Ляля

Розділ XXII

Грець із ним, з домом, дім був, який був, усі бачили, збудований на підвалинах старої стодоли, звісно, без льоху, мурований такими майстрами, що жоден, буквально жоден кут не мав дев’яноста градусів, шафи в нішах розпадалися, як будиночки з карт, і ні в чому ніхто не дотримувався будівельних норм. Інша справа, що майстер був людиною духовно багатою і, може, саме цим і пояснювалися його помилки — меланхолійною розсіяністю. Треба вам знати, що коли він спартачив один дім, то заходився коло іншого (звісно, поставивши його на меншій відстані від першого, ніж на те дозволяли приписи). Збагнув, що бабуся — культурна жінка, і приходив позичати в неї книжки.

Якось уранці приходить до неї й каже:

— Розумієте, я чогось такого життєвого, чогось життєвого шукаю. Наприклад, нещодавно читав отаке: вона була графиня, а він простий хлопець, і кохали одне одного, але ніхто їм цього не дозволяв...

І саме тоді, як він переказував життєву історію хлопця й графині, його погляд спинився на зібранні творів Шекспіра.

— Шекспір... — прочитав він і задумався, — гм... десь я таке чув.

Отож лихо з ним, із будинком, але сад! Витоки саду, як усі витоки прекрасних садів, лежали десь поблизу щасливих островів, у тих прадавніх часах, де сухі гілляки вкривалися буйним квітом, а камінь викидав живі пагони. Ще не прибрали залишки побитої черепиці, ще не засипали ям із вапном, ще чорніло згарище, на якому варили смолу, а моя бабуся, господиня кольорових скляних гір, купила доброї землі й віз перегною, найняла мужика із трактором і наказала зорати будівельний майданчик, на якому від колишнього саду залишилися тільки два волоські горіхи й черешня. І мужик заходився орати й виорав. І бабуня розпланувала круглі клумби й прямокутні квітники, посадила білий ясмин і ліловий бузок, і помаранчеву айву, і кизильник з оранжевими кульками. Світ набував форми й барв, а бабуня мурувала його підвалини, сидячи на хмарині з великим циркулем у руках.

О, з неї сміялися. Мовляв, де там, пані, на тому вапні — а вапно, слово честі, не належало до міфічних вигадок, бо коли через багато років ми в пісочниці докопували до землі, то відразу витягали маленькі білі камінці, такі крихкі, що їх можна було розім’яти в пальцях — на тій цеглі — а червоних уламків було під шаром піску чимало — коли щось виросте, то швидше кактус мені на долоні! Але бабуся нічим не переймалася і, із завзяттям, притаманним міфічному порядкуванню, воскрешала рештки лисівського саду — купи півоній і флокс, гордовиті пурпурові голівки монард, трояндові кущі, що пнулися догори альтанками.

І лише пан Мендрецький, високий худий чоловік із запалими, немов скляними очима філософа, прийшов моїй семірамідській бабусі на допомогу, висадивши рослини, які відповідали його меланхолійній вдачі — плакучі верби, гостролисти із колючими гілками, сріблясті ялини, туї та кущі ялівцю, оточені лискучим плющем. Відтоді навічно куток саду незмінно залишався в затінку — не лише в затінку велетенських лип, що росли за парканом, а ще й у більш переконливому, пронизливому затінку цвинтарних дерев і цвинтарного плюща, котрий холодив навіть у найгіршу спеку. Тому в той бік, де вочевидь блукали ще тіні померлих, ми вдавалися вкрай рідко і, правду кажучи, лише для того, аби здійснити який-небудь похмурий обряд.

Сусіда ми бачили дуже рідко, переважно коли той нахилявся, перехнябившись удвічі, над яким-небудь гостролистом чи підрізав пагін плюща або прополював тамариск. Одного разу бабуся попрохала його доглянути нас. Ми отримали по шоколадній цукерці, довгій і тонкій, заокругленій на кінцях й увігнутій посередині. Називалися вони «котячі язички». Я тоді собі подумав, що це дуже відповідна назва, бо як і котячий язик, ласощі не викликали найменшого бажання запихати їх собі до рота.

— Ось тут туалет, якщо знадобиться. А тут вітальня. Ось, це моя колекція кактусів. Я дуже люблю кактуси. Це такі квіти, які ростуть у спекотному кліматі і... і... що вам іще... цукерок? Може, іще по цукерці?

— Ні, спасибі.

— Ні, спасибі.

Я бачив, що він спантеличився. І подумав, що деякі дорослі усе-таки геть не вміють поводитися з дітьми. Навіть мені б це краще вдалося.

— А це? Що це за кімната? — поцікавився я.

Пан Мендрецький ширше розплющив очі, тоді примружив їх і лише й сказав, силкуючись говорити безтурботно:

— Це Асина кімната.

Я чув, що відтоді, як вона поїхала з матір’ю, сусід не змінив у її кімнаті анічого. Іграшки, що здавалися Асі надто нецікавими, аби забрати їх до свого нового дому, лежали в тих самих місцях, де вона їх востаннє поклала. Книжки рівними рядками, п’ять малюнків ув однакових рамцях на однаковій відстані, на ліжку — ряд мертвих ляльок, що їх витрушували — як я собі те уявив — раз на місяць, у певний день, скажімо, шістнадцятого, або щотретього четверга.

— Вона дедалі рідше приїжджає, — тільки й сказав він, зачиняючи двері. — Пилюка, — додав він вибачливо, — там багато пилюки.

Коли через годину бабуня забрала нас з-під колекції кактусів, де ми врешті порозкладали наші іграшки, ми чемно попрощалися, тобто так, як нас навчено вдома. Більше я ніколи там не бував. Сусід жив тихо, я б сказав, гідно, велично несучи посивілу голову із глибоко запалими очима, у яких усе частіше палала дивна пристрасть. Оточений загонами ляльок, книжок і кактусів, неначе китайський імператор своїм незліченним глиняним почтом, він поринав у дедалі глибшу меланхолію. А його частина саду занурювалася в ще глибшу тінь, стаючи ще більш занедбаною.

Зрештою... сад!.. Яке ж то порожнє слово на окреслення того, що простягалося перед домом мого дитинства! Скільки ж я бачив місць, які називали цим самим словом, скільки ж невмілого наслідування й половинчастих імітацій! Не кажучи вже про жалюгідні парканчики, пофарбовані в усі кольори веселки, кожна штахета іншої барви, про бордюри з автомобільних шин, прути із пластиковими пляшками, що мали відлякувати кротів. А ці рівно утрамбовані стежини, рівнесенькі клумби, симетричні живоплоти, бетонні бордюри, підмурівки, крани, труби, сітки... ні. Усе не те. Олівський сад був прекрасним живим організмом, майстерно сконструйованою довершеністю, маленьким усесвітом.

Мої перші спогади, як і перші спогади людства, сягають власне часів саду. Два великі горіхи й така сама висока черешня затінювали моє дитинство — черешня від розбуялої весни, горіхи від середини літа. А під ними — ботанічні скарби. Велетенські цеглово-руді далії, що звішували голівки над тендітними штахетками дерев’яних риштовань — риштовань, по яких пнулися вгору троянди, обважнілі від квітів — рожевих, білих і пурпурових. Листя оцтового дерева, що червоніло восени. Розчавлені в траві черешні, які принаджували хмари ос, і горіхові шкуринки, від яких пальці чорніли. І нарешті, візочок, візочок, що стояв під деревом, а з гілки звисав на дроті мініатюрний мікрофон; саме завдяки ньому батьки, які чаювали вдома, чули навіть найтихіший плач.

— Ну й голота, — розповідала не підозрюючи нічого, одна сусідка іншій, — та й по-голодранському ж та дитина... Наче, пані, таку культурні люди, автомобіль мають, наче й книжки читають, дискутують, пані, кожнісінького дня, а дитина? Як голодранець. Ані мережива, ані слинявчика, ані гарненьких повзуночків, усе як у найбідніших, абищо, казна-які повзунки, пані, сорому не мають.

Або:

— А ви, пані, чули, про того їхнього Павла? Чули? Таж він до Німеччини виїхав, пані, живе там. А кого в наш час за кордон випускають, га, ну, кого, я вас питаю? Шпигунів пускають. Ви собі гадаєте, що того, хто не шпигує, випустять? Нізащо. Викапаний Юлек. Прийшли гебісти: «Підпишеш? Не підпишеш — не виїдеш» І він виїхав. То ви собі гадаєте, що не підписав і виїхав? Нізащо. Отак воно, пані. А це дитя? Як голодранець.

А дріт чутливого мікрофону, заплутавшись між гілками горіха й пагонами витких троянд аж на висоті вікон — так, що бабуся, яка іноді поспішала в гості чи на вернісаж, зрізала троянди через кватирку — отой дріт, ідеально неупереджений, передавав кожне слово сусідок на радіоприймач у вітальні, і вся родина реготала до знемоги.

І все ж я не пригадую ані брязкалець, які б висіли над моєю немовлячою, схожою на диню, головою, ані що було всередині візочка; пригадую тільки його віддалений обрис, коли він, сліпучо-білий в літньому промінні, носив мого любого братика, мого маленького братика, якого я збирався задушити або зарізати; мого братика, який невдовзі обдарував мене любов’ю настільки глибокою й безкритичною, що назвав мене ім’ям Ака, іменем божественного вождя з острова Пасхи; мого братика, який на фото завжди стояв відразу біля мене, ледь нахилившись і притулившись до мого плеча, мого братика, який і нині називає мене братиком.

Отож я пригадую його із нескінченно далекої перспективи, що простягалася через половину величезного на той час саду. Певне, я сидів у пісочниці або в затінку ясмину, і лише на мить підвів погляд, щоб побачити сліпучу білизну візочка. А тоді спрямував очі на сонечко, що повзло по різьбленому листку деревію, або на сині пелюстки ірисів, за якими я допитливо досліджував світ, відшукуючи відповіді на всі запитання. Відповіді й запитання, що їх я безповоротно забув.

Саме там я спостерігав за паруванням слимаків, щипавками, які жили під старими стовбурами, рідкісними рослинами, жабами й сонечками.

— Я люблю папу, — мовив я колись упевнено, стоячи перед його портретом, — бо він добрий. І жаб люблю. Бо вони корисні.

Улітку я виносив у сад стіл, олівці й папір.

Щойно закінчився сніданок, і бабуся примушувала нас мити посуд, чистити зуби й поливати квіти на високих полицях: «... не ставай на стіл однією ногою, так відразу, та ще й із лійкою, роби як я, спершу табуретка, але не ця, на кривих ніжках, бо можна впасти, тоді стілець, тільки дивися, бо він складаний і з нього можна впасти, якщо стати не там, де треба, і вже тоді на стіл, і поливай уважно, щоб не перелити, бо книжки заллє...» — як я добрі чверть години морочився, зносячи по сходах стіл, стілець, коробки й олівці в незліченній кількості пластмасових відерець з-під морозива; щоразу я вигадував нові й нові комбінації, щоб тільки якомога менше ходити по сходах, у результаті планування оптимального рішення займало мені більше часу, ніж саме носіння.

Нарешті, стоячи по кісточки в соковитій траві, на якій, доки ми споживали наш двогодинний сніданок, уже встигла висхнути роса, я роззирався задоволено довкола. «Отож, я все приніс», — думав я і, наче генерал, оглядав свої кольорові війська, а тоді старанно розкладав усе, не забуваючи про священні принципи ергономії. Досить було однієї помилки, і вже можна було отримати догану, щойно бабуня з’являлася в саду.

— Діти, — казала вона, — принесіть мені, будь ласка, шезлонг... а це що, чому в тебе олівці ліворуч, а праворуч книжка, ти ж береш олівці правою рукою, а книжку читаєш тоді, коли не малюєш; вона тобі лише заважає, ти кладеш на неї лікоть і викривлюєш хребет...

Тоді вона сідала під горіхом, у напівзатінку, уся у світлих веснянках сонячних плямок, і відкривала шелесткі сторінки літературних журналів або книжки, чиї сторінки шурхотіли тихіше. Якщо не рахувати дзижчання комах і співу птахів, які в бабусиному саду, здавалося, переживали нескінчений шлюбний період, тут панувала цілковита тиша. У пообіддя траплялося, що з боку лісу, з-за живоплоту, з-за оцтових дерев і трояндових кущів долинали вигуки якихось олівських підлітків, що грали у футбола; вони вживали іншої мови, ніж ми, і мені завжди здавалося, що ці діти належать до іншого світу, безпечно відокремленого від нас темним листям лип і кленів.

Бабуся вважала, що ми не повинні погано про них висловлюватися.

— Звичайно, — казала вона, піднімаючи очі з-над книжки, — таку поведінку слід назвати щонайменше невідповідною; та я переконана, що це не їхня провина.

— Їх не навчили?

— Не навчили. Краще показати їм відповідний шлях, а не засуджувати. Зрештою, вони користуються своєю мовою з певною майстерністю, ти так не вважаєш? Адже, маючи у своєму розпорядженні не так багато слів, вони переказують одне одному доволі складні речі. Я б не хотіла, щоб ти набрався їхніх слів, та час від часу придивись, як вони оперують кількома лексемами, щоб висловити цілу гаму почуттів.

І поверталася до книжки.

Надвечір’я надходило з боку живоплоту; трава повільно темнішала й набувала млосного запаху, а всі тіні мандрували нею до заходу, напружуючись і розтягуючись аж до втрати форми.

— Глянь, бабусю, — казав я тоді, — я нині намалював дві частини. «Бичування» і «Коронування терновим вінком».

— Доволі жорстоко. Забагато ти надивився німецьких середньовічних майстрів.

— О, вони не всі такі. От, наприклад, Лохнер. Або Вітц. Німці теж мають особливі способи вираження почуттів.

Мені виповнилося тоді сім чи, може, дев’ять років. Завеликим я був тоді розумником.

Траплялося, що я біг по другий шезлонг, і ми сиділи під каштаном у плямах зникаючого світла, розмовляючи про такі різні речі на світі. Бабуся забувала приготувати обід або ж просто казала з непідробною щирістю:

— Ненавиджу готувати. Мені завжди здавалося, що я повинна мати дружину. Не існує роботи, нуднішої за куховарство.

І вже за мить.

— А я розповідала тобі, як Юлек готував лукуллів суп?

Те, що збереглося від колишнього саду в моїй пам’яті, нагадує рештки поламаних листків, що їх я знаходив часом між сторінок старих номерів «Пшекрою» чи «Антени»: червоні, жовті й іржаві крихти, надто жалюгідні, щоб сприймати їх як масу для великого букета; нечіткі фрагменти картин і уривки фраз. А я ж бо чудово знаю, що саме тоді, під цеглово-червоними даліями мого дитинства, у сховках дерев’яних шкатулок із ґудзиками, у задушливих водоспадах квітнучого ясмину я спізнав первісну істину життя, яку потому марно шукатиму.

Буває інколи, що мені під пальці, повіки чи у вуха потрапляє котрийсь зі справжніх уламків — фраза, у якій чути відлуння колишнього звичаю; вицвілий клапоть брокату, віддертий від риз, що стікають золотом, клапоть, що пережив своїх жерців, свої святині, своє божество; великі настінні картини, що демонструють дам і кавалерів минулих часів, ці напівстерті, ревниві картини, які існують хіба що в розсіяній між гіллям блакиті, гучному дзижчанні джмеля над квіткою жимолості, у декадентській стеблині конвалії.

Із часом сад змарнів. Відвідуючи бабусю після уроків, я бачив його збіднілим на якесь дерево, зарослі кущів, хоч би гілку, і тоді піднімався сходами, тупаючи голосніше, ніж зазвичай, і надто настирливо тиснув на дзвоника. Бо ж знав, що із заміною кожної плитки тротуару, із кожним зрубаним деревом, із неминучою смертю будь-якого куща троянд чи півоній, пригніченого зухвалими бур’янами, пов’язане зникнення первісного кодексу, стирання прадавніх формул і поем, вицвітання давно вже вицвілих фресок.

І нарешті, коли якогось осіннього надвечір’я я прогулювався садом, багато скромнішим і меншим, аніж сад мого дитинства, коли я озирав поламані перголи, звідки звисали жалюгідні пагони здичавілих троянд, коли я придивлявся до зарослих дупел, згадуючи веселих синичок, для яких взимку на гілки чіпляли нахромлені на дротини шматочки сала, коли човгав підошвами серед прілого листя горіха, що ховало потемнілу осінню траву, я збагнув у величезному — ні, ні, не осіянні — у великому затьмаренні, що існування раю зовсім не очевидне саме по собі. Що природній стан саду — це дикі хащі й руїни, що будь-яка краса є, зрештою, результатом боротьби — з Богом, бур’янами чи з адміністратором, якому забажалося зрубати жимолость, що пнеться громовідводом, наче колоною Берніні.

І таким чином я, той-таки я, котрий часто тамував прихований докір, що бабуся, колись така сильна й відважна, не здолала захистити тендітність цього світу, не зберегла для мене поем, які стільки разів читала мені в дитинстві, не врятувала білих ясминових воріт чи флоксів, не сплела з мотузок батога, щоб відшмагати ідеї бетонних бордюрів і виполювання кропиви, осель метеликів, так, той-таки я збагнув вразливість усього прекрасного. Якби я — доки бабуся не поринула остаточно у фотель — подорослішав настільки, щоб самому захищати піроканти, вейгели, монарди і фізаліс, чи то пак турецький перець, тоді призначення саду не здійснилося б так, як воно сповнювалося тепер.

Я стояв під черешнею і довго плакав.

Адже боги катують смертних, відкриваючи їм правду лише тоді, коли мають певність, що вони її не збагнуть.