Ляля

Розділ XX

— До якої ще Бельгії?

— До тієї, що між Францією та Голландією.

— Але звідки?

— З Польщі.

— Ще трохи, і це почне мені нагадувати розмову копачів із «Гамлета», — застерігає мене Бася.

— Ну, гаразд. Просто Юлекові запропонували посаду культурного аташе в польському посольстві в Бельгії. Спершу комуністи хотіли показати, що не призначають самих ідіотів, бо ті є членами партії, а й світлих інтелектуалів. Давали їм якісь мало важливі посади й показували в європейських столицях, а тоді відкликали zurück до Польщі й замінювали своїми. Отак. Тож бабуся віддала лисівську садибу під школу, замкнула квартиру в Кельце, довіривши ключі якомусь знайомому (який за її відсутності виніс із квартири чи не всі альбоми дідуся Брокля, якийсь інкрустований столик і чимало інших речей, але то вже інша історія). Попрощалися з Янушем, лісничим і мамунею, та й поїхали.

У цю мить я змушений покинути Басю, яка сидить за столом в Оліві й уважно слухає історію про бурхливе еротичне життя моєї бабусі; я переношу її в зовсім іншу оповідь, яка, щоправда, стосується тих самих подій, проте її розповідали комусь іншому.

За тим самим олівським столом сидів кілька років тому Матеуш. Уранці я спитав його, чи не хоче він поїхати до Ґданська, щоб подивитися на Мемлінга в Національному, чи, може, до Слупська, де зберігається колекція Віткаци, хоча, боюся, у ній бракує портретів вродливої пані Купчелло, які, мабуть, згоріли в коридорі Королівського Замку у Варшаві — а Матеуш відказав, що коли це, звісно, можливо, він волів би послухати розповідей моєї бабуні. Я телефоную до Оліви й кажу:

— Бабуню, маєш виглядати мов богиня.

Бабуня так і робить, ми їдемо автобусом і трамваєм, і вже сидимо над купою різних паперів.

— Поглянь, — кажу, — поглянь на це. Запрошення від перського шаха на прийом у посольстві Персії.

— Ой, — уїдливо зауважує бабуся, — було так собі. Ми гадали, що нас частуватимуть якимись делікатесами, а подали тільки крихітні тістечка з великою кількістю меду й горіхів. Непогані, але я не наїлася.

— Але кращі, ніж Бартихові тістечка?

— О-о-о, набагато кращі. Тих Бартихових тістечок я взагалі не забуду. Знаєте, — звертається вона до Матеуша, — Вартих — то був єдиний відомий мені єврей, який був живою ілюстрацією до всіх антисемітських стереотипів. Справжня каналія. Каналія. Він був послом в Бельгії, начальником мого чоловіка...

— Юлека, — додаю я.

— Ага. І коли ми разом їхали до Бельгії, то зупинялися в Німеччині. Німці по війні були страшенно бідні, їжа препогана. У ресторані на вокзалі нам подали каву, чи то пак якісь жахливі помиї, а до неї крихітні тістечка, тверді, мов кістка. Я взяла одне тістечко пальцями, а пан Вартих питає: «Де ваші манери? До тістечок подали виделки». А я йому відказую, що тістечка тверді мов камінь, і їх не настромиш на виделку. «Культурна людина настромить, — відповів пан Вартих зверхньо, тоді спробував це зробити... тістечко ковзнуло по тарілці, відбилося від чогось, полетіло й упало за викот якоїсь пані, що сиділа за сусіднім столиком. Наївся він сорому по саме нікуди, тоді прохав, переломившись навпіл, пробачення в тієї дами, без кінця перепрошував, але погане враження так і залишилося. Того дня він мене зненавидів, — тут бабуся зробила ледь помітний рух долонею і за мить просичала: «Марія Яніон».

— Що таке? — запитав здивовано Матеуш. Я не спитав, бо, по-перше, знав, що бабуня тримає біля крісла маленьке люстерко, а по-друге, мені було відомо, що останнім часом вона хвилюється, чи не схожа, бува, на Марію Яніон.

— А розкажи Матеушеві про хазяйку, — запропонував я; треба було заздалегідь покласти край імовірним розважанням, що стосувалися бабусиної вроди — колишньої й теперішньої.

— Про хазяйку? Гаразд. Наша хазяйка була страшенною нечупарою й заразом чарівною жінкою. До четвертої по обіді вона ходила у вкритому плямами, розхристаному дезабільє, прикрашеному пошарпаним мереживом, завжди з великою товстою сукою із довгою шерстю, такою ж нечупарою, як і вона сама. За поведінкою мадам Дюпон і скрізь розставленими фотографіями напіводягнених і надмірно нафарбованих дівчат, ми здогадалися, що в минулому, а може й у давноминулому часі вона була повією, а тоді власницею публічного дому. Війна, мабуть, не надто далася взнаки її діяльності, та, може, їй на старість обридла ця професія, і вона воліла купити собі за свої заощадження кам’яницю, щоб спокійненько жити з винаймання квартир. Хай там як, але так само, як у Мопассана й узагалі у французькій літературі, повія була найпоряднішою з усіх відомих нам хазяйок. Торговий аташе, пан Генсінський, жив, приміром, у такої паскудної бабери, яка закривала йому теплу воду під час «задовгих» купань і наказувала сплачувати податок за користування сходами. Бабера сиділа у вітальні й прислухалася, як часто Генсінський або його гості, спускаються сходами, а тоді дописувала це до рахунку. А пані Дюпон була чарівною, от тільки наказувала нам виносити таке величезне відро зі сміттям, занадто важке, щоб я могла його підняти, розумієш, я тоді дуже хворіла... а Юлек рідко мав час, а крім того... що ж, на нашому поверсі був іще один пожилець. Юлек колись запитав: «А чому я мушу викидати сміття, якщо той чоловік не викидає?» — «Але ж, пане, цей чоловік — то справжній барон, — відказала хазяйка й обурено змахнула мереживними рукавами рожевого дезабільє, — ви хочете, щоб він виносив сміття?» Юлек це стерпів, проте за кілька днів зачепив пані Дюпон, от так собі, немовби знічев’я: «А вам відомо, звідки в того барона титул? Га? Бо я про все довідався, — тут він перейшов на змовницький шепіт, — він його купив. Купив! А звідки в нього гроші? А з торгівлі живим товаром. Уявіть собі лишень, він переконував бідолашних сільських дівчат, що дасть їм роботу у великому місті, порядну працю покоївки, няні, продавчині. А тоді продавав їй до борделів. Бідолашки». І відтоді ми жодного разу не виносили сміття. А пожилець із сусідньої квартири кожні два чи три дні спускався сходами з відром, на превелику нашу з Юлеком утіху.

— Іще про моркву, — нагадую, геть як суфлер, що турбується, аби вистава минула бездоганно й глядач вийшов з театру дійсно просвітленим.

— Про моркву? Іду колись на овочевий базар у Брюсселі. Купую те, се, і нарешті пучок моркви в якоїсь жінки. Вона зрозуміла з вимови, що я нетутешня, і питає, звідки я приїхала. А я, що з Варшави. «Це в Росії, правда ж?» — «Ні, — кажу, — у Польщі». — «У Польщі? А не в Росії?» — «Ні, у Польщі». — «А й справді, — каже вона, поміркувавши довгенько, — може, і в Польщі. Я чула, що війна вас не пощадила». — «Що ж, ми чимало вистраждали», — відказую. А вона на те: «Так, так. Зрештою, і в нас у Брюсселі таке діялося! Такі збитки! Лише на моїй вулиці в одинадцяти будинках вибило шибки», — і дивиться на мене співчутливо. Я хотіла заплатити, а вона мені: «Ні, коли ви з Варшави, то не платіть» — і дала мені за спалену Варшаву пучок моркви.

— А Бельгія теж була зруйнована?

— Бельгія? Де там! Бельгія була найменш зруйнованою державою, що брала участь у війні. Її не зруйнували ані німці, ані союзники. Бельгійський король здався і співпрацював з окупантами, а рух опору, який, мабуть, помістився б на одному дивані, зав’язував хусткою очі пам’ятникові його батька й писав на цоколі: «Зав’язуємо тобі очі, щоб ти не дивився на ганьбу свого сина». Зате королева зі спадкоємцями престолу втекла до Англії й дала союзникам поклади урану в Конго, завдяки чому ті змогли створити атомну бомбу. То й не дивно, що королеву потім дуже поважали. Після війни вона повернулася додому, оточена загальною шаною. Натомість король утік, а коли невдовзі захотів повернутися, на кордоні на нього чекав транспарант: «У Бельгії немає для тебе місця». І він наказав шоферові розвернутися. Але, Бог свідок, він добряче прислужився своїй країні. Пам’ятаю, колись переглядала якийсь альбом і кажу такому собі бельгійцеві: «Яка чудова якість! Німці не знищили у вас поліграфічної промисловості?» — «Знищили? — засміявся він на те. — Вони нам її створили». Бо й справді, у Бельгії було все: струм, вода, електрика, меблі, їжа, ліки. А на додачу купа прекрасних музикантів, бо, по-перше, вони любили приїздити на концерти до Брюсселя, де гарантовано могли добре виспатися й попоїсти, а по-друге, бельгійська королева була відомою меломанкою. Ви чули про королівський конкурс? Отож. Я бачила королеву багато разів, бо бігала на концерти щотижня, а часом і двічі на тиждень. А вона завжди в ложі. І аплодує, аплодує. То придворні за нею, а решта публіки за ними. Устає — то встають і міністри, секретарі й усі решта, і всі аплодують стоячи. Митець грає на біс — знову овації. Знову на біс. І знову. Нарешті шеф дипломатичного протоколу нахиляється до королеви й шепоче, що піаніст зараз знепритомніє, бо йому не личить не вийти з-за лаштунків і не заграти на біс, якщо королева аплодує стоячи.

— А хто там тоді грав?

— Ах, кого я лишень тоді не слухала! Був навіть Шнабель, що колись грав Гітлерові, через що йому не сплачували нормальних гонорарів, а скромну платню. Бо вирішили, що коли заборонити йому концертувати, то від цього програє не лише він, а й уся культура, тож йому дозволили далі грати, але майже всі прибутки призначалися для воєнних сиріт. Я часто ходила з пані графинею Делідекірк. (Бог його знає, як це пишеться). Яка ж вона була вродлива жінка... мала доньку, що славилася вродою на весь Брюссель; пригадую, як колись я прийшла до пані Делідекірк на прийом, і захопилася цією дівчиною. Невимовна краса. І тоді до неї підійшла мати, стала поруч... і не можна було порівнювати. Звісно, донька й далі здавалася гарною, проте тільки гарною, зате мати... неймовірною. Зрештою, вона страшенно сміялася, що ми живемо на її вулиці, бо й справді, ми мешкали на вулиці генерала Делідекірка, якогось її предка. І вона сміялася, сміялася, і виглядала дедалі чарівнішою.

— А звідки ти її знала, бабуню?

— Графиню? Її чоловік працював у польському посольстві. Точніше, морганатичний чоловік, бо то був її другий шлюб, і через якісь процедурно-майнові справи, пов’язані з успадкуванням майна й титулу, був таким собі не до кінця чоловіком, хоч і справжнім. Мав прізвище Блохман.

— Хто? — питає Матеуш, який думав про щось інше.

— Чоловік. Він був польським євреєм, піаністом. Під час війни утік до Бельгії. Переховувався, і тривалий час голодував, та якось помітив, що ввечері крамарі виливають до каналізаційних отворів цілі бідони молока, бо скисло. Бельгійці не вживають ані кисляку, ані сметани, уважають, що це шкідливе або ж, принаймні, неїстівне. Ну, то Блохман запитав, чи замість виливати те молоко, вони б не могли залишати для нього. І так пережив усю війну на кисляку. Оце й уся тобі Бельгія.

— І ще про біде.

— Ага, біде, звісно. З біде було так, що коли ми оселилися в пані Дюпон, то там саме встановили нове біде. А холодильника не було. Отож я користувалася старим, а нове, іще невживане, слугувало мені за холодильник. Я клала туди масло, овочі і ще там щось, і пускала тоненький струмінь холодної води. Стояли собі якось у крамниці з Басею, моєю подружкою з посольства. «Глянь, — каже вона мені, — яка гарна сметана». — «Е-е-е, я б купила, але в біде ще залишилося чимало». І чую за спиною гучне «Ха-ха-ха», а там офіцери у військовій формі, поляки. Певне, подумали собі, що пролетарки дорвалися до невідомих пристроїв.

— Немає чого дивуватися, — кажу, — я десь нещодавно читав, як після війни до Швеції призначили нового польського посла. Присилають по нього карету, а він лізе на козли, до візника. Довелося його звідти зігнати й посадити досередини.

— Знаю, знаю. У мене був такий знайомий, гарний поет, але дуже поганий політик, Озга-Михальський. Це вже в Білостоку. Він походив із села, і страшенно цим пишався, але був неймовірно делікатним і гарно освіченим. Приходжу якось до нього, а там курка прив’язана до піаніно. Питаю: «Що вона тут робить?», а він мені: «Розумієте, у місті кажуть, що хами дорвалися до панських покоїв і годують корів із фортепіано. Тож і я не хотів нікого розчаровувати, а що фортепіано в мене немає, лише піаніно, а для корови квартирка замала, то довелося прив’язати тільки курку». Дуже розумний чоловік. На жаль, він не обмежився писанням віршів. Зрештою, байдуже. Ти питав про Бельгію.

— Питав, питав. А що там іще залишилося?

— Де?

— У голові. У пам’яті.

— Що ми ще робили в Бельгії... ходили на прийоми, найохочіше до російського посольства, бо там вони були найбагатші; щоразу треба було випити склянку оливи, щоб не впитися. У Радянському Союзі злидні були аж страх, а там — шампа-а-анське, виногра-а-ад, осетри-и-и, кав’я-а-ар, чудові вина, неймовірно смачні солодощі, але понад усе — пельмені; цілі черги тягнулися до столу, і всі тільки й перешіптувалися: «Пельмені, пельмені». Зате в англійців було дуже охайно й дуже вбого. Усі, у тому числі й посол, ходили у вельветових чи твідових піджаках зі шкіряними латками на ліктях і казали: «Не знаю, як там у Росії, але Англія після війни дуже зубожіла, і ми не можемо собі дозволити на таку екстравагантність». Та якщо не говорити про прийоми, то Бельгія — страшенно нудна країна. А бельгійці неймовірно дурні й нецікаві...

— Бабуся завжди нас учила, — кажу неголосно Матеушеві, — що всі люди рівні, незалежно від релігії, статі й національності. І завжди додавала: «Крім бельгійців і білорусів. Бо перші не мають розуму й уяви, а другі — честі й історії».

Та я вже бачу, як бабуся ладна спопелити мене поглядом, тому замовкаю.

— Уявіть собі країну, де всі мають обов’язок раз на тиждень помити тротуар перед будинком. Чудово. Але всі миють тротуар у різні дні, одні в п’ятницю, іще хтось — у суботу і так далі, тому там ніколи не буває чисто, бо як хтось прибере свою ділянку, то відразу нанесуть грязюки із сусідньої. Або будинки. Коли я побачила вулиці Брюсселя, то не дивувалася Ле Корбюзье, який вигадав ці свої коробочки, бо там усі кам’яниці різні, кожна з якимсь орнаментом і оздобленням, без ладу і складу, а на додачу ще й усі пофарбовані різними яскравими кольорами. Аж в очах рябить. Ми виїжджали, щоб очі перепочили.

— Приміром куди?

— Поїхали до Брюгге, і там я бачила одну з найпрекрасніших речей у своєму житті. Ми пішли оглянути прегарний готичний монастир, зрештою, усе Брюгге готичне й прегарне, але цей монастир особливо, і дійшли до галерей. А там весь віридарій був порослий високою травою, наче лука, і між стеблами трави квітли нарциси, багато біленьких нарцисів. А над нарцисами линули білі чепці монахинь, бо там повільно походжали черниці, самі або парами, і читали молитовника. Брюгге, нарциси в осяяній сонцем траві і ці чепці... ну, і Галчинський.

— Що — «Галчинський»? — питає Матеуш зі свого фотеля.

— Як це що? Юлек і я переконували його повернутися до Польщі. А він якось не дуже поспішав. Це була дивна зустріч... дивна. Він прийшов з коханкою, якоюсь страшенною поетесою, великою, високою, справдешньою грім-бабою, одягненою у військову форму. І цій бабері здавалося, що вона така собі ефемерна душа, вона постійно говорила: «Константи і я» або «Я і Константи».

— А що говорив Галчинський? — допитується Матеуш.

— Галчинський спершу говорив звичайно, а тоді почав декламувати. Ніби й розмовляв, та водночас імпровізував поезії на тему туги за вітчизною і важкого життя інтелігента на чужині. А це вже було занадто, бо я справді обожнювала його вірші, але під час розмови такі фокуси здавалися дуже штучними і претензійними.

— І що? — питаю.

— Ми його переконали, зрештою, не лише ми і, як вам відомо, Галчинський приплив до Польщі з поетесою.

— І що? — допитується Матеуш.

— Я лише читав, — втрутився я, — як він приплив до Ґданська й ночував з нею в якихось знайомих, ну, і такий конфуз, бо ж там дружина чекає, «срібна Наталія», а тут бабера. Отож господиня каже: «То я вам постелила оце ліжко, а для пані тамте. Я дуже перепрошую, але в нас замало кімнат, щоб у вас були окремі спальні...» — «А навіщо? — відказав Галчинський. — Ми ж однаково спатимемо разом». Але що було далі — не знаю.

— Я знаю, але цього вже не бачила. Від М-чів знаю, бо Наталія тоді в них вечеряла. Приходить Кіра й каже: «Мамо, татусь приїхав. З якоюсь дамою». А вона: «З дамою, кажеш? Ну, то підемо на неї подивитися». Звісно, незручна ситуація, якось там сідають, балакають, а поетеса без кінця: «Бо Константи і я», «Бо я і Константи», «Ми письменники», «Ми, поети», «Ми, митці», аж нарешті бовкнула: «Бо ви така хатня курка, а ми з Константи одне одного розуміємо, бо ми...» і не договорила, бо Галчинський на те: «Що? Що ти сказала? Хатня курка? Про Наталію?» І — бемц, скинув її зі сходів. А то було нелегко з такою бабою.

— Зламав їй щось?

— Тобто кістки? Ні. Але життя — звісно. Переконав дівчину, що та вміє писати, а вона нічогісінько не вміла, пописувала якісь посередні віршики й уважала себе його музою-натхненницею. Коли ми повернулися, про неї всі давно забули.

— А коли ви звідти повернулися?

— За рік, може, півтора. Комуністи вже показали, що мають у себе безпартійних інтелектуалів — і хватіт, вислали їх назад. Зрештою, Вартих нас щиро ненавидів. Спершу за оте тістечко. А потому під час якогось відрядження припхався до моєї кімнати, мовляв, у нього душ поламався чи щось таке, але не пішов до ванної, а сів на моєму ліжку й почав якусь балачку, клинці до мене підбивати. Я йому дала відкоша. Відтоді ми були на ножах.

Якраз тоді, в останні дні свого перебування в Бельгії, бабуся і Юлек довідалися про нещастя, яке спіткало Маргаритку Роммелівну та її чоловіка, пана Гесса. Їхній кільканадцятирічний син потрапив у підозріле середовище «ветеранів», які довго й терпляче пояснювали йому високі тези гітлеризму, доки не розтлумачили йому їх так докладно, що той надів есесівську форму й написав прощального листа («Батьку, ти зрадив ідеали фюрера, я не можу жити із заплямованою честю»), а тоді вистрілив собі в рота.

— Отак воно буває. Коли ті двоє поводилися порядно, то, звісно, доля мусила їх скривдити, — меланхолійно закінчує бабуся. Сягає по люстерко на поличці, позирає, кривиться, кладе назад.