Людина без властивостей. Том II

109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

Якщо в Каканії й був хтось такий, хто нічого не тямив у політиці й знати про неї не хотів, то це — Бонадея; а проте між нею й нерозкріпаченими народами існував зв’язок. Бонадея (не плутати з Діотимою; Бонадея, добра богиня, богиня цнотливости, чий храм із примхи долі став ареною розпусти, дружина голови земельного суду чи когось такого й нещаслива коханка чоловіка, який ані був її гідний, ані дуже її потребував) мала певну систему, а політика в Каканії не мала системи жодної.

Досі Бондеїна система полягала в подвійному житті. Своє шанолюбство ця жінка вдовольняла у привілейованому, можна сказати, родинному колі, та й світські знайомства давали їй втіху, бо її там вважали високоосвіченою, вишуканою дамою; а певним спокусам, до яких був схильний її дух, Бонадея поступалася, мотивуючи це тим, що вона — жертва надвисокої збудливости або що в неї сквапне на всілякі безглузді витівки серце, бо безглузді витівки серця заслуговують на повагу так само, як і романтично-політичні злочини, навіть якщо їх супроводжують не зовсім бездоганні обставини. Серце відігравало тут таку саму роль, як честь, послух і військовий статут, частина ІІІ, у житті Генерала або як та ірраціональна решта у звичайному впорядкованому житті, яка кінець кінцем дає лад усьому, чому неспроможний дати лад розум.

Проте система ця працювала з одним дефектом; вона поділяла Бонадеїне життя на два стани, і перехід від одного до другого не минав без тяжких утрат. Бо наскільки переконливим серце могло бути до хибного кроку, настільки журливим воно бувало після нього, і власниця цього серця невгомонно металася поміж маніакально збуреним і чорним, як чорнильна цівка, душевними станами, і до рівноваги між цими двома станами доходило досить рідко. І все ж таки це була система, тобто не просто гра інстинктів, полишена сама на себе, — на кшталт того, як колись давно життя вважали мимовільним балансом між задоволенням і незадоволенням з певним прикінцевим сальдо на користь задоволення; ні, в цій системі не обходилося без серйозних духовних спроб цей баланс сфальшувати.

Таким методом витлумачувати баланс своїх вражень собі на користь володіє кожна людина, й за звичайних часів цей метод певною мірою забезпечує життєво необхідний денний мінімум задоволення. При цьому задоволення від життя може складатись і з незадоволення, така відмінність у матеріалах значення не має, адже відомо, що є і щасливі меланхоліки, й жалобні марші, які у своїй стихії почуваються так само легко, як танці — у своїй. Либонь, можна навіть стверджувати й протилежне: що багато хто з веселих людей анітрохи не щасливіший, ніж люди сумні, позаяк щастя потребує не меншого напруження, ніж нещастя; це приблизно те саме, що літати за принципом «легше» або «важче» від повітря. Але тут напрошується ще одне заперечення: чи не справедлива давня мудрість заможних людей, яка каже, що бідняк не повинен їм заздрити, адже то, мовляв, всього-на-всього вигадка, нібито їхні гроші зробили б його щасливішим? Це тільки поставило б його перед необхідністю замість своєї життєвої системи випрацювати іншу, за якої ліміт задоволення вичерпався б, у найкращому разі лишивши йому все ж таки той надлишок щастя, який він має й так. Теоретично це означає, що сім’я без даху над головою, якщо крижаної зимової ночі вона не замерзла, перше проміння вранішнього сонця зустрічає так само щасливо, як багатій, котрий мусить вилазити з-під теплої ковдри; а практично виходить, що кожна людина терпляче, ніби віслюк, несе на собі те, що на неї нав’ючено, бо віслюк, який бодай трішечки сильніший, ніж його поклажа, щасливий. І справді, це визначення особистого щастя — найнадійніше з-поміж усіх, до яких можна прийти, розглядаючи лише одного, окремого віслюка. А по суті, особисте щастя (або урівноваженість, утіха чи як там іще можна назвати мимовільну найзаповітнішу мету особистости) замкнене в самому собі лише такою мірою, якою замкнений у мурі камінь чи крапля — в річці, які зазнають впливів усіх сил і напружень цілого. Те, що людина робить і відчуває сама, — просто крихта проти всього того, що вона має припускати, нібито це належно роблять і відчувають щодо неї решта людей. Жодна людина не живе лише власною рівновагою, кожне спирається на рівновагу довколишніх прошарків, а тому на невеличку особисту фабрику задоволення чинить вплив надзвичайно складна система морального кредиту, про який іще йтиметься далі, бо психічній рівновазі спільноти він властивий не меншою мірою, ніж окремого індивіда.

Відколи всі зусилля Бонадеї повернути коханця зазнавали невдачі, наводячи її на думку, що Ульріха в неї вкрали розум і енергія Діотими, вона запалилася безмежними ревнощами до тієї жінки, однак, як це часто буває зі слабкими людьми, у захопленні нею знаходила певне пояснення й винагороду, які почасти відшкодовували їй утрату; перебуваючи вже досить давно в такому стані, вона час від часу примудрялася під приводом скромних пожертвувань на паралельну акцію потрапляти до Діотмими з візитом; але ввійти до кола постійних гостей дому їй усе ж таки не пощастило, і вона забрала собі в голову, що між Діотимою й Ульріхом щодо цього є, мабуть, певна домовленість. Отож страждала Бонадея через їхню жорстокість, а позаяк обох вона ще й любила, то в неї виникла ілюзія небувалої чистоти й самовідданости власних почуттів. Уранці, коли чоловік ішов з дому, чого Бонадея нетерпляче очікувала, вона частенько вмощувалася перед дзеркалом, мов пташка, яка чистить собі пір’я. Вона підв’язувала, накручувала й завивала коси, аж поки вони прибирали форму, що нагадувала грецький вузол у Діотими. Бонадея пригладжувала й начісувала щіткою кучерики, й, хоча вся зачіска мала трохи смішний вигляд, вона цього не помічала, бо із дзеркала до неї всміхалося обличчя, яке збоку в загальних рисах тепер скидалося на образ божественної. У такі хвилини впевненість і краса створіння, яке викликало в неї захват, і його щастя підіймалися в ній невеличкими, мілкими, теплими хвилями загадкового, хоч іще й не глибокого, союзу; так буває, коли сидиш на березі великого моря, опустивши ноги у воду. Ця поведінка, що нагадувала релігійне поклоніння -адже від божественних личин, в які людина у первісних станах забирається всім своїм тілом, до церемоній цивілізації таке окрилююче всю плоть щастя святобливого наслідування ніколи не втрачало свого значення цілком! — мала владу над Бонадеєю ще й тому, що одяг і зовнішні атрибути вона любила, немовби зі своєрідного примусу. Розглядаючи себе у дзеркалі в новій сукні, вона повік не уявила б собі, що настане час, коли, наприклад, замість буфів, кучериків на лобі й довгих спідниць дзвоном жінки носитимуть спіднички до колін і короткі хлопчачі зачіски. Заперечувати таку можливість вона теж не зважилася б, тому що її мозок просто не годен був уявити собі й цього. Вбиралася вона завжди так, як і належало знатній жінці, й що півроку її поймав святобливий трепет перед новою модою, мов перед вічністю. Якби навіть пощастило змусити Бонадею докласти всіх розумових здібностей і визнати недовговічність моди, то й тоді ця жінка сприймала б її анітрохи не менш святобливо. Незаперечну волю світу вона вбирала в себе у чистому вигляді, й часи, коли на візитних картках загинали ріжки, чи посилали друзям додому новорічні привітання, чи скидали рукавички на балу, за нових часів, коли цього не робили, лишилися для неї так далеко в минулому, як для будь-якого іншого сучасника — доба сторічної давнини, тобто у сфері цілком і повністю віджилого, неможливого, такого, яке годі навіть уявити. Тим-то так смішно було бачити Бонадею без одягу; у такі хвилини вона лишалася й без будь-якого уявного захистку, стаючи голою жертвою невблаганного примусу, що вражав її з жорстокістю землетрусу.

Цей періодичний занепад її культури у круговерті затхлого світу матерії тепер, однак, припинився, й, відколи Бонадея почала так загадково дбати про свій вигляд, у незаконній половині свого життя вона жила — чого від її двадцятиріччя з нею не було — як вдова. Схоже, напрошується загальний висновок: жінки, котрі надзвичайно дбають про свій вигляд, у побуті досить доброзвичайні, бо тоді засоби відтісняють мету, достоту так само, як великі спортсмени нерідко бувають поганими коханцями, вкрай войовничі на око офіцери — нікчемними вояками, а чоловіки з дуже натхненними обличчями — іноді навіть дурнями; але у випадку з Бонадеєю йшлося не лише про такий розподіл енергії, ця жінка взялася за своє нове життя з величезною, подиву гідною самовіддачею. Вона любовно, мов художник, підводила собі брови, легенько припудрювала чоло й щоки, від чого вони втрачали натуралізм, трохи підносилися над реальністю й віддалялися від неї, як це властиво культовому стилю, тіло облягав м’який корсет, а до великих персів, що завжди трохи заважали їй і бентежили її, бо здавалися надто жіночними, вона раптом пройнялася сестринською любов’ю. Її чоловік неабияк дивувався, коли, полоскотавши пальцем їй шию, у відповідь чув: «Не псуй мені зачіску!» — або коли у відповідь на його запитання: «Чи не хочеш дати мені руку?» вона відказувала: «Ну що ти, адже на мені нова сукня!» Але гріховна сила немовби вивільнилася з тенет, у яких її бранкою тримало тіло, й весняним небесним сузір’ям блукала в осяйному новому світі жінки Бонадеї, яка в цьому незвично м’якому, розрідженому промінні почувалася вільною від своєї «надзбудливости», так ніби зі шкіри в неї зійшов струп. Уперше відтоді, як вони побралися, її чоловік недовірливо спитав себе, чи не порушує, бува, їхній домашній мир і спокій хтось третій.

Але те, що сталося, було ніщо інше, як явище зі сфери життєвих систем. Одяг, якщо його вилучити з плину сучасности й розглядати в жахливому існуванні на людській постаті просто як чисту форму, — це чудернацькі трубки й буйні нарости, гідні того суспільства, де протикають паличками ніздрі й затягують у губи кільця; але якими ж привабливими вони стають, коли бачиш їх у поєднанні з властивостями, що їх вони позичають своєму власникові! Це майже те саме, коли низка закруток та хвостиків на аркуші паперу раптом сповнюється змістом великого слова. Уявімо собі, що невидима доброта й витонченість якої-небудь людини нараз постала б у вигляді золотистого ореолу завбільшки як місяць у повні над її головою (так це зображують давні картини на релігійні теми), коли ця людина прогулюється проспектом чи за чаєм саме кладе собі на тарілочку бутерброда. Це було б, поза всяким сумнівом, одне з найдивовижніших і найразючіших видовищ; і таку силу — робити видимим невидиме, ба навіть те, чого зовсім нема, — добре скроєний одяг демонструє щодня!

Таке вбрання нагадує боржника, який повертає нам позичку з неймовірними відсотками, а на світі нема, по суті, нічого, крім речей-боржників. Адже цю властивість одягу мають і переконання, забобони, теорії, сподівання, віра в що-небудь, думки, ба навіть бездумність, якщо тільки внаслідок самої себе вона проникнута усвідомленням власної правоти. Позичаючи нам здатність, яку їм у борг даємо ми ж таки, всі вони слугують одній меті: виставляти світ у світлі, яке випромінюємо ми самі; по суті, саме в цьому, ні в чому іншому, й полягає завдання, що його кожне з нас виконує за допомогою своєї особливої системи. Надзвичайно майстерно, вдаючись до різноманітних прийомів, ми творимо засліплення, і завдяки йому нам щастить уживатися з найжахливішими речами, воднораз анітрохи не втрачати спокою, тому що у цих вимерзлих Гримасах всесвіту виявляємо стола чи стільця, крик чи випростану руку, швидкість чи засмажену курку. Ми спроможні почуватися на землі поміж розверженою небесною безоднею над головою й ледь прикритою небесною безоднею під ногами так само зручно, як у замкненій кімнаті. Ми знаємо, що життя однаково губиться і в нелюдських широтах простору, і в нелюдській тісноті світу атомів, але в проміжку між тим і тим ми дивимося на певний шар утворень як на речі світу, і нас анітрохи не бентежить те, що це означає лише надавати перевагу враженням, які ми дістаємо з певної середньої відстані. Рівень такої поведінки значно нижчий від рівня нашого розумового розвитку, проте саме це й доводить, що величезну роль тут відіграють наші почуття. І справді, найважливіші хитрощі людського розуму слугують збереженню сталого душевного стану, й усі почування, всі пристрасті світу — ніщо проти жахливих, але цілком несвідомих зусиль, яких докладає людство, щоб зберегти свій піднесений душевний спокій! Схоже, про це навряд чи й варто вести мову, так бездоганно тут усе спрацьовує. Та якщо придивитися пильніше, то виявляється, що надзвичайно штучний стан свідомости все ж таки дає людині змогу ходити поміж зоряними орбітами випроставшись і серед майже безмежної невідомости світу гідно стромити руку між другим і третім гудзиком за борт сурдута. І щоб цього досягти, не лише кожна людина, хай то буде ідіот чи мудрець, вдається до своїх майстерних прийомів, — ці особисті системи майстерних прийомів ще й майстерно припасовані до моральних і інтелектуальних хитрощів, що забезпечують рівновагу суспільству й усьому світу і загалом слугують тій самій меті. Така тісна взаємодія нагадує взаємодію в самій природі, де всі силові поля всесвіту чинять вплив на силове поле землі, хоч цього ніхто й не помічає, тому що наслідком стає саме земне буття; і духовне розвантаження, досягнуте завдяки цьому, таке велике, що навіть наймудріші, достоту як ото маленькі нетямущі дівчатка, у рахманному стані здаються собі вельми розумними й добрими.

Але час від часу після такого стану вдоволености, що його в певному сенсі можна назвати й невідчепним станом чуття й бажання, на нас, схоже, находить і їхня протилежність або, якщо послуговуватися знову ж таки поняттями божевільні, на землі раптом настає різкий перепад ідей, після якого все людське життя зосереджується навколо нових центрів і осей. Глибша, ніж привід, причина всіх великих революцій полягає не в нагромадженні несприятливих умов, а в тому, що зношується згуртованість, на якій трималася штучна вдоволеність душ. Щодо цього найкраще буде скористатися висловом одного знаменитого раннього схоласта, висловом, який латиною звучить так: «Сredo, ut intelligam»[8] ; сучасною мовою його трохи вільно можна перекласти приблизно так: «Боже, милостивий Боже, дай моєму духові виробничий кредит!» Адже будь-яке людське кредо — це, мабуть, лише окремий випадок кредиту взагалі. У коханні й комерції, в науці й стрибках у довжину потрібно спершу повірити, а вже тоді можна перемагати й чого-небудь досягати; то чому ж це не має стосуватися життя взагалі?! Хай там як обгрунтований у ньому лад, а завжди є й частка добровільної віри в цей лад, і вона, віра, позначає, якщо провести аналогію з рослиною, те місце, звідки пішов паросток, а коли ця нікому не підзвітна й нічим не захищена віра вичерпується, то невдовзі настає крах; епохи й імперії гинуть не інакше, ніж комерційні підприємства, коли втрачають кредит довіри. Отак цей принциповий аналіз душевної рівноваги від прекрасного прикладу Бонадеї перейшов до сумного прикладу Каканії. Бо на нинішньому етапі розвитку Каканія була перша країна, якої Господь позбавив кредиту довіри, життєвих радощів, віри в себе й здатности всіх культурних держав поширювати корисну ілюзію, буцімто вони мають якусь особливу місію. Це була країна мудра, й жили в ній люді культурні; як і всі культурні люди в усіх куточках світу, вони нерішуче, в сум’ятті борсалися серед неймовірного збудження, гармидеру, швидкостей, нововведень, конфліктів і всього іншого, що становить оптично-акустичний краєвид нашого життя; як і решта людей, вони щодня читали й слухали по кілька десятків повідомлень, від яких у них диба ставало волосся, й вони ладні були через ті повідомлення хвилюватися, ба навіть утрутитись, але до цього не доходило, бо вже за кілька хвилин збудження з їхньої свідомості витісняли нові збудники; як і решта людей, вони відчували навкруги випадкові й умисні вбивства, пристрасті, дух самопожертви, велич, і все те якось діялося в клубку, що утворився навколо них, але самі вони дійти до таких авантур не могли, бо сиділи бранцями десь у конторі чи в установі, а коли надвечір звільнялися, то свого напруження, з якими уже не могли нічого вдіяти, позбувалися в розвагах, хоч ці їх і не тішили. І ще одна риса виявлялася саме в таких культурних людей, якщо вони так винятково, як Бонадея, не присвячували себе коханню: у них уже не було ні талану мати кредит довіри, ні талану обманювати. Вони вже не знали, де поділася їхня усмішка, їхнє зітхання, їхня думка. Навіщо вони колись міркували й усміхались? Їхні погляди були випадкові, їхні уподобання склалися давно, все якось висіло в повітрі вже готовою схемою, Гвинтиком якої ставала людина, і вони не могли нічого робити й нічого зректися від щирого серця, тому що не було закону їхньої єдности. Отож культурний був той, хто відчував, що якийсь там борг усе зростає й зростає і його повік уже не погасити, це була людина, котра бачила неминучість банкрутства й або звинувачувала час, в якому була приречена жити, хоч жила вона в ньому так само розкошуючи, як і будь-хто інший, або з мужністю того, кому нема чого втрачати, накидалася на першу-ліпшу ідею, якщо та обіцяла їй переміну.

Так було, певна річ, і в усьому світі, але Бог, позбавивши Каканію кредиту довіри, зробив щось виняткове, давши зрозуміти цілим народам, яка то складна річ — культура. Бо кожен сидів там на своєму терені, мов бактерія, не замислюючись про те, чи як слід заокруглений небосхил, або ще про що-небудь таке, і раптом їм стало тісно. Людина зазвичай не здогадується, що для того, аби бути тим, ким вона є, їй потрібно вірити, що вона становить щось більше; але вона має все ж таки якось відчувати це над собою і довкола себе, й часом вона може навіть відчути, що цього нема. Тоді їй бракує чогось уявного. У Каканії нічого, анічогісінько не відбувалося, і колись подумали б, що це і є ота давня, не надто яскрава каканська культура, але тепер оце «нічого» викликало таку саму тривогу, як нездатність заснути чи нездатність зрозуміти. І тому інтелектуали — після того, як забрали собі в голову, що в національній культурі все буде інакше, — легко переконали в цьому й каканські народи. Тепер це стало своєрідним ерзацом релігії чи ерзацом доброго імператора у Відні або просто поясненням того незбагненного факту, що в тижні сім днів. Адже непоясненних речей багато, та коли співаєш свій національний гімн, їх не відчуваєш. Звичайно, це була б мить, коли добрий каканець на запитання, хто він такий, міг би й у захваті відповісти: «Ніхто!» Бо це означає щось таке, що знов може безперешкодно зробити з каканця все, чого ще не було! Але аж такими упертюхами каканці не були і вдовольнялися половиною, тобто кожна нація просто намагалася зробити з іншою нацією те, що вважала за краще. Звісно, при цьому важко уявити біль, якого сам не відчуваєш. А за двоє тисячоліть альтруїстичного виховання люди поставали такими самовідданими, що навіть тоді, коли або мені, або тобі має бути погано, кожен вибирає варіант другий. І все ж у знаменитому каканському націоналізмі не варто вбачати щось аж-аж-аж яке дике. То був процес радше історичний, ніж реальний. Люди там ставились одне до одного досить-таки прихильно; щоправда, вони провалювали одне одному голови й обпльовували одне одного, але чинили так лише з міркувань високої культури; адже загалом буває ж бо, що на самоті людина й мухи не скривдить, а в судовій залі під розп’яттям засуджує іншу людину до смертної кари. Тож можна, либонь, сказати: каканці щоразу, коли їхнє високе «я» влаштовувало собі перерву, з полегкістю зітхали й, відчуваючи себе чудовими інструментами для поглинання їжі — а саме для цього їх, як і решту людей, і було створено, — вельми дивувалися тому, чого вони зазнавали, бувши інструментами історії.