Людина без властивостей. Том II

118. То вбивай же його!

Вальтер змінив на кращий костюма, в якому ходив на службу, й саме зав’язував краватку перед Кларисиним туалетним дзеркалом, що, попри кручену, за новітніми смаками рамку, давало неглибоке, спотворене відображення через дешевеньке, мабуть, пузирчасте скло.

— Вони мають цілковиту рацію, — сердито сказав він, — ця знаменита акція — просто обман!

— А який їм сенс кричати?! — озвалася Клариса.

— А який нині взагалі сенс у житті?! Коли вони виходять на вулиці, то принаймні утворюють процесію. І відчувають тіло одне одного. Принаймні не думають і не пишуть. І з цього що-небудь вийде!

— І ти справді гадаєш, що паралельна акція заслуговує на таке обурення?

Вальтер стенув плечима.

— Хіба ти не читала в газеті резолюції німецьких уповноважених, яку вони передали прем’єр-міністрові? Образи й обмеження інтересів німецького населення і таке інше! А про глумливе рішення чеського клубу? Або оте зовсім коротеньке повідомлення, що депутати-поляки роз’їхалися до своїх виборчих округів? Якщо вміти читати поміж рядків, то воно каже багато чого, адже від поляків завжди залежить рішення, а вони кидають уряд напризволяще! Становище напружене. Не на часі було дратувати всіх загальною патріотичною акцією!

— Сьогодні вранці я була в місті, — промовила Клариса, — й бачила, як марширувала кінна поліція; цілий полк; якась жінка сказала мені, що їх намагаються десь сховати.

— Ну звісно. Війська в казармах теж напоготові.

— Гадаєш, це до чогось призведе?!

— Хто його знає!

— Невже вони вженуться на конях у натовп? Як уявиш собі, що довкола самі крупи та гриви… Просто жах!

Вальтер іще раз розв’язав краватку й почав зав’язувати її знов.

— А ти коли-небудь уже брав у такому участь? — поцікавилася Клариса.

— Коли був студентом.

— А відтоді — ні?

Вальтер заперечливо покрутив головою.

— Колись ти сказав, що винен буде Ульріх, якщо до чого-небудь дійде? — спробувала Клариса впевнитися ще раз.

— Я цього не казав! — заперечив Вальтер. — До політичних подій Ульріхові, на жаль, байдуже. Я сказав лише, що йому, схоже, нічого не варто легковажно щось таке накликати; він обертається в колах, на які лягає провина!

— Мені б теж хотілося поїхати з тобою до міста! — зізналася Клариса.

— У жодному разі! Це тебе надто розхвилювало б! — Вальтер заявив це дуже категорично; на службі він наслухався всіляких розмов про те, чого можна очікувати від демонстрації, й не хотів пускати туди Кларису. Адже це не для неї — ота істерія, яку породжує величезний натовп; із Кларисою потрібно було поводитись, як з вагітною. Він мало не поперхнувся на цьому слові, яке холодній роздратованості коханої, що цуралася його, несподівано надало безглуздого тепла вагітности. «Але такі взаємозв’язки, які сягають за межі звичайних понять, однаково є!» — зовсім не без гордощів сказав він сам собі й запропонував Кларисі: — Якщо хочеш, я теж лишуся вдома.

— Ні, — відповіла вона, — принаймні ти маєш там бути.

Їй хотілося побути самій. Коли Вальтер розповів їй про майбутню маніфестацію і змалював, який вигляд вона матиме, перед очима у Клариси постала змія, вся в лусочках, що ворушилися кожна окремо. Кларисі кортіло переконатися особисто, що картина маніфестації буде саме така, а не розводити натомість довгі балачки.

Вальтер поклав їй руку на плечі.

— То я теж лишуся вдома? — ще раз спитав він.

Клариса скинула з плечей його руку, дістала з полиці книжку й уже не звертала на нього увагу. Це був том її Ніцше. Але Вальтер, замість нарешті дати їй спокій, попрохав:

— Дозволь поглянути, чим ти цікавишся!

Було вже далеко за полудень. У помешканні панувало якесь непевне передчуття весни; так ніби знадвору долинали голоси птахів, приглушені стінами й шибками; від покритої лаком підлоги, оббивки меблів, начищених мідних клямок оманливо здіймалися духмянощі квітів. Вальтер потягся рукою до книжки. Клариса обхопила її обіруч, заклавши пальцем те місце, яке саме розгорнула.

І ту ж мить розігралась одна з отих «жахливих» сцен, на які було таке багате подружнє життя цієї пари. Усі вони відбувалися за одним зразком. Уявімо собі театральну залу, темні лаштунки й дві освітлені ложі, одна навпроти одної; в них сидять по один бік Вальтер, по другий — Клариса; вони виділяються серед усіх чоловіків і жінок, поміж ними — глибока чорна безодня, тепла від невидимих людських тіл; і ось Клариса розтуляє вуста, а потім їй відповідає Вальтер, і всі слухають, затамувавши подих, бо це — така гра звуків, таке видовище, які ще ніколи не вдавалися людям… Отож так само сталося й цього разу, коли Вальтер благально простяг руку, а Клариса, за кілька кроків від нього, затисла пальцем сторінку в розгорненій книжці. Вона навмання натрапила саме на те чудове місце, де вчитель веде мову про зубожіння внаслідок занепаду волі, й у всіх формах життя це зубожіння виявляється в тому, що частковості розростаються на шкоду цілому. «Життя витіснене в найдрібніші форми; те, що лишилося, на життя убоге». Ці слова ще лунали в її пам’яті, але зміст ширшого контексту, який Клариса пробігала очима тієї миті, коли Вальтер знов перебив її, вона усвідомила тільки приблизно. І раптом вона, попри цю несприятливу ситуацію, зробила велике відкриття. Бо хоч у цьому місці учитель вів мову про всі мистецтва, ба навіть про всі форми людського життя, але прикладами він користався лише з літератури; і позаяк загального контексту Клариса не розуміла, то відкрила, що Ніцше не осягнув усього значення власних думок, бо їх можна було прикласти й до музики!! Цієї хвилини вона чула хвору чоловікову гру на роялі, немовби та лунала ось тутечки, поряд, чула його емоційні уповільнення, запинки й випадання звуків, коли його думки линули до неї, і, як каже вчитель в іншому місці, «моральний побічний потяг» брав гору в ньому над «митцем». Клариса вміла чути це, коли Вальтер німо жадав її, і могла бачити музику, коли та зникала з його обличчя. Тоді на ньому лише світилися вуста, й Вальтер мав такий вигляд, немовби врізав собі пальця й ось-ось зомліє. Такий самий вигляд він мав і цієї миті, коли, нервово всміхаючись, простяг руку до книжки. Про все це Ніцше, певна річ, знати не міг, але було ніби якесь знамення в тому, що Клариса з примхи випадку розгорнула книжку саме в тому місці, яке цього стосувалося, й коли вона все те раптом побачила, почула й усвідомила, її вразила блискавка інтуїції, й вона опинилася на високій горі під назвою Ніцше, яка поховала під собою Вальтера, а їй сягала лише до підошов! «Прикладна філософія й поезія» більшости людей, котрим чужа і творчість, і сама духовність, складається з таких проблисків, з такого злиття невеличких перемін в особистості з великою чужою думкою.

Тим часом Вальтер підвівся й ступив до Клариси. Він вирішив махнути рукою на маніфестацію, в якій мав намір узяти участь, і лишитися з Кларисою. Підходячи до неї, він бачив, що вона стоїть, незадоволено прихилившись до стіни, й ця підкреслено демонстративна поза жінки, яка сахається чоловіка, не заразила його, на біду, її відразою, а збудила в ньому таку гру чоловічої уяви, яка й могла б стати причиною її відрази. Адже чоловік має вміти наказувати й накидати свою волю тому, хто чинить опір, і раптом ця потреба показати себе чоловіком обернулася для Вальтера не чим іншим, як потребою боротися з розгубленими рештками сліпої віри його юности — віри, що треба бути чимось особливим. «Не треба бути нічим особливим!» — уперто казав він собі. Неспроможність позбутися цієї ілюзії йому здавалася боягузтвом. «Усі ми живемо з ексцесами, — зневажливо міркував він. — Ми живемо з хворобливим, моторошним, самотнім, злісним; кожен із нас здатний лише на те, на що здатен лише він. Це ще нічого, анічогісінько не означає!» Вся ота маячня, нібито своє покликання ми маємо вбачати в тому, щоб розвивати незвичайне, а не, навпаки, стримувати ці легко вразливі паростки, органічно їх опановувати й потроху освіжувати ними надто вже схильну до спокою кров цивілізованої людини, — вся ця маячня викликала в нього жорстоку лють. Отак він міркував і очікував того дня, коли музика й живопис означатимуть для нього не більш ніж такий собі шляхетний спосіб розважитись. Одним із тих нових покликань було його бажання завести дитину; прагнення стати титаном і добувати вогонь, прагнення, яке володіло ним замолоду, спричинило зрештою до того, що віру, буцімто спершу треба стати таким, як усі, він прийняв з певним перебільшенням; тепер він соромився того, що не мав дитини, він завів би й п’ятьох дітей, якби на це погодилася Клариса й дозволили його статки, бо йому так хотілося бути в центрі теплого життєвого кола, і він ще мріяв перевершити пересічністю ту велику людську посередність, на якій тримається життя, — мріяв попри суперечність, що саме в цьому прагненні й полягає.

Та, може, через те, що він надто довго розмірковував чи надто довго спав, перше ніж почати збиратися до міста й завести цю розмову, але тепер у нього горіли щоки, і Клариса, виявилось, відразу здогадалася, чому його зацікавила її книжка, і ці тонкощі в їхній взаємній злагоді, попри нестерпні ознаки відрази, хтозна-чому ту ж мить розхвилювали Вальтера, і це завдало шкоди його черствості, а від його простоти знов не лишилося й сліду.

— Чому ти не хочеш показати мені, що читаєш? Побалакай зі мною! — несміливо зажадав він.

— Не до «балакання»! — прошипіла Клариса.

— Ти вся — клубок нервів! — вигукнув Вальтер.

Він спробував вихопити у неї з рук книжку розгорненою. Клариса затято притисла її до себе. Якусь хвилю вони ще отак позмагались, і раптом у Вальтера сяйнула думка: «А втім, навіщо мені ця книжка здалася?» І дав Кларисі спокій. На цьому інцидент, власне, й вичерпався б, якби саме тієї миті, коли Вальтер відпустив дружину, ця не припала до стіни так, немовби перед загрозою насилля мусила втиснутися спиною в цупкий живопліт. Важко дихаючи, бліда, вона крикнула йому:

— Замість домагатися чого-небудь самому, ти хочеш продовжити себе в дитині!

Її вуста виплюнули на нього ці слова, мов отруйний вогонь, і Вальтер, також задихаючись, мимоволі знову сказав:

— Таж побалакай зі мною!

— Не хочу я з тобою балакати, ти мені осоружний! — відповіла Клариса, раптом знов цілком опанувавши своїм голосом і користаючись ним так цілеспрямовано, немовби точнісінько посередині між нею й Вальтером на підлогу зненацька хряснула важка порцелянова миска. Вальтер ступив крок назад і вражено звів на дружину очі.

Клариса сказала це, не маючи аж такого лихого наміру. Просто вона боялася, що через свою добродушність чи недбалість коли-небудь поступиться, і тоді Вальтер одразу прив’яже її до себе пелюшками, а цього, принаймні тепер, коли вона хоче вирішити найголовніше питання, допустити не можна. Ситуація «загострилася»; подумки Клариса бачила це слово жирно підкресленим, його вжив Вальтер, щоб пояснити їй, чому люди вийшли на вулицю; адже Ульріх, пов’язаний із Ніцше тим, що подарував їй на весілля його твори, стояв на другому боці, проти якого й обернеться вістря, коли тут що-небудь розпочнеться; а Ніцше щойно подав їй знак, і коли вона побачила себе на «високій горі», то що ж таке та висока гора, як не сама земля, випнута догори гостряком?! Це були, отже, дуже дивні взаємозв’язки, яких, либонь, ще нікому не щастило розгадати, й навіть Кларисі вони бачилися невиразно; та саме тому їй хотілося побути самій і спровадити Вальтера з дому. Дика ненависть, якою цієї хвилини палало її обличчя, не була однорідна й серйозна, це була тільки нестямна фізична ненависть без виразних особистих ознак, таке собі «фортепіанне шаленство», в яке, бувало, впадав, і Вальтер, і тому й він, на хвилю ошелешено втупившись у дружину, зненацька, хоч і запізніло, зблід, ошкірив зуби й у відповідь на те, що він їй осоружний, вигукнув:

— Остерігайся ґенія! Саме ти й остерігайся!

Він кричав іще несамовитіше, ніж вона, й від темного свого пророцтва вжахнувся й сам, бо воно, сильніше, ніж він, просто вирвалося йому з горлянки, і раптом усе в кімнаті він побачив чорним, так наче настало затемнення сонця.

На Кларису це теж справило враження. Вона раптово змовкла.

Це — ефект такий самий разючий, як і затемнення сонця, й річ, звичайно, зовсім не проста, і хай там як він виник, а під його впливом у Вальтера несподівано прорвалися ревнощі до Ульріха. Але чому він ще й назвав його ґенієм? Мабуть, він мав на увазі щось на кшталт пихатости, яка не знає, що скоро згине, як роса на сонці. Раптом в уяві Вальтера постали картини минулого. Ульріх повертається в мундирі додому, варвар, що вже мав до діла з реальними жінками, коли Вальтер, хоч і старший, ще складав вірші про кам’яні статуї в парках. Згодом: Ульріх приносить додому новини про дух точности, швидкости, сталі; але для гуманіста Вальтера й це було, мов напад варварської орди. Щодо свого молодшого товариша Вальтер завжди відчував приховану ніяковість людини фізично слабкішої й не такої промітної, але водночас бачив у собі дух, а в ньому — лише грубу волю. І їхні взаємини, ніби на підтвердження цього погляду, завжди були такі: схвильований чимось прекрасним чи добрим Вальтер — і Ульріх, що похитує головою. Такі враження не забуваються. Якби Вальтерові пощастило було поглянути на те місце в розгорненій книжці, за яку йому довелося змагатися з Кларисою, то він у жодному разі не побачив би в описаній там руйнації, котра волю до життя витісняє з цілого до частковостей, осуду власної художньої мрійливости, як це зрозуміла Клариса, а переконався б, що то — чудовий опис його товариша Ульріха, починаючи від переоцінювання частковостей, властивого сучасній забобонній вірі в досвід, і аж до продовження цього варварського розпаду до власного «я», що він, Вальтер, назвав людиною без властивостей або властивостями без людини, тоді як Ульріх у своїй манії величі це визначення ще й схвалив. Усе це й мав на увазі Вальтер, викрикуючи оте образливе слово «ґеній». Бо якщо хто-небудь і мав право називати себе самотньою індивідуальністю, то це, на його думку, — він сам, Вальтер; і все ж таки він від цього відмовився, щоб повернутись до природного людського покликання, і відчував, що випередив тут свого товариша на цілу епоху. Та поки Клариса мовчала, не відповідаючи на його образу, він міркував: «Якщо зараз вона скаже бодай слово на захист Ульріха, я цього не витримаю!» І ненависть тіпала ним так, ніби робила це руками Ульріха.

Надміру збуджений, Вальтер відчув, що хапає капелюха й біжить із дому. Він мчав вулицями, не помічаючи їх. У його уяві будинки просто-таки відмітало вітром убік. Аж перегодом він уповільнив ходу й почав зазирати в обличчя людей, повз яких простував. Ці обличчя, привітні погляди заспокоювали його. І нарешті він заходився — тією мірою, якою його свідомість лишалася поза цією неймовірною пригодою, — пояснювати Кларисі, що мав на увазі. Але слова блищали у нього в очах, а не на вустах. Та й як узагалі описати щастя бути серед людей і братів! Клариса сказала б, що йому бракує самобутности. Але в безапеляційній самовпевненості Клариси було щось жорстоке, і він не хотів і далі вдовольняти зарозумілі вимоги, які вона перед ним ставила! Він відчував нестерпне бажання зажити одним із нею трибом, а не блукати серед очевидних ілюзій кохання й особистої анархії. «У всьому, що ти собою становиш і що робиш, і навіть тоді, коли ти заходиш у суперечність із рештою людей, потрібно відчувати глибинний рух до них», — приблизно так хотілося йому заперечити Кларисі. Бо Вальтерові з людьми завжди щастило; навіть у суперечці він викликав симпатію в них, а вони — в нього, і тому досить поверхова думка про те, нібито людській спільноті притаманна сила, яка все врівноважує і винагороджує всі зусилля і яка, зрештою, вміє дати собі раду, — ця думка стала в його житті твердим переконанням. Йому прийшло в голову, що трапляються люди, які приваблюють птахів; птахи залюбки підлітають до них, і нерідко ці люди й у самій своїй подобі мають щось пташине. Він узагалі був переконаний, що кожна людина якимсь незбагненим чином пов’язана з певною твариною. Цю теорію він колись придумав сам; вона не була наукова, однак Вальтер вважав: люди музикальні здогадуються багато про що таке, що лежить поза наукою; і вже в дитинстві він твердо з’ясував собі: його тварина — риба. До риб його завжди дуже вабило, хоч вони викликали в нього й жах, і коли починалися вакації, він завжди постійно метушився коло них, мов божевільний; він міг годинами стояти біля води, вивуджуючи їх із рідної їм стихії й складаючи їхні трупи біля себе в траві, поки це раптово кінчалося нападом відрази, що доходила до жаху. А риба на кухні — це була одна з ранніх його пристрастей. Кістяки випатраних рибин складали у глибоку, наполовину наповнену водою глиняну миску, формою схожу на човника й покриту зелено-білою, як трава і хмари, поливою; там кістяки з якоїсь причини, продиктованої законами кухонного царства, лежали доти, доки варився обід, після чого вони вирушали на гноярку; до тієї посудини таємниче тягло хлопчика, який під усілякими дитячими приводами ще протягом годин забігав на кухню, й, коли його просто в лоб питали, що йому там треба, стояв, проковтнувши язика. Тепер він, мабуть, відповів би, в чому полягають риб’ячі чари: у риб не дві стихії, а лиш одна-однісінька. Він знов бачив тих рибин перед собою, як часто бачив їх у глибокому дзеркалі води, й рухалися вони не так, як він сам, по землі, по самісінькій її межі з іще однією стихією — порожнечею («Не бувши вдома ні тут, ні там!» — зітхнув Вальтер, граючись цією думкою так і сяк; належиш землі, хоча спільного в тебе з нею тільки й того, що два невеличкі п’ятачки під підошвами, а всім, по суті, тілом стримиш у повітрі, яке витісняєш собою і в якому впав би!); ні, ґрунт риб, їхнє повітря, їхнє питво, їхня їжа, їхній страх перед ворогами, й примарний плин їхнього кохання, і їхня могила замикали їх у собі; вони рухалися в тому, що їх рухало, а людина знає про це лише зі снів чи, може, із жагучого бажання знову відчути надійну ніжність материнського лона, мріяти про що тоді саме входило в моду. Але чому ж у такому разі він вихоплював рибин з води й убивав їх? Це давало йому невимовну, священну насолоду! І він знати не хотів чому; він, Вальтер, людина загадкова! Одначе Клариса якось назвала рибу просто водяною буржуазією?! Вальтер ображено здригнувся. І поки він — у тому вигаданому стані, в якому перебував і саме про все це міркував, — поспішав вулицями, зазираючи в обличчя зустрічних перехожих, установилася гарна погода для риболовлі; ні, дощ іще не пішов, але повітря стало вологим, а хідники й бруківка, як він завважив аж тепер, уже певний час були темно-бурі. Люди, які ними йшли і їхали, тепер здавалися одягненими в чорне, і на них були циліндри, тільки не було комірців; Вальтера це не здивувало; принаймні ці люди були не буржуа, а виходили, схоже, з фабрики й простували нещільними гуртами, а інші люди, в котрих іще не скінчився робочий день, поквапно пробиралися, як і він, поміж них уперед, і Вальтер відчув себе дуже щасливим, ось тільки голі шиї нагадували йому щось таке, що муляло душу і з чим справа була не зовсім чиста. І раптом з цієї картини пороснув дощ; люди почали розбігатись, у повітрі зависло щось розпорене, білувато-лискуче; з неба падала риба; і над усім цим линув тремтливий, ніжний, немовби геть недоречний тут один-однісінький голос, що кликав на ім’я якогось собачку.

Ці останні переміни сталися так незалежно від нього, що вразили навіть його самого. Вальтер не помітив, як його думки обернулися на мрії і в образах та картинах з неймовірною швидкістю відлітали кудись далеко-далеко. Він підвів погляд і побачив обличчя своєї молодої дружини, все ще спотворене відразою. Почувався він дуже невпевнено. Пригадав, що мав намір докладно пояснити якийсь свій докір; рот його був усе ще роззявлений. Але Вальтер не знав, скільки часу відтоді минуло — кілька хвилин, кілька секунд чи лише тисячна частка секунди? Душу йому гріла квола гордість; так буває, коли після крижаної купелі по шкірі пробігає якийсь незбагненний мороз, промовляючи щось на кшталт: «Погляньте, на що я здатний!» Але не менш посоромленим почувався він тієї самої хвилини й оцим виверженням чогось потаємного, прихованого; адже недавно ще він хотів вести мову про те, що в духовному сенсі упорядкованість, самовладання й задоволеність собою в широкому світі — все це посідає куди вище місце, ніж відхилення від норм, і ось уже його переконання лежали корінням догори, і їх накривала лава з вулкана життя. Тому найгострішим його відчуттям після пробудження був, по суті, жах. Вальтер не мав сумніву, що його очікує щось жахливе. Розумного пояснення цей страх не мав; міркуючи почасти ще образами, Вальтер просто уявляв собі, що Клариса й Ульріх намагаються вирвати його з його образу. Він зібрався з думками, щоб розігнати цей сон наяву, й хотів сказати що-небудь таке, після чого можна було б розважливо повести далі розмову, паралізовану його гарячковістю; у нього вже навіть крутилося щось на язику, але здогад, що слова його припізнилися, що тим часом уже сказано й сталося інше, а він про це й не знає, — цей здогад стримав Вальтера, й раптом він, мовби наздоганяючи час, почув, як Клариса промовила до нього:

— Якщо хочеш убити Ульріха, то вбивай же його! Ти надто совісний, митець спроможний на добру музику лише тоді, коли в нього немає совісти!

Довго, дуже довго Вальтер не хотів цього зрозуміти. Адже іноді збагнути що-небудь щастить аж після того, як даси на це відповідь сам, а він з відповіддю зволікав, боячись виказати свою відсутність. І в цьому непевному стані він усвідомив чи переконав себе: Клариса справді висловила те, що послужило причиною тієї жахливої нездатности зосередитись, яка щойно паралізувала його думки. Дружина сказала правду; Вальтер, коли б йому дозволили мати будь-яке бажання, часто нічого іншого й не бажав би, як бачити Ульріха мертвим. У дружбі, що зазвичай розпадається не так швидко, як кохання, це трапляється не дуже й рідко, якщо дружба надто вже зазіхає на цінність особистости. І думка ця була не казна-яка кривава; бо досить було йому уявити Ульріха мертвим, і давня юнацька любов до втраченого товариша ту ж мить знов нагадувала про себе, хоч і не дуже виразно; і як ото в театрі міщанське заціпеніння перед жахливим злочином минає під дією великого вдаваного почуття, так у Вальтера мало не склалося враження, що на думку про трагічну розв’язку відбувається щось прекрасне навіть із тим, кому призначено роль жертви. Вальтер відчував неабияке піднесення, хоча загалом був боязкий і не міг бачити крови. І хоч він щиро бажав, щоб Ульріхова зарозумілість коли-небудь зазнала краху, однак навіть задля цього не поворухнув би й пальцем. Але ж думки спершу не мають ніякої логіки, хай би там скільки цю логіку їм приписували; лише позбавлений фантазії спротив реальности спрямовує увагу на суперечності в поемі «Людина». Отож Клариса, мабуть, таки мала рацію, стверджуючи, що надлишок міщанської совісности може стати митцеві на заваді. І все це було водночас у Вальтерові, який нерішуче й уперто дивився на дружину. Але Клариса настійно повторила:

— Якщо він стоїть на перешкоді твоїй творчості, ти маєш право усунути його з дороги!

Здавалося, ця ідея захоплює її і навіть розважає. Вальтерові хотілося простягти до неї руки. Його лікті немовби приросли до тіла, але він усе ж таки ступив до неї ближче.

— Ніцше й Христос загинули через свою половинчастість! — прошепотіла вона йому на вухо.

Усе це було безглуздя. Навіщо вона приплела сюди Христа?! Як це розуміти: Христос загинув через половинчастість?! Такі порівняння лише справляли прикре враження. Одначе Вальтер, спостерігаючи, як ворушаться її вуста, й далі відчував, що вони наполегливо його до чогось підохочують; звичайно, його власній, так тяжко добутій рішучості приєднатися до більшости людства завжди впиралася притлумлена, але пекуча потреба у винятковості. Він щосили схопив Кларису, не даючи їй навіть поворухнутись. Її очі двома кружальцями застигли перед його очима.

— І звідки лишень у тебе беруться такі думки?! — проказав він кілька разів поспіль, але відповіді не діждався.

І, сам того не бажаючи, притяг, мабуть, її до себе, бо Клариса розчепірила перед його обличчям, мов птаха, всі свої десять пальців із нігтями, тож нахилитися до її обличчя ближче він уже не міг. «Вона збожеволіла!» — відчув він. Але відпустити її не годен був. Якась незбагненно потворна личина лежала на її обличчі. Вальтер зроду не бачив божевільних. «Але вигляд у них, — промайнуло в нього, — має бути саме такий».

І раптом він простогнав:

— Ти його кохаєш?!

Зауваження це було, звісно, не вельми оригінальне, до того ж вони вже не раз ламали навколо нього списи; та щоб не довелося повірити, що дружина хвора, він волів припустити, що вона кохає Ульріха, і таку самопожертву в ньому викликало, мабуть, певною мірою те, що Клариса, чиєю вузькогубою, в дусі раннього Відродження, вродою він завжди й досі захоплювався, вперше видалася йому потворною, і ця потворність, знову ж таки, була пов’язана, либонь, із тим, що її образ уже не захищало ніжне кохання до нього — тепер він був оголений грубим коханням суперника. Внаслідок цього виникло багато ускладнень, і вони тремтіли, здригалися в нього поміж серцем і зором, вони були чимось новим, своєрідним, сповненим однаковою мірою і загального, й особистого значення; але те, що Вальтер, промовляючи «Ти його кохаєш?», зовсім не по-людському простогнав, сталося, мабуть, через те, що він уже заразився Кларисиним божевіллям, і це його трохи налякало.

Клариса м’яко вивільнилась, а тоді ще раз сама наблизилася до нього й кілька разів, немовби наспівуючи якусь мелодію, промовила у відповідь:

— Я не хочу дитини від тебе! Я не хочу дитини від тебе! — І щоразу після цієї фрази швидко й недбало його цілувала.

А потім пішла.

Чи вона й справді кинула ще: «Він хоче дитини від мене»? З певністю Вальтер цього не пригадував, але йому здалося, що вона так сказала. Він ревниво стояв перед роялем, відчуваючи, як з одного боку на нього віє чимось теплим, а з другого — чимось холодним. Що це було — струми геніальности й божевілля? Чи поступливости й ненависти? Чи кохання й розуму? Він уявляв собі, що може відкрити Кларисі шлях і покласти на нього власне серце, щоб вона пройшла по ньому, й уявляв собі, що може знищити страшними словами її й Ульріха. Він не знав, що йому робити — податися до Ульріха, чи сісти писати свою симфонію, з якої цієї хвилини може постати вічна боротьба між землею і зорями, чи спершу краще трохи остудити свій запал у русалчиному ставку забороненої музики Ваґнера. Невимовний стан, в якому він перебував, почав помалу розчинятися в цих роздумах. Вальтер відкрив кришку рояля, припалив сиґарету, й, поки чимдалі ширше розтікалися його думки, пальці на клавішах повели музику саксонського чарівника, яка хвилями сповнювала все його єство. Ця повільна розрядка тривала недовго, й нарешті йому стало цілком очевидно, що вони з дружиною перебували в несамовитому стані; та незважаючи на прикре враження, викликане цим усвідомленням, він знав, що тепер, відразу після того, що сталося, йти шукати Кларису й пояснювати це їй ще марно. І раптом його потягло до людей. Він надів капелюха й вирушив до міста, щоб здійснити свій первісний намір і влитися в загальне збудження, якщо таке пощастить знайти. Дорогою він був цілком під враженням, що несе в собі демонічне військо, ватажком якого й приєднається до решти маніфестантів. Але вже в трамваї життя набуло цілком буденного вигляду; думки, нібито Ульріх на боці противника, нібито палац графа Ляйнсдорфа, можливо, вже взяли приступом, нібито Ульріх, чого доброго, висить десь на ліхтарі, нібито його розтоптав збурений натовп або, навпаки, нібито він, Вальтер, узяв його, переляканого, під свій захист, — усе це були хіба що швидкоплинні тіні на світлій упорядкованості поїздки за твердим тарифом, із зупинками й застережними дзвінками, упорядкованості, з якою Вальтер, дихаючи тепер знову спокійніше, відчував себе спорідненим.