Людина без властивостей. Том II

85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

Ульріх повернувся додому десь на годину пізніше, ніж попереджував, і тепер, коли він переступив поріг, йому доповіли, що його вже давно очікує якийсь офіцер. Нагорі Ульріх застав, на свій подив, Генерала фон Штума, що привітався з ним, як із давнім товаришем.

— Друже, любий мій! — вигукнув назустріч йому Генерал. — Ти вже даруй, що я вриваюся до тебе так пізно, але я не міг піти зі служби раніше, та й тут уже години дві сиджу серед твоїх книжок; таке зібрання — просто жах!

Вони обмінялись люб’язностями, і з’ясувалося, що Штума привела до Ульріха термінова справа. Генерал по-діловому закинув ногу на ногу, що зробити було, з огляду на його статуру, не так легко, випростав руку з невеличкою долонею й промовив:

— Термінова? Своїм референтам, коли вони приносять мені який-небудь терміновий папір, я зазвичай кажу: «На світі немає нічого термінового, крім збігати в одне місце!» Та якщо серйозно, то мене привела до тебе одна надзвичайно важлива справа. Я тобі вже казав, що дивлюся на дім твоєї кузини як на виняткову для себе можливість познайомитися з найважливішими у світі проблемами цивільного життя. Усе ж таки це щось неказенне й, запевняю тебе, страшенно мені імпонує. Але, з другого боку, ми, військові, зовсім не такі дурні, якими нас вважають, хоч і маємо свої слабинки. Сподіваюся, ти зі мною погодишся, що коли вже ми за що-небудь беремось, то робимо це грунтовно, як і годиться. Отже, ти згоден? Я так і думав, тоді я можу розмовляти з тобою відверто, хоч усе ж таки й мушу зізнатися, що нашого військового духу соромлюсь. Соромлюся, я сказав! Якщо не брати до уваги військового єпископа, то нині я у війську, мабуть, той чоловік, котрий найбільше має до діла з духом. Але скажу тобі так: якщо придивитися до нашого військового духу ближче, то він, хай там який високий, нагадує вранішню перевірку. Сподіваюся, ти ще не забув, що таке вранішня перевірка? Черговий офіцер, значся, записує: стільки й стільки чоловік та коней у строю, стільки й стільки чоловік та коней відсутні через хворобу чи ще там через щось, улан Ляйтомишль на шикування спізнюється й таке інше. Але чому стільки й стільки чоловік та коней у строю чи відсутні тощо — цього він не записує. А саме про це завше й треба знати, коли маєш до діла з добродіями цивільними. Солдат розмовляє коротко, просто й конкретно, але мені досить часто доводиться консультуватися з представниками цивільних міністерств, і вони з кожного приводу питаються, чому треба зробити так, як пропоную я, й посилаються на міркування й обставини високого характеру. Отож — тільки нехай те, що ти зараз почуєш, лишиться між нами, дай слово чести! — я й запропонував своєму начальникові, його превосходительству Фросту, чи, правильніше сказати, радше здивував його такою своєю пропозицією: я скористаюся нагодою й побуваю в домі твоєї кузини, щоб нарешті ґрунтовно ознайомитися з отими міркуваннями й обставинами високого характеру і, якщо можна так висловитися, не здавшись нескромним, поставити їх на службу військовому духу. Зрештою, маємо ж ми у війську лікарів, ветеринарів, аптекарів, священиків, бухгалтерів-ревізорів, інтендантів, інженерів і капельмейстерів, а ось центрального управління цивільним духом ще не маємо.

Аж тепер Ульріх завважив, що Штум фон Бордвер приніс із собою службову теку; це була одна з отих здоровенних, з міцним наплічним ременем тек із бичачої шкіри, в яких переносять папери у величезних міністерських будівлях або через вулицю, від інстанції до інстанції, і стояла вона на підлозі, прихилена до письмового столу. Генерал прийшов вочевидь зі своїм ординарцем, який очікував тепер унизу і якого Ульріх не помітив, бо Штум ледве випер ту важенну теку собі на коліна, а тоді відкрив, клацнувши, залізного замочка, що мав неймовірно військово-технічний вигляд.

— Я, відколи пристав до цього вашого заходу, не байдикував, — усміхнувся ґенерал, нахиляючись, від чого його голубий мундир біля золотих ґудзиків напнувся, — але розумієш, є речі, з якими я не зовсім упоруюсь. — І видобув із теки цілий стос нескріплених аркушів з якимись дивними графами й записами. — Твоя кузина… — почав пояснювати він. — Я детально обговорював це з твоєю кузиною, і їй, звісно, хочеться, щоб з її зусиль звести духовний пам’ятник найвищому нашому володареві постала ідея, яка, сказати б, вийшла б на перше місце з-поміж решти ідей, уже наявних; але я вже тепер помітив — і це попри все моє захоплення людьми, котрих твоя кузина для цього запросила, — що тут виникають збіса великі труднощі. Скаже хтось один одне, то хтось інший стверджує інше, протилежне… Хіба це вже не впало в очі й тобі? Та ще гірше, принаймні на мій погляд, ось що: цивільний розум нагадує те, що називають, коли йдеться про коня, ненажерою. Ти ж бо ще не забув? Клади такій тварюці хоч подвійний раціон, а вона однаково не гладшає! Ну гаразд, — виправився він у відповідь на коротке заперечення господаря дому, — ти можеш навіть сказати, що вона з дня на день гладшає, але ж кості в неї не ростуть і шерсть не блищить; тільки черево стає, як бодня. Саме це мене, розумієш, і цікавить, і я поклав собі розібратися, чому в цьому ділі, власне, не можна навести порядку.

І Штум, усміхаючись, подав своєму колишньому лейтенантові першого аркуша.

— Нехай нас ганьблять як завгодно, — сказав він, — але що таке порядок, ми у війську знали завжди. Оце ось — класифікація головних ідей, які я витяг з учасників зібрань у твоєї кузини. Розумієш, коли його питаєш віч-на-віч, то найважливішим кожен вважає, виявляється, щось зовсім інше.

Ульріх вражено розглядав того аркуша. На взірець бланка для донесень чи якогось військового реєстру він був поділений поздовжніми й поперечними лініями на графи, заповнені словами, що немовби впиралися такому розташуванню, бо Ульріх прочитав виведені казенним каліграфічним почерком імена: Ісус Христос; Будда, Гаутама, він-таки Сідхартха; Лао-Цзи; Лютер, Мартін; Гьоте, Вольфґанґ; Ганґгофер, Людвіґ; Чемберлен і багато інших; продовження цього списку вочевидь було на ще одному аркуші; у другому стовпчику йшли слова «християнство», «імперіалізм», «доба комунікацій» тощо, до яких у наступних стовпчиках примикали ще колонки слів.

— Я міг би назвати це й кадастром сучасної культури, — пояснив Штум, — адже потім ми його доповнили, й тепер тут зібрано назви ідей, котрі хвилювали нас протягом останніх двадцятьох п’ятьох років, а також імена їхніх авторів. Я навіть не уявляв собі, яка кропітка це буде робота!

Ульріх побажав знати, як Штум складав свій реєстр, і ґенерал охоче пояснив процедуру, розроблену за його системою.

— Щоб упоратися за такий короткий час, мені досить було взяти одного капітана, двох лейтенантів і п’ятьох унтер-офіцерів! Якби ми мали змогу працювати за найсучаснішими методами, то розіслали б у всі полки запитання: «Кого ви вважаєте найславетнішою людиною?» — як це, розумієш, тепер роблять газети у всіляких своїх анкетах тощо, — і розіслали б з наказом доповісти про результати опитування у відсотках; але у війську так діло не піде, бо жодна частина не посміє, звісно, доповісти нічого іншого, крім як «його величність». Тоді я вирішив з’ясувати, які книжки виходять найбільшими накладами й збирають найбільшу кількість читачів; але тут одразу виявилося, що це, крім Біблії, новорічні поштові буклети з тарифами й старими анекдотами — такі буклети кожен адресат дістає за свої чайові від листоноші; і це знову привернуло нашу увагу до того, який же він усе ж таки складний, оцей цивільний розум, адже загалом найкращими вважають книжки, придатні для будь-якого читача, чи принаймні, як мені сказали, авторові треба мати в Німеччині дуже багато однодумців, щоб його вважали бозна-яким розумним. Отож і цим шляхом піти ми не могли, і що ми кінець кінцем придумали, про це я сказати тобі наразі не можу, то була ідея капрала Гірша й лейтенанта Меліхара, але зробити це нам таки пощастило.

Генерал Штум відклав цей аркуш набік і з міною, що провіщала глибоке розчарування, взяв ще один. Здійснивши інвентаризацію запасу середньоєвропейських ідей, він не лише з’ясував, на превеликий свій жаль, що складається той суціль із суперечностей, а й, на свій подив, виявив, що ті суперечності, якщо копнути їх глибше, починають переходити одна в одну.

— Я вже звик до того, що в твоєї кузини кожна із знаменитостей, коли я прошу її просвітити мене, розказує мені щось інше, — провадив Штум. — Але що після того, як побалакаєш із ними довше, все ж таки складається враження, ніби всі вони розказують про те саме, — ось чого я не можу втнути хоч убий; либонь, у моїй солдатській голові просто не вистачає для цього однієї клепки!

Те, що так глибоко лякало ґенерала Штума, було не дрібницею, і розв’язання цієї проблеми, власне, не можна було покладати лише на військове міністерство, хоча й не важко показати, що з війною вона пов’язана якнайтісніше. Нинішній добі дісталася в дарунок певна кількість великих ідей, а до кожної ідеї, з особливої ласки долі, — відразу і її антиідея, тож індивідуалізм і колективізм, націоналізм і інтернаціоналізм, соціалізм і капіталізм, імперіалізм і пацифізм, раціоналізм і марновірство почуваються в такій добі однаково добре, а до цього додаються ще невикористані рештки незліченних інших суперечностей, що мають для сучасности таку саму чи меншу цінність. Це здається вже таким самим природним, як і те, що є день і ніч, спека і холод, любов і ненависть, а в людському тілі на кожен згинальний м’яз є протилежний, розгинальний, і Генералові Штуму, як і будь-кому, повік не спало б на думку вбачати в цьому щось незвичайне, якби його марнославство не кинула в цю авантюру любов до Діотими. Бо любов не вдовольняється тим, що єдність природи Грунтується на суперечностях, у своєму жаданні ніжности любов прагне єдности без суперечностей, отож Генерал докладав усіх зусиль, щоб цієї єдности домогтися.

— Оце я наказав, — розповідав він, водночас демонструючи Ульріху відповідні аркуші, — скласти покажчик полководців ідей, тобто перелік усіх імен, котрі останнім часом приводили до перемог, сказати б, великі з’єднання ідей; а це ось — ordre de bataille[1]; а тут — план стратегічного зосередження й розгортання сил; тут — спроба нанести на карту бази й Гарнізони, звідки надходить поповнення думками. Але ти, поглянувши на ту чи ту групу думок, яка нині провадить бої, певно, помітиш — на схемі я звелів це чітко виділити, — що поповнення живою силою й ідейним матеріалом вона дістає не лише від власних баз, а й від баз супротивника; ти бачиш, що ці групи раз у раз змінюють дислокацію, зненацька, без будь-яких причин повертають фронт у зворотний бік і вступають у бій із власним тилом; ти бачиш, із другого боку, що ідеї невпинно перебігають туди й назад, отож ти знаходиш їх то по один, то по другий бік лінії фронту. Одне слово, не можна ні скласти пристойну схему тилового району, ні провести демаркаційну лінію, ні взагалі що-небудь визначити, і вся картина, даруй на слові — хоча, ще з одного боку, я в це, знову ж таки, просто не йму віри! — скидається на те, що в нас будь-який командир назвав би отарою баранів!

І Штум тицьнув Ульріхові в руку відразу кілька десятків аркушів. Вони були вкриті планами стратегічного зосередження й розгортання сил, залізничними лініями, мережами шляхів, схемами портів, позначеннями військових з’єднань і командних пунктів, колами, прямокутниками, заштрихованими ділянками; як у справжній базгранині Генерального штабу, все було покреслене червоними, зеленими, жовтими, синіми лініями, й повсюди виднілися різні на вигляд і різного значення прапорці, яким за рік судилося набути великої популярности.

— І все марно! — зітхнув Штум. — Я взяв інший принцип зображення й спробував підійти до справи з погляду військово-географічного, а не стратегічного, сподіваючись у такий спосіб дістати бодай чітко розчленований оперативний простір. Але й це майже нічого не дало. Ось поглянь, це — спроби оро — й гідрографічного зображення!

Ульріх побачив позначення гірських вершин, звідки йшли відгалуження, які знову сходилися в іншому місці, озера, джерела й лінії річок.

— А ще я всіляко намагався, — провадив далі Генерал, і в його життєрадісному погляді промайнуло чи то роздратування, чи то зацькованість, — звести все до певної єдности. Але ж ти знаєш, як воно буває?! Це — як їхати в Галичині другим класом і набратися вошей! Такого гидотного відчуття власної безпорадности я ще зроду не знав. Коли довго товчешся серед ідей, усе тіло починає свербіти, й чухмарся хоч до крови — однаково не вгамуєшся!

Слухаючи таку експресивну розповідь, молодший співрозмовник аж розсміявся. Та Генерал попрохав:

— Ні, ні, не смійся! Я собі так подумав: у цивільному житті ти став видатним чоловіком; посідаючи таке становище, ти проймешся розумінням не лише цієї справи, а й самого мене. Я прийшов, щоб ти мені допоміг. Я надто поважаю все, що сповнене глузду, аби забрати собі в голову, нібито я маю рацію!

— Ти надто серйозно ставишся до міркування, пане підполковник, — втішив його Ульріх. Він мимоволі назвав Штума підполковником і вибачився: — Ти, Генерале Штум, зробив мені велику приємність — переніс мене в минуле, коли в офіцерському клубі ти, бувало, наказував мені десь у куточку пофілософувати з тобою… Але, кажу тобі ще раз, не можна ставитися до міркування так серйозно, як оце робиш ти.

— Не ставитися серйозно?! — простогнав Штум. — Але ж я вже не можу жити без високого порядку в себе у голові! Невже ти не розумієш? Як згадаю, скільки я жив без нього на плацу й у казармі, серед офіцерських анекдотів та історій з бабнею, то мене просто жах проймає!

Вони сіли до столу; в Ульріха викликали зворушення дитячі фантазії, на які Генерал пускався з чоловічою відвагою, а також невичерпне молодецтво, що його джерелом стає своєчасне перебування в невеликих Гарнізонах. Він запросив товариша минулих років разом повечеряти, й Генерала так поглинуло бажання прилучитися до його, Ульріхових, таємниць, що навіть кожне кружальце ковбаси він наколював на виделку з надзвичайною увагою.

— Твоя кузина, — промовив він, підносячи келиха з вином, — найчарівніша жінка, яку я знаю. Правду кажуть, що вона — ще одна Діотима, нічого такого я в житті ще не бачив. Знаєш, моя дружина… Ти з нею не знайомий… Нарікати я в жодному разі не маю підстав… І діти в нас є… Але така жінка, як Діотима, — це ж бо щось зовсім інше! На прийняттях я часом стаю позад неї… Яке разюче багатство жіночности! А водночас спереду вона веде з яким-небудь видатним цивільним таку вчену розмову, що хоч бери та занотовуй! А отой начальник відділу, за яким вона заміжжю, навіть не здогадується, що у нього в руках. Ти вже даруй, якщо той Туцці тобі, може, такий дуже симпатичний, але я його терпіти не можу! Лише походжає туди-сюди та всміхається, неначе й справді знає, а нам не каже, коли сам Бог обідає. Та мені нехай очі не замилює, бо хоч я й глибоко поважаю цивільних, але урядові чиновники посідають серед них останнє місце; вони — не що інше, як такі собі цивільні вояки, котрі не прогавлять нагоди випертися поперед нас, ще й нахабно демонструють ввічливість кішки, коли та позирає з дерева на собаку. А ось доктор Арнгайм — це вже інший калібр, — теревенив Штум далі. — Теж, видко, дере носа, але рівень що вищий, то вищий, це треба визнати! — Пробалакавши стільки, Генерал хильнув вочевидь трохи забагато, бо тон його став довірливим і фамільярним. — Не знаю, в чому тут річ, — провадив він, — мабуть, я в цьому нічого не тямлю, бо тепер і в самого вже з інтелектом така плутанина… Та хоч я від твоєї кузини й у захваті, так ніби — скажу напрямець: так ніби у горлі в мене застряг надто великий кусень! — мені навіть якось легше через те, що вона закохана в Арнгайма!

— Як?! Ти певен, що між ними щось є? — спитав Ульріх трохи поквапно, хоча, власне, й не мав брати це близько до серця.

Штум недовірливо витріщив на нього свої короткозорі, ще затуманені від схвильованости очі й надів пенсне.

— Я не казав, що він з нею спав, — по-офіцерському навпростець заперечив Генерал, тоді сховав пенсне й уже геть не по-солдатському додав: — Але я нічого не мав би й проти цього; чорт забирай, я ж бо тобі сказав, що в цьому суспільстві з інтелектом сама плутанина! Я, звісно, не бабій, та як уявлю собі, скільки ніжности Діотима могла б подарувати тому чоловікові, то сам проймаюся до нього ніжністю, і, навпаки, мені здається, що коли він цілує Діотиму, то це я цілую її.

— Він її цілує?!

— Чи я знаю? Я ж бо за ними не шпигую. Я лише так собі думаю. Річ у тому, що я й сам себе не розумію. А втім, один раз я таки бачив, як він схопив її руку, коли вони гадали, що їх ніхто не бачить, і на мить обоє так принишкли, немовби почули команду: «Скинути ківери, до молитви — на коліна!» А тоді вона так тихесенько-тихесенько про щось його попрохала, й він їй щось відповів, і я те й те запам’ятав слово в слово, тому що зрозуміти це дуже важко. А сказала вона ось що: «Ох, аби лиш знайти ту рятівну ідею!» А він відповів: «Спасіння нам дасть тільки чиста, незламна ідея кохання!» Він сприйняв її слова вочевидь надто особистісно, адже вона мала на увазі, безперечно, рятівну ідею, потрібну для її великої справи. Чого ти смієшся? Ну й смійся, скільки завгодно, я завше мав свої химери, а тепер я забрав собі в голову, що мушу їй допомогти! І це, либонь, можна буде зробити, адже на світі стільки ідей, і одна з них, зрештою, має виявитися рятівною! Одначе ти повинен підставити мені плече!

— Генерале, любий мій, — знов почав про те саме Ульріх, — я хочу лише ще раз сказати тобі: ти надто серйозно ставишся до міркування. Та коли вже ти надаєш цьому такої великої ваги, то я спробую по змозі пояснити тобі, як міркує людина цивільна.

Вони вже перейшли до сигар, і Ульріх повів далі:

— По-перше, Генерале, ти на хибному шляху; це не правда, що духовну основу слід шукати, як ти гадаєш, у цивільному житті, а фізичну — у військовому, ні, все якраз із точністю до навпаки! Адже розум — це порядок, а де більше порядку, як не у війську? Усі комірці там заввишки чотири сантиметри, кількість Гудзиків суворо визначена, а ліжка навіть у найбагатші снами ночі стоять попід стінами, як по шнуру! Шикування ескадрону розгорненою шеренгою, масування полку, належне місце пряжки на ківері — адже це або духовні цінності високого сенсу, або духовних цінностей немає взагалі!

— Завдавай дурня своїй бабці! — обережно пробурчав Генерал, не знаючи, чому не довіряти — власним вухам чи випитому вину.

— Необачливий ти чоловік, — правив своєї Ульріх. — Наука можлива лише там, де події повторюються чи бодай улягають контролю, а де більше повторення й контролю, як не у війську? Кубик не був би кубиком, якби о дев’ятій годині не мав стільки ж прямих кутів, як о сьомій. Закони орбіт, що ними рухаються планети, — це своєрідна балістика. І ми взагалі не могли б ні про що скласти уявлення чи думки, якби все пролітало проз нас лише один раз. Те, що хоче бути чогось варте й носити яку-небудь назву, має повторюватись, має існувати в багатьох екземплярах, і якби ти зроду не бачив місяця, то прийняв би його за кишенькового ліхтарика; до речі, причина великого розгублення, яке Бог викликає в науки, полягає у тому, що його бачили тільки один-однісінький раз, та й то коли він створював світ, коли ще не було кваліфікованих спостерігачів.

Треба уявити себе в шкурі Штума фон Бордвера; від часів кадетського корпусу в його житті все було регламентовано — від форми кашкета до дозволу на одруження, і він не дуже й волів відкривати свій розум таким поясненням.

— Друже, любий мій, — підступно заперечив він, — усе це, може, й так, але мене воно, власне, не стосується; ти вельми дотепно жартуєш, кажучи, нібито науку винайшли ми, військові, тільки я маю на увазі не науку, а, як висловлюється твоя кузина, душу, і коли вона заводить мову про душу, мені хочеться догола роздягтися — так усе це не пасує до мундира!

— Штуме, любий мій, — незворушно провадив Ульріх, — дуже багато людей дорікають науці в тому, що вона, мовляв, бездушна, механічна й робить таким самим усе, чого торкнеться; але ці люди навдивовижу не помічають, що в справах душі панує ще куди прикріша закономірність, аніж у справах розуму. Адже коли почуття по-справжньому природні й прості? Тоді, коли їхньої появи слід сподіватися за однакових обставин в усіх людей просто-таки автоматично! Хіба можна було б від усіх людей вимагати доброчесности, якби доброчесний вчинок не був таким, який можна скільки завгодно повторювати?! Я міг би навести тобі й ще багато таких прикладів, і коли ти втечеш від цієї нудної закономірности до найтемніших глибин свого єства, де так привільно почуваються неконтрольовані інстинкти, втечеш до цих вільготних тваринних глибин, які не дають нам розчинитися в розумі, то що ти знаходиш? Подразнення й рефлекторні дуги, введені в колію звички й навички, повторення, фіксування, притирання, серійність, монотонність! Це, любий мій Штуме, — мундир, казарма, статут, і цивільна душа навдивовижу споріднена з військовим побутом. Я б навіть сказав, що вона, де тільки може, чіпляється за цей взірець, до якого їй ніколи не щастить дотягтися. І коли її зусилля виявляються марними, вона — мов та дитина, яку лишили на самоті. Для прикладу візьми хоч би жіночу вроду: те, що тебе в ній вражає й полонить, про що ти гадаєш, нібито бачиш це вперше в житті, — внутрішньо ти вже давно знаєш і шукав, воно завше мріло перед тобою невиразним видивом, котре аж тепер стає яскравим, як денне світло; та коли, навпаки, йдеться справді про кохання з першого погляду, про вроду, тобою ще не бачену, ти просто не знаєш, як з усім цим бути; нічого такого з тобою ще не бувало, ти й назви для цього не маєш, не маєш почуття для відповіді, ти просто вкрай розгублений, заворожений, тебе сковує сліпий подив, ідіотична тупість, яка зі щастям уже не має, схоже, нічого спільного.

У цьому місці Генерал жваво урвав товариша. Досі він слухав його з тією натренованістю, якої набуваєш на плацу, де тебе вичитують і повчають начальники і ти, коли доведеться, мусиш усе проробити заново, тільки не повинен впускати ті повчання собі в душу, бо це однаково що поїхати додому верхи на неосідланому їжакові; але тепер Ульріх зачепив Штума за живе, і той запально вигукнув:

— Що правда, то правда, ти змальовуєш це надзвичайно стеменно! Коли я з головою поринаю в чари твоєї кузини, в мені все розчиняється, зникає. І навіть коли ціною неймовірних зусиль зосереджуся, щоб мені нарешті сяйнула ідея, якою я їй прислужився б, усередині в мене однаково виникає вкрай неприємна порожнеча; назвати це ідіотизмом, мабуть, не можна, але такий стан дуже його нагадує, безперечно. І якщо я зрозумів тебе правильно, то ти, виходить, гадаєш, що ми, люди військові, уміємо міркувати цілком пристойно; що цивільний розум… Та ні, те, що ми маємо бути йому за взірець, я заперечую, це ти, звісно, просто пожартував!… Але те, що розум у нас однаковий, спадає на думку часом і мені; одначе решта, гадаєш ти, ну, всі оті речі, які нам, військовим, здаються аж надто цивільними — скажімо, душа, вдача, доброчесність, щирість. Арнгайм орудує цим страх як спритно, але, гадаєш, хоч це і є ота духовність. авжеж, звісно, ти ж бо сам кажеш, що це — так звані міркування найвищого штибу. але ти ж таки й стверджуєш, буцімто через це геть страчаються глузду, й усе це — чистісінька правда, та зрештою цивільний розум усе ж таки глибший, і ти цього, певна річ, не заперечуватимеш, і ось я питаю тебе: як же все це взяти до тями?

— Перед тим я сказав «по-перше», ти про це забув; я сказав, по-перше, що духовна основа привільно почувається у війську; а тепер я скажу «по-друге»: а фізична основа — в цивільному житті.

— Але ж це — нісенітниця? — недовірливо заперечив Штум.

Фізична перевага військових була точнісінько такою самою догмою, як і переконаність, що найближче до трону стоїть офіцерський корпус; і хоч Генерал ніколи не вважав себе атлетом, однак у хвилини, коли щодо цього виникали сумніви, у ньому все ж таки озивалася впевненість, що коли вже черевце мають усі, то в цивільного воно, як-не-як, трохи м’якше, ніж у нього, Штума.

— Не більша й не менша нісенітниця, ніж усе інше, — захищався Ульріх. — Але дай же мені доказати. Років сто тому найрозумніші голови в цивільному житті Німеччини вважали, бач, що громадянин, який уміє мислити, виведе світові закони, сидячи за письмовим столом, з власної голови, — так, як доводять теореми про трикутники; а мислителем тоді був чоловік у китайкових штанях, який відкидав із чола чуприну й не знав іще гасової лампи, не кажучи вже про електрику чи фонограму. Відтоді ту пиху з нас добряче збили; за останні сто років ми дуже багато довідалися про себе, й про природу, й про все на світі, та, сказати б, як наслідок цього тепер загалом утрачаємо стільки ж порядку, скільки домагаємося його в окремих сферах, отож у нас стає чимдалі більше порядків і чимдалі менше порядку.

— Це збігається з результатами моїх досліджень, — потвердив Штум.

— Просто не всі такі старанні, як ти, щоб шукати узагальнень і висновків, — провадив Ульріх. — Після періоду зусиль у нас настав період спаду. Уяви собі лишень, як це відбувається сьогодні. Коли видатний чоловік пропонує світові яку-небудь ідею, вона одразу потрапляє в процес розподілу, який складається із симпатії й антипатії; спершу прихильники вихоплюють з ідеї великі клапті, які їм зручні, й роздирають свого вчителя на шматки, як ото лисиці — стерво, потім супротивники знищують слабкі місця, й невдовзі від досягнення не лишається нічого, крім набору афоризмів, і ними й друзі, й вороги користуються так, як їх це влаштовує. Наслідок — загальна багатозначність. Немає жодного «так», щоб до нього не причепилося «ні». Роби що завгодно, й знайдеш два десятки прекрасних ідей, які будуть «за», а коли забажаєш, — знайдеш два десятки таких, котрі будуть «проти». Напрошується навіть думка, що все тут так само, як у коханні, ненависті й голоді, де смаки мають бути різні, щоб кожне могло вибрати свій.

— Чудово! — вигукнув Штум, знову приголомшений. — Щось таке я вже казав Діотимі й сам. Та чи не здається тобі, що в цьому безладі не завадило б побачити виправдання військовій силі, хоч мені все ж таки соромно повірити в це бодай на хвилинку?!

— Я б тобі порадив, — сказав Ульріх, — натякнути Діотимі, що з причин, наразі нам невідомих, Господь Бог, схоже, запроваджує на землі добу фізичної культури; адже бодай сяку-таку опору ідеям дає лише тіло, якому вони належать, а крім того, ти як офіцер дістав би тоді певну перевагу.

Маленький гладкий Генерал відсахнувся.

— Щодо фізичної культури, то тут я маю не кращий вигляд, ніж обчищений персик, — по хвилі промовив він гірко й задоволено воднораз. — А ще я скажу тобі, — додав він, — що про Діотиму я думаю тільки як про порядну людину й хочу в її очах лишатися таким і сам.

— Шкода, — мовив Ульріх. — Твої намірі гідні Наполеона, але доба, яку ти застав, — не для них!

Генерал проковтнув насмішку з гідністю, на яку його надихнула думка постраждати за даму свого серця, і, хвилю поміркувавши, відказав:

— У всякому разі я дякую тобі за цікаві поради.