно:

— Це не так просто.

— Стрибай! — заволав я. — Швиденько стрибай!

Я бачив, як він сидить там під скляним дахом кабіни. Кіль подивився на мене і похитав головою.

— Це не так просто, — повторив він. — Мене трохи підстрелили. У мене прострелені руки, я не можу відстебнути ремені.

— Вилазь! — волав я. — Заради Бога, вилазь!

Але він не відповів. Ще якийсь час його літак прямо й урівноважено летів уперед, а потім спокійно, як орел перед смертю, опустив крило й пірнув до моря. Я дивився, як він полетів униз; дивився на хвіст чорного диму, залишений у небі, й радіо знов озвалося до мене спокійним і повільним Кілевим голосом.

— Я везучий виродок, — сказав він. — Везучий-везучий виродок.