Ляля

Розділ IX

Насправді мені важко називати Юлека якось інакше, аніж «Юлек», хоча, якби я його знав, то напевне звертався б до нього на «ви» й шанобливо вклонявся. Але він існує для мене лише як молодий чоловік з бабуниних оповідань, як уламок блискучої фотопластини із зображенням лисівського саду, як збірка анекдотів і, насамкінець, як кількасот чи й кілька тисяч сторінок перекладів французьких романів.

У принципі, я мав би згадувати про Юлека лише після Адзя, але перед Зиґмунтом, тобто моїм дідусем; крім того, є ще кілька чоловічих імен, які бабуня вимовляє з насолодою, з якою колись вимовляли назви кількох улюблених готелів у Біарріці та Марієнбаді; та поки ми про них не згадуватимемо.

Адзьо був поетом і першим бабуниним нареченим. Він здобув її ефектним наступом з літературного боку — тобто публікував у серйозних, журналах присвячені (з усією серйозністю) коханій серйозні вірші, у яких аж роїлося від майстерних метафор, візантійського блиску, забутих богів та міфічних чудовиськ. А бабуня, оточена колом подруг, з паленіючим обличчям читала в шкільних коридорах ці серйозні вірші в серйозних журналах. То діялося в часи, коли друковане слово ще мало якусь вагу, і ним було легше, ніж нині, убити, спокусити чи підбадьорити, а що Ляля Бенецька була, як то кажуть, опорою келецької культури, і друковане слово промовляло до неї із силою і в осіянні слави, то вже невдовзі її бачили то тут, то там, у товаристві низенького, непримітного студента, увінчаного зачіскою, популярність якій дуже швидко й цілковито поклав край такий собі теж малопомітний австрійський художник із тим самим ім’ям.

— Бо, бачиш, Адек був з бідної, дуже бідної родини. Батько якийсь залізничник, мати вдома гарувала, три сестри. І в них були дві кімнатки в будці обхідника, бо батько був, здається, таки обхідником, і в одній кімнатці тулилися батьки й три сестри, а в іншій — Адзьо, о Адзьо був генієм і мусив мати місце для праці, і тишу, і спокій, і всі вдома ходили навшпиньках, коли Адек писав, читав німецькі романи або перекладав. Ну, а коли поїхав до Варшавського університету, то батьки геть собі вимотували жили, і без того вже добряче вимотані, щоб його утримати; на щастя, квартирував він у товариша безкоштовно, точніше за те, що розмовляв із товаришем німецькою, бо Адек справді знав цю мову блискуче. Товариш був милий але не надто тямущий, і дивився на Адзя мов на святий образ; носив за ним книжки, готував, прибирав, доки, зрештою, із власної волі й без примусу не перетворився на його служника. Спілкувалися вони виключно мовою Гете, тому я їх не дуже розуміла, але з інтонації й тих кількох слів, які я вихопила з їхньої вишуканої розмови, де вживалися всі граматичні часи й способи, особливо ж наказовий, я здогадалася, що Адзьо поводився із тим Кшисем чи Тадзем доволі паскудно. Пізніше, коли я вже порвала з Адзем, то не раз бачила того хлопця в місті — блідий, зіщулений, він кидав на людей невпевнені, наполохані погляди. Згодом чула, що він виїхав з Варшави, але не знаю, чи то дійсно так.

«Коли я вже порвала з Адзем» — бо розрив з Адзем був неминучим. Щоправда, бабуня продовжувала читати в серйозних журналах присвячені їй вірші й навіть через шістдесят років пам’ятала кілька рядків із жалобної поеми на смерть Пілсудського — про снігову левицю, що конає під сонцем на штахетах, і про Танатоса, який ходить по дахах — але терпіти нескінченні скандали, сцени ревнощів та істерики, під час яких Адзьо кидався на підлогу й бив по ній кулаками, усе це було геть не в стилі моєї бабуні.

— Аж раптом я збиралася з ним на бал, а перед тим на спіритичний сеанс, бо тоді це було дуже модним, усі ці столики, що кружляли, медіуми, викликання, ланцюги рук і т. д. Ми сиділи з подругами рядком, довкола столу, на якому було блюдечко й кругла планшетка з алфавітом... і за рухами блюдечка або коли одна з дівчат його пересувала, уже не пригадую, як саме, на планшетці вибирали чергові літери. Звісно, що ми цікавилися іменами наших майбутніх чоловіків. Одній випав Людвик, другій — Антоній чи Пйотр, іще одній — Яшун чи, може, Маріан, а коли спитала я, блюдечко кружляло, кружляло, утворюючи речення «Не бійся, маленька, усе буде добре». Уявляєш, як вони всі з мене сміялися, що я буду старою дівою або чиєюсь утриманкою. А тоді ми пішли на бал, де Адек у літературному товаристві почав просторікувати, мовляв, натхнення натхненням, але жінка, муза — уже зайва, то тільки розрядка напруження, яке гамує вільну творчість і так далі — а всі ж знали, що він говорить це в присутності офіційної музи й коханої. Намагалися якось там його зупинити, перевести розмову на інше, аж нарешті Юлек запросив мене до танцю — бо чомусь лише до Юлека Адзьо не ревнував, власне, не знаю, чому, може, уважав його потворним — обійняв і проказав, наблизивши вуста до мого вуха: «Не бійся, маленька, усе буде добре».

А тоді все поточилося блискавично — як завжди в житті моєї бабуні; у період її пізньої слави знайомі називали її ураганом Гелена, зауважуючи, що невипадково тайфуни називають жіночими іменами.

— Я дочекалася, доки Адзьо складе всі іспити, бо серце він мав слабке й характер дещо неврастенічний, а тоді заявила йому, що з мене досить, що я можу приходити до нього час від часу, але щоб він до мене не приходив... бо, розумієш, я завжди можу піти геть, коли він почне мені ці свої коники викидати, але ж у себе я його не вижену... та й годі. Через півроку зустріла його на вулиці й упізнала тільки тоді, коли він мені вклонився. І зрозуміла, що мені все минулося.

Коли я сказала, що зустрічаюся з таким чарівним хлопцем, Юліаном Рогозинським, мама стала посеред кухні, бо саме щось там готувала й командувала служницею і, розмахуючи ополоником, мовила: «Рогозинський? Рогозинський? А це не той бовдур, що чотири роки не міг випускні іспити скласти?» Бо щоб ти знав: у келецькому ліцеї панував такий звичай, коли хлопці у випускному класі вирізали ножиком на своїх формених кашкетах дрібні клітинки й обшивали все це товстими рожевими нитками. А Юлек зробив це ще в першому класі, до того ж, ходив із тростиною й носив монокль, словом, у моєї матері були всі підстави припускати, що її донька закохалася в недоумка.

Крім чарівливості й кашкета в Юлека була ще й мамуня.

— «У вашої матінки така південна зовнішність, чорне волосся, смаглява шкіра... мабуть, пані Рогозинська гречанка або іспанка?» — часто запитували в нього. А він відказував, зсуваючи капелюха на потилицю: «Маму-у-уня? Так, гйечанка, так, ісьпанка. По бабуні Ґлаубітцер і по бабуні Брауман». Бо дошукався тих бабунь-прабабунь у генеалогічному дереві, зрештою, прізвище мамуні було Кірхнер, і геть арійської зовнішності вона не мала... але не мала й семітських рис... просто висока, струнка, вродлива жінка. Прегарне волосся. Вона дуже молодою вийшла заміж за пана Рогозинського, директора фабрики гнутих меблів, чарівного й вишуканого, з родичами такими, що ого-го, бо... Боже мій, геть не пригадую. Але прадідом чи, може, прапрадідом Юлека був Фраже, отой виробник столових приборів «фраже», як у нас називають вироби фабрики графів Платерів... І цей Фраже, який був звичайним міщанином, але забагатів, зі своїм багатством оженився з княжною Мірською, а Мірські були бідні як церковні миші, зате із титулом. І згодом Юлек водив мене до різних графів Красінських як офіційну наречену... Утім, якось ми були на Повонзках на могилі отого Фраже, і там було таке, розумієш, фото на порцеляні, так-от уяви собі, як дві краплі води Юлек, ті самі риси, той самий вираз обличчя; ми були вражені схожістю. І бач, як дивно все склалося, що він відмалку захоплювався усім французьким, умент вивчив мову й перекладав вірші ще в гімназії... щоправда, у математиці був дуб дубом, і на випускному вчителеві довелося підказувати йому формулу обчислення площі круга, але коли він складав випускні, то вже мав чимало публікацій у різних журналах, тож його якось там проштовхнули... Ця схожість із Фраже й франкофілія, ну, неймовірно...

— А пан Рогозинський?

— Що?

— Пан Рогозинський. Була мамуня, а тато до пари був?

— Ні. Я ніколи його не знала, ба, не знав його навіть Юлек, причому із тієї простої причини, що народився вже по смерті свого батька. Його тато страждав на важку форму туберкульозу нирки, і треба було її видалити. На жаль, хірург виявився чи то старим, чи неуважливим, так чи сяк, він вирізав здорову нирку, а хвору залишив, і пан Рогозинський сконав у розквіті віку після кількох тижнів агонії, не дочекавшись сина. А мамуня, втративши чоловіка, справжнє втілення усіх чеснот, вирішила ніколи більше не виходити заміж, аби вшанувати пам’ять по небіжчикові. Що не заважало їй час від часу мати якихось залицяльників — вочевидь пам’ять по чоловікові від цього не страждала, а мамуня була жінкою молодою й надзвичайно привабливою.

Ну, і тут буде розповідь про Карчівку. Зараз буде, бо бабуня нервово поправляє коц на ліжку або флокси у вазі.

— Якось вона саме приймала когось із коханців, а Юлек, якому тоді було років, може, десять, а може, дванадцять, зайшов до її спальні й побачив матір, як писав Вех[2], з інфлагрантом[3]. У тоці, він вибіг з дому у самій нічній сорочці, босоніж, посеред ночі, і побіг на Карчівку, такий пагорб за містом. Знайшли його лише вранці, змерзлого, мокрого від роси. І через це у нього були різні проблеми, він навіть ходив до психоаналітички. І коли сказав їй, що в нього є наречена, вона йому відповіла: «Наречена? Дуже добре, приведіть її сюди, побачимо, чи вона вам підходить». І привів. Я сиділа напроти неї, напружена, але потім якось розговорилися...

— Зрештою, недарма Ґутек малював тебе із «Вступом до психоаналізу» під пахвою...

— Недарма. Нарешті через годину психоаналітичка сказала: «Краще й бути не могло. Рідко трапляється така внутрішньо впорядкована особистість».

На літературних здібностях, прекрасних вустах і небувалому розумі Юлекові чесноти не закінчилися. Наприклад, він говорив уві сні. До того ж, віршами, до того ж, по одному віршику за ніч, до того ж, в алфавітному порядку. Хроніки засвідчують твори на літери Ґ та Д:

— Я йому не вірила, що то він уві сні, — каже бабуня, розсівшись зручно у фотелі зі склянкою чаю; звісно, чай, як і личить напівросіянці, бабуня п’є саме зі склянки, незрідка з вишневим або малиновим варенням на маленькому блюдечку, — та одного разу почала йому говорити: «Юлеку, повернись на лівий бік. Ну, поверни-и-ись. Добре. Знову. І знову...», аж, зрештою, він упав з ліжка й прокинувся. Трохи побився, — додає бабуня, лукаво посміхаючись, — тож, певне, не прикидався. Хоч з іншого боку, заради сміху був готовим і на більші жертви. А знаєш цю історію про святих? Знаєш. Ну, певне, що знаєш. Прийшла до батьків у гості така пані, страшна святенниця, і її залишили сам на сам з Юлеком, хай там як, але моїм офіційним нареченим. І він їй каже: «А знаєте, я нещодавно був у Римі». Пані охає, шаріється: «Ах, як чудово, що ви там бачили? Бачили папу, могили мучеників, Аппієву дорогу?» — «О, так, — відповідає Юлек, — ну, і їхні чудові пам’ятки, знаєте, костели, музеї...» — «Ну, так, ви ж людина мистецтва...» — «Ах, мистецтво мистецтвом, але глибокі релігійні переживання — це зовсім інша річ...» Пані червоніє від утіхи. «Хоча, знаєте, мушу сказати, що саме тут я вловив таку собі недоречність. Так, так, цілком можливо. Уявіть собі, що Ватикан не має грошей. Святійший отець банкрутує. Відповідний рівень літургії, папський двір, благодійна діяльність, усе це поглинає велетенські суми. Через те хтось із кардиналів запропонував ідею, яку після певних вагань запровадили в життя. Так-от, зірки кіно можуть собі тепер купити місця у вівтарях для реклами». Пані пополотніла. «Звичайно, що популярніший святий, то вищі ціни. Апостолів розпродали відразу. Валентіно тепер в образі Іоанна Богослова, Ґрета Гарбо — святої Терези, наша Пола Негрі взяла собі Марію-Магдалину, Ліліан Ґіш — святу Катерину, а Кларк Гейбл — святого Себастьяна. І, знаєте, коли отак ходити римськими храмами, і що не вівтар — то якась зірка чи зірочка, то воно все-таки заважає молитві. Навіть коли знати, що прохаємо про щось святого Тадея-Юду, а не Еррола Флінна». Усе це він виголосив із незворушним обличчям Бастера Кітона, чи то пак святого Ієроніма, втупившись безжально в очі пані, чиє серце шалено калатало, горло стискали безгучні спазми, а обличчя вкрилося плямами. Зрештою, більше вона в нас не з’являлася.

— Що ввечері по телевізору? «Трамвай бажання». Е-е-е, не дивитимусь, по радіо концерт Шопена. Пригадую, як я їздила з Юлеком трамваєм, а він гукав до мне із другого кінця вагону: «Ходи д’мені, моя душко», чи інші якісь старопольські словечка, і всі на нас витріщалися. У Хмелевської теж був такий герой, що польської навчався з Вуєкової Біблії[4], і це було дуже кумедно. Зрештою, у Лисові теж на столику лежала Вуєкова Біблія із прегарними ілюстраціями Доре, а на них янголи, пророки, патріархи...

— І що з нею сталося? — питаю, хоч і знаю відповідь.

— О, такий тоненький папір чудово підходив для самокруток. Совєти забрали.

— Колись один з Юлекових друзів розповідав мені, як вони собі добряче підпили і якось разом потрапили до нього додому. Відчинила служниця. Хлопець був напідпитку, а Юлек: «Ти навіть з нею не балакай. Вона взагалі на французькій літературі не знається».

Та ж таки служниця, уже не знаю, чи в акті помсти, та, мабуть, усе-таки від щирого серця, поскладала колись за його відсутності всю бібліотеку за кольорами й розміром: книжки у фіолетових палітурках від великих до малих, у синіх від великих до малих, у зелених і так далі. Він чи не місяць провів, упорядковуючи цей бардак.

— Зрештою, я була вже дуже офіційною нареченою. Юлек регулярно приводив мене до «Зодіаку», однієї з улюблених кав’ярень літературного середовища, де я колись дочекалася хвилини слави, а він разом зі мною, коли увійшов Гомбрович і від порогу вигукнув на всеньку залу, показуючи на мене своїм простягнутим пальцем на кінці своєї простягнутої долоні, націляючись на мене долонею і отим пальцем: «Хто, ах, хто ж ця прегарна пансіонерка?» Юлек десь із тиждень ходив гордий як не знаю хто... А іншого разу сидимо, а тут Павелек Гертц. Павелек Гертц був уродливий, як молодий Рамзес, стрункий, з великими чорними очима й чорнющим волоссям, а до того шкіру мав бліду, мов слонова кістка... неабищо. Ходив, погойдуючи стегнами й линув повз стільці по всьому «Зодіаку». Ну, і ми там сидимо, а він іде до телефону й говорить у слухавку так голосно, щоб його чули всі, буквально всі: «Ярославе» — хто ж зумів би безпомильно підробити оте бабунине «л» у слові «Ярославе»; хто може його передати на письмі! — «Приходь нині ввечері. У мене така гарна нова піжама, мусиш мене в ній побачити. Неодмінно». А наступного дня в «Літературних новинах» у розділі світської хроніки такі три рядки з якогось віршика:

І ніхто не знав, про що мова, окрім жменьки завсідників «Зодіаку» та їхніх знайомих.

— А араукарія?

— Так, авжеж, коли я кажу, куди мене Юлек водив, то треба розповісти й про це. Як дуже офіційну наречену — хоч батько й далі не погоджувався на цей шлюб, бо хотів, щоб я спершу закінчила університет — представляв мене своїм родичам, у тому числі графам Красінським. І там, перш ніж я встигла щось сказати, на самому порозі штовхнула високий геридон, до речі, який ідіот його поставив, ну, скажи, геридон на порозі? А на геридоні стояла...

— Араукарія, — я не втримався, щоб не вимовити це слово; на смак воно нагадує такі слова, як: марабу, Камасутра, енкаустика чи Тарквінія.

— Авжеж, араукарія. І, звісно, я зробила страшенний ляп, бо скинула араукарію з геридона. А до того ще й зробила гірший ляп, бо кинулася рибкою й підхопила її на льоту, замість того, щоб дозволити їй гепнутися на підлогу, поламатися дощенту й усе забруднити землею. Потому мене відрекомендували тіткам, які, усміхаючись і провадячи ненав’язливі розмови, дивилися на мене, мов на марсіянку... а ще згодом був обід, а на десерт неймовірний крем-брюле, який смакував мені так, що я дозволила собі попрохати добавки. Подумки вирішила, що араукарія однаково зробила своє, коли йдеться про крах мого реноме у світі, тож принаймні з’їм ще одну порцію. Ну, і після повторення виявилося, що мені трішечки, справді трішечки паморочиться голова, бо ж він виявився дуже міцним. Юлек увічливо попрохав мене більше не вимагати нової порції, і вечір якось добіг до кінця, немов його підганяло довгими жердинами все товариство.