Ляля

Розділ XVIII

У той самий час, коли дідусь Зиґмунт голодував у Мурнау, непереможна Радянська армія увійшла на територію Польщі й розпочала вікопомний наступ. У січні прийшов фронт. Прийшов, бо то наче різновид рухомого свята, масове дійство, яке повсякчас переміщається. Спершу попередження — сигнальні ракети й постріли, тоді багато гуркоту.

На перше попередження бабуся і Юлек відреагували розсудливо, тобто спакували найнеобхідніші речі, а тоді витягли з горища велику скриню й поклали до неї все, що було найціннішого в колекціях дідуся Брокля. Не знаю напевне, що там було, мабуть, гравюри, картини й родинні пам’ятки, та передусім книжки. Щоразу, коли моя мама говорить про пожежу чи інше домашнє лихо, вона додає: «Усе можна відбудувати, але книжки... картини й книжки — цього не повернеш», а що такі переконання передаються по крові, то, мабуть, у скрині й справді опинилися прегарні старі видання з тонкими сторінками у майстерно тиснених палітурках, що їх Леонард Брокль у часи свого процвітання вишукував у ятках паризьких букіністів та на аукціонах стародруків. А заповнивши скриню, схопили її з обох боків і затягли на клумбу, на випадок, якщо будинок зруйнується під обстрілом. Килими ж згорнули сувоями й поскладали під сіном на піддашші стодоли. Бій дедалі наближався.

На порозі став рудий фельдфебель, застебнутий під самісіньку шию, і сказав, що капітан залишився з ад’ютантом, бо мусить якомога довше втримувати радіостанцію, а солдатів доручив фельдфебелеві й наказав їм так пробиратися лісами й полями, щоб потрапити до рук американців, неодмінно до рук американців, а не росіян. І ще сказав: «Ми отримали наказ, відходячи, кидати гранати до всіх будинків, де ми жили. Але капітан заборонив це робити». А в сусідньому селі, Малешові, загинуло триста людей, бо німці наказ виконали. Там були такі самі приємні німці, як і в нас. І вони теж давали дітям шоколад. На порозі повз фельдфебеля пройшов капітанів ад’ютант. І я знову опиняюся в циклоні розповіді — у неймовірному вирі наступу й нечуваному вирі цієї заплутаної історії подекуди трапляються місця й моменти, гладкі, мов метал, якого ще не торкнувся різець.

У сніговій заметілі, у бризках грязюки й гуркоті гармат я бачу, немов прозору скляну фігурку, німецького капітана. Не знаю, чи це той самий німецький капітан, який сказав: «Це ж треба, я й не сподівався, що в польському маєтку побачу стільки книжок і стільки прегарних картин», чи, може, якийсь зовсім інший. Так чи сяк, я бачу його, як він стоїть випроставшись у своїй доладно скроєній формі, офіцер переможеної армії, нащадок мюнхенських міщан, прусських юнкерів або патриціїв з Любека, прозорий, так, прозорий, бо саме так виглядають люди за кілька годин до смерті. Він уже все знає — п’ять останніх років провів у якомусь Богом забутому селі на сході, де мужики називають його швабом, а пани — окупантом, і байдуже, як би він не старався, усе так би й залишилося. Фронт невтримно посувається, росіяни застрелять його мов собаку, бо ніхто не церемонитиметься з якимсь полоном чи іншими цивілізаційними дурницями. Йому не треба приймати жодних рішень, він знає, що до кінця залишиться біля радіостанції. Не треба нічого говорити — він віддав підлеглим останні накази й дивиться у вікно, як його солдати йдуть у бік лісу. Жодних подій, окрім смерті, він попереду не бачить. І саме цієї миті кличе ад’ютанта, простягає йому позичений альбом Рембрандта й наказує віднести його до маєтку.

Бабуся і Юлек, як і решта мешканців Лисова, вирішили втікати до Хмельника, де був старий монастир із товстими мурами. Тим часом бій точився зовсім близько. Рухоме свято фронту саме розпочалося. Селяни з переляку тікали, тягнучи на налигачах корів і виносячи загорнуті в перини залишки добра з охоплених полум’ям хат. Серединою подвір’я біг німець, якому вибухом відірвало голову. Він біг і біг, доки не вдарився об цямрину й упав до криниці; за мить зліва направо майнула нога у валянку.

У Хмельнику була ніч, товсті мури, гуркіт обстрілу й дуже багато втікачів, кожен з якоюсь ковдрою, горщиками й усіма цими бебехами, спільними для всіх біженців усіх часів та народів. А між ними була пані Бартелева, дружина довоєнного прем’єра, дуже порядної людини. Проте сама вона була неймовірно паскудною бабою. Приїхала з донькою і, щойно прибувши, сприймала монастир як свій власний маєток; зайняла єдине годяще ліжко, захопила кухню й усім визначала місця. Люди перед нею ледь не навколішки ставали, бо то прості селяни, а вона прем’єрова дружина. Когось було поранено, у якоїсь жінки почалися пологи.

— Треба закип’ятити казан води, — сказала бабуся Бартелевій.

— Що ці люди собі думають? Що тут їм кухня? Ніхто нічого кип’ятити не буде.

— Але це для дитини.

— Дитина й холодної нап’ється. Забагато в мене тут обов’язків, щоб іще щось готувати для цих шибеників.

— Мені нічого не станеться, як я цим людям допоможу, — відказала їй бабуся, — корона з голови мені не впаде. Але у вас, пані, ця корона вочевидь ледь-ледь на голові тримається.

І пані Бартель заціпило.

— Нам знадобиться також ліжко, ця жінка народжує.

— Досить з неї й матраца.

Юлек допоміг тягти матрац. На щастя, знайшлася якась акушерка, що погодилася прийняти пологи, але попередила: «Хтось мусить стояти зі свічкою, бо я нічого не бачу. А це якраз напроти вікна, його буде видно мов на долоні».

І бабуся стала у вікні зі свічкою.

Не знаю, хлопчик тоді народився чи дівчинка, зате знаю, що тієї ночі снилося бабуні. На замерзлій клумбі стояв танк, важко розчепірившись на скрині із книжками. Бабуся встала нажахана й відразу зібралася бігти назад, додому. Бій замовк.

Перше, що побачила бабуня, коли повернулася, був танк, який стояв на скрині. Вітер розкидав по саду замерзлі сторінки.

— Ви не могли зупинилися деінде? — спитала бабуня солдата.

— Так було найлегше, — знизав той плечима. — Війна ж.

Лисів, як виявилося, було дощенту зруйновано. Лисів, тобто село, бо костел і садиба стояли незворушні на двох пагорбах, як Господь приказав. От тільки снаряд пробив отвір під якимсь із вікон вітальні, упав досередини, не вибухнувши, і тепер лежав між меблями, наче велике зозулине яйце. Подекуди на тинькові видніли сліди від куль, на цвинтарі лежало кілька погнутих листів міді, а в саду — потрощена черепиця. Інша справа будівлі; саме вздовж дороги точився найзапекліший бій, гребені дахів палали, мов сірники, і дахи «із сонечками» один за одним охоплювали червоні пасма. Снаряди зруйнували флігель і спалили дощенту возівню. На все село залишилися дві хати; справжнє диво, що загинуло тільки троє людей: мала дитина, жінка, що повернулася по якогось горщика, і чоловік, який виводив коня зі стодоли. Зате скрізь лежали тіла вбитих солдатів.

Совєти збирали трупи: німців на одну купу, своїх на іншу, а тоді наказали ксьондзові всіх поховати.

— І тоді ксьондз заперечив, мовляв, то більшовики й атеїсти, а він невіруючих на католицькому цвинтарі не ховатиме. На що офіцер витягнув з кобури пістолета, підніс йому до скроні й заявив: «Поховаєш. Тих, що православні, то із православним хрестом, а решту із червоними зірками». І той поховав. А я тоді сказала: «Шкода, що коли померла моя мати, я не приклала вам пістолета до голови. Мати спочивала би в порядній могилі, а не за стіною».

Між тілами лежали трупи капітана та його ад’ютанта, який напередодні клацав підборами на прощання, коли приніс альбом Рембрандта.

— Я розумію, що ви вбиваєте німців, — сказала бабуня, — але собаку? Хіба мій пес вам чимсь завинив?

— Ну, бо німці таких дресирують, щоб вони кидалися із гранатами під танки.

Край дороги стояв обгорілий танк. Усередині лежали чотири обвуглені тіла.

— Маленькі були. Наче маленькі чорні лялечки.

Так само, як п’ять з половиною років тому садибу зайняли німці, так тепер її зайняли росіяни. От тільки тепер у кімнатах було тісно, бо бабуня прийняла під свій дах усіх, кого лише можна було, і в кожному кутку сиділа якась родина: Сабати, Тарапати, Османи, Іванські, Кузі, Рогозинські. Бо тепер подружжя Рогозинських було місцевими вчителями, котрі, як і решта, сховалися в маєтку, полишеному дідичем-кровопивцем. Ніхто ні з ким про це не домовлявся, та коли совєти ходили по кімнатах у пошуках буржуїв та поміщиків і розпитували про цю пару явних білоручок, усі селяни водно казали: учителька й учитель. Лише один помилився, не навмисне, а через дурість, і його згодом решта віддухопелила так, як багато років тому крадія, що сиротині капусту вирізав.

Зате Мілевського замалим не розстріляли. У нього вдома знайшли порцелянову філіжанку, а де фарфор, там і буржуй. Не знаю, чи я добре пам’ятаю, чи сам це вигадав, а може, це вигадала колись бабуся, бо мені таке видається неможливим через його моралізаторство, але то була єдина річ, яку він залишив собі із «єврейського майна», привезеного його жінкою з Кельце чи Сташова.

Та якщо німців цікавили кімнати (Lebensraum у мініатюрі), то росіяни тяжіли швидше до речей (доктрина про спільне володіння майном). Сновигали подвір’ям і садибою, а бабуня слідом за ними. І забирала їм з рук ножі й ложки (виделок не брали), тарілки, чарки, рами від картин, усяке добро. А вони віддавали покірливо, навіть не надто сперечаючись — може, так на них впливала горілка, може, утома, може, гарна бабусина російська мова, а може, її деспотична вдача. Хай там як, а почувши: «Назад», вони навіть повернули до вітальні піаніно, яке вже мали скинути зі східців ґанку («Это ваше? Мы думали, что это германское»). Інша річ, що це не зашкодило розпалити в печі фотографіями, повидирати сторінки з Біблії на самокрутки, вирізати ножем обличчя з портрету Вандзі Мехівни («І що ти наробив, тварюко, цю дівчину німці закатували, а для її матері то була єдина пам’ятка...» — «Ничего, ничего, — відповів росіянин, ховаючи полотно за пазухою, — я буду всем говорить, что это моя девушка») і порізати килими на стельки до взуття («Проте, слід сказати, що найцінніші вони таки покрали цілими»).

І раптом серед цього пандемонію з’явився надзвичайно елегантний енкаведист, який, здіймаючись на збурених хвилях фронту, подорожував із численними скринями, наповненими тирсою.

— Я проходила коридором, — розповідала мені бабуся, коли ще це пам’ятала, — і побачила, як він стояв навколішках у вітальні й знімав з етажерки парадний сервіз Броклів...

— Який він був?

— Енкаведист?

— Сервіз.

— Кобальтовий, із позолотою, а на денці кожної філіжанки й посеред кожного блюдечка були ще такі маленькі пасторальні сценки, перламутрово-сірі, усі різні. Енкаведист спокійно брав одну філіжанку за одною, одну тарілку за другою, і пакував до скрині з тирсою. І враз мене щось наче вдарило. До будь-якого росіянина я підходила «без никаких» і забирала в нього поцуплене. А тут ні. Я глянула й пішла далі, мов нічого не сталося. Назавтра бачила, як він ішов умиватися біля колодязя, із рушничком, перекинутим через плече. «Диви-но, диви, — кажу Юлекові, — який чистюк». А той: «Раджу утриматися від таких коментарів. Я все розумію, я поляк». І тоді я собі подумала, що поляк-енкаведист — то мала бути така «сволочь», що якби я звернула йому увагу, він мовчки витяг би з кобури пістолета й застрелив мене на місці.

— Один з них якось мені сказав: «Це все ваше? То ви дурницю зробили. Треба було з усього дому позбирати найцінніше, скласти в одній кімнаті й там сидіти, стерегти, з рук не випускати». А так усе розійшлося, спливло широкою рікою речей у солдатські наплічники й клунки селян, які хоч і були пригнічені фронтовим катаклізмом, проте не забували, що Лисів — то село злодійське.

— Якби ж то росіяни лише крали, але вони ще й ґвалтували. Мені розповідав після війни лікар в Білостоку, скільки він тоді абортів зробив, скількох дівчат лікував від сифілісу, яких страхітливих історій наслухався... зрештою, навіть у нас, у сусідньому селі, була така одна дівчина, грім-баба, яка, коли всі жінки втікали до лісу, заявила, що росіян не боїться. І залишилася. Прийшли, вона саме була в стодолі, кинулися на неї, а вона їх по довбешках, по пиках, побила їх добряче, ну, але вони з нею впоралися. Покинули таку понівечену, що невідомо було, чи залишили її живою, коли вони вийшли зі стодоли, наостанок її підпаливши. Зрештою, мене теж замалим не зґвалтували.

— Що? — питаю, ледь не вдавившись медяником. — Уперше чую.

— Авжеж. Хіба не знаєш, як ми вночі поверталися з Генкою, і росіяни підвезли нас вантажівкою?

— Ні.

— Запропонували нас підкинути, а ми, дурепи, погодилися. У пащеку до лева. Ідемо, якийсь акордеон грає, горілка, і вони починають до нас підбиратися. Ми, що ні, мовляв, а вони дедалі нахабніше. Нарешті я гаркнула на одного й кажу: «Браво. Німці нам казали, що прийдуть російські варвари й ґвалтуватимуть!» — «И ты им, дура, верила» — «Нет, — я вирішила зіграти на їхніх амбіціях — я им, дура, не верила». Ну, і дяка Богові, викинули вони нас із вантажівки.

А тоді пішли на Берлін.

— Але, Яцеку, як вони співали! Пригадую, як їм поламалася якась вантажівка, і її лагодило п’ятеро чоловік. Боже, як вони співали!

У цьому вся моя бабуня.

— Треба було починати життя заново. Хліба спекти. А в цілому селі не було ані зерна, ані борошна. Я пішла до Генки, а вона каже, що теж не має. Нарешті я десь трохи розжилася. Дивлюся, Генка теж пече хліб. Виявилося, що мала цілу скриню, але пошкодувала. Тоді я глянула на неї й сказала: «Я знаю, що ти нас завжди обкрадала, що брехала, очорнювала. Завжди знала, проте вміла вибачати. Але пожалкувати на хліб борошна — це страшний гріх. Проклинаю тебе». І знаєш що? Коли вона наступного разу пішла набрати зерна, сягнула трішки глибше — і виявилося, що все їй запліснявіло.

Ну, але хліб був. Бабуня розділила його між Сабатами, Османами, Кузями й іншими, сіла з Юлеком на ґанку й заходилася їсти.

— Знаєш, — сказала вона, — якщо мати досита хліба з маслом, то почуваєшся цілком щасливою.