Ляля

Розділ XVI

А потім усі повмирали.

— Одного зимового дня прибігли із крамнички, що пан радник заслабли. Ми помчали туди, але тато вже помер. Нам розповіли, що він узяв буханець, протиснувся із грішми, підняв руку зі словами: «Плачу» й упав на землю. Ховали його в Кельце. Страшенно холодно, сніг, двадцять градусів морозу. І уяви собі, що за такої погоди з Лисова прийшли кільканадцять мужиків. Завжди його дуже любили й часто повторювали: «Пан радник казали так: як мужик висмикне кілок із паркану, то він злодій, а як чиновник накраде десятки тисяч злотих, то лише розтрату вчинив». Крім того, саме він допоміг їм отримати концесію, щоб у крамничці міг продаватися алкоголь, причому мама йому із цього приводу страшенно дорікала. Щоразу, коли селяни хапалися за сокири, мама його звинувачувала. «Е-е-е, уже як п’ють, — відповідав він, — то нехай принаймні добру горілку, а не сивуху». Інша річ, що коли на другому році війни тато сидів на лавці перед будинком, і якийсь селянин присів поруч, то тато потому зауважив: «Ну, до війни він би собі такого не дозволив». Але незлостиво так сказав, радше замислено.

І прийшли ті мужики, вистояли своє на морозі. Проте не лише вони: півміста зібралося на похорон, і раптом з’ясувалося, що Валер’ян Карнаухов мав силу-силенну знайомих і друзів; приходили чужі, здавалося б, люди, що розповідали, як він їм давав безкоштовно поради й допомагав написати прохання, як відмовлявся частково або й повністю від гонорару, якщо бачив, що клієнт бідний. На кладовищі, попри жахливу погоду, зібрався такий натовп, що німці спеціально вислали солдатів, щоб перевірити, чи похорон не є, бува, якоюсь закамуфльованою маніфестацією або нелегальним зібранням. Бідолашний Тарапата Великий теж прийшов, незважаючи на свою астму. Скільки ж він часу провів у дискусіях з паном радником, скільки книжок у нього позичав... а тепер стояв над труною, немов його громом побило, геть пригнічений, у костюмі із закороткими рукавами, а бабуні не ставало мужності сказати, що цей костюм, який принесла йому небога, було свого часу поцуплено із шафи в садибі, і належав він якраз панові раднику, чиє велике тіло так спокійно лежало в домовині, так спокійно...

Через рік, у 1943 році, померла прабаба Ірена.

— Мама встала одного дня якась така невиразна, зіщулена. Ходила цілий день у халаті, невмита, під очима темні тіні. Погода була паскудна. Я їй сказала, що це, певне, через ці дощі, і що їй краще полежати. Вона лягла й більше не встала. Ксьондз заборонив ховати її по-католицькому, бо вона розлучилася й змінила віросповідання. Я благала його, та все марно. Не погодився. Поховали її за цвинтарним муром. І лише молодий ксьондз, пам’ятаю, стояв у вікні плебанії й розмашисто чинив знак хреста над труною. Я ходила на могилу два чи три місяці, а тоді відчула, що там уже пусто, що її вже там немає. І я повернулася додому спокійна.

Над ліжком прапрабці Ванди, оправлене в рамці позолочені (о, золото потьмяніле, барво колишньої Європи!), висіло папське благословення, яке гарантувало, що коли в момент смерті зітхнути — я так розумію, крізь оте благословення, крізь скло, визолочені рамці й друкований кольоровий олеодрук — до Бога, то всі гріхи буде відпущено. Не відаю, чи бабуся Ванда зітхнула до нього в смертну годину — довідавшись, що Ірена померла, вона геть зневірилася. Уночі після похорону впала з ліжка й повзала по підлозі. Її знайшли вранці під дверима, закоцюблу, вона дозволила взяти себе на руки, дев’яностолітній пташиний скелетик, і посадити у фотелі. Там вона й померла — хтозна, може, з обличчям, зверненим до папського олеодруку? Може, згадувала ті численні пообіддя, коли вона виходила на ґанок, а сільські молодиці просили, щоб пані дідичка розповіла про «дієнцію» у Святійшого Отця, а вона відмовлялася й відмовлялася, то вони знову й знову, тоді вона зникала у своїй кімнаті й виходила за чверть години, убрана в чорну сукню з 1903, скажімо, року, у чорну мантилью, блищали її найцінніші коштовності, а вона описувала докладно зали, одну за одною, папські покої, цілування долоні в рукавичці. Моя прапрабаба, бідна шляхтянка, вихована в монастирі, яку Фортуна піднесла на вершини, до лімузинів та аудієнцій, срібних сервізів, а тоді скинула її до Лисова, де вона, випрямившись, у піні п’ятдесятилітнього чорного єдвабу й мережива, розповідала сільським бабам про аудієнцію в папи, щедро оплачену — про що вона делікатно не згадувала — її чоловіком срібними карбованцями. А жінки роззявляли рота чи не втисячне й хрестилися, коли бабуся знімала зі стіни олеодрук, виносила його на ґанок, перекладала їм кожне слово з латини, яку вона вивчала в монастирській школі, і за мить приймала їм з очей оту небачену реліквію, видимий знак Провидіння Господнього, що береже пані дідичку.

Так, можливо, саме про це думала моя прапрабабуня Банда, сидячи у фотелі в останній день свого життя. Може, відчуваючи близький кінець, вдивлялася в папське благословення. Хоча я думаю, що вона лежала у фотелі зі смертю, яка проростала в її тканинах, отупіла від болю. Із цієї причини її спасіння може піддати сумнівам який-небудь заздрісний скептик.

Трохи згодом молодий ксьондз став займатися якоюсь конспіративною діяльністю. Невдовзі відбулася ота прекрасна, наче з фільму, сцена, коли по ксьондза прийшли німці, а під вікном у сад стояла вже підвода, яка мала перевезти його в якесь безпечне місце, отож він кинув туди валізку, вистрибнув у вікно й упав долілиць на сіно. У ту саму хвилину солдати грюкали в парадні двері плебанії й розбігалися подвір’ям.

А за якийсь час до садиби примчав захеканий хлопець і сказав:

— Пані, німці ксьондза хотять забрати.

— Господи помилуй, його ж не схопили?

— Правду кажучи ні, бо він їм узяв і втік, але до вечора мусить десь переховатися.

— Де ксьондз?

— У лісі. Треба йому якихось харчів занести.

І хлопець побіг далі, попередити інших.

— І що, — питаюся в бабусі, — віднесла ти йому їсти?

— Так, він два чи три дні переховувався в лісі. Як же я тоді боялася! Там скрізь повно ялівцю, і кожен кущ відповідної висоти нагадує людину. Але ксьондза там не було. Не знаю, що тоді сталося, та наскільки я пригадую, він пережив війну.

— Коли я був у Лисові, то Тарапатка розповідав мені, що то він забирав ксьондза бричкою з-під вікна.

— Може, і він. Але хіба він може щось пам’ятати... він же старий.