Людина без властивостей. Том II

91. Ігри à la baisse і à la hausse[5] на біржі духу

Тепер зібрання в домі Туцці проходили регулярно й стисло. Якось начальник відділу Туцці звернувся на «Соборі» до «кузена»:

— А чи знаєте ви, що все це колись уже було? — І показав очима на людський тлум у своєму тепер ніби чужому йому помешканні. — На початку християнської доби. За часів, коли на світ прийшов Христос. Тоді у християнсько-левантійсько-елліністично-юдейському плавильному казані утворилося безліч сект. — І заходився перелічувати: — Адаміти, каїніти, ебіоніти, колиридіни, архонтики, енкратити, офіти…

Якось дивно, поквапно уповільнюючи мову, як це роблять, намагаючись непомітно приховати звичну нетерплячість у своїх діях, він наводив довгий перелік дохристиянських і ранньохристиянських релігійних об’єднань; складалося враження, ніби він хотів обережно натякнути дружининому кузенові: «Про те, що діється в моєму домі, я знаю більше, ніж зазвичай — з певних причин — показую».

Далі він почав пояснювати згадані назви й розповів, що одна з тих сект виступала проти шлюбу й вимагала цнотливости, тоді як інша, вимагаючи цнотливости, цієї мети, хоч як смішно, прагнула досягти ритуальною розпустою. Члени ще однієї секти калічили себе, вважаючи жіночу плоть диявольським винаходом, ще в інших чоловіки й жінки сходилися в церквах голяка. Віруючі мрійники, дійшовши висновку, що змій, який спокусив у раю Єву, був істотою божественною, поринали в содомії; а декотрі не терпіли, коли дівчата ходили незайманими, позаяк, за їхніми науковими переконаннями, Матір Божа, крім Ісуса, породила ще й інших дітей, отож невинність, мовляв, — то небезпечна помилка. Завжди одні робили одне, другі — протилежне їм, але й ті, й ті робили своє приблизно з тих самих причин і переконань… Туцці розповідав про це поважно, як і годиться розповідати про історичні факти, навіть коли вони досить дивні, а часом і додавав нотки, з якими чоловіки розповідають поміж себе анекдоти. Вони стояли під стіною; на обличчі в начальника відділу промайнула роздратована посмішка, він кинув до попільниці недокурка й, усе ще неуважно дивлячись на людську штовханину, завершив свою розповідь так, немовби й не збирався казати більше, поки викурить сиґарету:

— Мені здається, тодішні розходження в думках і суб’єктивність у поглядах неабияк нагадують розбрат і чвари серед наших літераторів. Завтра ці чвари наче вітром звіє. Якби внаслідок різноманітних історичних обставин не виникла вчасно політично ефективна система церковного чиновництва, то від християнської віри досі, либонь, і сліду не лишилося б.

Ульріх з його думкою погодився.

— Чиновники од віри, яких справно оплачують парафіяни, не дадуть жартувати з офіційними приписами. Загалом я гадаю, що ми до своїх ницих властивостей несправедливі; якби вони не були такі надійні, то історія не відбулася б узагалі, позаяк духовні потуги завжди лишають після себе суперечки й сумніви.

Начальник відділу недовірливо підвів очі й одразу відвів їх убік. Такі висловлювання були, як на нього, надто безцеремонні. І все ж він тримався з цим дружининим кузеном, хоч і познайомився з ним щойно недавно, досить привітно й по-родинному. Туцці приходив і йшов, лишаючи по собі таке враження, немовби посеред того, що діялося в його домі, він жив в іншому, замкнутому світі, високого значення якого нікому не відкривав; але іноді йому, здавалося, все ж таки вже несила було й далі чинити опір, і він мусив хоч на хвилинку, бодай мимохідь кому-небудь показатись, і тоді він зав’язував розмову не з ким-небудь, а щоразу саме з оцим кузеном. Це був по-людському зрозумілий наслідок утрати визнання з боку дружини, утрати, яку він мав терпіти, попри випадкові, від часу до часу напливи ніжности в їхніх взаєминах. Тоді Діотима цілувала його, мов дівчинка — дівчинка років, може, чотирнадцятьох, що в полоні бозна-яких емоцій вкриває поцілунками ще меншого хлопчика. Мимоволі верхня губа в Туцці під закрученими вусиками сором’язливо підібгалась. Нові обставини, що склалися в його домі, ставили дружину й самого начальника відділу в нестерпиме становище. Він не забув про Діотимині нарікання на його хропіння, аж ніяк, крім того, останнім часом поперечитував Арнгаймові писання й був готовий до розмови про них; дещо він визнавав, багато чого було там, на його думку, хибне, а дечого не розумів — не розумів з тим упевненим спокоєм, який припускає, що це — на шкоду самому ж авторові; але в таких питаннях він звик завжди просто висловлювати авторитетну думку досвідченого чоловіка й на нову тепер перспективу почути від Діотими незмінні заперечення, тобто неминуче пускатися з нею в оті мляві дискусії дивився як на таку несправедливу переміну в своєму особистому житті, що ніяк не міг зважитись порозумітися з дружиною і навіть відчував не до кінця усвідомлене бажання стрілятися з Арнгаймом. Зненацька Туцці сердито примружив свої гарні карі очі й сказав собі, що має суворіше стежити за перемінами свого настрою. Кузен, що оце стояв поруч (на думку Туцці, — зовсім не той чоловік, з яким варто так близько сходитись!), нагадував йому дружину, власне, лише думками про рідню, позбавленими, по суті, будь-якого реального змісту; крім того, він уже давно завважив, що Арнгайм певною мірою, хоч і досить обережно, потурав цьому молодшому від себе чоловікові, а Ульріх вочевидь відчував до того неприязнь; в обох цих спостереженнях аж таких великих відкриттів не було, та все ж їх вистачало, щоб тривожити Туцці якоюсь незбагненною прихильністю. Він розплющив свої карі очі й, не бажаючи нічого бачити, якусь хвилю округлим совиним поглядом глипав на кімнату.

А втім, дружинин кузен точнісінько так само, як і він, знудженим поглядом людини, котра все тут знає, дивився перед себе, навіть не помічаючи паузи в розмові. Туцці здогадувався: треба що-небудь сказати; він почувався невпевнено, немовби мовчання могло виказати, що в нього хвороблива уява.

— Любите ви думати про все погано, — промовив, усміхнувшись, він, так ніби зауваження про чиновників од віри досі мусило чекати під дверима його слуху, — і моя дружина, певно, має рацію, коли, попри всю свою родинну приязнь до вас, трохи побоюється вашої допомоги. Ваші думки про ближнього схильні, якщо можна так сказати, до гри à la baissee.

— Чудовий вислів! — зраділо відповів Ульріх. — Хоч я, мушу визнати, його й не заслуговую. Адже саме світова історія завше грала людьми à la baissee або à la hausee: à la baissee — хитрістю й насильством, à la hausee — приблизно так, як це намагається робити тут ваша пані дружина: вірою в силу ідей. Та й доктор Арнгайм, якщо покладатись на його слова, теж грає на підвищення. А ось ви, професійний гравець на пониження, в цьому хорі янголів відчуваєте, мабуть, щось таке, про що я не проти б довідатись.

Він звів співчутливий погляд на Туцці. Начальник відділу дістав з кишені портсиґара, здвигнув плечима й відказав:

— А чому ви гадаєте, що я про це іншої думки, ніж моя дружина? — Він хотів уникнути особистої теми, що виникла в розмові, але своєю відповіддю її лише загострив.

Ульріх, на щастя, цього не помітив і провадив далі:

— Ми — маса, що прибирає будь-якої форми, потрапляючи до неї в той чи той спосіб!

— Це для мене надто висока матерія, — ухильно відповів Туцці.

Ульріх був радий. Він бачив у цьому протилежність самому собі; йому давало неабияку насолоду розмовляти з людиною, яка не реагувала на розумове подразнення й не могла чи не хотіла захищатися по-іншому, ніж посилатись відразу на всього себе. Колишня його неприязнь до Туцці під тиском куди глибшої неприязні до цієї метушні в його домі вже давно обернулася на почуття протилежне; він не міг збагнути лише, чому Туцці все це терпить, і не знав, що про це й думати. Ульріх вивчав начальника відділу дуже повільно, мов ото піддослідну тварину, й тільки із зовнішнього боку, без того проникнення всередину, якому сприяє мова людини, котра не розмовляти просто не може. Спочатку йому припала до вподоби сухорлявість цього невисокого чоловіка і його темний, виразистий погляд, що виказував глибину невпевнених почуттів; це був погляд не чиновницький, аж ніяк, проте він у жодному разі не відповідав теперішньому образу Туцці, який поставав із розмов; лишалося тільки припускати (таке ж бо часто трапляється), що це — погляд хлопчачий, який прозирає з-поміж невластивих дорослому чоловікові рис, мов ото вікно в покинутому, замкненому й давно забутому крилі будівлі. І ще одне привернуло увагу кузена: запах тіла Туцці. Від нього пахло чи то Китаєм, чи то сухими дерев’яними шабатурками, чи то якоюсь сумішшю моря, екзотики, затвердіння кишечника й трішечки перукарнею. Цей дух наводив Ульріха на роздуми; серед його знайомих було лише двоє людей з особистим запахом — Туцці й Моосбругер; коли Ульріх відновлював у пам’яті різко-ніжний аромат Туцці й одночасно думав про Діотиму, чию велику поверхню повивали легенькі духмянощі пудри, які нічого, здавалося, не приховували, на гадку йому спадали протилежні пристрасті, яким трохи смішне реальне співжиття цих двох людей, схоже, зовсім не відповідало. Перше ніж сказати що-небудь на ухильні слова Туцці, Ульріх мусив повернути свої думки назад, щоб вони знову відповідали тій відстані від речей, яку вважають припустимою.

— З мого боку це буде зухвальство, — знов почав він трохи знудженим, але рішучим тоном (таким у світській розмові виражають жаль, що доводиться наганяти нудьгу й на співбесідника, оскільки обставини, які склалися цієї хвилини, нічого кращого, мовляв, не пропонують), — це буде, безперечно, зухвальство, коли я при вас спробую дати визначення дипломатії. Але я хочу, щоб ви мене поправили. Отже, я наважуюся стверджувати: дипломатія передбачає, що надійного порядку можна досягти, лише послуговуючись брехнею, боягузтвом, канібальством — одне слово, найгіршими мерзотами людства; дипломатія — це, якщо ще раз скористатися вашим влучним висловом, ідеалізм à la baissee. І це, як на мене, навіює чарівливу меланхолію — саме через те, що тут виникає припущення: ненадійність найвищих наших сил відкриває нам такий самий легкий шлях до людожерства, як до критики чистого розуму.

— На жаль, — почав захищатися начальник відділу, — про дипломатію ви міркуєте надто романтично, а політику, як і багато хто, плутаєте з інтриґами. У цьому була, мабуть, сяка-така істина, коли політику робили ще князі-самоучки; але за часів, коли все залежить від буржуазних уявлень про тактовність, це не так. Ми не меланхоліки, ми — оптимісти. Ми маємо вірити в прекрасне майбутнє, а то спасуємо перед власним сумлінням, а воно влаштоване точнісінько так само, як у решти людей, аж ніяк не інакше. Коли вже вам так кортить скористатися словом «людожерство», то можу лише сказати: це заслуга саме дипломатії в тому, що вона стримує світ від людожерства; але, щоб цього домогтися, потрібно вірити в щось високе.

— І в що ж вірите ви? — напрямець спитав, урвавши його, кузен.

— Ну, знаєте! — промовив Туцці. — Я ж бо вже не хлопчик, щоб отак просто, відразу відповісти на це запитання! Я хотів лише сказати: що краще дипломат уміє пристосуватися до духовних віянь свого часу, то легше йому працюється. І навпаки, досвід останніх поколінь показав: що більші успіхи духу в усіх сферах, то потрібніша дипломатія; адже це, зрештою, й природно?!

— Природно?! Але ж цим ви стверджуєте те саме, що й я! — вигукнув Ульріх так палко, як лишень дозволяла картина двох добродіїв, заклопотаних спокійною розмовою, — картина, яку вони бажали собою являти. — Я з жалем наголосив на тому, що духовне й добре не здатні довго проіснувати без допомоги злого й матеріального, а ви відповідаєте мені приблизно те, що чим глибша духовність, тим більшу обережність потрібно виявляти. Отже, скажімо так: з людиною можна повестися, як з останньою потолоччю, і через це не добитися від неї того, що потрібно, а можна її й окрилити й теж не добитися від неї того, що потрібно. Тим-то ми вдаємося то до одного методу, то до другого, поєднуємо їх; у цьому й уся штука. Мені здається, я маю підстави тішитися куди глибшою згодою з вами, ніж ви ладні це визнати.

Туцці обернувся до співрозмовника, що вже наскучив йому своїми запитаннями; вусики в начальника відділу трохи підсмикнула вгору усмішечка, очі блищали, в них прозирала іронія й готовність поступитися. Йому хотілося покласти край цій балачці, вона була досить небезпечна, як ожеледиця, й по-дитячому марна, як самі хлоп’ячі забавки на льоду.

— Знаєте, ви, мабуть, подумаєте, що це — варварство, — відказав він, — але я вам усе поясню. Право філософувати потрібно лишити, власне, тільки за професорами! Певна річ, для наших великих, визнаних філософів я роблю виняток, я всіх їх читав і дуже високо поціновую; але вони, так би мовити, просто є, і край. А в наших професорів такі службові обов’язки, це така робота, та й годі; зрештою, потрібні ж бо й учителі, щоб діло не вмерло. А загалом у давній Австрії все ж таки справедливе було правило: громадянин держави не повинен про все замислюватись. З цього рідко виходить щось путнє, але певна зухвалість тут, звісно, є.

Туцці змовк і заходився скручувати сигарету; потреби виправдовувати своє «варварство» він уже не відчував. Ульріх спостерігав за його тонкими, смаглявими пальцями, захоплюючись безсоромною напівдурістю, що нею оце хизувався начальник відділу.

— Ви щойно висловили той самий, вельми сучасний принцип, що його тисячоліттями застосовують до своїх прибічників усілякі церкви, а останнім часом і соціалізм, — чемно зауважив Ульріх.

Туцці кинув на кузена швидкий погляд, силкуючись збагнути, на що той натякає своїм порівнянням. Начальник відділу очікував, що Ульріх знов пуститься в тривалі розмірковування, і ця вперта високорозумна нетактовність уже наперед викликала в нього роздратування. Але кузен нічого такого не робив, він лише задоволено поглядав на чоловіка з переконаннями, що панували до революції 1848 року. Ульріх уже давно підозрював, що Туцці має підстави допускати дружинині взаємини з Арнгаймом лише до певних меж, і залюбки довідався б, чого той хоче цим домогтися. Це лишалося загадкою. Просто Туцці, мабуть, поводився так, як банки щодо паралельної акції (вони й досі трималися від неї по змозі збоку, не відвертаючись, однак, зовсім і не забираючи руки, чи принаймні одного пальця, з її пульсу), й воднораз не помічав у Діотими другої весни кохання, хоч не помітити її було неможливо. Але навряд. Ульріх задоволено розглядав зморшки та борозенки на обличчі свого співрозмовника й бачив, як у того напружувалися м’язи на щелепі, коли зуби стискали кінчик сиґарети. Цей чоловік викликав у нього уявлення про чисту мужність. Ульріхові вже трохи набридли тривалі розмови із самим собою, і образ небалакучої людини він малював собі з великою приємністю. Він припускав, що Туцці, звісно, вже хлопчиком не міг терпіти однолітків, коли ті багато розмовляли; з таких потім виростали чоловіки-естети, а ось хлопці, котрим легше сплюнути крізь зуби, ніж розтулити рота, стають справжніми чоловіками, що не люблять замислюватися над першим-ліпшим непотребом і шукають у вчинку, в інтризі, у звичайній терплячості або спротиві відшкодування за той неминучий стан почувань і думок, якого вони чомусь так соромляться, тож до почуттів та думок вдаються лише задля того, щоб морочити людям голову. Певна річ, якби таке зауваження хто-небудь зробив при ньому, Туцці відкинув би його достоту так само, як зауваження надто емоційне; бо на таких він стояв засадах: не допускати жодних перебільшень, нічого незвичайного ні в один бік, ні в інший. Про те, чим він вочевидь був як особистість, з ним годі було розмовляти взагалі, як годі питати в музиканта, актора чи танцівника, що вони, власне, прагнуть виразити своїм мистецтвом, і цієї хвилини Ульріх залюбки ляснув би начальника відділу по плечу або легенько покуйовдив би йому чуба, щоб отак без слів, наче в пантомімі, зіграти їхню взаємну згоду.

Чого Ульріх не міг собі до пуття уявити, то це одного: що Туцці не лише хлопчиком, а й тепер, цієї хвилини хотілося по-чоловічому, смачно чвиркнути крізь зуби. Бо він відчував поруч із собою щось від непевної доброзичливости, і така ситуація була йому неприємна. Він і сам усвідомлював, що в його висловлюванні про філософію пролунало щось не зовсім прийнятне для чужого вуха, й дідько, мабуть, смикнув його за язика підкинути «кузенові» (бо начальник відділу чомусь завжди називав Ульріха саме так) цей наївний доказ своєї довіри. Балакучих чоловіків Туцці не міг терпіти, й тепер збентежено питав себе, чи не хотів він зрештою, сам про це не здогадуючись, узяти кузена за союзника у своїх непорозуміннях з дружиною; коли начальник відділу подумав про це, шкіра в нього потемніла від сорому, бо таку допомогу він відкидав і під якимсь сумнівним, погано замаскованим приводом мимоволі відійшов від Ульріха на кілька кроків убік.

Але потім він передумав, повернувся й спитав:

— А власне, чи замислювались ви коли-небудь про те, чому доктор Арнгайм так надовго в нас затримався? — Цим запитанням, раптом здалося йому, він найкраще покаже, що не припускає жодного зв’язку зі своєю дружиною.

Кузен зухвало звів на нього розгублений погляд. Слушна відповідь напрошувалася так, що важко було знайти якусь іншу.

— Гадаєте, — спитав, затинаючись, Ульріх, — цьому справді є якась особлива причина? У такому разі, отже, лише ділова?

— Я не можу нічого стверджувати, — відповів Туцці, знову відчувши себе дипломатом. — Одначе хіба може бути якась інша причина?

— Звичайно, жодної іншої причини, власне, й бути не може, — чемно погодився Ульріх. — Ви це дуже тонко завважили. Мушу зізнатися, я про це взагалі не замислювався, лише непевно припускав, що це якось пов’язано з його літературними зацікавленнями. А втім, може, так воно і є.

Начальник відділу відповів йому лише неуважною усмішкою.

— Тоді зробіть ласку й поясніть мені, з якої то причини такий чоловік, як Арнгайм, має літературні зацікавлення, — промовив Туцці, але відразу й пошкодував про це, бо кузен уже знову приготувався давати розлогу відповідь.

— Чи не впадало вам коли-небудь у вічі, — сказав Ульріх, — що нині на диво багато людей на вулицях розмовляють самі з собою?

Туцці байдуже стенув плечима.

— З ними щось не те. Такі люди вочевидь не в змозі повністю перетравлювати свої враження або жити з ними й змушені позбуватися їхніх решток. З цієї самої причини, гадаю, виникає й гіпертрофована потреба писати. Можливо, із самого письма це й не дуже помітно, бо тут, залежно від хисту й досвіду, виходить щось таке, що значно переростає свою першопричину, та, коли починаєш читати, жодних сумнівів не лишається; нині вже майже ніхто нічого не читає, кожне використовує письменника тільки задля того, щоб, погоджуючись із ним чи заперечуючи йому, вдаючись до похвали чи огуди, в такий протиприродний спосіб позбутися власних зайвих емоцій.

— То ви гадаєте, отже, що в житті Арнгайма діється щось не те? — спитав Туцці, тепер уже насторожено. — Останнім часом я читав його книжки — просто так, з цікавости, адже, на думку багатьох людей, цього чоловіка очікує велике політичне майбутнє; мушу, однак, зізнатися: я не розумію, навіщо ці книжки написані й чи потрібні вони взагалі.

— Запитання можна поставити в багато загальнішій формі, — промовив кузен. — Коли в людини стільки грошей і впливу й вона справді може мати все, що завгодно, то навіщо їй ще й писати? Власне, я мав би досить простодушно спитати: навіщо беруться за перо всі професійні письменники? Вони пишуть про те, чого не було, так, ніби воно було. Це ж бо очевидно. Та чи захоплюються вони життям так, як багатієм — жебраки, котрі, не стуляючи рота, розводяться про те, що йому до них байдужісінько? А чи вони пережовують ту саму свою жуйку? Чи крадуть чуже щастя, малюючи в своїй уяві те, чого не годні досягти або перенести в житті?

— А самі ви ніколи не писали? — перебив його Туцці.

— Не писав, хоч це мене й тривожить. Я ж бо не такий щасливий, аж ніяк, щоб цього не робити. І я собі поклав: якщо невдовзі в мене такої потреби не виникне, то через оцю свою цілковиту ненормальність я накладу на себе руки!

Ульріх промовив це так люб’язно й серйозно воднораз, що його жарт, хоч він того й не бажав, порушив спокійний плин їхньої бесіди, мов ото затоплений камінь, що раптом витикається з води.

Туцці це завважив і з притаманною йому тактовністю поквапився знов хутко зв’язати втрачену нитку розмови.

— Одне слово, — констатував він, — ви кажете те саме, що й я, коли стверджую, що чиновники беруться за перо тоді, як виходять на пенсію. Та чи стосується це доктора Арнгайма?

Кузен нічого не відповів.

— А чи знаєте ви, що Арнгайм — цілковитий песиміст і не розраховує на жодне «à la hausse» у зв’язку з тутешньою акцією, до якої так самовіддано прилучається?! — сказав раптом

Туцці, стишивши голос. Несподівано він пригадав, як на самому початку Арнгайм у розмові з ним та Діотимою висловив великий сумнів щодо перспектив паралельної акції, і те, що це спливло в пам’яті через стільки часу й саме цієї хвилини, здалося йому — щоправда, він і сам не розумів чому, але все ж таки здалося, — успіхом його дипломатії, хоча жодної причини затримки Арнгайма в місті з’ясувати, по суті, так і не пощастило.

Кузен і справді зробив здивований вираз обличчя.

А втім, мабуть, лише з люб’язности, бо знову вирішив за краще змовчати. Та в кожному разі завдяки цьому в обох співрозмовників, коли наступної миті до них підійшли гості й розлучили їх, лишилося враження цікавої бесіди.