Людина. що підводиться

Двадцять шість

ощ не вщухав. Ми повертались у місто. Робітники на Джессор-роуд відклали інструменти і сховалися під навісами з пальмового листя, викопані ями заповнилися густою чорною рідиною, і це нагадувало Францію. Ми їхали до Коссіпора. До першокласного борделю місіс Боуз.

Стічні труби захлинулися зливою, і дороги перетворилися на канали. Чорне місто стало нагадувати Венецію бідняків, щоправда, гондол тут було значно менше, а втоплених пацюків значно більше. Транспорт їхав дуже повільно, майже повз, лише місцеві не звертали на погоду уваги. Схоже, дощ надавав їм енергії.

Маніктолла-лейн була завузькою для автомобіля, тож Банерджі наказав водію зупинитися на сусідній вулиці.

— Доведеться решту шляху іти пішки,— сказав він. Пішки так пішки. Хоч у мене створилося враження, що краще вже пливти. Чорна вода сягала добряче за щиколотки. Черевики і шкарпетки наскрізь промокли, та й штани були вологими аж до колін. Не Здавайся почувався набагато краще. Ішов поруч зі мною, тримаючи свої черевики і шкарпетки в руках, і посміхався, як дитина в калюжі на Брайтон-Біч. Вологі штани також не створювали йому проблем, бо їх просто не було: за правилами, індійські офіцери носили шорти, як хлопчаки в початковій школі.

Перейшовши вулицю вбрід, Не Здавайся гучно постукав у розхитані дерев’яні двері номера сорок сім. Через якийсь час ми почули човгання слуги.

— Ке?

— Поліція! — крикнув Не Здавайся — Дорйа коло!

— Зачекайте. Зачекайте,— примовляв старий, відсуваючи засув.

— Та?

Нас він не впізнав, мабуть, очі його чи мозок закрив туман. Не Здавайся щось грубо йому сказав. Гадаю, попросив провести до місіс Боуз.

— Мадам барі-me ней.

— Каже, що мадам пішла.

— Коли повернеться?

— Мадам кокон фірбе? — запитав сержант.

Старий приклав долоню до вуха:

— Кі?

Не Здавайся закричав іще голосніше, і старий щось пробелькотів у відповідь.

— Каже, дуже пізно.

— А Деві? Вона тут?

— Каже, і вона пішла.

— Скажи йому, що ми почекаємо тут.

Повідомлення не сподобалося. Старий, і досі посміхаючись, енергійно замотав головою. Не Здавайся підвищив голос, може, щоб налякати старого, а може, просто щоб той зрозумів. У будь-якому разі результат був негативний.

— Він каже, що отримав інструкції не пускати незнайомих. Наказати йому, сер?

Сенсу в тому не було. Місіс Боуз не матиме ніякого бажання співпрацювати з нами. Навряд чи наша присутність у її вітальні покращить настрій жінки.

— Облиште,— махнув я.— Повернемося пізніше.

Ми вийшли на затоплену вулицю і поплелися до автомобіля. На розі Не Здавайся вказав на індійку, яка йшла вулицею. Вона підійшла ближче, і я її роздивився. Деві. Вона підвернула один кінець сарі, перетворивши його на імпровізовану торбинку, і щось у ньому несла. Здавалася безтурботною і не звертала на дощ уваги. Та раптом побачила нас і спала з обличчя. Зупинилася, закрутила головою, немов шукала обходу, але, крім як розвернутися на сто вісімдесят градусів, інших варіантів не було. Доки вона не встигла нічого вдіяти, Не Здавайся поквапився в її бік. Дівчина застигла і чекала на нього.

Незабаром ми втрьох уже сиділи в чайній, що виходила прямо на вулицю. Підлогу тут поставили на кам’яні блоки, тож вода її не затопила. І була б вона сухою, коли б дощ не просочувався крізь стелю, у якій за дірками не було видно навісу. Народу не було, крім власника, огрядного індійця в побитій міллю сорочці і картатому блакитному лунгхі. Він сидів на стільці й похмуро дивився на дощ — може, розмірковував, скільки ми можемо тут просидіти. Навряд чи сюди хтось іще завітає, доки двоє поліцейських ласують тут чаєм.

Ми сиділи на ослінчиках навколо грубого дерев’яного столу, на який дівчина поставила овочі, що несла у своєму сарі. Не Здавайся щось тихо говорив їй рідною мовою. Із відповідей відчувалося, що вона вагається. Вона відпила чаю з маленького червоного горнятка. Схоже, гарячий чай допоміг їй розслабитись. Я відкинувся на спинку і довірився Не Здавайся. Хай би там що він казав, слова працювали, і дедалі потроху дівчина почала сором’язливо посміхатися.

Банерджі повернувся до мене:

— Вона погодилася відповісти на кілька запитань.

— Запитайте, чи бачила вона щось у ніч, коли вбили Мак-Олі.

Не Здавайся повторив запитання. Дівчина завагалася, але він не відступав. Вона кивнула, опустила очі до столу і почала відповідати.

— Вона була з клієнтами,— переказав Банерджі.— Поверталася з ванної кімнати, глянула у вікно і все побачила.

— Запитайте, що сталося.

— Каже, що бачила, як Мак-Олі вийшов із будинку. Він уже збиравсь іти, коли його покликав із алеї інший сагиб.

— Білий?

— Очевидно.

— Вона певна?

Він повторив запитання.

— Так. Каже, сагиб тинявся без діла. Вважає, чекав на Мак-Олі. Вони поговорили кілька хвилин і почали сваритися.

Отже, тієї ночі Мак-Олі таки був у борделі. Вийшов і, якщо вірити дівчині, зустрів того, хто на нього вже чекав, а тоді вбив. Якщо вона не помиляється, це був сагиб, і в такому разі Сен із цією справою не пов’язаний. Йому, напевне, від цього легше буде, коли його вішатимуть.

— Про що вони говорили?

— Вона не знає. Каже, що говорили на мові Фіранджі[41]. Сперечалися хвилин п’ять.

— Що сталося після цього?

Деві знову завагалася. Коли заговорила, на очах у неї блищали сльози. Банерджі перекладав її відповідь.

— Каже, що чоловік, якого вбили, закінчив розмову. Відштовхнув іншого і спробував піти. Другий чоловік витяг щось із кишені — вона вважає, то був ніж,— схопив Мак-Олі зі спини і підніс ніж до горла.

— Вона впевнена, що то був ніж?

Банерджі переклав, і дівчина кивнула.

— Звідки він його дістав?

— Гадає, з піджака.

— Що було далі?

— Мак-Олі перестав чинити опір. Інший чоловік випустив його, і він упав на землю. Чоловік постояв кілька хвилин, а тоді відклав ніж, витер руки об штани і втік.

— Утік? — перепитав я.— Він не колов Мак-Олі в груди? А записка в роті вбитого?

Не Здавайся переклав запитання. Дівчина розгублено на нього подивилась і відповіла.

— Каже, що не бачила, як той писав чи торкався тіла. Просто втік.

— Вона в цьому переконана?

— Абсолютно,— підтвердив Банерджі.

До горла у мене підступила нудота. Схоже, ця дівчина, моя остання надія на те, щоб дізнатися правду про вбивство Мак-Олі, категорично заперечує всі відомі нам факти. Захотілося вдаритися головою об стіну, але дах цього вже точно не витримає, і вся споруда обвалиться на наші плечі. Довелося розпитувати далі.

— Запитайте, чи Мак-Олі регулярно заходив до борделю.

Дівчина похитала головою.

— Каже, що бачила його тільки раз, але вона в Калькутті не так давно. Лише кілька тижнів.

— А вбивця? Вона його роздивилася? Зможе його впізнати?

— Каже, що було темно. Розгледіти його було важко, але у неї лишилося враження, що вони з Мак-Олі були знайомі.

— Чи вона комусь розказувала про те, що бачила?

Дівчина стривожилася, але повільно відповіла. Банерджі переклав відповідь.

— Лише одній людині.

— Місіс Боуз?

Дівчина похитала головою.

— Комусь із дівчат?

Знову похитала головою.

— Тоді кому?

— Не скаже.

— Запитайте ще раз.

Не Здавайся наполегливо повторив питання. По щоках дівчини потекли сльози.

— Не скаже, доки з ним не поговорить. Він дуже добре до неї ставиться.

— Чоловік? Той старий слуга?

Просто чудово. Чоловік, якому вона довірилась, єдиний, хто може підтвердити її історію,— наполовину глухий і не при своєму розумі.

— Каже, що це не він. Інший чоловік, який також був присутній у будинку, коли ми приходили до них уранці. Вона вважає, що ми з ним говорили раніше, бо, коли опитували її та інших дівчат, у кімнаті його не було.

— Він також був свідком убивства?

Дівчина затремтіла. Квапливо підвелася і щось сказала Банерджі. Не встиг він її зупинити, як вона вже зібрала свої овочі, загорнула їх у сарі й вибігла на вулицю.

Показалася інша дівчина з борделю. Деві витерла обличчя від сліз і поспішила до неї.

— Сказала, що дуже затрималася,— передав Банерджі.— Одна з дівчат вийшла її шукати, і вона боїться, що побачать, як вона з нами розмовляє.

Я ковтнув холодного чаю.

— На вашу думку, вона каже правду?

— Навіщо їй брехати, сер?

— Не знаю, але її історія суперечить фактам.

— Тобто не згадує удар у груди і погрози? Вона наполягає, що вбивця записки не лишав. Може, повернувся пізніше?

— Але навіщо? Навіщо ризикувати? А якщо впіймають? І навіщо колоти тіло, якщо воно вже мертве?

Не Здавайся знизав плечима.

Не бачу в цьому ніякого сенсу.

— А чоловік, якому вона зізналася? Не здогадуєтесь, хто б це міг бути?

Вигляд у сержанта став винуватим.

— Перепрошую, сер,— відповів він.— Я мусив сильніше на неї натиснути.

— Не беріть у голову,— заспокоїв його я.— Ви непогано впоралися як на чоловіка, що не вміє розмовляти з жінками.

Минуло півгодини, і я послав Не Здавайся до номера сорок сім перевірити, чи не прийшла місіс Боуз. Він повернувся, хитаючи головою. Ми випили ще по горнятку чаю, щоб підняти дух, а тоді, коли вже почала підкрадатися темрява, попленталися до автомобіля, щоб із нього спостерігати за Маніктолла-лейн. Не знаю, що я сподівався побачити. Може, місіс Боуз, яка повертається додому на тандемі з чоловіком, якому зізналася Деві? На жаль, Калькутта не здійснює таких мрій. Натомість ми просиділи дві години, і нічого так і не дочекалися. Не побачили ані невловимої місіс Боуз, ані світла у будинку, крім тьмяного ліхтарика в одному з вікон на другому поверсі. Будинок здавався порожнім. До того ж розболілася рука, промокли наскрізь ноги. Доведеться місіс Боуз зачекати до завтра.

Дощ так і лляв, і я наказав повертатися до міста.

Водій поїхав у бік Шіам-базара, де, схоже, оселилася вся калькуттська бенгальська еліта: Боузи, Банерджі, Чаттерджі і Чакербатти. Схоже, що вища каста, то комічніше прізвище, принаймні для британського вуха. Щоправда, будинки комічними назвати язик не повернеться, більшість дадуть фори найкращим особнякам Білого міста. Будинок Банерджі, якщо можна назвати будинком чотириповерхову резиденцію, що розкинулася на кілька сотень ярдів, присоромила би будь-який «білий» особняк. Схоже, Не Здавайся почувався через це ніяково. Мій досвід підказує, що дуже заможні й дуже бідні часто почуваються ніяково через своє житло. Це ледь не єдина їхня спільна риса. Сержант заходився пояснювати, що тут живе уся його велика родина, включаючи кузенів і кузин, тіток і дядьків. І все одно я б не сказав, що вони там сидять на голові один у одного.

— Співчуваю,— сказав я.— Важко, мабуть, мати у своєму розпорядженні лише одне крило.

Він посміхнувся, вийшов із автомобіля і пішов до воріт. Дарван у формі поквапився їх відчинити і відсалютував, Не Здавайся зник у дворі, так і тримаючи в руках черевики та шкарпетки.

Коли водій висадив мене біля «Бельведера», було вже за сьому. Дощ припинився, повітря сповнилося дивною прохолодою. Майдан був порожнім, навіть рикш на звичному місці не було. У пансіоні світилися вікна вітальні, хоча двері були зачинені. Мені пощастило, і до кімнати я дійшов, нікого не зустрівши на сходах і уникнувши розпитувань про стан мого взуття. Опинившись за дверима власної кімнати, я зняв мокрий одяг, убрався до вечері, зібрався з духом і пішов униз.

Атмосфера в їдальні була святковою, от тільки на їжу це аж ніяк не вплинуло, і ласували ми звичною вечерею, смак якої був десь посередині між «ніяка» і «неїстівна». Місіс Теббіт наказала кухарю приготувати з нагоди неділі печеню зі справжньою яловичиною, щоб ушанувати мої героїчні дії, так розхвалені газетами. Я був потенційно великим, як жаба може бути потенційно принцом, якщо її добряче поцілувати. М’ясо пекли так довго, що якби ще кілька хвилин, і воно б перетворилося на вуглинки, але згодом явно передумали і запікали ще кілька годин, а йоркширські пудинги мали такий смак, ніби везли їх прямо з Йоркширу, ще й на не найшвидшому кораблі. Хоча вино було добрим. І що краще, його було багато. Піднімалися тости, більшість — за мій героїзм і одноособово врятовану імперію, і після кількох пляшок мені розхотілося розсіювати цю оману.

Не знав я, що мине двадцять чотири години, і ми підніматимемо тости за іншого британського офіцера, але з тієї ж самої нагоди і так само обманюватимемось.

Після вечері перейшли у вітальню покурити і випити бренді. Полковник ділився оповідками про другу афганську війну. Послухати його, так він брав участь у всіх ключових боях, починаючи з Алі Масджида у сімдесятому до Кандагара у вісімдесятому, навіть коли решта його полку розташовувалася сотні за дві милі звідти. Відданості йому не бракувало. З його слів виходило, що нам у дідька пощастило, що він воював на нашому боці.

Спочатку все йшло добре, але незабаром він почав плутати афганські війни. Під Фатхабадом билися з Шер Алі Ханом чи з Аюб Ханом? А в Шерпурі обложили Мохаммеда Якуб Хана чи Газі Мохаммеда Ян Хана? Скінчилося все тим, що полковник остаточно заплутався в ханах і мирно захропів на своєму стільці.

Місіс Теббіт тільки і журила нового постояльця, якого я бачив за сніданком. Звали його Горацій Мік, нещодавно приїхав із Мандалая і щойно скоїв злочин, проливши вино на килимок місіс Теббіт. Коли вона нарешті помітила, що полковник задрімав, то заверещала, як уміють це робити тільки жінки, побачивши вбивцю або мишу, а тоді підвелася і поштовхала чоловіка до ліжка. Мік мав дуже пригнічений вигляд, і Бірн намагався його втішити.

— Не хвилюйся, синку,— казав він.— Вона запевняє, що вони перські, але я точно знаю, що роблять їх бігарці на фабриці в Говраху. З Персією споріднені вони лише через старого афганського крамаря, який купив їх на Гог-Маркеті, хоча він усе своє життя й прожив у Бенгалії. Старий навіть пушту не розмовляє.

Мік утішатися не хотів. Осушив келих і втік до своєї кімнати на випадок, якщо господиня повернеться по його душу.

Ми з Бірном залишилися самі. На самоті він був приємним співрозмовником, принаймні якщо не заводити мову про текстиль. Сигара у нього погасла, і я дав прикурити від своєї.

Схоже, настрій у нього покращився від учора, хоча причиною могло бути і вино.

— Як справи? — поцікавивсь я.

— О, дуже добре,— посміхнувся він.— У середу вже поїду звідси. Скажіть, ваш злодій уже зізнався?

— Ні. Не в убивстві Мак-Олі. У багато чому іншому зізнався.

— От хіба не дивно? Відхрещується від Мак-Олі, хоча вішає на себе всіх інших собак?

Я налив нам обом бренді.

— Ви ж не вважаєте, що він може казати правду? Щодо Мак-Олі?

— Сумніваюся,— збрехав я.— Усе одно його передали військовим. Тепер це їхня проблема. А вони вже правду з’ясують.

— Будемо сподіватися,— кивнув Бірн.— А що ж він робив ці чотири роки?

— Ховався,— відповів я.— Переїжджав із місця на місце на сході. Якщо вірити йому, побував усюди, від Читтагонга до Шилонга. Заявляє, що навчався, повернув на стежку ненасильства. Скажу тільки, що чоловік він дивовижний. Фанатиків мені доводилося зустрічати, але Сен не такий. Спокійний. Незворушний. Немов отримав відповіді на всі запитання і знає, що станеться.

— І що ж станеться?

— Загине, виконуючи свою справу.

Бірн посміхнувся.

— Схоже, хлопець собою задоволений. Занадто вже розумний, але це йому на користь.

Я докурив сигару, вибачився і пішов до своєї кімнати. Замкнув двері й сів на ліжко, розмірковуючи, чи не прийняти пігулку морфію. Спокусливо, але спочатку мушу подумати. Зараз не час для наркотиків. А от для випивки... Потягнувся за пляшкою віскі на підлозі. Небагато залишилося. Налив собі порцію. Зробив ковток, відкинувся на подушку і поставив склянку на груди. Мушу знайти сенс у всьому цьому, а віскі, як правило, допомагає.

Якщо вірити Деві, Мак-Олі не лише проходив повз бордель місіс Боуз тієї ночі, він заходив усередину. І, за її словами, це не перший раз. Свідчення преподобного О’Ґунна це підтверджують. Але не ясно, чи Мак-Олі був там заради власної втіхи, чи за дорученням Бучана. Напевне мені відомо тільки те, що Мак-Олі пішов туди після сварки з Бучаном у «Бенгальському клубі». Якщо Бучан послав його за повіями, то чому ж дівчата так і не дійшли до клубу? До того ж, якби це було причиною візиту на Маніктолла-лейн, Деві б про це знала. Хіба не була б і вона серед тих дівчат, яких запросили до клубу? Виходить, що Мак-Олі був у борделі з власної ініціативи. Але це суперечить словам преподобного О’Ґунна, що Мак-Олі розпочав нове життя. Гостини в борделі після прийому не можна назвати типовою поведінкою людини, яка щойно знайшла Господа.

І це не єдина загадка. Під питанням і особа вбивці. Деві вважає, що бачила сагиба. Це знімає підозри із Сена і вщент розбиває мою теорію, що вбивство пов’язане з нападом на поштовий Дарджилінга. Але навіщо одному білому чоловіку вбивати іншого посеред Чорного міста, і чи можна довіряти свідку, якщо це юна проститутка? Якщо вона все бачила, чому не помітила записки? Може, у неї просто уява розігралась? Але й тоді не все сходиться. Люди, які видають фантазії за реальність, шукають уваги. А Деві страшенно боялася з нами говорити. Після кожного запитання, на яке вона відповідала, виникало ще двоє, щоб уточнити, що ж вона мала на увазі.

Думки повернулися до розмови з преподобним О’Ґунном. Він казав, що Мак-Олі турбувало ще дещо, щось більше, пов’язане з Бучаном. Але що?

Голова розболілася.

Підозрюваних було лише двоє: Бучан і заступник Мак-Олі Стівенс. І в жодного мотив не був особливо переконливим. Бучан змушував Мак-Олі постачати повій. Але щоб приховати цей факт, здійснювати вбивство не обов’язково, що б там не вважав преподобний О’Ґунн.

Що ж до Стівенса... Слуга Мак-Олі, Сандеш, сказав, що господар боявся, що Стівенс хоче отримати його посаду. За свідченням Енні Грант, ці двоє посварилися через мито на імпортні товари з Бірми. Стівенс був у Рангуні і, припускаю, має там зв’язки. Може, нічого в тому і немає, але хто знає, які пристрасті вирують у серці таких бюрократів, як Стівенс? Люди дивні створіння. Довелося мені якось розслідувати справу бухгалтера, який убив свою дружину після двадцяти років шлюбу, бо та просто посміхалася до юного продавця, коли заходила до крамниці.

Я зітхнув і зробив іще ковток. Ясніше не стало, незважаючи на віскі. Думка, що я помилявся з нападом на поштовий Дарджилінга, настрою також не поліпшувала. Може, з убивством Мак-Олі воно не пов’язане, але з нападом на Бенгальсько-бірманський банк зв’язок безсумнівно існує. Якщо за обома цими нападами стоять терористи, тепер вони мають гроші на свою кампанію. Лишилося тільки придбати зброю.

І я нічим не можу завадити. Услужив мені Доусон, нічого не скажеш. Проблема в тому, що, коли я щось пронюхав, не пхати свого носа у справу дуже важко. І погрозами мене не залякати.