Людина без властивостей. Том II

84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

Там він застав, як завжди, цілу купу кореспонденції, яку йому передавав граф Ляйнсдорф. Якийсь промисловець обіцяв заснувати надзвичайно високу премію за найкращі успіхи у військовому вихованні цивільної молоді. Архієпископська катедра висловлювала свою думку з приводу пропозиції про велике пожертвування на сиротинці, заявляючи, що в неї викликає осторогу будь-яке змішування віросповідань. Комітет у справах культів і просвіти повідомляв про успіхи остаточно оголошеної попередньої ініціативи щодо великого пам’ятника імператорові-миротворцю й народам Австрії поблизу резиденції; внаслідок консультацій з імп.-кор. міністерством у справах культів і просвіти та опитування провідних мистецьких об’єднань, а також спілок інженерів та архітекторів виявилися такі розходження в поглядах, що комітет змушений був, не на шкоду потребам, які постануть згодом, і в разі згоди головного комітету, а також беручи до уваги можливість спорудження пам’ятника в майбутньому, оголосити конкурс на найкращу ідею конкурсу. Канцелярія двору, ознайомившись із пропозиціями, надісланими їй три тижні тому, повертала їх до головного комітету й писала, що наразі не має змоги повідомити про найвище волевиявлення з цього приводу, однак бажано, мовляв, щоб і в таких питаннях спочатку склалася незалежна громадська думка. Імп.-кор. міністерство у справах культів і просвіти відповідало на лист за вихідним номером таким і таким, що не має змоги заявити про своє особливе сприяння стенографічному товариству «Ель»; товариство захисту народного здоров’я «Лінійна літера» повідомляло про своє заснування й клопотало про фінансову підтримку.

У решті кореспонденції йшлося про таке саме. Ульріх відсунув від себе цю паку реального світу й замислився. А тоді зненацька підвівся, звелів принести піджака й капелюха і сказав, що повернеться додому за годину-півтори. Потім викликав телефоном таксі й поїхав знов до Клариси.

Тим часом уже стемніло, будинок лише з одного вікна кидав на вулицю трохи світла, мороз прихопив сліди на снігу, й від них позоставались ямки, де легко можна було спіткнутися; під’їзд був замкнений, тут нікого не очікували, отож на стукіт, крики й плескання в долоні довго ніхто не відгукувався. Коли Ульріх нарешті ступив до кімнати, йому здалося, що це не те помешкання, з якого він ще зовсім недавно пішов, а чужий, сповнений подиву світ із невигадливо накритим на двох столом, стільцями, на кожному з яких щось лежало, влаштувавшись по-домашньому, і стінами, що всіляко впирались відкриватися цьому непроханому гостеві.

Клариса, вдягнена у простенький вовняний халат, засміялася. Вальтер, який відчиняв пізньому гостеві, замружився від світла й поклав великого ключа від вхідних дверей до шухляди в столі. Ульріх без зайвих слів сказав:

— Я повернувся, бо заборгував Кларисі відповідь на ще одне її запитання.

І почав із середини, від того місця, де їхню розмову урвав прихід Вальтера. Невдовзі кімната, будинок, відчуття часу зникли, й слова повисли десь над синім простором у мереживі зірок. Ульріх розгортав програму того, як жити історією ідей, а не світовою історією. Різниця, попередив він, полягає не стільки в тому, що відбувається, стільки у значенні, якого цьому надають, у намірі, що його з цим пов’язують, у системі, яка охоплює ту чи ту подію. Чинна нині система — це система реальности, й нагадує вона погану виставу. Недарма кажуть «світовий театр», адже в житті раз у раз виникають ті самі ролі, інтриґи й колізії. Люди кохають, бо є кохання, і кохають так, як воно їм наказує; люди бувають горді, як індіанці, як іспанці, як незаймані дівчата чи як лев; навіть убивають люди в дев’яноста випадків із ста лише через те, що такий вчинок вважають трагічним і прекрасним. Цілком успішні політичні постаті реальности, за винятком дуже вже великих, мають багато чого спільного з авторами касових п’єс; бурхливі події, що їх вони творять, навіюють нудьгу, оскільки позбавлені духовности й новизни, але саме завдяки цьому й доводять нас до того пасивно-сонного стану, коли ми миримося з будь-якою переміною. Якщо розглядати історію з такого погляду, то вона постає з ідейної рутини й матеріалу ідейно байдужного, а реальність народжується переважно з того, що задля ідей нічого не діється. Коротко це можна висловити, стверджував він, так: нас не дуже турбує те, що діється, й дуже — з ким, де й коли це діється, отож турбує нас, власне, не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя, а розподіл уже наявного, а це й направду з точністю відповідає різниці між п’єсами чудовими й тими, котрі просто мають успіх. Але звідси випливає, що насамперед потрібно, навпаки, відмовитися від підходу до оцінки подій з позиції особистої корисливости. Їх треба розглядати, отже, не стільки як щось особисте й реальне, стільки як щось спільне й абстрактне, тобто розглядати з такою мірою особистої свободи, немовби вони намальовані чи проспівані. Повертати їх треба не до себе, а вгору й назовні. А коли це стосується особистости, то, крім того, потрібно, щоб і в межах колективу діялося щось таке, чого Ульріх навіть не міг до пуття описати й що він назвав таким собі вичавлюванням, згущуванням і заготівлею про запас духовного соку, тільки щоб окремий індивід при цьому не почувався безпорадним і полишеним напризволяще. Промовивши ці слова, Ульріх пригадав хвилину, коли сказав Діотимі, що треба скасувати реальність.

По суті, не було нічого дивного в тому, що Вальтер відразу оголосив його твердження цілком банальним. Нібито весь світ, література, мистецтво, наука, релігія й так, мовляв, не «вичавлюють» і не «заготовляють»! Нібито хтось із освічених людей, мовляв, заперечує цінність ідей чи не поважає розуму, краси й доброти! Нібито будь-яке виховання — це, мовляв, щось інше, ніж прилучення до певної духовної системи!

Щоб його не зрозуміли хибно, Ульріх зауважив, що виховання — то лише прилучення до того, що, поставши внаслідок безладних заходів, у цей момент наявне й домінує; отож, щоб здобути духовність, треба, мовляв, насамперед мати певність, що в тебе її, духовности, ще нема! Ульріх назвав це цілком і повністю відкритою, а з погляду моралі — великою мірою експериментальною і творчою позицією.

Вальтер таке твердження тепер оголосив неможливим.

— Досить двозначно це в тебе виходить, — сказав він, — так наче ми взагалі маємо вибір — жити ідеями чи жити власним життям! Та чи не хочеш ти пригадати одну цитату: «Я — не трактат, не хитромудра книжка, в мені і суперечність є, й інтрижка»? Чому ж ти не йдеш іще далі? Чому одразу не вимагаєш, щоб ми задля своїх ідей скасували й власне черево? А я тобі відповім: «Людина зіткана з підлоти!» Те, що ми випростуємо й опускаємо руку, не знаючи, в який бік повернути — праворуч чи ліворуч, що складаємося зі звичок, упереджень та пороху й усе ж таки, скільки сил наших, простуємо своїм шляхом — саме це і є людяність! Отож досить лишень те, про що ти кажеш, трохи приміряти до реальности, як воно виявиться в найкращому випадку літературою! Ульріх погодився:

— Якщо дозволиш мені розуміти під цим і решту мистецтв, усілякі вчення про життя й природу, релігії й таке інше, то я ладен, звісно, стверджувати щось на кшталт того, що наше буття цілком і повністю складається з літератури!

— Та невже? Ти називаєш доброту Спасителя чи життя Наполеона літературою?! — вигукнув Вальтер. Але потім йому прийшла в голову краща думка, і він, обернувшись до товариша, зі спокоєм, що його дає великий козир, заявив: — Ти — людина, яка запевняє, нібито сенс свіжої городини — в консервованій городині!

— Ти, певна річ, маєш рацію. Ти міг би навіть сказати, що я — той, хто намагається зварити обід із самої солі, — спокійно визнав Ульріх. Розмовляти про це далі йому перехотілося.

Але цієї хвилини втрутилася Клариса, звернувшись до Вальтера:

— Не розумію, чому ти йому заперечуєш?! Хіба ти сам не казав щоразу, коли з нами траплялося щось незвичайне: «Непогано було б зараз винести це на сцену, щоб люди побачили все й зрозуміли!…» По суті, треба було б співати! — обернулася вона на знак згоди до Ульріха. — Співати треба було б себе!

Вона підвелася й ступила до невеликого кола, що його утворювали стільці. Її поза трохи незграбно демонструвала її бажання, Клариса немовби готувалася піти в танок, і Ульріх, дуже вразливий до такого позбавленого смаку оголення душі, цієї миті пригадав, що більшість людей, тобто, якщо казати загалом, люди пересічні, чий розум збуджений, а створити нічого не годен, відчувають саме таке бажання: виставитись. І саме в них дуже часто стається «щось невимовне» — це й справді їхнє улюблене слівце, туманне тло, на якому те, що вони хочуть висловити, набуває сумнівно збільшеного вигляду, тож пізнати його справжню цінність їм так ніколи й не щастить. Щоб покласти цьому край, Ульріх промовив:

— Я не мав цього на увазі, але Клариса правду каже: театр доводить, що глибокі особисті афекти можуть слугувати безособовій меті, такому зв’язку значень і образів, який майже відділяє ці афекти від самої особи.

— Я Ульріха дуже добре розумію! — знов озвалася Клариса.

— Не пригадую, щоб коли-небудь мене щось так дуже тішило тільки через те, що це сталося зі мною особисто; головне, що це сталося взагалі! Адже в тебе теж не виникає бажання музику «мати», — звернулася вона до свого чоловіка. — Немає іншого щастя, крім того, що вона є. Враження, емоції притягуєш до себе й одразу поширюєш їх далі; бажаєш себе, але ж не бажаєш володіти собою так, як дрібний крамар — своїм мотлохом!

Вальтер схопився за голову, але задля Клариси заходився шукати інших заперечень. Він намагався, щоб його слова лилися спокійним прохолодним струменем.

— Якщо цінність тої чи тої поведінки ти вбачаєш лише у випромінюванні духовної сили, — звернувся він до Ульріха, — то я хочу спитати тебе: адже це було б можливим лише в такому житті, яке не має на меті нічого іншого, крім створювати духовну силу й міць?

— Це — життя, до якого прагнуть, як вони самі запевняють, усі нинішні держави! — заперечив Ульріх.

— Виходить, у такій державі люди жили б високими почуттями й ідеями, за філософськими теоріями й романами? — провадив Вальтер. — Отож я тебе й питаю: як би вони жили — так, щоб велика філософія й поезія народжувалися, чи так, щоб усе, чим вони жили, вже було, так би мовити, філософією й поезією, втіленими у плоті й крові? Адже в мене не викликає сумніву те, що ти маєш на увазі, бо перше було б ні чим іншим, як тим, що нині й так розуміють під культурною державою; та позаяк ти маєш на увазі друге, то забуваєш про те, що філософія й поезія були б там просто зайві. Якщо зважити на те, що твоє життя за образом і подобою мистецтва — чи як там ти це називаєш — узагалі не можна собі уявити, то означає воно не що інше, як кінець мистецтва! — Так завершив він, викинувши свій козир з особливим розрахунком на Кларису.

Це дало свої наслідки. Навіть Ульріхові потрібна була якась хвилина, щоб дійти до тями. Та зрештою він засміявся й спитав:

— Хіба ти не знаєш, що будь-яке досконале життя — це кінець мистецтва? Здається мені, ти й сам на шляху до того, щоб задля удосконалення свого життя покласти край мистецтву?

Нічого поганого сказати цим він не хотів, одначе Клариса насторожилася.

А Ульріх вів далі:

— Будь-яка велика книжка дихає цим духом любови до доль окремих людей, котрі не в злагоді з формами, що в них намагається убгати їх суспільство. Вона підказує рішення, які вирішенню не піддаються; можна лише відтворювати життя цих людей. Осягни сенс усіх поетичних творів — і на окремих прикладах дістанеш хоч і не повне, однак основане на досвіді й безкінечне заперечення всіх чинних правил, приписів і засад, на яких стоїть суспільство, закохане в ці поетичні твори! Адже вірш із його загадкою розтинає навпіл сенс світу, прив’язаний до тисяч буденних слів, і обертає цей сенс на повітряну кулю, що відлітає. Якщо це називати, як зазвичай роблять, красою, то краса, мабуть, — переворот незрівнянно жорстокіший і нещадніший, ніж будь-яка політична революція в минулому!

У Вальтера зблідли навіть губи. Таке розуміння мистецтва як заперечення життя, як чогось антагоністичного життю він ненавидів. У його очах це було богемою, рештками застарілого бажання подратувати «буржуа». Іронічну природність того, що в досконалому світі вже не може бути краси, позаяк вона стає там зайвою, він помітив, але невисловленого запитання свого приятеля не почув. Адже те, що твердження Ульріха однобоке, навіть йому самому було ясно, як Божий день. З таким самим успіхом він міг би заявити протилежне тому, що мистецтво — це заперечення, позаяк мистецтво — це любов; люблячи, воно творить красу, й на цілому світі нема, либонь, жодного іншого способу зробити яку-небудь річ чи яке-небудь створіння прекрасним, крім як їх полюбити. І тільки через те, що й наша любов складається просто з окремих частинок, краса — це щось на взірець поглиблення й контрасту. І лише в морі любови уявлення про досконалість, уже нездатне поглиблюватися, становить одне ціле з основаним на поглибленні уявленням про красу! І знову в думках Ульріха промайнуло «царство», й він роздратовано змовк. Вальтер тим часом також зібрався з духом і, назвавши приятелів натяк на те, що жити слід приблизно так, як читаєш, спершу банальним, а тоді й неможливим твердженням, заходився доводити, що воно підле й гріховне.

— Якби хто-небудь, — почав він з такою самою вишуканою стриманістю, з якою розмовляв досі, — взяв за основу свого життя лише твою пропозицію, то йому довелося б, мабуть, — про всілякі інші безглузді речі я вже й не кажу, — схвалювати все, що породжує в ньому яку-небудь гарну ідея, ба навіть усе те, що за таку ідею можна сприйняти. Це означало б, звичайно, загальний занепад, та позаяк цей бік тобі, схоже, байдужий, — чи, може, ти маєш на увазі оті непевні загальні застережні заходи, про які жодних подробиць не навів, — то я хотів би поцікавитися лише особистими наслідками. Мені здається, в усіх тих випадках, коли людина — якраз не поет, що творить власне життя, то їй доведеться гірше, ніж тварині; якщо їй не спаде на думку жодна ідея, то не спаде їй на думку й рішення, і велику частину свого життя вона буде просто жертвою власних інстинктів, примх, звичайнісіньких міщанських пристрастей — одне слово, отого позбавленого всього особистісного, з чого лишень складається людина, й муситиме, доки триватиме, сказати б, обструкція верхньої системи, стійко терпіти все, що їй вдарить у голову?!

— У такому разі їй доведеться відмовитись що-небудь робити! — відповіла замість Ульріха Клариса. — Це — активна пасивність, на яку треба бути здатним за певних обставин!

Вальтерові забракло духу звести на неї погляд. Адже в їхніх взаєминах здатність до відмови грала велику роль; у своїй довгій, аж до п’ят нічній сорочці й схожа на маленького янгола Клариса, бувало, підхоплювалася в ліжку на ноги, випростувалась і, зблискуючи зубами, декламувала в манері Ніцше: «Мов лота, я кидаю тобі в душу своє запитання! Ти бажаєш подружнього життя й дитини, але я питаю тебе: «Чи та ти людина, що має право бажати дитини?! Чи переможець і владар ти над своїми чеснотами? Чи, може, в тобі промовляє тварина зі своїми потребами?!» У сутінках спальні це видовище було досить-таки моторошне, й Вальтер марно намагався заманити Кларису під ковдру. А тепер, виходить, вона візьме на озброєння ще й нове гасло; ця активна пасивність, на яку, мовляв, треба бути здатним за певних обставин, дуже нагадувала про одного чоловіка без властивостей. Чи довірилася вона йому? Чи не він, зрештою, заохочував Кларису в її дивацтвах?

Ці запитання кублилися, мов черва, у грудях Вальтера, і йому ледь не стало зле. Він посірів, обличчя в нього зів’яло й безсило взялося зморшками.

Ульріх це помітив і співчутливо спитав Вальтера, чи з ним усе гаразд.

Вальтер над силу промовив «так» і, бадьоро всміхнувшись, сказав, щоб Ульріх довів свої дурниці до кінця.

— О Боже праведний! — примирливо мовив Ульріх. — Річ не в тому, що ти не маєш рації. Але дуже часто ми з якогось спортивного азарту виявляємо поблажливість до вчинків, які завдають шкоди нам самим, — аби лишень супротивник гарно їх здійснював; тоді ціна здійснення конкурує з ціною шкоди. А нерідко в нас з’являється й ідея, відповідно до якої ми певний час діємо, та невдовзі її заступає звичка, інерція, вигода, нашіптування, бо інакше просто не буває. Отже, я описав, мабуть, стан, завершити який у жодному разі не можна, хоча в одному йому треба віддати належне: це — цілком і повністю той самісінький стан, в якому ми живемо.

Вальтер знов заспокоївся.

— Якщо взяти правду навиворіт, то завжди можна сказати щось таке, що й правдиве, й перекручене воднораз, — м’яко промовив він, не приховуючи, що подальша суперечка його вже не цікавить. — Це на тебе схоже — стверджувати про що-небудь, що це, мовляв, неможливо, однак реально.

Клариса, проте, дуже енерґійно потерла собі носа й заявила:

— А як на мене, то все ж таки дуже важливо, що в усіх нас є щось неможливе. Це багато чого пояснює. Коли я слухала вас, у мене склалося враження, що якби нас можна було розітнути, то все наше життя, мабуть, виявилося б схожим на каблучку — просто на щось отаке кругленьке навколо чогось. — Вона ще доти скинула з пальця обручку й тепер поглянула крізь неї на освітлену стіну. — Я хочу сказати, всередині ж бо тут нічого немає, а вигляд у неї точнісінько такий, неначе лише це їй і важливо. Річ у тім, що й Ульріх не може висловити це повною мірою відразу!

Отак ця дискусія завершилася для Вальтера все ж таки ще одним, на жаль, прикрим болем.