Лети або тремти

Летюча машина. Рей Бредбері

Рано розпочавши своє письменництво з ефектних (і дещо похмурих) страшних оповідок, на кшталт «Маленького вбивці» й «Посильного», Рей Бредбері став одним із гігантів ХХ століття у жанрі фентезі. Він написав класичний роман «Щось лихе насуває», а його оповідання, дія яких відбувається в Ґрінтауні, штат Іллінойс, можуть позмагатися з історіями Шервуда Андерсона про Вайнсбурґ, штат Огайо. Однак у цій історій Бредбері переносить нас до стародавнього Китаю й чітко окреслює темний бік польоту за допомогою всього півтори тисячі слів. «Ось чоловік, котрий створив певну машину, — каже імператор, — проте запитує у нас, що саме створив. Він сам цього не знає». Історія Амброуза Бірса про летючу машину іронічна, а в Бредбері вона алегорійна і ставить оманливо просте запитання: чи розуміємо ми значення створених нами речей? А за ним ховається ще одне: чи можна скасувати свій винахід?

У році 400-му від Різдва Христового імператор Юань посідав свій трон за Великою китайською стіною, і землі його зеленіли від дощу, мирно готуючись до врожаю, а люди в його володіннях не були ні занадто щасливі, ні занадто сумні.

Рано-вранці першого дня першого тижня другого місяця нового року імператор Юань пив чай і відмахувався віялом від теплого вітерцю, коли по багряно-синій плитці до садка забіг служник, вигукуючи:

— О імператоре, імператоре, диво сталося!

— Так, — погодився імператор, — повітря сьогодні вранці таке солодке.

— Ні, ні, диво! — повторив служник, швидко кланяючись.

— І цей чай смакує моєму ротові, хіба ж це не диво?

— Ні, ні, ваша величносте.

— Тоді дозволь мені вгадати: сонце встало, і навколо нас панує новий день. Або море синє. Зараз це найвеличніше з усіх див.

— Ваша величносте, людина літає!

— Що? — Віяло застигло в руці імператора.

— Я бачив його в повітрі, чоловік літає на крилах. Я почув, як Голос звернувся до мене з неба, а коли підвів голову, там був він — дракон у небесах із людиною в роті, дракон з паперу й бамбуку, розмальований у кольори сонця й трави.

— Ще дуже рано, — здогадався імператор, — а ти щойно прокинувся зі сну.

— Ще дуже рано, але я бачив те, що бачив! Ходімо, і ви побачите це на власні очі.

— Сідай біля мене, — запропонував імператор. — Випий чаю. Летюча людина — мабуть, дуже дивне видовище, якщо це правда. Тобі потрібен час, щоб обдумати побачене, а мені потрібен час, щоб підготуватися до нього.

Вони випили чаю.

— Прошу, — сказав нарешті служник, — інакше він полетить геть.

Імператор задумано підвівся.

— Тепер можеш показати мені те, що бачив.

Вони пішли у садок, перетнули трав’янисту луку, ­маленький місточок, гайок і піднялися на невисокий горбочок.

— Ось! — вигукнув служник.

Імператор подивився в небо.

А в небі, сміючись так високо, що ледве вдавалося його почути, літав чоловік; і чоловік цей був убраний в яскраво розмальований папір і очерет, які утворювали крила й чарівний жовтий хвіст, він ширяв над усім, наче найбільший в цілому світі птах, наче новий дракон у землях древніх драконів.

З височини, де ще панувала ранкова прохолода, чоловік гукнув їм:

— Я лечу, я лечу!

Служник помахав йому.

— Так, так!

Імператор Юань не поворухнувся. Натомість він окинув поглядом Велику китайську стіну, котра виступала з віддаленої імли серед зелених пагорбів, цю розкішну кам’яну змію, що велично звивалася вздовж усіх його володінь. Ця дивовижна стіна з незапам’ятних часів боронила їх від ворожих орд і захищала мир незліченну кількість разів. Він побачив місто, яке зручно влаштувалося на берегах ріки, дорогу і пагорб — усе вже прокидалося.

— Скажи-но мені, — попросив він служника, — а ще хтось бачив цього летючого чоловіка?

— Тільки я, ваша величносте, — запевнив служник, усміхаючись до неба й махаючи рукою.

Імператор ще хвилину порозглядав небеса, а тоді ­сказав:

— Накажи йому спуститися до мене.

— Агов, спускайся, спускайся! Тебе хоче бачити імператор! — крикнув служник, притиснувши до рота складені рупором долоні.

Поки летючий чоловік спускався до них на ранковому вітрі, імператор роззирнувся навсібіч. Він побачив фермера, що рано вийшов у поля й дивився на небо, і запа­м’ятав, де стоїть його ферма.

Летючий чоловік спустився на землю, шурхотячи папером і поскрипуючи бамбуком. Гордо, хоч і незграбно через своє устаткування підійшов він до імператора й нарешті вклонився старому.

— Що ти зробив? — забажав знати імператор.

— Я політав у небі, ваша величносте, — озвався чоловік.

— Що ти зробив? — знову перепитав імператор.

— Я ж щойно відповів! — скрикнув літун.

— Ти не відповів на моє запитання. — Імператор витяг­нув тонку руку й торкнувся гарного паперу і схожого на пташиний кіля машини. Вона пахла прохолодою й вітром.

— Чи ж вона не прекрасна, ваша величносте?

— Так, занадто прекрасна.

— Вона така єдина в цілому світі! — усміхнувся чоловік. — І я її винайшов.

— Одна в цілому світі?

— Присягаюся!

— Кому ще про неї відомо?

— Нікому. Навіть моїй дружині, котра вирішила б, що я перегрівся на сонці. Вона думала, що я роблю повітряного змія. Я встав уночі й пішов на віддалені стрімчаки. А коли подув ранковий вітерець і зійшло сонце, набрався сміливості, ваша величносте, й стрибнув зі скелі. Я полетів! Але моя дружина про це нічого не знає.

— Тоді їй пощастило, — озвався імператор. — Ходімо зі мною.

Вони повернулися до величного маєтку. Сонце вже сяяло високо в небі, і свіжо пахло травою. Імператор, служник і летючий чоловік зупинилися посеред велетенського садка.

Імператор ляснув у долоні:

— Гей, вартові!

Одразу прибігли вартові.

— Візьміть цього чоловіка.

Вартові схопили літуна.

— Покличте ката, — наказав імператор.

— Що це таке! — приголомшено заволав летючий чоловік. — Що такого я зробив? — Він почав схлипувати, і його прекрасний паперовий механізм зашелестів.

— Ось чоловік, котрий створив певну машину, — сказав імператор, — проте запитує у нас, що саме створив. Він сам цього не знає. Йому важливо було створити щось, не розуміючи, чому він це робить чи на що спроможна ця річ.

До них бігцем наблизився кат із гострою срібною сокирою. Він стояв, приготувавши оголені м’язисті руки, а обличчя його закривала незворушна біла маска.

— Хвилинку, — попросив імператор.

Він повернувся до найближчого стола, на якому стояла створена ним особисто машина. Імператор зняв із шиї крихітний золо­тий ключик. Вставив його до малесенької витонченої машини і завів її. Машина ожила.

Це був садок із металу та коштовностей. Оживши, на крихітних металевих деревах защебетали пташки, в мініатюрних лісах промайнули вовки, малесенькі люди вибігали на сонце й ховалися в затінок, обмахуючись невеличкими віялами, слухаючи крихітних смарагдових пташок біля неймовірно маленьких, але дзюркотливих фонтанів.

— Чи ж вона не прекрасна? — поцікавився своєю чергою імператор. — Якщо запитати мене, що я тут зробив, я з легкістю можу відповісти. Я змусив пташок співати, я змусив ліс шелестіти, я відправив людей гуляти цим лісом, насолоджуватися листям, затінком і пташиним щебетом. Ось що я зробив.

— Але, о імператоре! — заблагав летючий чоловік, упавши на коліна в сльозах. — Я зробив дещо схоже. Я винайшов красу. Я літав у ранковому вітрі. Дивився, як сплять хатки і садки. Відчував запах моря і навіть бачив його за пагорбами з тієї височини. Я ширяв, наче пташка; ох, передати не можу, як гарно там нагорі, в небі, коли мене обіймає вітер, коли вітер дмухає, а я немов пір’їнка, яку підняло в повітря віяло, а як уранці пахне небо! І яким вільним почуваєшся! Це прекрасно, імператоре, це теж прекрасно!

— Так, — сумно озвався імператор. — Я знаю, що це, напевно, правда. Адже відчував, як моє серце літає разом з тобою в небі, й розмірковував: на що це схоже? Які це дарує відчуття? Який вигляд мають з такої височини віддалені ставки? А мої будинки і служники? Наче мураш­ки? А який вигляд мають далекі містечка, що ще не прокинулись?

— То помилуйте мене!

— Але бувають часи, — повів далі імператор ще сумнішим голосом, — коли доводиться відмовитися від дрібки краси, якщо хочеш зберегти ту дрібку краси, що вже маєш. Я не боюся тебе самого, але я боюся іншу людину.

— Яку людину?

— Якусь іншу людину, котра, побачивши тебе, збудує схожі на ці крила з яскравого паперу й бамбуку. Але ця інша людина матиме зле обличчя і зле серце, тож уся краса зникне. Саме такої людини я боюсь.

— Чому? Чому?

— Хто може бути певен, що одного дня така людина з таким механізмом із паперу й бамбуку не полетить небом і не скине на Велику китайську стіну величезні брили? — поцікавився імператор.

Ніхто не поворухнувся і словом не прохопився.

— Голову йому геть! — наказав імператор.

Кат махнув срібною сокирою.

— Спаліть повітряного змія й тіло винахідника, а їхній попіл закопайте разом, — додав імператор.

Служники пішли виконувати наказ.

Імператор повернувся до свого наближеного, котрий бачив, як чоловік літав.

— Стримуй свій язик. Усе це було сном, найпечальнішим і найпрекраснішим сном. А щодо того фермера на віддаленому полі — перекажи йому, що краще вважати все це видінням. Якщо раптом поповзуть чутки, ви з фермером помрете вже за годину.

— Ви милосердний, імператоре.

— Ні, не милосердний, — заперечив старий. Він бачив, як вартові за стіною садка закопують прекрасну машину з паперу та бамбуку, що пахла ранковим вітром. Побачив темний дим, що вився до небес. — Ні, просто дуже приголомшений і наляканий. — Він побачив, як вартові викопали малесеньку ямку, в якій поховали попіл. — Чого варте життя однієї людини проти життя мільйонів інших? Я мушу втішатися цією думкою.

Він зняв ключик із ланцюжка на шиї і знову завів прекрасний мініатюрний садок. Постояв, дивлячись на свої землі, на Велику китайську стіну, на мирне містечко, зелені поля, річки та джерела. Зітхнув. У крихітному садку закрутився прихований витончений механізм, і все ожило; крихітні люди гуляли в лісах, на залитих сонячним сяйвом галявинах майоріли крихітні морди тварин із блискучою шерстю, між крихітними деревами лунав тонкий щебет, а яскраво-блакитні й жовті клубочки летіли, летіли, летіли до невеличких небес.

— Ох, — видихнув імператор, заплющуючи очі, — подивіться на цих пташок, лише подивіться на цих пташок!