Людина. що підводиться

Тридцять два

вечірніх газетах про Амрітсар нічого не написали, але вже і потреби не було. Новини поширювалися, як вірус, а за відсутності фактів порожнечу заповнювали плітки і припущення. Чутки електризували громадян Калькутти як білих, так і чорних, і мешканці «Бельведера» не були винятком. Атмосфера у їдальні місіс Теббіт того вечора нагадувала боксерський клуб: легковажність, забарвлена підтримкою та мстивістю. Піднімали тости за доблесного генерала Даєра, рятівника Пенджабу і захисника імперії.

Серце моє не лежало до розмов, тим більше до їжі. Ще й пігулки морфію скінчилися. Тож я вирішив піти, доки не сказав чогось такого, про що згодом можу пожалкувати. Вибачившись, я вийшов до коридору, але біля сходів зупинився. Хоча частування місіс Теббіт апетиту не викликало, їсти все одно хотілося. Може, Енні вільна і ми зможемо повечеряти разом? Я повернув до дверей.

— Виходите, капітане? — пролунав голос за спиною. Сходами спускався Бірн.— Авжеж. І я вас не звинувачую. Бесіда стає монотонною.

Він посміхався, для мене це було несподіванкою. Я вважав його чутливішим за інших.

— Бачу, ви в доброму гуморі, містере Бірн,— зауважив я.

— О так,— закивав він.— Дуже мило, що ви помітили. Великий контракт, про який я вам казав, майже у мене в кишені. Залишилося тільки з паперами розібратися. Завтра мусять бути готовими, і можу шукати нове пасовище. Як би я не любив Калькутту, але мені починає свербіти, якщо довго сиджу на одному місці. А ви? Куди йдете в таку годину?

— Лишилися справи на роботі,— збрехав я.

— A-а, Сен. Вдалося вибити з цього покидька зізнання?

— Боюся, що ні,— сказав я.

— У газетах пишуть, що революціонери тільки раді хвалитися тим, що зробили. Вважають свої дії шляхетними. Але ці бенгальці не такі. Вони відчувають себе революціонерами тільки вище шиї. Не думаю, що Сен виняток. Такий бундючний вигляд має з цими окулярами та борідкою. Маленький засмаглий Лев Троцький.

— Я дійсно мушу йти,— зітхнув я.

— Розумію, капітане.— Він пішов за мною до дверей.— Будь ласка, не затримуйтесь.

Я зачинив за собою двері й пішов до рогу вулиці. На щастя, рикші повернулися на свій пост. Я гукнув Салмана, він підняв голову, за кілька секунд підхопив свій візок і неохоче підійшов.

— Так, сагибе? — запитав він, відвертаючи очі.

— Мені потрібно до Боу-Барракс,— сказав я.— Не довезете?

Салман висякав носа двома пальцями, струсив слиз у канаву і витер руку об складки лунгхі. Лише після цього повільно кивнув і опустив візок.

Він мовчки йшов тихими вулицями, а я думав про Сена. Справді, він дуже нагадує Льва Троцького...

— Стривай, Салмане! — крикнув я.— Змінилися плани. На Лал-базар! Хутко, хутко!

Попросив його зачекати, а сам кинувся до кабінету. Схопив слухавку і попросив оператора з’єднати з фортом Вільяма.

— Хочу поговорити з полковником Доусоном,— сказав я.

На іншому кінці лінії відповіла міс Брейтвейт:

— Полковника зараз немає.

Мене охопило таке розчарування, що я не втримався і кинув кілька слів, яких, мабуть, манірна міс Брейтвейт ніколи в житті не чула, а навіть якщо і чула, то ніколи в цьому не зізнається. Якщо її це і приголомшило, голосом вона цього не видала. Мабуть, секретарів таємних агентів від самого початку навчають тримати думки при собі.

— Чи можу ще чимось вам допомогти, капітане?

— Не скажете, де він?

— Боюсь, не маю права розголошувати таку інформацію.

— Мені вкрай необхідно із ним поговорити.

— Розумієте, капітане, саме цього вечора полковник дуже зайнятий.

Сперечатися з нею не було сенсу.

— Будь ласка, перекажіть йому, що я телефонував і просив якомога скоріше зі мною зв’язатися. Скажіть, це терміново.

Я поклав слухавку і наступні сорок п’ять хвилин човгав по підлозі, нетерпляче чекаючи на дзвінок Доусона. Але він так і не зателефонував. Мені не дуже добре вдається сидіти, склавши руки, і напруга від чекання в парі з голодом зробили свою справу. Ще трохи, і не матиме значення, коли передзвонить полковник, я все одно спатиму і не почую. Хоч мені цього і не хотілося, але врешті-решт я вирішив улаштувати коротеньку перерву. Можу повечеряти з Енні і повернутися за годину перевірити, чи відповів Доусон.

Я вийшов у двір до Салмана.

— Пансіон, сагибе?

— Ні, Боу-Барракс.

Вулиці були майже порожніми, і подорож тривала недовго. Я наказав Салманові зупинитися перед похмурим сірим двоповерховим будинком, у якому була квартира Енні. Балкон, що виходив на зовнішні сходи, тягнувся вздовж усього поверху. І на першому, і на другому поверхах були ряди міцних дерев’яних дверей.

Я піднявся сходами і постукав у двері, як вважав, квартири Енні. Подумав, що мав би купити квіти чи щось таке. Як роблять справжні джентльмени. На щастя, виправдання і вигадувати не варто: навряд чи так пізно продають квіти. Бізнес у продавців квітів страждає під час заколотів, але згодом вони наздоганяють втрачене, бо збільшується попит на вінки.

Двері відчинила англо-індійка років двадцяти. Чорне волосся накручене на папільйотки.

— Чим можу допомогти? — запитала вона.

— Я шукаю Енні Ґрант.

Вона окинула мене поглядом із голови до ніг, немов рибу купувала.

— Як вас представити? — хмикнула вона.

Я назвав ім’я і звання, як це нас учили робити в армії на випадок, якщо допитуватиме ворог. Очі у неї розширилися.

— О! — вигукнула вона.— Тож це ви капітан Віндгем! — Посмішка швидко зникла, і переді мною знову була та сама дівчина, що мене зустріла.— Боюсь, Енні сьогодні ввечері немає вдома.

— А вона знає, що половина міста зачинена? — поцікавився я.

— З нею все буде гаразд,— запевнила мене дівчина.— Повернеться за кілька годин.

Сказала вона це так категорично, що стало зрозуміло: Енні часто повертається пізно. Мене це не здивувало. Жінка вона вродлива. Інші чоловіки це також помічають. І я точно не перший, хто запрошує її на вечерю. Може, навіть цього місяця не перший. Але мене схвилювала та впевненість, з якою дівчина заявила, що нічого поганого з Енні не станеться, попри те, що відбувається в місті. Але запитати, де Енні і з ким вона, я все одно не міг. Натомість я попрощався.

Вечір геть не такий, як я сподівався. Ніхто не має для мене часу. Я хотів повернутися на Лал-базар і знову зателефонувати Доусону, але сумнівався, що це щось дасть. Він би зв’язався зі мною, якби мав таку можливість.

Я повернувся і повільно спустився сходами. Почувався хлопчиком, у якого поцупили цукерки. Салман здивувався, побачивши мене так скоро.

— Назад до пансіону, сагибе? — запитав він.

— Так,— сказав було я, але в голові майнула краща думка.— Стривай. Вези в Тіретта-базар.

На опіумний притулок, схоже, бунт не вплинув. Двері відчинив той самий присадкуватий китаєць. Зневажливо мене оглянув і лише тоді дозволив увійти. Та все одно, це було найщиріше вітання, отримане мною за сьогоднішній вечір. Я пішов слідом за ним униз, і та сама гарненька дівчина провела мене до койки і запалила люльку. Я заплющив очі й вдихнув дим. Перед очима закрутилися картинки: Енні десь у порожньому місті, Сен у своїй камері у форті Вільяма, Деві, що звисає з гачка в Коссіпорі, убивство невинних у далекому місті, білий махараджа в палаці на річці, що розважає американських клієнтів індійськими куртизанками.

Прокинувсь я через кілька годин. Стрілки годинника показували північ, але це ще нічого не означало. Я сів. У кімнаті нікого не було. Непевно підвівся, піднявся сходами і вийшов на алею. Глибоко вдихнув і пошукав очима Салмана. Його ніде не було видно. За спиною почулися голоси, я обернувся і побачив двох чоловіків. Індійців. Робітників, якщо судити з одягу. Кремезні чолов’яги, не такі худорляві, як більшість їхніх земляків. Я не зводив із них очей. Обидва відвели погляди, удаючи байдужість. Бачив я вже такі погляди, і вони ніколи нічим добрим не закінчувались.

Я повернувся й пішов у протилежний бік. Кілька ярдів, і я вийду з алеї на відносно безпечну вулицю. Чоловіки позаду побігли. Я обернувся і побачив, що вони мчать до мене. Двоє проти одного, але я не проти. Навіть радий буду дати волю кулакам. Прийняв перший удар, відплативши ватажку добрячим хуком справа в голову. Навіть уклавши в удар усю силу свого розчарування, я немов об стіну бив. Але цей біль за мить забувся, бо кулак іншого натрапив на мою поранену руку. З очей бризнули сльози. Може, бив він і навмання, але у мене склалося враження, що він точно знав, куди саме завдавати удар. Утім, часу на міркування не залишилося, бо перший ударив мене в сонячне сплетіння, і я мало не задихнувся. Зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря. Таким мене і застав удар у голову. Затріщало, і світ навколо мене полетів шкереберть. Я впав на землю, у роті з’явився присмак крові. У ребра врізався черевик. Я заплющив очі та спробував зберегти свідомість, але думати міг тільки про абсурдність ситуації. Звідкілясь пролунали дзвони. Маленькі дзвоники. Забряжчали. Спершу один, тоді інші. Голоси. Крики. Я підняв очі саме вчасно, щоб побачити, як тікають мої нападники.

Мене поставили на ноги. Двоє чоловіків підхопили мене під руки й понесли. Обережно опустили на землю поряд із рикшою. Я підняв голову й упізнав Салмана. Спробував заговорити, але тільки й зміг, що сплюнути кров і витерти губи рукавом. Салман звідкілясь витягнув м’яту бляшану фляжку, відкрутив кришку і підніс мені до рота. Що б там не містилося, на смак воно було просто огидне. Схоже на самогон. Я закашлявся, мало не виплюнув. Проковтнув, обпікши горлянку.

— З вами все гаразд, сагибе?

Салман і сам зробив ковток, допоміг мені стати на ноги. На жаль, ноги не відразу зрозуміли, чого від них хочуть, і я ледь не впав знову. Він мене підхопив і допоміг сісти у візок. Ребра пекли від болю, і я заплющив очі.

Коли розплющив, візок котив тихими вулицями. Знайома дорога.

— Куди ми їдемо? — запитав я.

— До шпиталю, сагибе.

— Ні,— запротестував я.— Ніяких шпиталів.

Там повно жахливих лікарів із добрими намірами, які полюбляють ставити незручні питання: «Що ви робили на Тіретта-базарі серед ночі? І чому саме сьогодні вас туди понесло?» Авжеж, я щось вигадаю, але хороший лікар мені не повірить. І не потрібно бути генієм, щоб здогадатися, що я курив опіум, а тоді варто шепнути слівце не в ті вуха, і хто знає, що може статися. Не знаю, як ставиться імперська поліція до курців опіуму, але підвищення мені точно не світить.

— Пансіон? — запитав Салман.

Гірше шпиталю може бути тільки пансіон місіс Теббіт. Уявив собі, як стікаю кров’ю на її коштовні перські килими. То краще вже до нападників повернутися.

— Ні.

— Куди ж тоді, сагибе?

— Куди завгодно.

Я заплющив очі і знову поринув у небуття. Коли розплющив, ми зупинилися, і Салман трусив мене за плече. Упізнав сірі стіни будинку Енні. На першому поверсі горіло світло, окреслюючи темний силует на порозі.

— Ходіть, сагибе,— сказав Салман. Допоміг стати на ноги і, підтримуючи, довів до сходів.

— Господи, Семе! Що з вами сталося? — Енні легенько торкнулася мого обличчя.

— Упав іще з одного слона.

— Я б сказала, що це слон на вас упав.

— Може, так воно й було.

— Заходьте, умийтеся.

Її сусідка, худорлява дівчина із суворим обличчям, стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях і міцно стиснувши губи, така собі юна копія місіс Теббіт. Одна папільйотка у неї розкрутилися. Мабуть, хотіла втекти. І я її не звинувачував.

Енні провела мене до маленької ванної кімнати. Зняла з мене сорочку, зачепивши рану на руці. Я поморщився.

— У вас лишилося щось, що не болить? — співчутливо запитала вона.

— Губи.

Вона посміхнулась і налила в рукомийник води з великого емальованого глека, намочила хустинку і почала витирати кров із голови. Вийшла і повернулася з бинтом.

— Перев’язувати мене не потрібно,— замахав я руками.

— Дозвольте, сьогодні за вас прийматиму рішення я, капітане Віндгем! Уранці знімете, якщо захочете.

— Я не можу тут залишатися. Мушу повертатися.

— Нікуди ви не поїдете, капітане. Це не обговорюється.

Раптом мені перехотілося сперечатися. Вона взяла мене за руку і повела до своєї кімнати.

— Ну, скажете мені, що ж трапилося насправді?

— Трохи посварився з чоловіками, яких зустрів,— пробелькотів я, упавши на ліжко.— Розповім уранці.