Ляля

Розділ VII

На той час Валер’ян Карнаухов опанував мову настільки, що міг уже підтвердити диплом юрисконсульта, стати до роботи в Казначействі й перевезти сім’ю з Лисова до Кельце. Сім’ю, тобто дружину й доньку (офіційно — пасербицю). Бо Ромуся, донька прабабуні Ірени від першого шлюбу, мешкала окремо зі своїм чоловіком і приїздила хіба в гості.

Кочу собі візка супермаркетом, вибираю йогурти, біфштеси й маслини, а поруч зі мною Марго.

— Знаєш, — каже вона біля полиць із супами швидкого приготування. — у тому помешканні, де ти оселився...

— Гм?

— Там є духи.

— То й чудово, — кажу спокійнісінько, бо Марго належить до тих людей, які шанобливо ставляться до світу й мають широкі та ірраціональні горизонти, завдяки чому з ними можна вести розмови без зайвих «ах, цього не може бути» чи «ах, це жахливо». — А ти знаєш принаймні чиї?

— Так, бо то була квартира моєї тітки та її чоловіка. Їхня донька успадкувала помешкання після їхньої смерті й тепер його винаймає.

— А ти їх любила?

— Дуже. І вони мене теж.

— І що?

— Нічого, от, гомонимо собі.

— От і чудово, що вони там є, потурбуються про тебе.

— Ти так гадаєш?

— Ну, звісно. Такі духи — справжній скарб. Я розповідав тобі про Ромусю, бабунину сестру?

— Ні.

— У моєї бабусі... хочеш шоколаду? А пористого? Білого чи молочного?

— Молочного.

— Моя бабуся мала зведену сестру, Ромусю, яку дуже любила. А Ромуся слабувала на сухоти. Або, може, інакше: і моя бабуня, і сухоти мали Ромусю — і сухоти перемогли. Ромуся замолоду заразилася від матері і, зі змінним успіхом, хворіла й видужувала, і так тривало цілими роками. Під час Першої світової війни вона пережила облогу Каліша, коли панував лютий голод і холоднеча, і відтоді все лише погіршувалося. Вона вийшла заміж за такого собі лікаря, який дуже її кохав і робив усе, що міг, аби її врятувати.

— А вона його?

— Що?

— Кохала?

— Мабуть, не надто. Бабуня його зненавиділа, бо колись вони приїхали з Варшави в гості, і вона підслухала їхню сварку за зачиненими дверима. Рома вигукнула: «Як ти мене гнітиш!», а бабуня уявила собі, як він за тими дверима пригнічує Ромусю своїм тілом, стрибає по ній, чавить здоровенними чоботиськами. І зненавиділа його. Він привіз їй шоколадні цукерки, а вона жбурнула їх на землю й потоптала; привіз ляльку, а вона її викинула у вікно. Та, здається, він не був таким уже поганим. За скромний спадок по якомусь дядькові, послав Рому лікуватися до Італії. Вона поїхала, там познайомилася з якимсь молодим сухотником, закохалася. І зволікала з поверненням. Той помер, і вона приїхала геть не в собі. Її лікували, як уміли, а що переважно не вміли, то методи без кінця змінювали. Чекай-но, ми ще не до каси. Приміром, вона щодня мусила випити копу сирих яєць; навіть така фотографія була: Ромуся лежить у ліжку і купа шкаралупи... більшовики спалили в каміні, як і більшість фото... але всі сподівалися. Зрештою, її мати жила із сухотами років чи не двадцять. Щоправда, понад півроку проводила в гірських санаторіях і поверталася вряди-годи, щоправда, їй зробили так звану катеринку...

— Катеринку?

— Таку операцію. Хвору легеню накручували, мов на корбу, і поверхня таким чином зменшувалася. Мало кому вдавалося таке пережити, але прабабуся пережила; їй хоч і віщували швидку смерть, та вона із цією підв’язаною легенею жила до середини війни, тобто ще кільканадцять років.

— А Ромуся?

— Чекай, не спіши. Усі сподівалися, що їй покращає. Аж тут якоїсь ночі моя бабуня, якій було тоді років чотири, прокинулася від материних ридань. Вона вилізла з ліжка й подріботіла манюніми ніжками в бік коридору. І що побачила? Батько сидить на ліжку й пригортає матір, яка не може заспокоїтися й уриваним голосом каже: «Прийшла... така сіра, сіра постать... стала на порозі й промовила: «Ромусі залишився рік... рік жити... помре... тоді й тоді... це швидше, ніж за рік...» А він пригортав її й пригортав, і повторював, що це лише сон, і знову пригортав, і зціловував сльози зі щік; кремезний, голомозий, бородатий чоловік, який зціловував сльози зі щік... Та він не був би собою, не був би педантичним, раціоналістичним і ретельним юристом Валер’яном Карнауховим, якби не занотував дати на аркушику й не заховав би його під документами в шухляді свого столу. І коли майже роком пізніше моя прабабуня отримала телеграму з Варшави, що Ромі дуже погіршало, вона вже знала, що їде побачитися з нею востаннє. Так і сталося, день у день.

— Там менше людей.

— Але глянь, які повні в них кошики. Краще сюди. Ну, гаразд. Так чи сяк, моїй бабуні було тоді років із п’ять, і вона страшенно тужила за Ромусею. А Ромуся приходила до неї щоночі, уві сні. Розмовляла, бавилася ляльками. І невдовзі тікала. «Там на мене чекають, — казала, — мене відпустили до тебе лише на п’ять хвилин. Але завтра я знову прийду». А одного разу не прийшла, і бабуня зрозуміла, що вона вже деінде. От і все. Так бабуся зростала без сестри і, щиро кажучи, без матері, яка цілі місяці проводила в санаторіях у Татрах. Вони бачилися лише кілька разів на рік — на свята й ще тоді, коли з гір у долину віяв фьон, бо цей вітер дуже шкідливий для сухотників. Проте й тоді мати спала та їла окремо, кип’ятила на примусі весь свій посуд і не дозволяла себе цілувати. Подумай лишень, бабуся через стільки років розповідала мені: «Це один з моїх найгірших дитячих спогадів: мати повертається із санаторію, я біжу до неї здалеку, щоб обійняти, а вона простягає руки, щоб відштовхнути мене й каже: «Не торкайся, не торкайся мене».

Мама виховувала нас так, як її саму виховала бабуся, а бабусю — прадідусь. Тато виховував нас так, як виховав його дідусь, а того — прадідусь Денель. Прадід Денель був легіонером, депутатом і директором лікарні, а його син спершу вступив до кадетського корпусу, а згодом став офіцером і капітаном на флоті. Через це мій батько вдавався до силових методів, віддавав накази й зіштовхувався з постійним бунтом на кораблі.

Юрисконсульт Карнаухов вів переговори. «Я вважаю, що ти повинна почистити зуби, — казав він, — та якщо ти наведеш мені раціональні й підкріплені прикладами аргументи й доведеш у дискусії, що це зайве, тобі не доведеться чистити зуби». Ба більше, траплялося, хоч, може, не у принципових питаннях, він погоджувався з доньчиними аргументами. Через те моя бабуня, уже дорослою, тішилася в родині незаперечним авторитетом, і керувала, як сама хотіла, усім домом на принципах освіченої абсолютної монархії, а моїй мамі значно легше вдавалося примусити нас до різного дитячого послуху, як-от прибирання кубиків чи виконання домашніх завдань.

Аж дивина, що ми із братом, яких, неначе барку з італійських барокових арій, шарпали два протилежні буревії, не виросли неврастенічними підлітками зі схильністю до юнацьких бунтів.

І лише в одному питанні дідусь був непохитним, а саме в тому, що стосувалося дієти. Лікарі, ті самі, які наказували Ромі випивати копу яєць щодня, стверджували, що дівчинка, наражена на небезпеку захворіти на сухоти, повинна у великій кількості споживати або величезну кількість жирного м’яса, або величезну кількість кров’янистих біфштексів, щоразу, або те, або інше.

— Він стояв наді мною з паском, — розповідала бабуня, — і казав, що я не вийду з-за столу, доки не з’їм біфштекси. Я плакала, капризувала, проте їла. Зрештою, насправді він жодного разу не вдарив мене через те, що я чогось не з’їла. Один-єдиний раз тато дійсно мене добряче відшмагав. Без жодних аргументів, без суперечок. Я прийшла додому й абияк покинула черевички. «Постав гарненько черевики», — наказав тато, а я відповіла: «Нехай Ганка поставить, це Ганчина робота». «Ні, — заперечив батько, — Ганка нам допомагає, бо мама в санаторії й не може нам готувати. Черевики мусиш поставити сама й ніколи більше не кажи, що Ганка мусить робити те чи те. А тепер піди до неї й перепроси». «Не перепрошу». «Перепросиш». «Не перепрошу». Тоді тато дав мені ляпаса. А я глянула на нього докірливо й піднесено так проказала: «Бий, москалю, польську дитину!» Батько оскаженів. Зняв пасок, жбурнув мене на ліжко й заходився так шмагати, а я так репетувала, що Ганці довелося бігти із сусідньої кімнати й відтягати його.

Москаль. А скільки ж їх там було в Кельце, тих білих росіян? Радник Карнаухов, його сестра Саша, якій остогидло бути гувернанткою у віденських родинах своїх знайомих, і вона приїхала до брата, якісь царські чиновники, що їх крах імперії застав за її кордонами, якісь емігранти, різномасті втікачі.

— Багатенько було адвокатів та суддів. Приходили до батька й нарікали, що польська адвокатура не хоче їх до себе пустити. А тато кивав головою, притакував, утішав, а коли ті йшли геть, казав, що здивувався б, якби хтось із цього наброду отримав посаду.

— А коли він балакав із цими росіянами, ти їх розуміла?

— Звісно. Від самого малку. Тато завжди казав, аби я вчилася російської не від нього, бо він уживав багато українізмів, а від мами, бо вона розмовляла прегарною літературною мовою. А він учився від неї англійської, щоб читати в оригіналі англійських поетів; мама хвалила його, бо він мав великий лексичний запас, та коли батько читав уголос, то втікала до іншої кімнати й кричала, що в нього жахливий акцент.

— А польською він добре говорив?

— О, без жодних проблем. Він лише повторював кілька помилок, що утвердилися в нього ще зі студентських часів. Приміром, казав «хрущі» замість «хрящі». І «троє чарок». Та загалом не помилявся, хоча й говорив з українським акцентом. А коли не хотів, щоб я розуміла їхню з мамою розмову, переходив на французьку, через що я дуже швидко її засвоїла, проте жодного разу про це не похопилася.

Крім росіян були ще євреї, німці й один серб, Вітек. Євреїв було найбільше. Зрештою, родина Карнаухових оселилася на вулиці Широкій, у великому помешканні з виходом у сад, у будинку Фрідмана, що навпроти синагоги. Фрідман був побожний єврей і добра людина, мирив бабуню із хасидами.

— Хасидами? Якими хасидами? Не пригадую.

— Ну, бабуню, коли цадик приїжджав.

— А-а-а, так. Приїхав цадик і купа молодих євреїв. І один з них молився, молився, танцював, а тоді впав у містичне піднесення... ну, принаймні забився в конвульсіях, упав на землю, а з вуст пішла піна. А моя мама, яка все те бачила у вікно на кухні, вибігла на вулицю і — вона ж бо дочка хіміка, перший чоловік медик, другий — юрист, раціональний розум — заходилася тицяти під носа хлопцеві нюхальні солі. То євреї страшенно образилися, буцім вона блюзнить, переконуючи їх, що в юнака епілепсія, коли неозброєним оком видко, що то він із Богом розмовляє. На щастя, Фрідманові усе це вдалося якось залагодити, і добросусідські стосунки повернулися до норми. І взимку я знову, як і щороку, возила своїми санчатами вбогих єврейських дітей. Бо воно як було: вулиця дуже стрімка, коли взимку все замерзало, перетворювалася на ідеальну гірку для санчат (років десять тому бабуня, безперечно, додала би: «Тільки не думайте собі, що можна отак кататися вулицею. Тепер їздять машини, автобуси, може щось і статися. Та до війни проїздив один автомобіль на три години, і було безпечно», але ми більше не ходимо на гірку за парканом, тож такі перестороги вже недоречні). Отож ми спускалися, спускалися, спускалися, скільки душа запрагне. А обабіч стояли дітлахи, чиї батьки не могли купити санчата. Та нас було стільки, що коли кожен посадив іще когось на свої санчата, то каталися всі. От тільки єврейських дітей ніхто не брав, тому я завжди їх жаліла, через що мене дражнили: «Жидівська тітка, жидівська тітка!»

— Батьки дуже добре ставилися до євреїв, і коли траплялися якісь антисемітські акції, батько завжди говорив: «Я б запровадив тілесні покарання, затримував тих студентів і шмагав би різками на подвір’ї університету», на що мати, хоч і погоджувалася з ним, відказувала: «Бо ти чернь з-під шапки Мономаха» й не на жарт ображалася через його деспотичні погляди. А згодом сміялася з усього цього і, коли йшли до кінематографу, де показували фільм про козаків, вона з гордістю казала мені: «Татусі гарцюють». Повернувшись додому, тато розсідався у фотелі й говорив: «Бо ми, козаки, до речей не прив’язуємося. Йшли на татарів, на турків, на поляків, привозили шовки-єдваби й златоглави, усе це надягали на себе і — беркиць! — до бочки з дьогтем. А що...»

— Але мало бути ще про євреїв.

— Буде, буде. Ти ж знаєш, що я ходила на заняття до пані Марилі Мождженської: її школа, яка замінювала початкову, мала прекрасне реноме, і до гімназії після неї приймали з відкритими обіймами; нас навіть не опитували з географії й біології, бо ж було відомо, що цих предметів у пані Мождженської не вивчають. Я, звісно, затялася, що складу й це, то мене запитали, чому гусінь, що живиться листям, зелена, а я відповіла, що в неї прозоре черевце і крізь шкіру видно все, що вона з’їла. З мене страшенно сміялися.

— Євреї!

— Уже, уже. А все через те, що пані Мождженська була антисеміткою. На уроках розповідала нам, що порядні поляки в євреїв не купують, бо, по-перше, то самі шахраї, а, по-друге, продають різний мотлох. І в тому другому якраз було зерно правди, бо єврейські крамнички на ладан дихали, тож усе було друго-, а то й третьосортне. Знаєш, як бідний єврей перед судом стоїть? Суддя питає: «Це правда, що обвинувачений має крамницю?» «Крамницю маю, але вона приносить мені щодня самі збитки». «Тоді з чого обвинувачений живе?» «З того, що раз на тиждень, у шабат, крамниця зачинена». Колись сталося таке, що я не купила завчасу в суботу зошита, а в понеділок треба було здати домашнє завдання, тож я побігла на ріг до крамнички й купила того зошита. Папір був поганенький, чорнило розпливалося, але нічого, я віддала завдання вчительці та й кажу, що довелося купити зошита в неділю, і що як повернуся додому, то перепишу завдання набіло. Як же вона розлютилася! Написала батькові: «Я не бажаю, щоб Ваша донька купувала в євреїв». А батько відписав: «А я не бажаю, щоб Ви мою доньку виховували політично. Ще одна така спроба — і я заберу її зі школи». А плата за навчання була висока, тому пані вчителька більше такого не влаштовувала.

Хто там іще був? Був побожний Фрідман із купою дітей і різних далеких родичів. Був директор фабрики, пан Пашиць, який заробляв шість тисяч, мав автомобіль, дружину, що її ненавиділи всі робітники, бо вона їздила містом у шикарному ландо, і неймовірно ледачу доньку. Була стара Сандалка, яка щодня ходила від будинку до будинку з кошиком булок на спині й продавала їх трішки дорожче, аніж сама купувала гуртом у пекаря, і щоразу дивилася на мою хворобливу бабусю й приказувала: «Роштити, роштити, з неї щос ще вироште»... А-а-а, якраз у Лисові жили Арон і Голда, Арон, різник, страшенно прикрий чоловік, якому заборонено було потикатися до садиби, відколи бабуся Ванда продала йому двох телят за умови, що він їх не заріже, а перепродасть, щоб ті підросли. Арон присягнувся всім, що є святого, і відразу потому зарізав їх у стодолі, бо йому навіть на різницю тії телята не хотілося гнати. І коли він їх різав і білував, бабуня Брокль увійшла до стодоли й прокляла його. Зате Голда, Арона жінка, була доброю, побожною й працьовитою. Виховала йому купу дітей, терпіла його паскудну вдачу й узагалі в очах сусідів заслуговувала Божої ласки. Та Господь хотів, аби якогось пополудня, коли жінка сиділа перед своїм домом на лавочці й вигрівалася на сонечку, з-за рогу виїхала вантажівка, повна ящиків з яйцями; Господь хотів, щоб один з ящиків упав з вантажівки й поцілив у Голду, убивши її на місці. Похорон Голда мала пишний, з кантором, голосінням і ріками сліз, що її спіткало таке лихо. Хто ж міг знати, яке то щастя спіткало Голду? Хіба лише Бог.