Людина без властивостей. Том II

81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу реалістичної політики. Ульріх засновує товариства

Хоч на Соборі ще не було помітно жодного, навіть найменшого успіху, в палаці графа Ляйнсдорфа паралельна акція стрімко посувалася вперед. Там сходилися нитки реальности, й Ульріх приїздив туди двічі на тиждень.

Ніщо не викликало в нього такого подиву, як кількість усіляких товариств на світі. Заявляли про себе товариства земельні й водні, товариства непитущих і питущих — одне слово, товариства й антитовариства. Кожне з них сприяло прагненням власних членів і протистояло прагненням членів решти товариств. Складалося враження, ніби кожна людина входить принаймні до одного з таких товариств.

— Ясновельможносте, — вражено сказав Ульріх, — це вже не можна назвати, як ми простодушно звикли робити, товариствоманією; становище просто жахливе: кожна людина на взірець високоорганізованої держави, нами ж таки придуманий, належить до ще однієї розбійницької ватаги!…

Однак граф Ляйнсдорф був палкий прихильник товариств.

— Не забувайте, — відказав він, — що утопічна політика ідеологів ніколи ще ні до чого доброго не приводила; ми повинні робити політику реалістичну. Не посоромлюся навіть зізнатися, що в надто духовних прагненнях, властивих оточенню вашої кузини, я вбачаю певну небезпеку!

— То чи не дасть ваша ясновельможність мені якихось директив? — спитав Ульріх.

Граф Ляйнсдорф звів на нього погляд. Він розмірковував, чи не буде те, що йому кортіло повідомити, все ж таки надто сміливим для цього недосвідченого молодика. Та зрештою граф таки зважився.

— Розумієте, — обережно почав він, — зараз я скажу вам щось таке, чого ви через свою молодість іще, мабуть, не знаєте; реалістична політика — це не робити саме того, що хочеться робити; зате можна схиляти на свій бік людей, виконуючи їхні невеличкі забаганки!

Ульріх, слухаючи, розгублено витріщив на графа очі; його ясновельможність задоволено всміхнувся.

— Так отож, — заходився пояснювати він, — як я щойно сказав, реалістична політика не має права віддаватися владі ідей, а повинна керуватися практичними потребами. Чудові ідеї залюбки втілював би в життя, звісно, кожен, це ж бо зрозуміло само собою. Тож саме того, що дуже хочеться робити, якраз робити і не слід! Це сказав іще Кант.

— І справді! — вражено вигукнув Ульріх, почувши такі настанови. — Але ж мати мету все-таки треба?!

— Мету? Бісмарк хотів бачити пруського короля великим; це була його мета. Він від самого початку не знав, що задля цього йому доведеться піти війною на Австрію й Францію і стати засновником Німецької імперії.

— Ваша ясновельможність хоче, отже, сказати, що ми маємо бажати великої й могутньої Австрії і більш нічого?

— Попереду в нас іще чотири роки. За ці чотири роки може статися все, що завгодно. Можна поставити народ на ноги, але далі він має йти сам. Чи ви мене розумієте? Поставити на ноги — ось що ми мусимо зробити! А ноги народу — це його усталені організаційні структури, це його партії, товариства тощо, а не балачки!

— Ясновельможносте! Адже це, хоча звучить воно й не зовсім так, — по-справжньому демократична думка!

— Та вже ж, можливо, навіть аристократична, хоча люди мого рівня мене й не розуміють. Старий Гененштайн і Тюркгайм-старший відповіли мені, що все це скінчиться просто свинством! Тому нам із вами треба діяти обережно. Починаймо з малого, будьте привітні з людьми, які до нас приходять.

Отож надалі Ульріх вислуховував уже всіх поспіль. Так, один чоловік прийшов і довго торочив йому про колекціонування поштових марок. По-перше, воно, мовляв, наводить мости між народами; по-друге, вдовольняє прагнення володіти й відчувати власну значущість, яке — і цього, мовляв, не можна заперечувати — становить основу суспільства; по-третє, колекціонування вимагає не лише знань, а просто-таки мистецьких рішень. Ульріх звів очі на чоловіка; вигляд той мав пригнічений, убогий; однак чоловік, схоже, здогадався, яке запитання крилося в Ульріховому погляді, бо відразу відповів, що поштові марки — це й дорогий предмет торгівлі, недооцінювати цього, мовляв, не можна, тут бувають мільйонні оборудки, на великі філателістичні біржі з’їздяться торговці й колекціонери з усіх кінців світу. Можна розбагатіти. Але сам він, мовляв, ідеаліст; він завершує особливу колекцію, яка поки що ні в кого зацікавлення не викликає. У нього лише одна мрія: в ювілейному році відкрити велику виставку поштових марок, і там він уже допоможе людям узяти втямки, яке важливе значення має його особлива галузь!

Услід за цим чоловіком прийшов іще один і розповів про таке. Коли він проходить вулицями — але ще глибше це хвилює, мовляв, коли їдеш трамваєм, — то вже багато років лічить лінії, з яких складаються великі латинські літери на вивісках крамниць (А, приміром, складається з трьох таких ліній, М — із чотирьох), і ділить їхнє число на загальну кількість літер. Досі середня частка завжди була однакова: два з половиною; але число це вочевидь не стале й на кожній новій вулиці може бути іншим. Тому відхилення від нього викликають велику тривогу, а збіги — велику радість, і це нагадує ефект очищення, який приписують трагедії. А ось якщо лічити, навпаки, самі літери і їхня сума ділиться на три, то це, в чому Ульріх, мовляв, може переконатись особисто, — велике щастя, і тому більшість написів полишають відчуття просто-таки невдоволення, і це відчуття виразно помічаєш; виняток становлять тільки багатолінійні літери, тобто ті, котрі складаються з чотирьох ліній, як, скажімо, WEM, і ось такі за будь-яких обставин сповнюють серце цілком особливим щастям. «Який же висновок із цього випливає? — спитав чоловік. — А лише той, що міністерство охорони здоров’я має видати припис, який заохочував би фірми, коли вони вибирають собі назву, послуговуватися словами з чотирьохлінійних літер, і всіляко обмежував би використання слів з однолінійних літер, як-от О, S, I, C, оскільки своєю непродуктивністю вони навіюють смуток!»

Ульріх слухав відвідувача, тримаючись від нього на відстані; одначе враження психічно хворого той не справляв, ні, це був десь тридцятирічний чоловік із «порядного товариства», на вигляд інтелігентний і привітний. Далі він спокійно заходився пояснювати, що лічити в думці — це здатність, потрібна в будь-якій професії, що надавати навчанню форми гри — віяння сучасної педагогіки, що статистика вже не раз констатувала глибокі взаємозв’язки ще задовго до того, як люди давали їм пояснення, що добре відомо, якої великої шкоди завдає книжна освіта, і що, зрештою, глибоке хвилювання, яке викликали його досліди в усіх, хто досі зважувався їх повторити, промовляє саме за себе. Якби міністерство охорони здоров’я дістало вказівку скористатися його відкриттям, то невдовзі так зробили б і решта держав, і ювілейний рік став би для людства, мовляв, справжньою благодаттю.

Усім таким відвідувачам Ульріх давав пораду: — Заснуйте товариство; часу ви маєте ще майже чотири роки, і якщо вам пощастить це зробити, його ясновельможність, певна річ, скористається всім своїм впливом, щоб вам допомогти!

Але більшість відвідувачів уже мали яке-небудь товариство, і тоді справа стояла інакше. Досить просто її було вирішити в тому разі, коли який-небудь футбольний клуб клопотав, щоб його правому крайньому надали звання професора й так засвідчили важливе значення новітньої фізичної культури; бо тут усе ж таки можна було пообіцяти сприяння. Важче було в тих випадках, про один з яких мова піде далі. Прийняти довелося одного чоловіка років п’ятдесятьох; назвався відвідувач обер-офіціалом якоїсь канцелярії; чоло його світилося мучеництвом, і він заявив, що як засновник і голова стенографічного товариства «Ель» дозволить собі привернути увагу секретаря великої патріотичної акції до однойменної стенографічної системи.

Скорописна система «Ель», розповідав чоловік, — винахід австрійський, і це, либонь, достатньою мірою й пояснює те, що він не набуває поширення і не дістає підтримки. Потому відвідувач поцікавився, чи знає пан секретар стенографію; Ульріх відповів заперечливо, тож чоловік заходився розтлумачувати йому духовні переваги скоропису: заощаджуєш, мовляв, час, заощаджуєш розумову енергію… А чи знає пан секретар, яку тьму-тьмущу розумових зусиль люди щодня марнують на всі оті хвостики й закарлючки, всілякі зайвини, неточності, на повторення подібних елементів, що лише збивають з пуття, на загромадження справді значущих, сиґніфікативних складових письма пустими, довільними й просто особистими?… На свій подив, Ульріх познайомився з чоловіком, який звичайнісіньке і, здавалося б, безневинне письмо ненавидів лютою ненавистю. Для людства, що розвивалося в умовах ненастанного поспіху, стенографія, з погляду заощадження розумової праці, була життєво важливим питанням. Але й з погляду моралі питання «коротко чи довго» набувало вирішального значення. По-ослячому «довговухе» письмо, як його, скориставшись гірким висловом обер-офіціала, слід було б назвати за оті безглузді закарлючки та петельки, спокушає, мовляв, до неточностей, сваволі, марнотратства й недбалого гайнування часу, а ось скоропис, навпаки, виховує в людині точність, силу волі й мужність. Стенографія, провадив відвідувач, учить нас робити те, що потрібно, й уникати непотрібного, того, що не слугує меті. Чи не гадає пан секретар, що в цьому є часточка практичної моралі, яка має надзвичайно велике значення, надто для австрійця? Одначе до цієї проблеми можна підійти й з погляду естетичного. Хіба зайвину не вважають — і то справедливо — потворною? Хіба ще великі класики не оголосили вияв найвищої доцільности суттєвою складовою прекрасного? Але й з погляду охорони народного здоров’я, вів далі обер-офіціал, украй важливо скоротити час, протягом якого люди, зігнувшись у три погибелі, чапіють за письмовими столами. Аж коли відвідувач, на Ульріхів подив, таким самим побитом висвітлив стенографічне питання й з погляду решти наук, він заходився пояснювати незмірну перевагу системи «Ель» над рештою систем. Він показав, що з усіх згаданих поглядів будь-яка інша стенографічна система — це просто зрада ідеї скоропису. А потім чоловік змалював перед слухачем історію своїх поневірянь. Виявилося, що були й давніші, могутніші системи, котрі вже встигли поєднатися з якими тільки можливо матеріальними інтересами. Комерційні школи викладали в себе систему Фоґельбауха й чинили опір будь-яким перемінам, у чому їх — за законом інертности — підтримувало, звісно, й купецтво. Газети, що на оголошеннях комерційних шкіл загрібають — це ж бо одразу видно — купи грошей, відмахуються від будь-яких реформістських пропозицій. А міністерство освіти? «Та це ж просто знущання! — вигукнув пан Ель. — П’ять років тому, коли ухвалили постанову запровадити в середніх школах обов’язкове вивчення стенографії, міністерство освіти створило комісію, щоб з’ясувати, яку систему краще вибрати, і в тій комісії опинилися, звичайно ж, представники комерційних шкіл, купецтва, парламентських стенографістів, котрі тісно пов’язані з газетними репортерами, — й більш ніхто! Затвердили, як і слід було сподіватися, систему Фоґельбауха. Стенографічне товариство «Ель» застерігало від такого злочинного поводження з національним багатством і висловлювало протест! Але тепер представників товариства в міністерстві вже навіть не приймають!»

Про такі випадки Ульріх доповідав його ясновельможності.

— Ель? — перепитав граф Ляйнсдорф. — І він — чиновник? — Його ясновельможність довго потирав собі носа, але жодного рішення так і не ухвалив. — Мабуть, вам треба буде поцікавитись у його начальника, надвірного радника, чи не водиться за ним… — промовив він по хвилі, але, бувши у творчому настрої, свою вказівку відразу й скасував. — Ні, знаєте що, проведімо ліпше врочисте зібрання; нехай висловлюються! — І, щоб Ульріх краще його зрозумів, довірчо додав: — Адже в усіх таких речах ніколи не вгадаєш, чи це не просто якась дурня. Але знаєте, докторе, що-небудь важливе зазвичай постає саме тоді, коли чому-небудь надаєш важливого значення! Я ще раз переконуюся в цьому на прикладі доктора Арнгайма, за яким бігають газети. Адже вони могли б узятися й за щось інше. Та коли вже газети бігають за доктором Арнгаймом, то він набуває важливости. Кажете, Ель має якесь товариство? Це, звісно, теж нічого не доводить. Але, з другого боку, треба, як той казав, мислити по-сучасному, й коли за щось виступає так багато людей, то можна бути досить упевненим, що з цього щось вийде!