Ляля

Розділ IV

Лисів. Що для когось по той бік цієї книжки може означати назва «Лисів»? Із таким самим успіхом я міг би написати: Єнджеїв, Курозвенки, Сташів. Та я, котрий вечорами, перед сном, оповитий запахом мила й води так, як можуть пахнути водою й милом тільки діти, вислуховував сотні оповідей про це місце, і Лисів був для мене чарівною країною, Нарнією або Ханааном, відокремленою від мене й нас усіх величезною завісою війни, війни такої ж далекої й нечуваної, як маркоманські війни чи хроніки Флавія.

Отож був Лисів за великою водою, за муром непробивним, у тому предивному світі, що його ми умовно звемо минулим і хитро розташовуємо за нами, так, як колись розташовували рай і лотофагів на щонайвіддаленіших островах Сходу чи Заходу, під землею або понад хмарами; я порівнював Лисів з Едемом, Єрусалимом, Содомом, Парижем і Венецією...

Треба на Лисів дивитися широко розплющеними очима, як дивилася на нього моя бабуся, а через багато років і я, коли вечорами водили мене потаємними куточками покоїв, між віялами із чорних страусових пер та гіпсовими ґаргульями, між яблунями й грушами, між скрипками й дзеркалами — розплющити очі так, як відкриваєш їх уві сні, опиняючись перед осяйними неіснуючими перспективами.

Проте Лисів, ця магічна, ефемерна країна, не взявся отак із нічого, з якогось там бренькання під настрій чи янгольських чинів, а з рублів дідуся Брокля, точніше із Мнина й Моравиці, отож далі слід чекати ліричного відступу.

Ще до революції дідусь під час якогось із випадкових періодів свого процвітання знову став власником автомобіля із шофером, картин, лакових ширм і цукроварні на Україні, причому останньої лише до революції, бо тоді його працівники зворохобилися, завдяки чому такий собі Островський написав книжку «Як гартувалася сталь», але це вже геть інша історія. Так чи сяк, ще до бунту працівників, дідусь вирішив стати поміщиком. Сам не знаю, що мені в цій історії подобається більше — срібні рублі чи барвисті банкноти, як у Достоєвського, хай там як, а значну кількість тих чи інших дідусь обміняв на землю, а що був він австрійським підданим, якому не вільно було володіти землею в Російській імперії, то найлюбіша й найрозумніша Іренка фігурувала як офіційна власниця в усіх документах. Спочатку вона володіла Мнином, величеньким маєтком, який налічував чи не понад тисячу гектарів, але розмінявся ще до Першої світової, і всі його гектари, чи може, волоки, вершки, чи як там це міряли, залишилися хіба що довгими рядками зграбних цифр на канцелярському папері, бо землею розпоряджався хтось інший. Було в тім якесь хитромудре шахрайство, бо ще в тридцяті радник Валер’ян Карнаухов мусив виправдовуватися й пояснювати, чому він не сплачує податку на землю з цих величезних, успадкованих від тестя володінь, яких він ніколи навіть на очі не бачив.

Утративши Мнин, за решту грошей, що залишилися в нього з київських часів, дідусь Брокль купив Моравицю під Кельце, маєток, може й менший, але цілком достатній, з еклектичним будинком, садом та оранжереєю.

— У Моравиці, — завжди повторювала бабуся Ванда, — у нас в оранжереї росли дині, але Мосціцькому не смакували, як я його почастувала.

А потім почалася війна, через Моравицю безперервно проходили якісь загони, стільки їх було, що бабусі Ванді увірвався терпець і з нею стався напад істерики:

— Німці пройшли — пограбували. Росіяни пройшли — пограбували ще гірше. Але як пройшли австріяки, то не залишили навіть одвірків, усе вирубали дощенту.

Після цього відмовилася жити в будинку без одвірків, у зв’язку із чим дідусь Брокль віддав Моравицю в оренду, а щоб спокійно доживати свої дні, купив розташований неподалік Лисів, маєточок, що залишився після переділу земель. Ним, проте, зразково управляв пан дідич Ейсмонт, великий любитель шляхетних сортів фруктових дерев, який і насадив лисівський сад, що за кількістю сортів не мав собі рівних у тих краях. Крім добрячого шматка землі, саду й городу, був там ще шестикімнатний будинок із флігелем, возівнею, стайнею й стодолою, ну, і льохом — не забуваймо про льох, повний посиланих тирсою брил льоду, льох, на який увечері можна було вилізти й подивитися в бік Хенцін. Якщо видко було замкову вежу, це означало, що завтра слід чекати гарної погоди.

Лисів мого дитинства — це Лисів, змальований мені бабусею якогось вечора на білому аркушику, взятому зі стосика. На цих аркушах вона збиралася написати роман про своє життя, навіть назву вибрала: «Я з-під знаку кленового листя», бо ж завжди любила клени, а потім я дізнався, що за якимсь галльським чи валлійським календарем її деревом уважається саме клен; вона збиралася писати на пенсії: зібрати й опрацювати всі радіоспектаклі, трохи доповнити й видати. Та саме тоді народився я. І з моєю появою виникла купа обов’язків, яких у цьому домі віддавна не було: сповивання, заколисування, няньчення, погойдування брязкальця кінчиком пальця. Таким чином друкована книжка швидко перетворилася на розповідну.

Так чи сяк, якогось вечора (а було це в часи, коли брязкальця мене вже давно не цікавили) бабуся оповідала мені якусь особливо заплутану топографічну історію, у якій ішлося саме про планування дверей чи вікон, і накреслила мені план маєтку на аркуші, стайню з оборою, возівню, флігель, бочку для дощівки, нужник і так далі, включно з довгим газоном, на якому росли флокси (з одного боку високі, з іншого низькі, бо земля була така різна, що іноді кожні півметра родючий ґрунт змінювався найгіршим піском, ніби ножем хто покраяв і попереставляв) та колами темнуватої трави в саду.

На іншому аркуші було село: дорога, обабіч неї хати й два пагорби — на одному садиба, на іншому — костел.

— Костел, — казала бабуся, — був прегарний, бароковий і дуже затишний, бо всі килими й обшиті мереживом обруси пожертвувала моя бабуся Ванда. В одній із каплиць, перегородженій гарними кованими ґратами, були поховані Красіцькі чи Красінські, перекриття були розписані... пам’ятаю святого Миколая, у митрі, з патерицею, із трьома дівчатками, яким він дав посаг; усі скидалися на циганок: чорні очі, темне волосся, смаглява шкіра.

Біля костелу стояла плебанія, де хазяйнував ксьондз, про якого я знаю хіба що те, що то був уродливий мужчина, який ушляхетнював породу.

— Селяни із цим анітрохи не крилися. Один показував на дітей і казав: «Отіво трійко то мої, а ті двоє то ксьондзові». І інший, сам ксьондзів, розповідав: «До моєї матері ксьондз прибігав як пес до сучки: прийшов, своє зробив та й пішов». Але слід зізнатися, що ксьондз був чудовим оратором. Справжній митець. Не знаю, як йому це вдавалося, та, незважаючи на тему з Євангелія, він завжди сходив на те, що селяни знову крадуть яблука в його саду. Могло йтися про розмноження хлібів, про зцілення Лазаря, про хрещення в Йордані, але він завжди повертався до яблук.

На третьому аркуші був план садиби: сіни, кухня, комора, дідів кабінет, у якому бабуся Ванда показувала німцям документи, отримані від ерцгерцога Фердинанда, простора кімната тітки Мех (подекуди висіли гіпсові копії химер із собору Нотр-Дам і відгонило сатаністсько-анархістським запашком), кімната дядька Мацея, кімнатка бабусі й велика вітальня, де висіли дідові картини, усі ці Буше, Поттери й малі голландці, а крім того стояло погруддя Наполеона, а з іншого боку — бюст Леніна, привезений з Росії Валер’яном, який, щоправда, був кадетом, тобто конституційним демократом, противником революції, котрий хоча й перерізав телефонні дроти, проте Леніна шанував і вважав видатною людиною.

Саме цим і був для мене тоді Лисів — декілька меблів, що стояли в будинку, та абияк накреслені на окремих аркушах плани.

Та з віком минуле мусило мене наздогнати, як наздоганяло всіх: Басю, Госю, Матеуша; наздоганяло не лише оповідями бабів, дідів і тіток, але й віршиком: «Хто такий ти?...», картинами, фільмами, Грюнвальдською битвою й битвою під Березиною, Матейком і Брандтом, гусарськими крилами, фотографіями на комоді. Я повільно усвідомлював, що Лисів існував насправді, був реальним, матеріальним: яблука в саду не були чорно-білими, і їх можна було з’їсти, сонце гріло, а дерева погойдувалися на вітрі, вітрі, який відчувався на обличчі й під розстебнутою сорочкою. І так само було з Лисовом, Києвом, Грюнвальдом, Цединею, із Ла Рошеллю й Саратогою. Існування історії, у розумінні повторюваності життів і подій в їхній постійній мінливості — яке ж це відкриття!

Історія просякала предмети. Спершу боязко й досить таємниче, потому дедалі жвавіше, чимраз швидше й глибше, хвилями, як безкрає море. А почалося, певне, із персня.

Пригадую це, ніби розділ, вихоплений з великої книжки: у світлі, у теплому світлі великої кімнати, перш ніж старі абажури з перевернутих денцем до стелі рафієвих кошиків замінили на лампіони з японського паперу, у цьому теплому й примхливому світлі, від якого на меблі й книжки лягав щільний шар цяткованого золота, дідусь відкрив мені таємницю, походження якої ще протягом багатьох років залишалося для мене загадкою.

Із картонної коробочки від чаю «Твіннінгз» мій дідусь-конспіратор, лісовий партизан, спершу висипав ґудзики, потім витягнув жмут вати і, нарешті, майже побожно розгорнувши його на столі, витягнув звідти великого персня.

І як же тут описати оті суперечливі, незрозумілі почуття, що в плямах поцяткованого світла зродилися раптово в моїй дитячій душі, котра, як мені боязко підказували, виявилася душею панича?

— Тут, — мовив дідусь, раз у раз кахикаючи, наче крадькома повторюючи приспів забороненої пісні, — герб Карпінських, Кораб, ось, бачиш, корабель із вежею й двома лев’ячими головами, однією на носі...

А й справді. Корабель. Одна голова на носі, друга на кормі, але ж кораблик маленький, а вище другий, ще менший.

— ... а праворуч герб моєї матері, тобто твоєї прабабки — «моєї матері, тобто твоєї прабабки», як же часто повторювали це дід і тітка; усі родинні фотографії підписані: такий і такий, наш дядько, такий і такий, наш прадід, Юлії з Модзелевських, Боньча.

Побачивши мій подив, дід повторює.

— Боньча, пане добродію. Білий єдиноріг на синьому полі.

Проте камінь персня-печатки був темний, ледь прозорий, кольору червоного вина (того напою, що його й ми, діти, мали нагоду скуштувати на велике свято, півкелиха до обіду, вина, яке подавали в спеціальних келихах, і яке нам анітрохи не смакувало... а існували ж начебто солодкі вина, яких нам ніколи не давали, щоб, як казала бабуся, не зіпсувати смак і навчити пити сухі; ой леле!).

Дідусь, узявши персня двома пальцями й піднісши до теплого світла лампи, показував мені мовчки, як промінь просвічує крізь темно-червоний камінь. Проте камінь вочевидь не збирався виявляти справжніх барв — золота корабля й білизни єдинорога; і все-таки я свято вірив дідовим словам, бо вони були частиною якоїсь прекрасної, давно загубленої поеми, яку я раптом запрагнув вивчити.

З іншої коробочки, де лежали ґудзики, дідусь урочисто витягнув темну, блискучу паличку сургучу, сказав мені «сургуч», дав торкнутися й понюхати, а тоді, покрутивши паличку над запаленим недогарком свічки, капнув кілька краплин на невеличкий шматочок картону від коробочки з-під німецького шоколаду, і потому притиснув їх печаткою.

І ми обоє зачаровано дивилися, як із давнього минулого, котре, як я потім переконався, було минулим заледве для двох поколінь, з’являється правильний, чітко відтиснений, із пишними наметами й павиними перами, подвійний картуш.

Я глянув на діда. Стоячи в ореолі феодального золота, він меланхолійно загорнув перстень у вату, поклав його до коробочки з-під чаю «Твіннінгз», присипав ґудзиками й заховав до шухляди. А золото спадало й сипалося крихтами на підлогу.

Відтоді мені часто траплялося натрапити на рештки колишніх розкошів. Ланка аметистового кольє... «Бабуся Банда завжди зневажливо відгукувалася про аметисти. Тримала їх у шухлядах секретеру, змішані з місячними каменями, гірським кришталем, малахітами, гранатами й усією тією збираниною, яку ми під час війни потрохи продавали, аби якось вижити. А цей... цей був від цілого аметистового комплекту, бабуня його отримала перед якимсь балом, коли дідусь збанкрутував уперше, бо нічого кращого він тоді не міг собі дозволити...» Томиська нот із дев’ятнадцятого століття, підписані на першій сторінці каліграфічною кирилицею: «М. де Сікар, Київ», сільнички, ложечки, віяла.

І нарешті, захований прабабусин сервіз.

Навколо парувала задушлива атмосфера, яка передує початкові іменинного прийому. Бабуся, клопочучись на кухні, однією рукою переставляла полумиски з індиком у малазі, а другою застібала під шиєю брошку з камеєю, одночасно командуючи присутніми з істинно наполеонівським хистом:

— А ти, голубчику, стань на табуретку, але спершу зніми подушку, бо посковзнешся й упадеш, отак, постав під шафою й зазирни на антресолі. Умгу. Засувка. І витягни, будь ласка, який-небудь великий полумисок.

Перед моїми очима відкрилася картина спадання води після потопу. У темній печері горішньої полиці шафи стояли гіркою, одне на одному, череваті тіла тарілок, супниць і соусниць; на їхній блідій шкірі видніли різнобарвні прожилки тріщин та орнаментів.

— Оце? Це з бабусиного сервізу, з англійського. На двадцять чотири персони, фаянс дев’ятнадцятого століття. Розмальований уручну. Чомусь енкаведисти його не забрали, але багато побилося, ось, бачиш, соусниця без вушка, ось іще відбите... — я майже побожно торкався плетива блакитних кручених паничів, що звивалися довкола тарілок і на черевці супниці, — ... а це Цмелів, о, дай-но мені той Цмелів, шинка на ньому гарно виглядатиме.

Тіла посудин, що старіли самотньо, укриті химерними оббитими орнаментами й водоростями покручених виделок та ложок, лежали, закостенілі, у темряві антресолі. Якщо існує посмертне життя предметів, то їхні душі, певне, перебували деінде, в іншому світі, де невпинно, da capo al fine переживали роки свого київського, моравицького й лисівського минулого.

Я простягнув їй Цмелів і, погладивши ще раз посинілі від забуття стебельця кручених паничів, зачинив антресолі на засувку й ключика, зліз із табурета, поклав на нього подушечку й заходився старанно вкладати шматочки шинки на намальованих букетах троянд.