Ляля

Розділ V

Після Києва, після Мнина, який вони розтринькали, після Моравиці, покинутої через бабусину істерику, Броклі оселилися в Лисові, який, ніде правди діти, був справжнісінькою дірою. Але бабуся Банда, яка потайки вважала свого чоловіка графом де Бролі, вирішила відродити в Лисові колишню розкіш, і справою честі для неї стало влаштування прийому, гідного графа.

Вона походжала по всьому маєтку (наче там було де розігнатися) з почуттям місії в погляді, пильнуючи за чищенням столового срібла й поліруванням чарочок та келихів, стежачи, як дівчата лущать мигдаль і крають фініки, помішуючи в каструлях, куштуючи страви, міркуючи, як посадовити гостей, добираючи букети, намагаючись водночас побувати у двох, трьох чи й дев’яти місцях, як і годилося справжній господині з роду Девйонткевичів. А дідусь, як завжди, виходив у сад, глибоко дихав і роздивлявся квітнучі дерева й темні кола високої трави.

— ...не знаю, чи тобі це відомо, але наш кінь, Кубусь, був неймовірно розумним, гадаю, що раніше він працював у цирку, бо полюбляв ходити колами й робити різні фокуси, зрештою, він навіть яблука свої розкидав колами чи, швидше, спіралями; починав десь посередині газону, а потім одне біля одного, поступово окреслюючи чимраз ширші кола, аж доки не вирішував, що вже годі, тоді починав у новому місці, а старе поростало травою, вищою й темнішою, ніж навкруги... так от, кінь заходив до саду, коли хотів, і бабуся дуже над цим уболівала; хвіртку наче й зачиняли, але Кубусь легко міг із цим упоратися: спершу підходив збоку до дідуся, легенько відпихав його головою набік і йшов далі. А потім опанував уміння відчиняти засув зубами чи губами... ну, та гаразд. Дідусь стояв у саду, дихав повітрям, пригощав коня шматочками цукру й лагідно погоджувався з усіма вимогами Вандочки, яка знай підбігала до нього, нарікаючи на відсутність найнеобхідніших речей, як-от гонгу для скликання гостей із саду чи відповідної кількості кілець для серветок із монограмами.

Нарешті настав довгоочікуваний день. Гості з’їжджалися звідусіль візками й бричками, уклонялися й віталися, хвалили вміння господині, захоплювалися квітами, вислуховували розповіді про оранжереї в Моравиці й про те, як панові президентові Мосціцькому не смакували моравицькі дині, і так далі, і таке інше. Прогулювалися садом, обмінювалися компліментами, розхвалювали трояндові кущі й флокси... було парко й задушливо, заносилося на грозу, панове пітніли у своїх літніх лляних костюмах, комірці сорочок впивалися в шиї, дами обвіювалися хусточками й затулялися парасольками від палючого сонця або ж умощувалися в холодку на послужливо принесених їхніми чоловіками стільцях. Нарешті у вікні з’явилася служниця, якій наказали тричі вдарити в гонг і запросити всіх на вечерю. Вона стала у вікні, брязнула в гонг і загорлала: «Гей ви, ходіть-но жерти, бо вже все подано».

Бабуся Ванда заціпеніла, та вже за мить, сліпуче всміхаючись, немовби нічого й не сталося, провела гостей уздовж шпалери ясмину й разом з ними увійшла до будинку, де все було прибране, начищене воском, натерте до блиску, витрушене й заквітчане. На небі зблиснуло й гримнув грім, наче небесні сили прощали невдале биття в гонг, а панове й дами поквапилися опинитися всередині й пройшли коридором до вітальні, де стояв стіл. Стіл (принаймні так видавалося Вандочці) уже від порогу сяяв сріблом, сліпив вогниками на вінцях келихів, приголомшував ароматом лілей та бузку, вгинався від страв, словом, становив абсолютний шедевр.

І коли вже всі сіли до того шедевру, коли вже шедевром захопилися, коли вмовкли на ту коротку мить, доки всі візьмуть до рук ножі й виделки й покуштують страву, у кімнаті зблиснуло, і у вікно, ще не зачинене служницею, влетіла куляста блискавка, м’яч завбільшки, як бараняча голова. Вона обійшла стіл, перестрибуючи від прибора до прибора, від підставки до підставки, а тоді вилетіла крізь камін так само несподівано, як і влетіла, залишаючи занімілих гостей, поскручувані виделки й ложки, потемнілі келихи й довгу чорну смугу, випалену в столі й скатертині.

В олівських шафах і досі поневіряються рештки понівечених блискавкою приборів з монограмами WBL, які возили й перевозили з Лисова до Седльце, із Седльце до Білостоку, із Білостоку до Оліви. Від того задушливого вечора, який віщував грозу, Центральною Європою пролетіло стільки кулястих блискавок, що цей день не запам’ятався нічим, окрім кількох шматків металу й глибокого переконання, що прийом не вдався, а гості роз’їхалися додому швидше, аніж гадалося.

Іноді, коли я дивлюся на моє холодне північне місто з висоти одного з пагорбів, які починаються відразу за садом моєї бабусі, мені здається, що й воно обсмалене по краях, що й воно пахне смаленим з-під польського тиньку й фарби. І тоді мені згадується невинність блискавиці.

Я походжу з родини, у якій жінки були гордовиті, вперті й сильні, причому бабуся Ванда анітрохи не блідне поруч із ними. Тож не дивно, що після першої невдалої спроби вона зробила наступну, і вже через рік у Лисові було влаштовано новий шикарний прийом. Бабуся знову бігала по маєтку, дідусь знову дихав свіжим повітрям у саду, бабуся знову щось планувала й замовляла (гонг, щоправда, вцілів, але потрібні були нові святкові прибори), дідусь знову давав гроші й споглядав квітнучий ясмин.

Нарешті настав той незабутній день. Погода була чудова, повітря свіже й прозоре, ніщо не віщувало нової грози, гостей на прогулянці, зраділих сонцю й шелестінню листя, обвівав легенький теплий вітерець. Стіл був заставлений з таким самим незрівнянним, звісно, як на польську провінцію, смаком, як і рік тому. Срібло, келихи, букети в жардиньєрках, серветки, свічки й аркушики з іменами гостей чекали в ідеальному порядку на дам та їхніх кавалерів. Служниця з’явилася у вікні й тричі вдарила в гонг: бабуся вирішила, що всі однаково безпомильно сприймуть це за сигнал до обіду, навіщо наражатися на мовні ляпи прислуги.

Стоячи на порозі дому, Ванда Брокль простягала руку для поцілунку мужчинам і легенько вклонялася дамам, запрошуючи всіх досередини. А коли вже всі позаходили, зачинила двері і, перетнувши довгі сіни, увійшла до вітальні.

Столу не було. Замість нього, серед зім’ятих квітів упереміш зі стравами, зіжмаканої тканини й потрощеного посуду стояла велика меланхолійна корова й жувала делікатесні закуски. Поруч у різних смаколиках качалася льоха із трьома поросятами. Кінь, який необачно, як це із кіньми трапляється, залишив за собою відчинену хвіртку, крізь яку й пройшла вся ця примітивна зграя, із гідністю походжав садом, навіть не дивлячись у бік будинку.

Ошелешені гості стояли попід стінами. Дами гарячково обвіювалися хусточками, панове невпевнено підкручували вуса. Усіх запросили до саду, де нашвидку подали страви, котрі не встигли ще винести на стіл у вітальні, щоправда, усе це встигло захолонути, доки прислуга виганяла свиней із кімнат.

Це був, як можна здогадатися, останній прийом бабусі Ванди. Відтоді вона надавала перевагу чаюванню у вузькому колі знайомих.

Усе це, включно із блискавками й худобою, що гарцювала по салатах, виглядає доволі ідилічно, проте околиці Кельце в ті часи не належали до безпечних.

Напередодні Великодня й на Новий рік у повітря стріляють, бо світ саме відроджується, він молодий і слабкий, позбавлений шкаралущі, і демонам легко до нього добратися. Таке було й із молодою Польщею, на яку з одного боку наступали більшовики, з іншого — західноєвропейські концерни, а з третього — Бик та його банда.

Бик та його бандити чинили напади поблизу Лисова, і були це аж ніяк не невинні жартики, коли в когось викрадали корову чи грабували крамничку, бо такі речі належать до злодійських традицій Лисова, а жахливі, жорстокі бандитські вчинки. Тож не дивно, що коли Валер’ян приїздив із Кельце, з помешкання пані Вольгемут, до дружини й тестів, він ішов посеред дороги, в обох руках тримаючи пістолети, викапаний Джон Вейн.

І тут уже хотілося б розповісти про Бика та його банду, та цього не зробиш без історії про Рудого Геня, Бика нашого часу.

Бабуся, палка любителька квітів, майстриня вкладати букети й розплановувати сади так, аби жовта форзиція квітнула поруч із білою аличею, а смугасті блакитно-рожеві американські іриси (які називають піжамами) оточували клумби темніших сибірських ірисів, протягом багатьох років мала не лише сад перед будинком, а ще й так звану «дослідну дачу Державного управління лісами». А разом із цією ділянкою вона набула собі купу проблем, бо ця установа вимагала, аби там садили певні овочі у визначеній кількості, а бабуся садила виключно яснотки, жовтець, айстри та цар-зілля; іноді вона дозволяла собі певну екстравагантність, бо не перекопувала кожен вільний клаптик між петрушкою й салатом, як інші дачники, зате дозволяла траві спокійно рости між рододендронами та спіреєю. Зрештою, обидві сторони погодилися на компроміс, і бабуся обсадила клумби щавлем, наче то був самшит, і подекуди зробила живопліт із кущів порічки. Від весни до осені вона полола, підрізала, підливала й угноювала, у чому їй, як міг, допомагав дідусь; та якщо бабуся дозволяла йому підливати й угноювати, то про його вміння полоти висловлювалася, м’яко кажучи, не надто прихильно.

— Зиґмусь? Зиґмусь для такого не підходить. Кажу йому: «Зиґмунте, висмикни отам цю яглицю, тільки дивися, щоб не видерти барбарису». А він мені переможно так показує видертий барбарис і каже: «Ти ж не хочеш сказати, що це — барбарис?»

Після дідової смерті бабуся продовжувала ходити на дачу, але її серце нагадувало поламану іграшку, і сил, щоб скопати грядку чи прополоти півонії, було дедалі менше. Звісно, вона проходжувалася між клумбами й зрізала квіти для букетів: високий живокіст, аконіт, про який розповідала мені, що саме екстрактом з їхнього листя отруїли Сократа; юдині срібняки, химерна рослина, яка обростала зеленими талярами, восени вони сіріли, і тоді їх можна було лускати, оголюючи срібні пелюстки; ясмин, що від нього боліла голова, якщо залишити його на ніч у спальні, і ще силу-силенну інших квітів. Але щоб усе це виростало із землі, зеленіло листям, викидало бруньки, квітнуло й давало насіння, по черзі, одне за одним, спершу підсніжники, потім нарциси, тюльпани, іриси, півонії, дельфінії, настурції й закінчуючи крокусами, щоб усе не загинуло, треба було когось найняти.

Ось так потрапив до нас пан Октавіан, сожитель (бабуся іноді казала про нього «морганатичний чоловік») пані Владзі.

Пан Октавіан приходив, брав до рук лопату й примовляв: «Отут, стерво, треба скопати, стерво, бо як, стерво, на зиму цього, стерво, не скопаєш, то стерво». Отримував те, що належало йому за години та ще й після важкого робочого дня чарку бренді. («Мамо, — переконувала моя розсудлива мати, — немає жодного сенсу, щоби пан Октавіан пив дорогий коньяк, який ми купуємо спеціально для тебе, аби ти могла трішки випити, якщо серце заболить. То я купила бренді, пан Октавіан однаково не відрізнить»). Водночас приходила до нас пані Владзя (не голова, а бюро інформації), яка щодня чи, може, через день, приносила домашнє молоко, що його купувала на базарі в Оліві, іноді залишала приховану від Октавіана горілку, та принагідно могла попліткувати, якщо бабуся давала їй можливість виговоритися.

Оліва тоді була, і зараз продовжує залишатися, місцем, де співіснують два окремі світи. З одного боку, там можна зустріти чарівних літніх пань, «пані над панями», як сказала би бабуся, елегантних стареньких добродіїв і студентів, котрі силкувалися виглядати як молоді шановані інтелектуали (байдуже, що це значить). З іншого боку, можна отримати по голові каменюкою або залізякою, подивитися на завсідників цілодобового буфету під каштаном чи послухати крики із притону. Раніше другий світ в Оліві був представлений ширше, і бабусю на роботі запитували: «Ти в Оліві живеш? А що в тебе там, Гелено, дім розпусти чи бандитське кубло?» «І кубло, і дім розпусти», — відповідала бабуся, бо що ж іще їй залишалося робити.

Інша справа, що в ті часи місцеві хулігани й бандити мали свій кодекс честі, свої закони й свого старосту; ще кільканадцять років тому, після дідової смерті такий мальовничий місцевий «начальник» (капелюх, пальтечко, розросла сполучна тканина носа, наріст на щелепі) підійшов до бабусі на вулиці, виструнчився, вклонився й сказав: «Ми чули про ваше нещастя, прийміть наші співчуття».

Саме цих людей пані Владзя знала найкраще; від неї ми довідувалися про всі любовні пригоди, пиятику, криваві порахунки та інші афери. А якось навіть трапилася нагода вислухати справді неймовірну психологічну розповідь у частинах (через день, із пляшкою молока) про пана Грушкевича, Октавіанового приятеля, який вирішив упитися на смерть, бо його ніхто не любить.

— Нічого дивного, — каже пані Владзя, а її величезні зуби рухаються в такт словам, наче два ряди пожовклих балерин у «Лебединому озері», — діти повиїжджали, дружина померла, чоловік, як то люди кажуть, сам як палець, бідолаха. Та ще й без ноги на додачу. Каже моєму Октавіанові: «Ось тобі гроші, вистачить і на горілку, і на похорон. Я питиму, а ти мені принось горілку, доки я не помру».

Ми вислуховували ці похмурі рапорти через день: «Грушкевич уже тиждень як п’є». «Грушкевич не встає». «Грушкевич марить». І нарешті: «Грушкевич помер».

Грушкевич помер, та й пан Октавіан почувався не найкраще, бо вочевидь попивав собі із Грушкевичем, а може, на поминках. Так чи сяк, якогось разу він ніс нам молоко, спіткнувся на східцях біля дому й зламав ногу. А що роки й уміст алкоголю в тканинах робили своє, то перелом практично не зростався, а тим часом дача невблаганно заростала бур’янами.

І саме тоді на видноколі з’явився Рудий Геньо. Точніше: з’явився вдруге.

— Шукаєте когось, хто б вам дачу скопав? — пані Гібнер зупинилася на краю тротуару й похитала сивенькою головою. — А Рудий Геньо саме з в’язниці вийшов. Жінка його з хати вигнала, ніде й голови прихилити бідоласі. Переночувати ніде. Чей же він би радо попрацював, особливо якби міг пожити влітку в будиночку, доки собі чогось не підшукає.

Пані Гібнер, жінка, яка від молодих літ до вісімдесяти років працювала фельдшеркою, а останні тридцять літ ставила банки й робила уколи всій нашій родині, була свято переконана, що кожен, хто не має чим зайнятися, дуже хотів би знайти роботу.

— Що ж, — мовила бабуся, — спробуємо. Пришліть його до мене, будь ласка, якщо зустрінете.

Мою розважну матір така перспектива аж ніяк не захопила.

— Мамо, — переконувала вона, — я не певна, що Рудий Геньо — це гарна ідея. Невідомо, що йому на думку спаде й чи не заподіє він тобі якоїсь кривди.

— Рудий Геньо? Мені? Кривди? — перепитала бабуся недовірливо. — Коли ж я Рудого Геня знаю, відколи він був отакий-о, — і бабуся розітнула повітря долонею на висоті стегна, — і мав п’ять років. Колись, пригадую, повертаюся з радіо Кветною, ні, Лічманського, угору вулицею, аж тут хлопчик плаче. Підходить і: «У-у-у-у, дайте два злотих, у-у-у-у, тато шкуру з мене здере, у-у-у-у, бо він мені дав два злотих на соску для брата, у-у-у-у, а я загубив». То я й дала. Повертаюся додому. Павел уже повернувся зі школи, я йому розповідаю, а він регоче, що я так дозволила себе ошукати Рудому Геневі, тямковитому п’ятирічному халамидникові з вулиці Лічманського. Ого, — подумала я собі, — чому бути, того не минути. За тиждень знову повертаюся з радіо, підходить хлопчик: «У-у-у-у, дайте, пані, два злотих, у-у-у-у». Ну, і так далі. А я нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала: «А ти знаєш, хто я така? Я, — тут бабуся здобувається на грізний тон, — я мама Павла». А Павла всі ці хлопці страшенно поважали, бо він умів добре битися. Його так поважали, що страх! А Рудий Геньо як з кілочка: «Еге... то було відразу сказати». Але двох злотих не віддав.

Згодом Рудий Геньо з’являвся в бабусиному житті в різних ситуаціях. То притягнув краденого фікуса, то захищав Павла від хуліганів, коли його звинуватили, що він напав на них і нацькував собаку. «Напав? — перепитав Геньо. — Накинувся? Пес перегриз повідка, щоб захищати Павла, а ви кажете, що напав? Я вам по-доброму раджу забрати цю заяву. Бо як ні, то копанки в Оліві глибокі». А потім раптово зник. Не так, як раніше — на місяць чи два, або на декілька, а на цілих десять років.

І через цих десять років знову прийшов до бабусі.

— Ну, то ми вже прийшли, — заявив Рудий Геньо, стаючи на порозі із Грубим.

— Які ще «ми»?

— Я і Грубий. Ви ж хотіли когось на дачу, га? А я без Грубого не працюю.

І справді, працював із Грубим, тобто Грубий копав, а Геньо командував. Обоє розташувалися в альтанці, бо ви ж розумієте, пані Гелено, людині ж треба десь жити, га? Грубий копав у малиннику, знищуючи кущі малини, полов іриси, знищуючи іриси, і викопував цибульки тюльпанів, знищуючи цибульки тюльпанів. Те, чого він не торкався, те витоптував принагідно.

Геньо лежав горічерева на сонечку.

— Геню, — запитала в нього якось бабуся своїм найбільш безпосереднім тоном, — а власне, за що ти сидів?

І Геньо, чухаючи живіт, перевів погляд із Грубого з лопатою на небесну блакить, і відказав:

— Хе-хе, пані Гелено, хе-хе, ну, за крадіжку десять років не дають, хе-хе.

Із часом Грубий копав дедалі менше, а Геньо пив дедалі більше; Грубий, певне, йому позаздрив, і тепер пили обоє. На додачу, їх почали провідувати різні друзі й подружки, пияки, наркомани, дамочки легкої поведінки й подібна публіка. Решта дачників, чому, власне, не доводилося дивуватися, почали нарікати на галас, крадіжки й розкидані пляшки, доки нарешті мама не ухвалила рішення про виселення Рудого Геня, Грубого та їхньої зграї. Узяла тата, поїхали до Оліви, пішли на дачу й зажадали, аби ті покинули альтанку, тим більше, що ніхто офіційно не дозволяв там жити ані Геневі, ані Грубому, ані, тим більше, панові Казеві чи пані Марисі.

Їздили вони так ще тричі, то разом, то сама мама, то мама з бабусею. Небагато це дало. Рудий Геньо щоразу клявся-божився, що він негайно, просто зараз забереться, і або не робив нічого, або забирався й повертався назад, а тим часом, на клумбах блищали нові пляшки, за будинком дедалі дужче смерділо, а на стіні розросталася чорна пляма від електрообігрівача.

— Я вже гадала, що не витримаю, — обурено заявила котрогось дня мама, — їздила нині до Оліви й пішла з бабусею на дачу. Дорогою зустрічаю Рудого Геня й Грубого, які тягли зі звалища старий телевізор, без корпусу, справжнісінький мотлох. «Що це ви робите?» — питаю, а Рудий Геньо каже, що вони це саме забирають з дачі, бо виселяються. Аякже, думаю собі, бо вони несли його в протилежний бік, ну, та нічого, кажу їм, що вони мусять забратися ще нині, бо інакше викличу поліцію. «Пані Ганю, ми не можемо, бо в Грубого хворі коліна, і він не може ходити». «Тоді навіщо він тягає телевізори?» — питаю, а тоді кажу: «Мене це не цікавить, мусите забрати всі свої речі й поприбирати, бо я не збираюся торкатися цього вашого шмаття». — «А що, ви нами гидуєте?» — «Так, боюся заразитися якимсь сифілісом чи СНІД-ом». «Ой-ой, — каже мені Геньо, — ви, пані Ганю, така гарна, а така зла...»

Ну, тут Геньо явно прорахувався, це я чудово знав. Досить глянути на мою маму, зі стиснутими вустами, палаючими очима, щоб відразу відмовитися від таких аргументів, але Геньо вочевидь не належав до тонких знавців людської природи. Шкода мені, ой, як шкода, що мене тоді не було з мамою, і я не бачив, як вона, охоплена люттю, лає Геня; із нею таке трапляється рідко, зате тоді вже набуває воістину апокаліптичного розмаху, і різні там Берма, Анджеліка Х’юстон та Мей Вест можуть сховатися.

Звісно, що люттю пані Гані, такої гарної, але такої злої, історія не закінчується.

— Оце-то я їм сказала, — заявила котрогось дня бабуся, ласуючи сирником, купленим у графині (графині, бо кондитерська належить пані X., з родини П., ще одній пані над панями).

— Кому?

— Рудому Геневі. Приходжу туди, а там усі порозвалювалися, знову якась бабела з ними, телевізор дивляться...

— Авжеж. Я так і знала, що вони той телевізор туди притягнуть. Коліна хворі. Аякже! Облаштовуються. Молодята!

— ...дивляться телевізор, а я приходжу й кажу: «Що це ви собі думаєте? Щоб вас іще нині тут не було. Пашлі вон!» І щоб підкреслити це, гепнула кулаком по телевізору. А телевізор старий, раптом посипалися іскри, щось засичало, і він погас. Оце-то ефект.

— І що?

— І нічого. Залишила краплі й пішла.

— Які краплі?

— Очні, — відказала бабуся, наче то була якась зрозуміла річ.

— Очні краплі? — мама пильно глянула на бабусю, підносячи до вуст шматок сирника. — Які ще краплі?

— Ну, розумієш, — бабуся силкувалася говорити байдужим тоном, — у того другого якісь проблеми з очима, то я принесла їм краплі... зрештою, вони теж люди...

— Мамо! Вони окупували твою альтанку, нічого не зробили, якщо не враховувати шкоди, уся дача закидана сміттям, скрізь якісь пляшки, бруд, срач і мікроби, наркомани, шльондри... невдовзі дача перетвориться на наймодніше кубло в усій Оліві. А ти їм очні краплі купуєш? Кінець світу. Наказуєш їм забиратися й приносиш краплі!

— Ганю...

— Що «Ганю», що «Ганю»? Усі вже по зав’язку ситі цими злочинцями, і слушно. Подейкують, що вони крадуть по дачах, що все нищать. Мамо! Цей бандюга ладен тебе зарізати.

— Де-е-е там, Рудий Геньо... Що мені заподіє Рудий Геньо, я ж його знаю змалечку... — і бабуся відміряла долонею півметра, — ... до того ж, він відмалечку мене ошукував. Де-е-е там...

— Але ж, мамо, — переконувала її найрозважніша з матерів, — мамо, це бандит, з такими не жартують.

— Я з «такими», як ти сказала, вмію обходитися. Я з Литва, а Лисів — це злодійське село. Віддавна. Злодійське й із власним кодексом честі.

— Але ж, мамо, — не зважала найдалекоглядніша з матерів, — це було до війни. Шістдесят, сімдесят років тому. Не тепер. Люди змінилися й злодії змінилися. Вони більше не мають злодійської честі. Навпаки, узагалі позбавлені будь-яких принципів. Для такого типа задушити тебе або гепнути чимсь — це дрібничка.

— Так? Та-а-ак? — розгнівалася бабуся так чарівно, як лише їй це вдавалося. — Ну, то я розкажу тобі дещо. Коли я була зовсім малою...

— Мамо!

— Ми це вже чули, — кидаю я за кадром.

— ...зовсім малою, — підвищує голос бабуся, — то в Лисові орудували жахливі розбійники. Узагалі була купа злочинців, бо зі «Святого Хреста» вони виходили на волю й осідали в околиці. Не тільки злодюжки, були й політичні...

— ...і завдяки цьому, — перебив я, — селяни були неймовірно, ну просто неймовірно розумні, крали все, що тільки могли й ненавиділи поліцію, а конфлікти розв’язували власними силами. Сокирами.

— Саме так. Але це було після Першої світової війни, тож бандити гасали й гасали. Мій батько, як приїхав до Польщі через кілька років... через два чи три роки... коли йому треба було поїхати кудись за межі села, то ходив із двома зарядженими револьверами в руках...

— Як Джон Вейн.

— ...як Джон Вейн. Або як Гері Купер. Ага. Дуже було небезпечно, а найгіршою була така собі банда Бика... банда, хоча не певна, чи можна їх так назвати... було їх двоє, часом троє. Знаю, що їхній ватажок звався Бик, бо коли я вже підросла й була панянкою, то знайшла на горищі газети з того часу, і там описували їхні подвиги. На їхній совісті було кілька людей, причому саме того дня, коли з’явилися в Лисові, вони вбили якусь стареньку в сусідньому селі. А може, вона померла на серце, коли вони пригрозили їй пістолетом? Не пригадую. Так чи сяк, я була маленькою і, як мама мені згодом розповідала, лежала в колисці в сусідній кімнаті. Мій дідусь працював у кабінеті.

— Мамо, ми це напам’ять знаємо...

— То й що? — безпосередність бабусиного питання на певний час позбавляє аргументів, тож ми більше не втручаємося в хід розповіді. — Дідусь працював у кабінеті. Певне, було літо, бо жнива, усі в полі, село геть безлюдне. І раптом опівдні до маєтку вдираються бандити, Бик і отой його помічник, і ну нишпорити по всіх шафах, пістолетами погрожувати... На краю столу, мені це потім і мама, і бабуся показували, на краю такого великого дубового столу розкладали здобич: срібло, коштовності, годинники. Рилися в паперах, вивертали шухляди письмового столу, оглушливо горлали. Виважили ногою двері до дідусевого кабінету, а дідусь лише підвів очі з-над паперів, сягнув до внутрішньої кишені піджака, витягнув портсигар та й каже...

— «Може, панове бандити дозволять сигаретку?» — вигукнули ми з мамою хором.

— ...а вони, — незворушно продовжувала бабуся, — звісно, дозволили. Помічник грабував далі й складав усе на столі у вітальні, а Бик розсівся й курив, відібравши в дідуся срібного портсигара, годинника й гроші. І тоді моя мама, донині їй цього пробачити не можу, замкнула двері кімнатки, де я спала, на маленький, абиякий засув, і вислизнула з дому через чорний хід, ви ж знаєте, моя мама завжди бігала, а не ходила, а тим більше тоді, добігла до дзвону, що ним оповіщали про тривогу, і почала баламкати, безтямно бити у дзвін. Люди підвели голови з-над збіжжя й кинулися до села, а бандити втекли, де Макар телят не ганяв, покинувши з переполоху все поскладане на краю столу. Невдовзі потому їх упіймали, і вони отримали якісь великі терміни... але знаєте, не можу я вибачити своїй матері, що вона залишила дитину, бо ж злочинці легко могли дістатися до колиски, раз стусонути двері та й кінець. Мені потім упродовж багатьох років усе це снилося так виразно, немовби власні спогади: один за одним випадають цвяхи, засув злітає, і бандити вдираються до моєї кімнатки, хапають мене з колиски... бр-р-р, навіть тепер мені лячно, щойно про це подумаю.

Лисів був найбільш злодійським селом на світі. Пояснювалося це тим, що, як я вже казав, велемудрий цар Всія Русі розташував неподалік славетну тюрму на Святому Хресті, куди привозили в’язнів з усієї Російської імперії, кримінальних і політичних. А відбувши свої багаторічні строки, на старість вони часто осідали неподалік і займалися якимсь фахом, який опанували ще на волі або у в’язниці. Були ковалі й столярі, шевці й пічники, з угорськими, литовськими, російськими й вірменськими прізвищами, і всі вони, зрештою, брали собі за дружин місцевих дівчат чи вдовиць, народжували дітей, і це тривало поколіннями. Неймовірно тямущі нащадки політичних та зі злодійською жилкою, ну, і славетною злодійською честю — кримінальних. То були ще доблесні злочинці дев’ятнадцятого століття, які користувалися кодексом, майже таким самим складним, як лицарський, і, звичайно, так само неухильно його дотримувалися.

— Коли сталося, що хтось вирізав капусту в сироти, бо була така дівчина, тільки й мала, що хатку при дорозі й городець капусти, а він, розумієш, уночі прокрався з ножем і вирізав ту капусту... Селяни як про те дізналися, а дізналися хутко, бо дівчина голосила на всеньке село, то зібралися на раду в крамниці, комісію цілу створили, бо ж піти до поліції то ганьба страшенна, обшукали одну за одною хати, доки не знайшли в того негідника вирізану капусту. Віддухопелили його так, що він з ліжка не міг три тижні підвестися, жінка мусила доглядати. Назавтра приходжу до крамниці, а в крамниці й купували, і дискусії влаштовували, і корчма була... ну, і каже хтось: «Так ми го збилисьмо, злодіяку, що гей! А то не міг ти, кажу, до ксьондза піти, а пішов до сироти? Не міг, лобуряко, до маєтку піти, а пішов до вбогої...» А я його перебиваю: «Ні, до маєтку не міг». Той знітився, зробилося тихо... а я тоді: «Не міг до маєтку, бо в маєтку капусти нема». Як же ті селяни реготали, я ще такого не чула; відразу було зрозуміло, що я для них своя, а один з них сказав мені потому схвально: «Панянка Ляля нітрохи не пишається, кирпу не гне, жодних тобі панських вихваток». Бо вони були дуже добрі люди. Бабусю Ванду їхнє злодійство вражало. Вона пам’ятала українських селян, котрі ніколи не були ласі до чужого. Завжди розказувала, як вони їхали до сусіднього маєтку, і сливова гілка, обважніла від достиглих, липких від соку плодів, шмагонула візника по обличчю. «Та з’їжте-бо, Василю, — каже бабуся з-за вуалі, — адже самі до рота пхаються». — «Не я садив, — відказує той, — не я їстиму». Ну, але як дійшло до чогось, то різали, а нас наші селяни від Совітів захистили.

— Знаю, бабусю, знаю, усе знаю. Знаю, що колись щось у тебе вкрали, ти викликала поліцію, і раптом усе село, яке тебе любило й звало Лялюнею, стали мов стіна...

— Таки стали. Усі прийшли, стали перед садибою, довкола поліцейського й дивилися на мене спідлоба, аж, нарешті, я махнула рукою й не подала скаргу. І тоді почула таке довге протяжне «хху-у-у»... Селяни полегшено зітхнули, полегшено зітхнув злодій, і навіть я відчула полегшу.

— Знаю.

— А знаєш, як у бабусі Банди була така гарна біла пікейна тканина із чорним візерунком? Сувій стояв у шафі, і бабуся регулярно відчиняла її й дивилася, чи бува, не поменшало того матеріалу. І коли померла моя мама, із нього вирішили щось пошити, бо ж війна, не було де купити доброї тканини для жалобного вбрання. Відчиняємо шафу, витягаємо сувій, а він лише довкола обгорнутий тканиною, а всередині напханий газетами. Усе Генка, служниця, підлаштувала. Звісно, вона ні в чому не зізналася, але крала страшенно, та ще й так спритно. Ну, але я до неї без претензій, це все тітка Мехова її так скривдила, напхала їй голову всією цією анархістською маячнею. Генка цілими днями просиджувала в її кімнаті під тими ґаргульями, масками й картинами...

— Бабусю, я знаю, але йдеться про те, що Лисів — це Лисів, а Геньо — це Геньо. І що треба його позбутися.

— Авжеж, мабуть, справді, треба, — неохоче погодилася бабуся.

Нарешті ми зробили так, як нам радили: виселили Геня з альтанки й повісили замок. Коли він його зламав і ввійшов досередини, це вже було офіційно вторгнення, і ми могли викликати поліцію. Поліція викинула Геня et consortes, а мама щедро полила альтанку лізолом, по-перше, щоб продезінфікувати, а, по-друге, щоб відохотити нових пожильців.

І тоді Геньо зробив таке, чого бабуся йому не змогла пробачити. Уже йдучи, запитав, чи можна подзвонити й зателефонував до поліції, аби донести на якогось товариша. Бабуся від гніву почервоніла й сказала йому:

— Яка ганьба. Я зі злодійського села й усе розумію, але там злодії мали свою честь. Якби хтось доніс на товариша, його зневажали б до кінця життя. Забирайся. Не хочу тебе тут більше бачити. Ніколи. Щоб ти більше не переступав порогу цього дому.

Та це не була остання бабина зустріч із Рудим Генем. Коли навесні лізол трохи вивітрився, розквітли підсніжники, а бабуся після важкого грипу вперше вийшла до крамнички, Рудий Геньо виріс перед нею із бруківки вулиці Лічманського, мов його кликано, підбіг до старенької й мовчки підніс руки їй до шиї й схопив кінці шарфа.

— Пані Гелено, — заговорив він, — ви, здається, слабували, щойно почали з дому виходити, а шия така не закутана, знову хочете якусь хворобу підхопити?