Ляля

Розділ XXI

А повернувшись, бабуся розлучилася з Юлеком.

— Ми чекали на розгляд справи й сиділи в такій великій віконній ніші у коридорі суду; Юлек розповідав щось кумедне, і ми почали страшенно сміятися. Саме проходив суддя й сказав: «Ну, у цьому випадку я бачу цілковитий і безнадійний розпад подружжя». Проте розлучення дав.

А якщо було розлучення, мусив бути і шлюб, точніше, два шлюби.

— Ти ж знаєш, яким був Юлек. Забажав собі, щоб ми з дідусем були його свідками, а він із дружиною — нашими.

— То він собі теж знайшов дружину?

— Звісно. «На зло бабусі відморожу собі вуха». Вона пережила велику трагедію, бо бандити вбили її чоловіка, і вона залишилася сама із сином, а Юлек теж був нещасним, отож, вони якось зблизилися. Ну, і цей подвійний шлюб. Дідусь заперечував, вона, певне, теж, а я вважала це дурістю... проте йому це справило таку радість... Чиновник з відділу реєстрацій цивільного стану не міг надивуватися на такі комбінації.

— А весільна подорож?

— Весільна подорож! Теж іще! Ти забуваєш, що твій дідусь був лісничим. А в лісничих були такі зарплати, що в статистичних щорічниках у рубриці «Середня заробітна платня» стояла зірочка «не стосується лісничих», щоб не знижували. Ми поїхали до якоїсь хати лісничого. Уранці з’явився Юлек і каже: «Привіт. Я прийшов перевірити, як ваші справи».

— Як же він тебе кохав!

— Нічого не вдієш... ну, та згодом вони дуже із Зиґмунтом здружилися.

— Спробували б вони цього не зробити.

— Де там. А за дітьми Юлек просто шаленів. Ставився до них майже як до власних. Аню називав «Валторною», а Павелка «Фаготом». І ще ці присвяти в перекладених ним книжках... наприклад, подай-но мені оту з полиці: «Невідомий шедевр». О, глянь: «Авторам двох відомих шедеврів, Лялі та Зиґмусеві — Юлек». Зрештою, усі присвяти в нього такі.

Після весілля дідусь із бабусею облаштувалися в Седльце, тобто там, де Карпінські мешкали з 1918 року, коли втекли з Білої Церкви. Дідусь працював у Державному управлінні лісами, а бабуся або важко хворіла, або народжувала одне з двох дітей. Таким чином сталінізм оминув її здалеку — і дуже добре, бо за її схильності щиро висловлювати свої думки вона б напевне недовго залишалася по цей бік Уралу. Що стосується дідуся, то, як я вже згадував, він був природженим конспіратором, тому по війні ніхто й гадки не мав, що він виконував завдання Кедиву (якби це вийшло на яв, йому, певне, довелося би поїхати на таку саму екскурсію); щоправда, він зізнався, що був в АК, та це йому минулося. Трохи стало в пригоді те, що перша дружина воювала в Народній Армії, та й сам дідусь раніше був переконаним комуністом, до партії його прийняли ще до революції. Щоправда, йому було тоді вісім чи дев’ять років, і його змусили пообіцяти, що він нікому цього не розповість, бо малий Зиґмусь стежив за старшими сестрами, і саме таким чином потрапив на таємні збори, але ж усе сталося за його згоди.

Зрештою, певним чином дідусь, як і його сестри, довго уважав себе справжнім комуністом, що означало приблизно те, що на першому місці він завжди ставив суспільне благо. І винюхував усілякі змови й шахрайства, а це нікому не подобалося, ой, нікому. Через цю свою кришталеву чесність він постійно отримував догани, коли оприлюднював інформацію про якісь підозрілі полювання, якісь нелегальні вирубки, продаж деревини наліво й таємні прибутки. Тоді його, як правило, переводили до інших відділів, а якщо дідусь натрапив нащось справді вагоме, його переводили до іншого міста.

У Седльце дідусь сумлінно планував заліснення, винищував шкідників і провадив свою винахідницьку діяльність. Зокрема працював над сівалкою для дуже дрібного насіння, а що за повоєнних злиднів весь час бракувало матеріалів для моделей, то спеціальна ринва, крізь яку вилітало насіння, була майстерно вирізана із черствої французької булки. Сіялка вдалася на славу, а позаяк це була сіялка для дуже дрібного насіння, то й не дивно, що тоді ж таки на світ з’явилася моя мама, а за рік її брат, Павел. Обоє з величезними проблемами — мама бунтувала протягом всієї вагітності (лікар заявив, що не існує відомої науці патології, якої б вона не продемонструвала), аж нарешті швидко народилася, здорова й повненька. У свою чергу дядько був спокійним і тихим усі дев’ять місяців, зате пологи були такими важкими, що бабуся опинилася в стані клінічної смерті. Лікарі підозрювали, що дитину не вдасться врятувати й виймали її кліщами (у результаті бабуся вважала, що не надто обережно), ще й дивувалися, що дитя живе. Тим часом Ляля Карпінська пройшла крізь тунель і походжала райським садом, збираючи величезні маки й розмовляючи з осяйним янголом. «Але я мушу повернутися на землю, бо там залишилася Аня, моя донечка, і ніхто нею тепер не займається...» І повернулася. Коли її приводили до тями, шепотіла: «Не будіть мене, не будіть, тут так гарно, такі гарні квіти». А лікар на те: «Що ви мелете — (упс... я й за сто злотих такого б не написав) — про які ще квіти, син у вас народився, живий».

— Я? — каже мама. — Звісно, що я ненавиділа свого брата. Як будь-яка старша дитина. Одного разу мама увійшла до кімнати й застукала мене з виделкою в руках. Я хотіла виколупати йому оченята.

Тут, безвідносно, підходить це до решти чи ні, врізається розповідь про доктора З., неймовірно — як завжди підкреслює бабуся — вродливого гінеколога: смаглявого, чорноокого південця з копицею сивого — хоч йому щойно виповнилося тридцять — волосся. Під час повстання, у схроні в якійсь варшавській кам’яниці, він приймав пологи у своєї дружини. Кесарів розтин. Дезінфікував коньяком, а різав кишеньковим ножиком. Дружина й донька вижили, але він посивів, точнісінько як дідусь Брокль перед царським екзекуційним загоном.

Мені невідомо, скількох людей убив дідусь Карпінський — під час повстання, раніше, у партизанах, а може, і пізніше, під час визволення табору? — дідусь Денель з палуби свого корабля збив чотири літаки, за це отримав орден «Virtuti Militari». Явно мав на сумлінні — ну, скількох же? Вісьмох, дванадцятьох людей? Один з літаків поцілив у бомбу так, що вибухнув у повітрі; інший упав на поблизьку луку. У перерві між обстрілами поляки пішли на розвідку; обшукали обгорілий корпус — пілот загинув, як і решта екіпажу, але під одним із сидінь лежала непочата пляшка коньяку і шоколад. «Коньяк ми забрали собі, шоколад віддали морякам». Чи застрелили вони когось, дивлячись просто в очі, чи перерізали горлянку, чи лише посилали кулі далеким фігуркам?

Бабуня саме читала якийсь літературний журнал — це було через кілька місяців після других пологів — коли почула з дитячої кімнати пронизливий, сповнений непідробного жаху, крик. Кричав мій дідусь, узагалі справжній герой, який багато чого зазнав, отож, справа була явно серйозна. Перелякана бабуся побігла до манежу, а там моя мама (насправді їй було не більше, ніж півтора року) розмазує собі по голові гівенце, на що дідусь дивиться, мов на дантейську сцену, і кричить, кричить.

— Злидні були страшенні, — розповідає бабуся, точніше, розповідала раніше, коли ще щось пам’ятала, — отож дідусь брав страшенно багато різних замовлень, гарував як віл. Пригадую, одного разу я побачила на вулиці когось, убраного точнісінько як Зиґмусь, але якогось такого змарнілого, зіщуленого, що ледве тюпав. Дивлюся — аж це Зиґмусь. «Бігом, — кажу, — марш додому, найближчими днями жодних замовлень, бо ти ноги простягнеш». Проте він однаково без кінця їздив своїм мотоциклом то туди, то сюди, заліснював, робив винаходи, отримував добові, але коштів і далі бракувало. Якось забракло грошей, щоб твоїй мамі, якій було тоді чотири роки, купити маленькі червоні чобітки (правда ж, неймовірна сила бабусиної оповіді? Це вона досі живе тими хвилинами, що трапилися півстоліття тому, коли бабуня виходила із крамниці з вивіскою «Швець», «Черевики» чи, може, «Взуття» засмученою, бо не купила червоних чобітків, а самі ж червоні чобітки, маленькі червоні чобітки для чотирирічної дівчинки стояли на вітрині, навіть не підозрюючи, що колись перетворяться на порохно, як чоботи Карла Великого чи сандалії Олександра, а про них і далі читатимуть книжку, видану тисячею чи й двома тисячами примірників...) І тоді дідусь покинув курити. Сів за столом, підрахував, скільки щомісяця витрачає на сигарети, сказав: «Не може бути, щоб я не зміг купити донечці черевики», викурив останню, заховав пачку до шухляди (щоб спокушала, щоб була під рукою) і більше не закурив до кінця життя. А Аля, перша дружина, так на нього нарікала, мовляв, лише «карти й піанола, карти й піанола»... і не хотіла мати від нього дітей, бо вважала його вічним хлопчиськом, який ніколи не доросте до такої відповідальності. Ха.

— Бабуня дідуся страшенно пригнічувала, правда, мамо? — радше стверджую, ніж запитую я.

— Ні, що ти, — заперечує мама.

— Яке там «що ти»? Бабуня керувала цілим домом, розпоряджалася, чим тільки могла, влаштовувала скандали через розбиту склянку чи переварену картоплю, а коли він нарешті сідав до шахів з нашим татом або з тим паном...

— «Кохасем»?

— Саме так, із «кохасем». Уже те, як вона його називала, свідчить, що не дуже любила, що він приходив грати в шахи... отож, коли дідусь сідав до шахівниці, то відразу лунало: «Зиґму-у-усь», і бабуня кликала його, щоб він забив якогось гвіздка, помив посуд чи зробив ще щось необхідне. Я це чудово пам’ятаю.

— Ну, та-а-ак, але ж дідусь мав багато вільного часу, різні хобі...

— Багато вільного часу! Ти говориш як бабуся. І що ж, наприклад, він робив у цей вільний час?

— Фотографував, полював... бабуня в те не втручалася.

— Фотографував він, бо цього вимагала його робота, пильщиків, різних совок та інших шкідників, а коли зробив знімок бабусі, то вона лаялася, що в неї завелика... ну, — я роблю промовистий жест, — що він не вловив її неземної вроди в повній красі.

— А полювання?

— Та скільки там того було? Раз на місяць, зрештою, він дуже швидко те покинув, щойно застрелив сарну.

— Ні, — уточнює мама, — коли застрелив сарну й побачив, як в неї течуть сльози, то припинив стріляти сарн. Але на кабанів ще трохи полював. Інша справа, що рідко, і щоразу бабуня погоджувалася на це зі скрипом. Як на шахи з «кохасем».

— А пам’ятаєш, як він засинав перед телевізором, а бабуся гукала: «Зиґмусь, іди спати, Зиґмусь!»

— Звичайно. А тато бурмотів: «Я ж не сплю, я метляю ногою»; виробив таку звичку, коли дрімаючи, ворушив ногою, щоб ніхто не здогадався.

— Якби бабуся не була деспотичною, то не виробив би. Та слід сказати, що коли обоє слухали шопенівські конкурси й сперечалися, хто грає краще, а хто гірше... — тут я на мить замовкаю, — ах, тоді вони були просто надзвичайні.

— Ну, знаєш, дідусь гарно грав. Дуже гарно. Пам’ятаю з дитинства. Перестав після менінгіту, насилу з цього видряпався.

— Це тоді, коли він заразився від зубрів?

— Ну, не від самих зубрів, а через кліща. Так. Це була дуже важка форма менінгіту, він ледве вижив. Побачивши його в лікарні, бабуня мало не знепритомніла. Лікар про всяк випадок попередив її, перш ніж вона увійшла до палати, що вона там побачить живого небіжчика; і ще сказав, що дуже багато важить від її реакції. Але вона вміла в таких ситуаціях грати, зрештою, в інших теж, і відразу сказала: «Ти міг би й краще виглядати, та байдуже. Головне, що лікар сказав, що криза минула і тепер усе буде добре». Згодом тато зізнався, що він дуже пильно стежив за її обличчям, силкувався щось прочитати в погляді. І не прочитав. А на сусідньому ліжку лежав селянин, теж з менінгітом, але звичайним, після якоїсь бійки на сокирах; спитав у медсестри, що з ним таке, почув відповідь, жахнувся, прошепотів: «На сяке вмирают», і за два дні його не стало. Дідусь видряпався, але протягом року не міг навіть голки втримати між двох пальців, а про гру на фортепіано я взагалі мовчу. І більше нічого не винайшов. Ну, може, я перебільшую. Він зберіг таку здатність вигадувати різні мудровані речі... от, приміром, цей стіл, — мама показує на кухонний стіл.

— Що — «цей стіл»?

— Ну... він же складаний. Його дідусь зробив.

— Як це складаний? Я двадцять два роки за ним сиджу... як це?

— Ну, прийми склянки й тарілки. А тепер підніми.

— Ненастанний подив — це радість мудреців. На цвяшках?

По кількох роках праці в Седльце дідусь викрив у лісництві якесь крутійство з полюваннями, і його перевели до Білостоку, де бабуня — щасливо перечекавши з дітьми найжахливіший сталінізм — почала працювати водночас у відділі культури й на радіо. Чого вона там тільки не робила... писала рецензії на концерти, організовувала ялинки (за нагоди підтримуючи напівголодних художників, яким вона замовляла виготовлення ялинкових іграшок та прикрас), нарешті, їздила навколишніми селами й збирала фольклор. А було його достобіса, бо села були литовські, білоруські, українські, польські, старовірські, шляхетські і ще якісь. В українських співали, прегарно співали, на кілька голосів, бо досить було зустрітися чотирьом жінкам по дорозі — і вже співали на чотири голоси. А як собі підпили, то перезиралися й змінювали репертуар на пісні бандерівців, щоб полячкам на зло зробити. У шляхетських селах на полі працювали в рукавичках, та попри це ходили брудні і — як завжди повторювала бабуся — кип’ятили молоко в чайниках.

— Цього килимка, — каже бабуся, — я отримала, зробивши репортаж про таке собі село, назви вже не пригадую. Там жили страшенно бідно, а коли я про них написала, що вони плетуть такі гарні килимки, то посипалися замовлення. То вони приїхали до міста й привезли мені подарунок.

— Мамо, а вони нам потрібні, оті солом’яні килимки? — запитав я під час якогось чергового генерального прибирання; прибираємо, бо мама народилася в понеділок о сьомій ранку, а я у Свято праці (моя професорка, почувши це, вигукнула: «Я б ноги стиснула, зуби зціпила, але дочекалася б Третього травня!») От решта членів родини — то інша справа; вони не народилися для праці, тому все завжди виглядає однаково. Ми фарбуємо стіни в передпокої, а батько грає на комп’ютері, і лише й чуємо: «Ага-а-а! Я переміг персів!» або «Я знайшов залізо!» Порядкуємо шафи в Оліві, а бабуся: «Не розумію, що вам у цих шафах не подобається». — «Мамо, твій одяг, який ти роками не носиш, займає більше місця, ніж вбрання нашої родини із чотирьох осіб». — «Теж іще!»

— То як?

— Ти щось казав?

— Так, я спитав, чи залишати нам ці килимки над диванами?

— Перш за все нам не хочеться їх чіпати.

— Я колись ото замислився... — сідаю на дивані, — ... чому бабуня так любила всі ці селянські речі?

Мама, пристаючи на пропозицію відпочинку, сідає поруч.

— Узагалі бабусин стиль вимагає окремого дослідження.

— Мені записувати?

— Можна. У бабусі завжди панував страхітливий безлад і стояла купа дурничок. І в Седльце, і в Білостоці, і в Оліві. Бо так було в Лисові, а колись і в Києві.

— Щось у тому є. Пригадуєш, що сказав колись Войтек про нашу квартиру? Що якогось ранку ми прокинемося на сходах, бо речі нас витіснять. Зрештою, у Варшаві в мене те саме. Радек стверджує, що моя колекція раритетів стає експансивною. А Віктор нарікає, що замість зрідка купити собі в антиквара щось цінне й відремонтувати як слід, я волію зносити додому всі ці уламки, рештки й мотлох. Я можу їм сказати, що все так тому, бо так було на Морені, в Оліві, у Білостоці, у Седльце, у Кельце, у Лисові, у Моравиці й у Києві. Як у біблійному переліку патріархів.

І справді. Квартира в Оліві нагадує острів, скупаний у водах розмаїтих морів, кожне з яких роками викидало на берег різні мушлі, морські зірки й водорості. З одного боку дрейфували залишки колишньої розкоші — бронзовий канделябр, величезне дзеркало, кілька фотографій; з іншого — келецькі меблі тридцятих років, міщанська солідність, добротний буфет, піаніно й годинник; із третього — картини Карпінських, жалюгідні рештки колись цілком пристойної колекції; із четвертого — хлопоманія, причому з одного боку успадкована по Банді Броклевій, яка прикрашала інтер’єри садиби павуками із соломи й паперу, і особиста, яка примушувала бабусю брататися із селянами, записувати білоруський фольклор і віддати Лисівську садибу під школу. А все це бовтається в «тимчасовому дефіциті», через що доводилося щоразу вигадувати нові застосування для старих речей, фарбувати туалетного столика олійною фарбою, перетворюючи його на письмовий стіл, буфет перетворювати на кухонні шафки, а дитячу кімнату перегороджувати фанерною меблевою стінкою.

— Бо найгірше — це щось мати, а потім утратити. Пригадую, як пані... пані, ну, не пам’ятаю прізвища, розповідала, що до першої світової була важливою персоною. «Я, — казала вона, — не із простих, я з тих кривуватих, у мене була квартира в наріжній кам’яниці, шість вікон з одного боку, шість з іншого, у всіх вікнах фіранки!»

Так каже бабуся. А тоді, замислено обриваючи напівзів’ялі пеларгонії й укладаючи їх в срібно-рожевому букеті, додає:

— Дідусь Брокль банкрутував двічі. Мені пропали два будинки, стільки речей, картин, книжок. І тому щойно я отримувала гроші, як відразу їх витрачала. А твій дідусь ні, дідусь був людиною практичною. Колись, іще в Білостоці, я прибігла з базару, розповідаючи, що там такі гарні селянські килими. І кажу йому, мовляв, гарні, вовняні, а дідусь — ні й квит, стільки коштує, ні й годі, казна-що, килим, на такому й не сядеш, і не з’їси. Ні й ні. То я пішла й за ті самісінькі гроші купила собі капелюшок. А на таке мені дідусь ніколи не скупився, слід сказати. Повернулася й кажу, що то за ті самі гроші. «А тобі подобається?» — спитав він. — «Ні», — відповідаю. — «І мені теж ні». І я закинула капелюшок до шафи. Більше жодного разу його не надягла. Іншим разом хотіла купити штори, бо в нас були жахливі фіранки. І знову ні, уперся. І тієї ночі відбувся обмін грошей, і ми втратили всі заощадження. А я набагато більше раділа, що вийшло на моє, аніж переймалася тими заощадженнями, бо скільки там того було, сміх та й годі. І відтоді Зиґмунт не заперечував, коли я купувала щось додому.

А я знаю, що ця історійка — то лише додаток до «найгірше — це щось мати, а тоді втратити». І думаю про Лисів, про Юлека, про дідуся, про речі й місця. Удаю, що читаю якийсь журнал, неуважливо гортаю сторінки й підраховую, що втратив сам, що можу втратити, що втрачу.

— Мені здається, — каже на те бабуся, — що черешень цьогоріч буде менше.

І завіса із чорного оксамиту поволі закриває те, що було. Залишаються черешні, дельфінії, чай.

— Ніколи не міг збагнути, — кажу мамі, посьорбуючи чай (ми вирішили продовжити перепочинок і, сидячи серед пилюки, трохи погомоніти), — що бабуня при всьому своєму вишуканому смакові здолала притягти додому стільки потворних речей.

— О-о-о, так. Бо, дивись, з одного боку вона купувала таке гарне скло, а з іншого обожнювала фаянс.

— А червоні каструлі на кухні?

— А ванна з помаранчевими пластиковими контейнерами?

— Ну, там було ще краще, — пригадую, — помаранчеві й бірюзові кольори.

— Так, та-а-ак. Але в бабусі це пояснювалося відсутністю посагу. У неї був такий комплекс, бо ж коли вона виходила за Юлека, тривала війна, і про віно можна було хіба що помріяти. Тому вона все життя громадила неймовірні кількості тарілок, блюдечок, каструль, рушників, постелі. Уяви, коли я виходила заміж за твого батька, мені взагалі нічого не довелося купувати! Я просто повиймала із шаф зайві речі. А бабуня швидко поповнила їх відсутність.

— Але звідки цей фаянс?

— У крамницях мало чого можна було купити. Це, по-перше. А по-друге, трохи із бунтарського принципу. Вона ненавиділа орнаменти, сецесію, гаптування й мереживо, бо всім цим Лисів був захаращений.

— Отже, з одного боку продовження, якщо йдеться про накопичення й нагромадження, а з іншого боку нехіть до взорів?

— Взірців. Так. Бо ж оті солом’яні прикраси над диванами є прямими нащадками килимів і килимків над ліжками в Кельце і Лисові.

— А скло?

— Скло у свою чергу взялося з колекціонерської пристрасті дідуся Брокля. А що бабуся не могла собі ніколи дозволити збирати картини чи севрську порцеляну, то вона збирала мистецькі альбоми та скло.

Ми замовкаємо. І якусь мить сидимо в кімнаті, роздивляючись чергові гори кольорових ваз, мисок і келихів, які закривають — разом із книжками — мало не всі стіни квартири. Дивимося так, неначе бачимо їх уперше. Прозорий кухоль з медовою ніжкою й довгим вушком; пурпурову пляшку, сапфірового кольору карафки, єгипетське скло, крихке як морська піна, бірюзове або брунатне; рубінові й кобальтові плями, ритми зеленого й жовтого кольорів.

— Мені завжди подобалася ота урна, — кажу, кивнувши на фіолетовий кухоль із кришкою.

— А мені ота зелена, наче вкрита памороззю. Пам’ятаєш, як ти розбив вазу з венеційського скла?

— З розповідей. Казали, наче бірюзову й ненавмисне.

— Умгу. Ти страшенно плакав. Так, що навіть бабуся на тебе не розсердилася, навпаки, утішала.

— Бо це була перша гарна річ, яку я знищив.

І, забувши про солом’яні прикраси й фаянс, про питання смаку й спадку, дивимося в калейдоскоп, наче діти, наче діти.

Та досить цієї гри в бісер. Повернімося до великої розповіді.

— У Білостоці ще був славетний магістр Леон Ганек. Магістр Леон Ганек був диригентом і щотижня на всіх тумбах оголошень видніли афіші філармонії з великими літерами «Ганек», а поруч дещо меншими було написано «магістр Леон», а далі петитом прізвища виконавців і композиторів. Мало того, що мегаломан, то ще й безталання. Пригадую, колись треба було заспівати для радіовистави якусь французьку народну пісню. Минуло чимало часу, відколи в дитинстві я втратила голос після уроку в пані Кламжинської, примадонни царської опери, і співала цілком пристойно. Мене попросили, бо я знала французьку. Щоправда, я трішки застудилася, та все ж погодилася. На моє лихо магістр Ганек наполіг, що акомпануватиме мені на фортепіано. І було як із тією піснею «Як пішов король на війну» у виконанні Вандзі Мехівни: чи не сто разів починали, а він не міг підібрати тональність. Нарешті прийшов якийсь перший-ліпший піаніст із філармонії, раз-два підібрав і пісню записали. Але я так собі зірвала горло, що відтоді в радіоспектаклях озвучувала самих старих п’яниць, які гуркотіли на кухні каструлями.

Бабуся вже не пригадує іншої історії про акомпанемент, та, на щастя, я можу її виручити (радше вивустувати і вигортанити, хоча й виручити, бо бабуся завжди жваво жестикулює). У Білостоку якось проїздом була славетна піаністка, зірка одного з перших шопенівських конкурсів, а що була вона зіркою ввічливою, то погодилася зіграти в п’ятницю ввечері у філармонії. Але у п’ятничний вечір у програмі вже стояв концерт вальсів Штрауса.

— Мені дуже шкода, — звернулася бабуся до керівника програми, — але ці вальси треба перенести. Такої нагоди більше не трапиться.

— А вони б не могли їй акомпанувати?

— Ні, бо вона виконуватиме сольні твори, а не концерт.

— Нічого страшного, могли би їй акомпанувати якраз тими штраусовими вальсами...

Шукаю в пам’яті чогось, що з’єднувало б цю розповідь з іншими, і не знаходжу жодних вишуканих лігатур, тож треба скраєчку, музичною темою. Так мало зосталося мені в пам’яті, лише, як підкреслена оркестровкою фраза, оця вічна бабунина фраза:

— Запам’ятайте раз і назавжди: не існує найславетніших літературних творів, найпрекрасніших скульптур ані найкращих картин. Але найбільш досконалий музичний твір — це скрипковий концерт Бетховена. Та-а-а да да та-а-а-ада ті... ті...

Але ж ні, є, є! «Болеро». Приїхав якийсь відомий диригент (якось їм по дорозі було на ці північно-східні рубежі, певне, на гастролі за східним кордоном), мав диригувати якраз «Болеро», і погодився його записати. Виконали, записали, диригент поїхав. Прослуховують запис, а там усе однаково, без жодної ескалації напруги, без жодних карколомних спіралей. А технік, пан Ясьо, на те: «Е-е-е, бо вони спершу грали так тихо, тихесенько, що їх узагалі не було чутно, то я зробив гучніше, а тоді навпаки, як ревнули, то я стишив...»

А відразу після «Болеро» в пам’яті зринає Лукомська.

— Сидимо колись після концерту в ресторані, гомонимо, я їй кажу: «Не знаю, чи ви мене пам’ятаєте, але колись ви у мене нявчали...» Конфуз! Славетна співачка, а я з цим нявчанням... Лукомська посміхається: «Авжеж, нявчала, нявчала...» Це сталося так: коли вона ще не була такою відомою, я запросила її додому на чай, теж після якогось концерту. Стоїмо під дверима й виявляється, що в мене немає ключів. Пізній вечір, діти вже спали, Зиґмусь поїхав у якесь відрядження. Кінець. Але я кажу: «Розумієте, якби Павелек прокинувся, то відчинив би нам. Але він не прокинеться, хіба що кіт нявчить під дверима. Може б ми понявчали?» І Лукомська, як і пристало на неї, голос знаменитий, нявчала, мов на концерті. Чуємо за дверима: «Мамо, встань, кіт чекає». — «Не можу, синку, — кажу, — відчини двері». Устав, відчинив, навіть не помітив, що то не кіт, а його мати з якоюсь жінкою, і пішов собі далі спати. Я можу до кінця життя розповідати, що колись співала дуетом з Лукомською.

Павелек зі своїми великими очима й променистою усмішкою, міг справляти враження слухняної й доброї дитини, але добрим і слухняним не був. Побачивши його янгольську подобу на вулиці, жінки вищали від захвату, або ж казали: «Який гарний хлопчик, які оченята, яке волоссячко. А ця дівчинка... — і вмовкали, дивлячись на мою майбутню матір, — а ця дівчинка теж ваша? Гарненька». Або: «Не міг оченята й кучерики сестричці віддати?» Або й таке: «Яка чудова дівчинка», на що той відповідав: «Ніяка я не дівчинка, мене звати Павел». Обох їх навчали не боятися різних дурниць, які вигадують дорослі, щоб страхати дітей: то Баба-Яга з’їсть, то Чорний циган забере. Тож почувши від якоїсь пані: «Не бешкетуйте, бо вас мачуха забере», Павел пирхнув: «Мачух не буває».

Може, він і виглядав як янгол, але на думку йому спадали найхимерніші ідеї. У шість років зав’язав собі очі шарфом, узяв до рук пластмасового вітрячка і, неначе привид із водійських кошмарів, перетинав наосліп головне перехрестя в Білостоці (щоправда, то було головне перехрестя в Білостоці п’ятдесят років тому, а не головне перехрестя Нью-Йорка через п’ятдесят років, проте однаково поліцейський, котрий привів його додому, уважав Павела цілковитим йолопом); у десять років він ходив по карнизах будинків, а у дванадцять заховався в підвальчику, звідки видно було тротуар, і стріляв з рогатки по огрядних сідницях і стегнах жінок, що йшли вулицею. Коли виявилося, що він музично обдарований, його віддали на уроки фортепіано, але він волів вештатися містом і бавитися із собаками. «Люба пані, — сказала бабусі вчителька, — у мене таких здібних і ледачих хоч гать гати. А здібний і працьовитий лише один. — (Максим’юком його звали). — Дайте синові спокій, хай займається чимсь іншим».

Але в природі існує рівновага — моя мама вчилася добре, ходила в білих блузках і темно-синіх спідничках, а коли їй потрібні були гроші (на купівлю фарб або книжок), вона підробляла собі тим, що ліпила із глини брошки й низала намиста. Є діти Марії й діти Марфи.

Часом — і тут ми наближаємося до кінця оповіді про Білосток — обоє ходили до сусідів, які тримали в слоїку гриб. Гриб був якоюсь панацеєю, розростався собі поволеньки новими шарами й виглядав наче купка склеєних налисників, що погойдувалися в жовтій рідині. Щотижня рідину зливали й пили, а до слоїка додавали воду. Іноді гриб хворів, і тоді якийсь шар скручувався, зморщувався й падав на дно. Сусіди дуже цим переймалися.

Шар Білостоку теж упав на дно слоїка. Дідусь виявив ще одне шахрайство, ще одну аферу, ще одне крутійство, і за кару його вкотре перевели. Він міг вибирати між Лодзю й Ґданськом, і бабуся, яка ще пам’ятала трояндові живоплоти на Ян-штрасе і тераси Фрауен-гассе, знайшла тисячі аргументів: кліматичних, політичних і соціологічних, а також, я певен, що й астрологічно-метафізичних, аби приїхати в місто, яке за двадцять років мало стати місцем мого дитинства.

Протягом кількох днів і ночей вона знімала з полиць скло й пакувала його до наповнених соломою скринь, розпихала по коробках нові й нові метри книжок, а по мішках — дитячий одяг.

— О, пані редакторко, вітаю, вітаю, — зачепив її на вулиці знайомий.

— А-а-а, пан Розенблатт...

— Ружальський...

— ...Ружальський, перепрошую. Яка приємна зустріч, я й не сподівалася. І як там торгівля деревом?

— Бізнес як бізнес.

— Бо бізнес, — заявила бабуся, соковитіше, ніж Беня Крик, — є тоді, коли один побожний єврей зазнає збитків з іншим побожним євреєм і, слава Богу, обидва із цього матимуть зиск.

— Святі слова, святі слова, — підтвердив пан Розенблатт-Ружальський, — вас, пані редакторко, певне, мамуся годувала самими риб’ячими голівками, така ви розумна. А що це за хмара у вас на обличчі, пані редакторко, клопіт якийсь, не доведи Боже, тьху, тьху?

— Е-е-е, знаєте, як воно буває... Я виїжджаю з міста.

— Куди?

— До Ґданська.

— Переїзд — то гірше, ніж пожежа. Краще видати заміж доньку, ніж переїхати, як у нас кажуть. Не доведи Боже, вам грошей бракує?

— О, саме так, так. Важко. Чоловік весь час хвилюється, бо ж і меблі треба перевезти, і нова квартира, і треба буде якусь вантажівку винайняти, а тут стільки того мотлоху...

— Ви не хвилюйтеся. У нас для своїх є спеціальна каса, ми вам дамо гроші, скільки?

— Але... пане Розе... Ружальський, ви мене погано зрозуміли. Я ж не з ваших.

— А хіба я питаю, чи ви єврейка, я питаю, скільки. Я розумію, що була війна, розумію, що не кожен хоче зізнаватися. Мене це не цікавить, мене цікавить скільки.

— Дякую, ви дуже люб’язний. Але я справді не єврейка. По батькові росіяни, по матері поляки й німці. Жодної краплини єврейської крові. А шкода мені, бо я євреїв люблю, проте я так чи сяк гойка.

— Ви любите євреїв, а євреї люблять вас.

— Це справді дуже мило з вашого боку, — проказала бабуся, дивлячись торгівцю деревиною Мечиславові Ружальському просто в очі, — але я однаково не матиму чим віддати.

— Матимете — добре, не матимете — теж добре. Небо нам на голову не впаде. Ви нам допомагали, передачі робили, записували — то й ми вам допоможемо. Зверніться... — і заходився писати щось на аркушику. — Коли ви їдете?

— Невдовзі, щойно чоловік усе залагодить. За два, три тижні.

— То в наступний четвер. За цією адресою. До побачення, мушу бігти. Чоловікові вітання.

— До побачення, пане Розенблатт!

— Ружальський! — відгукнувся він з усмішкою.

— А найкумедніше, — розповідала бабуся, — що коли мені дали ті гроші, на якихось їхніх зборах (такого собі повоєнного кагалу), то зробили фото, потім мені надіслали. І з-посеред усіх я мала найбільш єврейський вигляд, бо засмагла на чорно, якийсь такий макіяж, прикраси... десь має бути це фото.

Отак бабуся поїхала до Ґданська за єврейські гроші, як справжня мара з антисемітських кошмарів. Дотеліпалися на місце й заходилися розпаковувати всі ці скрині із книжками й склом, рештки лисівських меблів, квіти у вазонах і ялинкові прикраси, поскладані в старих валізах.