Людина. що підводиться

Десять

овернувшись на Лал-базар, я знайшов на столі записку від Деніелза. Лорду Таггарту потрібен звіт. Розказувати особливо нема чого, та й не подобається мені, коли Деніелз увесь час смикає. Утім, за довгі роки я усвідомив, що в таких ситуаціях найліпше не звертати на них уваги, і вирішив пообідати. Але куди саме йти, не знав. Тут вам не Лондон. У тропіках англієць може підхопити дизентерію, лише подивившись на несвіжий сандвіч, тож вибір закладу харчування — мало не справа життя і смерті.

Підкорившись миттєвому бажанню, я підняв слухавку і попросив з’єднати з Енні Грант із Будинку письменників. Вона відповіла після третього гудка.

— Міс Грант?

— Капітане Віндгем? Чим можу допомогти? — Голос у неї був стривожений.

— Чи не хочете зі мною пообідати? Якщо вільні, звісно.

Я запевняв сам себе, що обід — то привід для того, щоб поставити їй кілька запитань, але то була лише частина правди. Щось там, у шлунку, шкребло. Смішно. Як може чоловік прожити три роки під бомбами й автоматним вогнем і все одно нервово труситися, запрошуючи жінку на обід? На мить лінія затихла. Я затамував подих і відчув незадоволення собою.

— Гадаю, час я знайду, капітане, але не певна, що можу розказати про Мак-Олі ще щось, крім того, що ви почули вчора.

— Перепрошую, міс Грант, я не ясно висловився. Просто подумав, що було б непогано пообідати... Я тут майже нічого не знаю, тож, може, ви могли б показати мені... якщо вільні, звісно... де перекусити.— І чому так важко зупинитись?

Голос її повеселішав.

— У такому разі, капітане, я згодна. Дайте мені п’ятнадцять хвилин. Зустрічаємося на сходах біля моєї контори.

П’ятнадцять хвилин по тому я чекав на сходах Будинку письменників і дивився на площу. Вона вийшла і постукала мене по плечу:

— Капітане Віндгем.— Посміхнулася.

— Будь ласка, називайте мене Семом.

— Гаразд, Семе,— погодилася вона, узяла мене під руку і повела сходами вниз.— Почнемо знайомство з кулінарними дивами Калькутти?

Мені сподобалося, особливо слово «знайомство». Воно обіцяло продовження.

— Ви не проти того нового ресторану, «Червоний слон» на Парк-стрит? Про нього тільки й мова. Давно чекаю, з ким би туди сходити.

Ніколи про нього не чув. Та яке це має значення? Що б вона не запропонувала, я б на все погодився, навіть на обід із трьох страв у місіс Теббіт.

— Ходімо!

Я так радо погодився, що вона розсміялася, як школярка на пікніку, і я відчув незрозумілий приступ гордості. Схоже, сміялася вона з мене, але мені байдуже. Вона взяла мене за руку і потягла вулицею, гукнувши тонга. А я не міг звільнитися від думки, як же дивно тримати руку іншої жінки.

Погонич натягнув віжки, й екіпаж зупинився біля тротуару. Худорлявий хлопець, самі м’язи та сухожилля, шкіра аж почорніла від бенгальського сонця. Я допоміг Енні сісти, заліз сам.

— Парк-стрит,— сказала вона.

Погонич знову смикнув віжки, і ми влились у транспортний потік. Поїхали в бік Еспланади, подалі від людних вулиць навколо площі Далхаузі, і незабаром уже котили по Майо-роуд до шляхетної Парк-стрит.

«Червоний слон» виявився пристойним закладом, що займав перший поверх великого чотириповерхового будинку. Завдяки тонованим вікнам і масивним дерев’яним дверям, перед якими стояв не менш масивний сикх, іззовні майже нічого не можна було роздивитися. Часом мені здавалося, що в Калькутті кожний другий сикх — портьє. Зрозуміло чому. Вони значно кремезніші за місцевих бенгальців. Допоки в Калькутті є двері, сикх не залишиться без роботи. Чолов’яга ввічливо кивнув і провів нас усередину.

Там усе було темним і блискучим, як у якомусь модному ритуальному салоні. Чорна мармурова підлога, дзеркальні стіни, столики чорного дерева, під однією зі стін — бар із високими чорними стільцями і чорним барменом.

— Барвисте місце,— зауважив я.

Енні розсміялася.

— У Калькутті, капітане, що чорніший ресторан, то ексклюзивніший.

У такому разі, промайнула думка, «Червоний слон» — найексклюзивніший.

Проблеми почалися з появою метрдотеля, європейця в пенсне, який матеріалізувався перед нами і загородив дорогу. П’ять футів чотири дюйми на зріст чи може трохи вищий завдяки високо задертому носу, з манерами, чорнішими за інтер’єр.

— Ви резервували столик? — запитав він тоном, яким лікар міг би поцікавитися, чи страждаєте ви на сифіліс. Судячи з кількості вільних столиків, відсутність резервування перешкодою не була. Утім він мало не зойкнув, почувши негативну відповідь, і зазирнув у книгу завбільшки як він сам.

— Боюсь, нічим не можу допомогти,— похитав він головою, немов його щойно попросили провести складну операцію.

— Не схоже, що у вас багато відвідувачів,— сказав я.

Знову хитання головою.

— Дуже шкода, але вільних столиків немає принаймні до третьої.

— Навіть одного-єдиного не знайдеться?

— Боюсь, ні,— відповів він і повернувся до Енні.— Може, зайдете в ресторанчик трохи далі?

Обличчя її раптом змінилося, немов вона отримала ляпаса.

— Ходімо,— потягла вона мене за руку.— Знайдемо щось інше.

— Стривай.— Я повернувся до метрдотеля.— Невже ви не зможете знайти для нас куточок?

Він знову похитав головою.

— Сер, мабуть, недавно в Калькутті.

Я так часто це чую, немов Калькутта дуже відрізняється від решти міст імперії. Ці слова вже починають мене дратувати.

— Звідки ж я, на вашу думку? З Тімбукта?

— Будь ласка, Семе,— попросила Енні.— Ходімо. Заради мене.

Сперечатися з нею не хотілося. Я спопелив метрдотеля поглядом, повернувся і вийшов слідом за Енні.

— У чому проблема? — запитав я, коли ми опинилися на вулиці. Вона не відповіла, просто йшла попереду мене. Я не дуже знаюся на жінках, але видно було, що Енні дуже засмучена.— Усе гаразд?

Вона обернулася.

— Усе добре.

— Гадаю, краще сказати мені правду.

Вона завагалася.

— Чесно, усе добре. Це вже не вперше.

Навіть і гадки не маю, про що вона.

— Що саме не вперше?

Вона поглянула на мене.

— Ви дійсно нічого не розумієте, Семе? — Зітхнула.— Столика для нас не знайшлося, бо таким, як я, перебувати там — дурний тон. Якби ви прийшли туди з англійською дамою, і клопоту не було б.

У мене аж кров закипіла.

— Смішно! І всі ці дурниці лише тому, що ви частково індійка?

Може, я і новенький у Калькутті і не знаю звичаїв, але це вже гротескно, з мене досить. Я повернуся до ресторану, іще не впевнений, що робитиму, але ж я поліцейський, а посилатися на свою владу в нашій професії навчаєшся швидко.

Вона взяла мене за лікоть.

— Будь ласка, Семе,— сказала втомлено, на очах зблиснули сльози. І цього було достатньо, щоб позбавити вітру мої вітрила.

— Гаразд,— погодився я.— Але ж мусимо ми десь поїсти.

Вона на мить замислилась, і на обличчі засяяла посмішка.

— Є тут недалеко місце, яке вам сподобається. Хоча воно не таке вже і вишукане.

Якщо її це заспокоїло, то я згоден. Вона повернулась і гукнула рикшу.

Ми зупинилися біля пошарпаного маленького будиночка, двері якого виходили просто на тротуар. На другому поверсі була прикручена вивіска «Гламорган Готель». Усередині не було вільного місця. Поміж гостей за маленькими прямокутними столиками снували офіціанти в білих сорочках. Ресторан займав два поверхи, головну залу і мезонін. Декор був простим: білені стіни і картаті скатертини, усе просочилося приємним запахом кухні. Високо на стелі гуло кілька вентиляторів.

Я заплатив рикші, і Енні провела мене в ресторан. Назустріч вийшов огрядний англо-індієць у брудному фартусі і з вусами-щіточкою і привітав її, як старого друга.

— Міс Грант! — розсипався він привітаннями.— Яке задоволення знову вас бачити. Ви так давно не заходили, що я почав було хвилюватися.

— Вітаю, Альберте,— сказала вона, потискаючи йому руку і посміхаючись так, як, тішив я себе надією, посміхалася лише для мене.— Це мій друг, капітан Віндгем. Він у місті недавно, і я вирішила показати йому найкращий ресторан у всій Калькутті.

— Ви дуже люб’язна, міс Грант! — вигукнув він, ухопив мою руку й енергійно її потиснув.— Така честь із вами познайомитися, сер!

— Альберт,— пояснила Енні, поплескавши його по плечу,— утілення Калькутти. Його родина володіє цим рестораном уже майже сорок років.

Альберт розплився в усмішці і провів нас перекошеними вузькими сходами до мезоніну, де кілька столиків іще залишалися вільними. Посадив нас за той, із якого відкривався вид на ресторан унизу.

— Особливе місце,— сказав він,— для моїх улюблених клієнтів!

Пішов і швидко повернувся з двома пошарпаними аркушами меню. За столиками під нами точилися звичайні розмови.

Я поглянув на перелік страв, назви яких нагадували скоріше заклинання з іноземних релігійних книг, аніж меню, до якого я звик.

— Може, замовите за обох? — запропонував я.

Вона посміхнулась, покликала найближчого офіціанта і замовила кілька блюд. Офіціант кивнув і зник на сходах.

— «Гламорган»? — зауважив я.— Дивна назва для ресторану.

— Це цікава історія,— обізвалася вона.— За словами Альберта, його дідусь Гарольд був із тих місць. Приплив до Калькутти матросом на старому кліпері. Якось він так напився, що не встиг повернутися до доків, і корабель відплив без нього. Спочатку він спробував улаштуватися матросом на інше судно, що прямувало на захід,— удома залишилися дружина з сином,— але наближався сезон дощів і небагато кораблів ризикували виходити в море. А ті, які не боялися, не потребували матроса з такою репутацією, як у дідуся Гаррі. Урешті-решт він здався і вирішив перечекати кілька місяців у Калькутті, а вже тоді повертатися додому. Але втрутилася доля. Одного дня він зустрів бенгальську дівчину, танцівницю. Бідолаху Гаррі підкорили її танці. Він забув про родину в Уельсі, почав залицятися до дівчини, що для матроса без копійки за душею було справжнім подвигом, і таки досяг успіху, бо одружився з нею — не в церкві, звісно, але індуїстська церемонія була проведена за всіма правилами — і прожив решту життя в Калькутті. До моря він уже не повернувся, а більше нічого і не вмів, от хіба що готувати. Тож він нашкріб грошенят і відкрив цей ресторан, назвавши його на честь своєї батьківщини. Тут і досі подають найкращі англо-індійські страви в місті.

— Історія кохання? — хмикнув я.— Приємно чути. Із того, що я побачив, можна зробити висновки, що британці й індійці ладні одне одному горлянки перегризти.

Вона посміхнулася.

— Були часи, Семе, коли індійці та британці знаходили спільну мову. Сагиби вбиралися в індійський одяг і дотримувалися місцевих традицій. І звісно, одружувалися з місцевими жінками. Індійцям це теж було на користь. Британці принесли нові ідеї, почали поширювати культуру серед бенгальців. Розпочався так званий бенгальський ренесанс. За останні сто років цей маленький ресторанчик відвідало стільки митців, поетів, філософів і вчених, що можна було б заселити половину Європи. Принаймні так казатимуть вам бенгальці. Іронія полягає в тому, що нові ідеї, які принесли британці, про демократію й емпіричне мислення, ті, якими вони так пишалися і які бенгальці прийняли так близько до серця, є саме тими ідеями, які уряд тепер вважає такими небезпечними у вустах людей із темною шкірою.

— Що змінилося?

— Хто знає? — зітхнула вона.— Може, повстання? Може, просто час такий? Кажуть же, що ближче знаєш, то менше поважаєш. Мені іноді здається, що британці й індійці схожі на старе подружжя. Цілу вічність уже разом, сваряться і гадають, що ненавидять одне одного, але в серці й досі живе взаємне кохання. Поживете тут іще трохи і самі все помітите. У нас кровна спорідненість.

Дуже розумна жінка. Краса і розум — могутня комбінація. І в цьому відношенні вона нагадувала мені Сару.

— А ви, міс Грант? — запитав я.— Ви британка чи індійка?

Вона напружено розсміялася.

— Якщо індійці не вважають мене індійкою, а англійці не бачать у мені британку, то яке значення має те, що я думаю про себе? Якщо чесно, Семе, я не та й не інша. Такий собі результат того першого розквіту британсько-індійської любові сто років тому, коли серед британців не вважалося неправильним одружуватися з індійськими жінками. Наразі ми бентежимо, нагадуємо британцям, що вони не завжди вважали себе вищими за місцевих мешканців. Знаєте, як нас називають? Доміцильовані європейці. Офіційний термін. І звучить майже пристойно, якщо не замислюватись, що за ним ховається. Нас визнають європейцями, але дому в Європі ми не маємо. Частка індійської крові засуджує нас на вигнання, покоління за поколінням. Індійці ж дивляться на нас із огидою і ненавистю. Для них ми символізуємо дорогоцінних індійських жінок, які забули про свою культуру і чистоту, і нездатність індійських чоловіків перешкодити цьому. Для них ми вигнанці, не вхожі в жодну касту; фізичне втілення їхнього безсилля. Та найгірше — це лицемірство. І англійці, й індійці поводяться з нами дуже чемно, щоправда по-своєму. Але всі вони нас зневажають. Утім, тут країна лицемірів. Британці удають, що принесли гуртові непокірних дикунів переваги західної цивілізації, хоча насправді це лише невеличкі комерційні прибутки. А індійці? Освічена еліта заявляє, що хоче позбавити Індію від британської тиранії заради всіх індійців, але що вони знають про потреби мільйонів індійців у селах? Хіба їх це обходить? Вони самі хочуть стати правлячим класом замість британців.

— А щодо англо-індійців? — запитав я.

Вона розсміялася.

— Ми такі ж погані, як і решта. Називаємо себе британцями, копіюємо вас і називаємо Британію «доброю старою», а самі не підбиралися до неї ближче Бомбея. Погано поводимось із місцевими, називаємо «вогами» та «кулі», немов, зневажаючи їх, доводимо вам, що відрізняємося від них. А ще ми напрочуд патріотичні. Ви знали, що найпоширеніші імена у нас — Вікторія й Альберт? Ми найвідданіші піддані імперії. Чому? Бо нажахані тим, що з нами станеться, якщо британці дійсно підуть.

— Ціла країна лицемірів і брехунів? Може, варто бути менш цинічною, міс Ґрант?

Вона посміхнулася тією самою чарівною посмішкою. До нас підійшов Альберт із десертами.

— Ну, може, і не всі,— поклала вона долоню на руку Альберта, коли той поставив тарілки.— Наскільки мені відомо, коли Альберт запевняє, що готує найкращий карамельний крем в Індії, то це чиста правда.

Ми закінчили обідати і трохи потеревенили ні про що за кавою. Вона запитала про мою родину. Я сказав, що не маю нікого. Так воно і є, принаймні частково.

Досі ми старанно уникали навіть згадувати про Мак-Олі. Хоча його присутність відчувалася за столиком, як привид Банко[29]. Вибору в мене не лишилося, тож я торкнувся теми якомога обережніше.

— Як справи в конторі? — запитав я.

— Повний хаос,— зітхнула вона.— Хоч і не так погано, як учора. Забагато справ було у містера Мак-Олі, стільки документів потребувало його підпису, що половина відділу не може без нього працювати. Але потроху все владнається.

— Уже призначили його наступника?

— Офіційно ні, але ясно, що посаду дістане містер Стівенс. Він узяв на себе більшу частину обов’язків містера Мак-Олі, а мене вже призначили його секретаркою.

— От пощастило! А мені саме потрібно з ним поговорити. Можете влаштувати мені зустріч?

Вона кивнула.

— Запишу, щойно повернуся в контору, але це може зайняти якийсь час. Його засипали роботою.

— До речі, що він за людина? — поцікавивсь я, пригадавши слова слуги Мак-Олі.

— Містер Стівенс? Доволі люб’язний. Із нового покоління, усе щось модернізує.

— Із Мак-Олі вони ладнали?

Вона посміхнулася.

— Скажімо так, не завжди погоджувались один із одним. Мак-Олі любив робити по-своєму. Не дуже прислухався до пропозицій Стівенса.

— Вони сперечалися?

— Бувало.

— А останнім часом?

Вона завагалася.

— Будь ласка, Енні,— попросив я.— Ви нікого не зраджуєте, а для мене ваші слова напрочуд важливі.

Вона розмішала каву.

— Минулого тижня,— зітхнула вона,— у четвер чи п’ятницю, точно не пам’ятаю, Стівенс увірвався до кабінету Мак-Олі. Він поряд із моїм, ще й двері між ними були відчинені. Стівенс, не більше не менше, звинуватив Мак-Олі у фальсифікації якогось законопроекту.

— Погрожував?

Вона знову завагалася.

— Майже нічого не сказав, от тільки те, що Мак-Олі пізніше пошкодує.

Цікаво.

— Якою була реакція Мак-Олі?

— Точно не зашарівся,— розсміялася вона.— У боргу не залишився.

— Ви знаєте, про який законопроект ішла мова? — запитав я.

— Гума. Здається, щось стосовно мита на імпорт із Бірми.

— Вони сперечалися про митні ставки? — Я трохи розчарувався. З такої причини заздрісний колега навряд чи стане вбивати Мак-Олі. Урядові службовці не відзначаються бурхливими пристрастями, а якби ті й розігралися, суперечка щодо мита на гуму навряд чи може вважатися підставою для вбивства. Я змінив тему: — Чи Мак-Олі брав колись роботу додому?

— На жаль, увесь час,— відповіла вона.— Він жив роботою.

Від цієї фрази мені чомусь стало ніяково.

— Чому на жаль?

— Бо час від часу документи губилися, і важко було сказати, чи то вони дійсно загубилися, чи потрапили до неправильної теки, чи Мак-Олі забув їх удома.

— Тож його смерть усе ускладнила?

— Виникли деякі проблеми,— продовжила вона.— Як я вже казала, Мак-Олі відповідав за безліч проектів. Багато чого у відділі застопорилося без його підпису. Ми не знайшли документів, які терміново мав підписати замість Мак-Олі містер Стівенс. Довелося мені йти до квартири містера Мак-Олі й шукати там.

— Знайшли?

— Так, пощастило. Інакше справи були б кепськими. Але підписав їх Стівенс лише сьогодні вранці. Тож затрималися ми на кілька днів. Не дуже добре, але й не кінець світу.

Це пояснює її присутність у квартирі Мак-Олі. Я зітхнув із полегшенням, і мої сумніви щодо міс Ґрант благополучно розвіялись.

— Як просувається розслідування? — у свою чергу поцікавилася вона.

Я хотів відповісти, як відповідаю всім. То було б правильно. Але у присутності вродливих жінок мене охоплює слабкість. Вони мене обеззброюють. А може, просто не хочеться їх розчаровувати. Я допив каву і сказав правду: досі усі мої спроби лише світять, а не гріють, і мені здається, що від мене багато чого приховують.

— Сподіваюсь, це ви не про мене, Семе? — запитала вона.

— Звісно, ні,— квапливо запевнив я її.— Ви єдина є щирою.