Людина без властивостей. Том II

82. Клариса вимагає року Ульріха

Її приятель вирушив до неї, звичайно, ні задля чого іншого, як задля того, щоб вишпетити її за отого листа графові Ляйнсдорфу; коли Клариса недавно була в нього, Ульріх про це геть забув. І все ж дорогою йому спало на думку, що Вальтер запевне ревнує до нього Кларису й ці відвідини, щойно Вальтер про них довідається, стривожать його серце; але Вальтер просто не мав змоги нічого проти цього вдіяти, і таке становище, в якому опиняються більшість чоловіків, було, по суті, досить смішне: пильнувати за своїми дружинами, якщо вони їх ревнують, бідолахи мають час лише після служби.

До Клариси Ульріх вибрався о такій порі, коли він навряд чи застав би Вальтера вдома. Це було відразу по полудні. Про свій приїзд Ульріх попередив Кларису телефоном. На вікнах, здавалося, не було фіранок — так різко світила крізь шибки снігова білизна. Клариса стояла посеред кімнати в цьому немилосердному світлі, що осявало все довкола, й, сміючись, дивилася приятелеві в очі. Збоку вікна легенька випуклість її стрункого тіла відливала яскравими барвами, а затінений бік був повитий синювато-бурим серпанком, з якого чоло, ніс і підборіддя виступали таким собі сніговим гребенем, згладженим вітром і сонцем. Клариса нагадувала не так людину, як зустріч криги й світла у примарній самотності високогірної зими. На мить Ульріха торкнулися чари, в полоні яких часом опинявся, мабуть, і Вальтер, і на коротку хвилю його суперечливі почуття до товариша юности поступилися місцем образу, що його являли одне одному двоє людей, чиє життя для нього лишалося, певно, все ж таки майже загадкою.

— Не знаю, чи казала ти Вальтерові про свого листа до графа Ляйнсдорфа, — почав він, — але я прийшов побалакати з тобою сам на сам і застерегти, щоб ти не робила такого надалі.

Клариса присунула два стільці один до одного й змусила його сісти.

— Не розповідай про це Вальтерові, — попросила вона. — Але скажи: чому ти проти? Адже ти маєш на увазі рік Ніцше? Що сказав з цього приводу твій граф?

— А що, як ти гадаєш, він міг сказати? Адже те, що ти пов’язала це з Моосбруґером, — справжнісіньке божевілля! Та граф і так, мабуть, відкинув би того листа.

— Справді? — Клариса була дуже розчарована. Потім вона заявила: — На щастя, своє слово маєш сказати й ти!

— Я вже тобі сказав, що ти просто з глузду з’їхала! Клариса всміхнулася й сприйняла ці слова як лестощі. Вона поклала руку Ульріхові на плече й промовила:

— Австрійський рік — це ж бо, на твою думку, безглуздя?

— Ну звісно.

— А ось провести рік Ніцше — це було б зовсім непогано; то чом же не можна бажати чогось такого лише через те, що воно й на нашу думку було б зовсім непогане?

— А як, власне, ти уявляєш собі рік Ніцше? — спитав Ульріх.

— Це справа твоя!

— Не сміши!

— І не думаю. Скажи, чому це здається тобі смішним — здійснити те, що розумом ти сприймаєш серйозно?!

— Скажу, і то залюбки, — відповів Ульріх, вивільняючись від її руки. — Адже це не конче має бути саме Ніцше, тут може йтися й про Ісуса Христа чи Будду.

— Або про тебе. Чом би тобі не придумати року Ульріха?! Вона промовила це так само спокійно, як колись закликала його звільнити Моосбруґера. Але цього разу Ульріх був уважніший і, слухаючи, дивився їй в обличчя. На ньому була лише звичайна Кларисина усмішка, яка завжди мимоволі проступала як ледве помітна весела ґримаса, вичавлена внутрішнім напруженням.

«То й добре, — подумав він, — вона не має на увазі нічого образливого».

Але Клариса ступила до нього знов.

— Чом би тобі не влаштувати року себе самого? Адже тепер це, мабуть, у твоїх руках. Але, як я тобі вже й казала, нічого не розповідай Вальтерові — ні про це, ні про листа щодо Моосбруґера. І взагалі, що я про таке з тобою розмовляю! Але повір мені, той убивця такий музикальний! Тільки не вміє складати музики. Чи ти не помічав, що кожна людина перебуває в центрі небесної сфери? Коли людина йде зі свого місця, сфера йде з нею. Отак треба робити музику — не залучаючи сумління, просто немовби це — небесна сфера, під якою стоїш!…

— І ти гадаєш, щось таке я мав би придумати, влаштовуючи свій рік?

— Ні, — відповіла Клариса про всяк випадок.

Її тоненькі губи хотіли були щось сказати, але змовчали, і в очах у неї нечутно зблиснула іскорка. Важко було сказати, чого можна сподіватися від неї в такі хвилини. Але воно обпікало так, ніби ти надто близько підійшов до чогось розпеченого. Тепер Клариса всміхалася, але ця усмішка жевріла в неї на вустах, мов присок, який лишився від того, що спалахнуло й погасло в її очах.

— Але якраз щось таке я, в крайньому разі, ще й міг би придумати, — вів далі Ульріх. — Боюся тільки, ти чекаєш від мене державного перевороту?!

Клариса замислилась.

— Ну, то, скажімо, рік Будди, — промовила вона, не відповідаючи на його заперечення. — Не знаю, чого там конкретно вимагав Будда — знаю лише так, приблизно; але припустімо, що ми знаємо, і якщо це видасться важливим, то, виходить, його й треба здійснити! Адже будь-що або заслуговує на те, щоб у нього вірили, або не заслуговує.

— Гаразд. Але ось послухай, ти сказала: рік Ніцше. Однак чого, власне, вимагав Ніцше?

Клариса замислилась, нарешті розгублено відповіла:

— Ну, я, звісно, не маю на увазі пам’ятника Ніцше чи вулицю Ніцше. Але не завадило б навчити людей жити так, як…

— Як він того вимагав?! — урвав її Ульріх. — Але чого ж він вимагав?

Клариса хотіла була відповісти, зачекала, нарешті промовила:

— Ну, та ти й сам знаєш.

— Нічого я не знаю, — передражнив він її. — Але скажу тобі одне: можна втілити в життя вимоги супового пансіону імени ювілею імператора Франца Иосифа чи вимоги товариства захисту власників домашніх котів, але втілити в життя гарні ідеї так само неможливо, як музику. Що це означає? Не знаю. Але це так.

Нарешті він знайшов собі місце на невеличкій канапі за столиком; звідси захищатися було зручніше, ніж зі стільчика. На порожній середині кімнати, немовби на другому березі марева, яке робило стільницю довгою-довгою, все ще стояла, щось кажучи, Клариса. Її тонке тіло нишком промовляло й міркувало разом із нею; все, що Клариса хотіла сказати, вона, власне, спершу відчувала всім своїм тілом і раз у раз поривалася що-небудь з ним зробити. Її приятель завжди вважав її тіло твердим і хлопчачим, але тепер, коли Клариса м’яко погойдувалася на стулених ногах, несподівано вона здалася йому яванською танцівницею. І він раптом подумав, що не здивувався б, якби вона впала в транс. Чи, може, він сам був уже в трансі? Й Ульріх виголосив довгу промову.

— Тобі хотілося б жити своєю ідеєю, — почав він, — і хотілось би знати, як це зробити. Але ідея — найпарадоксальніша річ на світі. Плоть поєднується з ідеями, як фетиш. Вона набуває чарівности, якщо в ній живе ідея. Через ідею чести, покари й такого іншого звичайний ляпас може стати смертельним. І все ж ідеї ніколи не можуть зберегтися в тому стані, в якому вони мають найбільшу силу; вони нагадують речовини, котрі на повітрі одразу прибирають іншої, стійкішої, проте зіпсованої форми. З тобою таке часто бувало. Адже ідея — це ти, ти в певному стані. На тебе щось дихнуло, так наче із бриніння струн раптом зринув якийсь звук; перед тобою постало щось схоже на марево; сум’яття твоєї душі породило якусь безкінечну вервечку, й усі красоти світу, здається, опинилися на її шляху. Ось до чого нерідко спричиняє одна-однісінька ідея. Та минає час, і вона робиться схожою на решту ідей, котрі ти вже мала, вона їм скоряється, стає частиною твоїх поглядів і твоєї вдачі, твоїх засад чи твоїх настроїв, і ось вона вже втратила крила й набула незагадкової міцности.

Клариса відповіла:

— Вальтер ставиться до тебе ревниво. Не через мене, ні. Просто в тебе такий вигляд, немовби ти здатний зробити те, що хотілося б зробити йому. Розумієш? У тобі є щось таке, що віднімає в нього його самого. Навіть не знаю, як це краще сказати.

Вона звела на нього допитливий погляд. Його слова і її слова переплелися.

Вальтер завжди був ніжним улюбленцем долі, він сидів у неї на колінах. Хай там що з ним ставалося, він усе сприймав з бадьорою ніжністю. Вальтер завжди був тим, хто відчував глибше. «Але здатність відчувати глибше — це одна з найперших і найвиразніших ознак, за якими впізнають посередніх людей, — міркував Ульріх. — Обставини позбавляють того, що ти відчуваєш, особистої гіркоти чи насолоди!» Приблизно так стояла справа. І вже ця переконаність, що справа стоїть саме так, була обставиною, і за це тебе не цілували й з тобою не поривали. І все ж таки Вальтер ставився до нього ревниво? Це його втішило.

— Я порадила йому спровадити тебе на той світ, — промовила Клариса.

— Що?!

— Я сказала: «Убий його». Якщо в тебе, кажу, не стільки чудових рис, скільки тобі хотілося б мати, або якщо він кращий за тебе й ти вгамуєшся лише в такий спосіб, то хіба це не слушна думка? А крім того, ти ж бо можеш захищатися.

— Отакої! Оце вигадала!… — розгублено відповів Ульріх.

— Та ми балакали про це просто так. До речі, а що гадаєш ти? Вальтер каже, про таке годі й думати.

— Чого ж, думати можна, — відповів, повагавшись, Ульріх і пильно подивися на Кларису.

У ній був якийсь дивовижний чар. Вона, сказати б, мовби стояла поруч із собою. Її тут і не було, й вона тут була; і те, й те — зовсім поряд.

— Та що там — думати! — урвала вона його. Вона говорила в бік стіни, під якою він сидів, так ніби її погляд був спрямований в якусь цятку між ним і стіною. — Ти такий самий пасивний, як і Вальтер!

Ці слова впали також у проміжок між ним і стіною; вони, мов образа, тримались на відстані й усе ж таки примиряли якоюсь заздалегідь передбачуваною довірчою близькістю.

— А я кажу: якщо людина може про щось подумати, то має змогти це й зробити, — сухо додала Клариса.

Потім вона ступила до вікна й заклала руки за спину. Ульріх хутко підвівся, рушив услід і обійняв її за плечі.

— Кларисонько, щойно ти поводилася так дивно. — промовив він. — Але я маю замовити за себе добре слово; адже, гадаю, тобі до мене, по суті, байдуже.

Клариса дивилась у вікно. Але тепер пильно, прикипівши очима до чогось там, надворі, ніби щоб триматися за нього. Вона мала таке враження, неначе її думки побували десь поза нею й нарешті повернулися назад. Це відчуття, немовби вона — кімната, в якій щойно причинили двері, їй було не нове. Іноді в неї траплялися дні й тижні, коли все довкола було світліше й легше, ніж звичайно, — так, ніби зовсім просто було прослизнути у світ поза собою й погуляти там; але потім знов наставали тяжкі часи, коли вона почувалася, наче за ґратами; щоправда, такі часи тривали зазвичай недовго, проте вона боялася їх, мов якоїсь покари, бо тоді її щільно обступали тіснота й смуток. І тепер, у хвилину ясного, тверезого спокою, Клариса почувалася невпевнено; вона вже не знала до пуття, чого щойно бажала ще, а такою гнітючою ясністю і спокійним на вигляд самовладанням нерідко починався час покари. Клариса вся напружилася, відчуваючи, що коли спроможеться переконливо повести розмову далі, то уникне небезпеки.

— Не називай мене Кларисонькою, — надула вона губи, — а то я зрештою вб’ю тебе сама!

Тепер це пролунало в неї звичайним жартом; отже, вийшло так, як треба. Вона обережно повернула голову й поглянула на Ульріха.

— Це я, звісно, просто так висловилась, — повела вона далі.

— Але повір: я таки щось маю на увазі. То на чому ми спинилися? Ти сказав, що не можна жити ідеєю. Ви не маєте справжньої енергії — ні ти, ні Вальтер!

— Ти обізвала мене жахливим словом — пасивний! Але пасивности є два різновиди: пасивність пасивна, — це така, як у Вальтера, — й активна!

— А що воно таке — активна пасивність? — зацікавлено спитала Клариса.

— Це коли бранець очікує нагоди вирватися на волю.

— Фе! — кинула Клариса. — Викручуєшся!

— Та вже ж, — погодився Ульріх, — мабуть.

Клариса тримала руки все ще за спиною й стояла, розставивши ноги, немовби була в чоботях для верхової їзди.

— А знаєш, що каже Ніцше? Хотіти знати напевно — це таке саме боягузтво, як хотіти напевно діяти. Коли-небудь потрібно починати робити свою справу, а не лише розмовляти про неї! Я саме від тебе сподівалася, що коли-небудь ти нарешті вчиниш щось особливе!

Зненацька вона схопила ґудзика на Ульріховій камізельці й, підвівши обличчя, заходилася того ґудзика крутити. Ульріх, щоб захистити свого ґудзика, мимоволі поклав свою руку на її.

— Я довго міркувала про одну річ, — нерішуче провадила Клариса, — величезна підлість нині народжується не через те, що її чинять, а через те, що її дають чинити. Підлість розростається в порожнечі. — Вона переможно глянула на нього. Потім палко повела далі: — Давати щось чинити вдесятеро небезпечніше, ніж, власне, чинити! Ти мене розумієш? — Вона боролася з собою, не знаючи, чи не розтлумачити це ще точніше. Але тільки додала: — Адже ти чудово мене розумієш, чи не так, любий? Щоправда, ти завше кажеш, що нехай усе йде своїм звичаєм. Та хто-хто, а я знаю, що ти маєш на увазі. Часом мені вже навіть спадало на думку, що ти — диявол!

Ця фраза знову вислизнула з її вуст, мов ящірка. Клариса злякалася. Адже спершу на думці вона мала лише Вальтерові прохання про дитину. В її очах, які жагуче дивилися на Ульріха, він завважив тремтіння. Але її піднесене до нього обличчя було чимось залите. Не чимось привабливим, ні, а радше чимось потворно-зворушливим. Як ото, буває, все обличчя вкривається рясним потом, втрачаючи свої риси. Та обличчя перед ним було залите не насправді, а лише в його уяві. Ульріх відчув, як його, проти власної волі, щось підхоплює й він поринає в якусь легку бездумність. Йому вже несила було по-справжньому впиратися цим безглуздим словам, і зрештою він схопив Кларису за руку, посадив на канапу й сів поруч.

— Ну, а тепер я розкажу тобі, чому я нічого не роблю, — почав він і змовк.

Клариса, відчувши Ульріхову руку, враз повернулася до звичайного свого стану й підбадьорила приятеля.

— Можна нічого не робити, тому що… Але ж ти цього не зрозумієш. — здалеку почав він, потому дістав сиґарету й заходився її припалювати.

— Ну? — допомогла йому Клариса. — Що ти хочеш сказати?

Але він і далі мовчав. Тоді вона закинула руку йому за спину й струснула ним, як хлопчисько, що хоче показати свою силу. Зачаровувало в ній те, що казати зовсім нічого не доводилося, досить було лише якогось незвичайного, несподіваного поруху, і її уява вже працювала.

— Ти — великий злочинець! — вигукнула вона, марно намагаючись зробити йому боляче.

Однак цієї миті їхню розмову урвало, на превеликий їхній жаль, повернення Вальтера.