Людина. що підводиться

Два

ати померла, коли мені було шість. Батько обіймав посаду директора місцевої школи і вважався в нашій парафії людиною поважною, хоча за межами її про повагу і мови не було. Незабаром він одружився вдруге, і мене, зайвого в новому господарстві, відіслали в Гейдерлі, непримітний маленький пансіон на забутому Богом заході країни, якомога далі, наскільки це можливо в Англії.

Гейдерлі мало чим відрізнявся від незліченної кількості інших невеличких приватних шкіл для хлопчиків, які цяточками розсипалися по графствах. Провінціальний за місцем розташування і парафіяльний за духом, він давав стерпну освіту, цілком пристойну для стороннього ока, і, що важливіше, являв собою зручний притулок для дітей середнього класу, яких із тієї чи іншої причини мусили заслати в якесь скромне місце. Мене це влаштовувало. У Гейдерлі я почувався задоволеним, принаймні щасливішим, аніж удома. Я б і довше там залишався, коли була б така змога. Я заздрив хлопцям, які залишались у школі на канікули, бо батьки мусили їхати в якийсь невідомий куточок земної кулі, щоб виконати обов’язок білої людини і підтримати справу імперії.

Імперія і справді була справою середнього класу, бо трималася на плечах таких шкіл, як Гейдерлі. Саме в таких освітніх установах штампували усміхнених і старанних молодих людей, котрим належало бути мастилом для коліс імперії, юнаків, що ставали державними службовцями, поліцейськими, церковнослужителями і збирачами податків. Ці юнаки, у свою чергу, одружувались і народжували власних дітей, яких посилали до Англії отримувати таку ж освіту, яку колись отримали вони самі. У ті ж самі школи, де з них витворювали наступне покоління колоніальних службовців. Колесо здійснювало повний оберт.

Гейдерлі я покинув, коли мені виповнилося сімнадцять: закінчилися гроші. За рік до цього батько захворів, і у світлі скрутного фінансового становища платня за школу стала для нас недопустимою розкішшю. Зла на нього я не тримаю. Просто так склалося. Проте проблему, що постала переді мною, я мусив якось вирішувати, і полягала вона в тому, що ж мені із собою робити. Університет, хоч як би я не марив надіями, був поза питанням. Натомість я вчинив так, як робила більшість енергійних молодиків з обмеженими перспективами та ще більш обмеженими коштами за багато століть до мене. Вирушив до Лондона.

Мені пощастило. В Іст Енді, прямо в кінці вулиці Майл-Енд, жив дядько, місцевий суддя, який мав певні зв’язки, і саме він уперше запропонував мені подумати про поліцію. Думка була непоганою, враховуючи, що інших варіантів не було. Тож я подав заяву і отримав посаду констебля в підрозділі «Н» столичної поліції, штаб-квартира якого розташовувалася у Степні. Столичну поліцію вважають найстарішою у світі. Це не так. Правда, у нас були боу-стрит раннери[6], але першим містом зі справжньою поліцією був Париж. Ба, навіть у Англії столична не найстарша. Ця честь належить Глазго, де поліція з’явилася за тридцять років до того, як Роберт Піл запропонував таке нововведення в Лондоні. Та якщо десь поліція і була потрібна більше, ніж у Лондоні, то це саме в Глазго.

Це не означає, що Лондон — місто безпечне. Точно не Іст Енд і не Степні, і вбивств ми побачили чимало, хоча на жертвах ніколи не було чорних краваток. Не таке це було місце. Та хлопці з підрозділу «Н» були дуже вдячними за старі надійні револьвери «бульдог», хоча сам я ніколи не стріляв із нього на гарячу голову: варто було лише прицілитись у злодія, і ти отримував бажаний результат.

Кар’єра моя змінилася два роки по тому, після розслідування особливо огидного подвійного вбивства на Вестферрі-роуд. Тіла крамаря на ім’я Фурлоу і його дружини знайшла вранці їхня помічниця, дівчина Розі, яка, побачивши сцену немов із роману жахів, відреагувала єдиним розумним способом — щосили закричала. Так сталося, що я здійснював обхід і, почувши крики, першим з’явився на місце злочину. Слідів зламу не було. Власне, слідів узагалі не було, якщо не враховувати у квартирі над крамницею два тіла з перерізаними горлянками в нічному вбранні. Незабаром прибігли інші констеблі, крамницю оточили. Зробили обшук і під ліжком Фурлоу знайшли касу, відкриту і порожню.

Історія потрапила в газети, місцеве населення розхвилювалося, і справа перейшла до Управління кримінальних розслідувань. Я проявив наполегливість, і мені дозволили залишитись у справі. Переконав, що можу бути корисним. Урешті-решт, я ж прийшов першим і знаю територію.

Ми запитали, чи є свідки, і кілька чоловік зголосилося. Розказали про двох підозрілих чоловіків, які вранці виходили з квартири. Двоє навіть упізнали в них братів, Альфреда й Альберта Стретфордів, які здобули собі репутацію занадто жорстоких, навіть для цієї частини міста. Ми притягли їх на допит, і вони, звісно, усе заперечували. Послухати їх, так можна було подумати, що вони під час убивств були в церкві.

Тоді свідки почали відмовлятися від своїх слів. Історії розповідей змінилися: було темно, важко сказати напевне, навіть не пам’ятають, чи то був той же самий день,— ми раптом залишилися з порожніми руками, і брати Стретфорди уже збиралися на волю. Офіцери управління вирішили востаннє випробувати долю і повернулися на місце злочину, сподіваючися знайти докази, які могли пропустити раніше. Я залишився у відділку. Мене потягнуло до шафки з доказами. Справа розвалювалася на очах, і моє перебування в управлінні добігало свого кінця, тож мені хотілося ще разок глянути на те, що в нас було, просто щоб залишилися спогади. Я оглянув ті нечисленні речі, що зберігались у шафці: закривавлене нічне вбрання, розбитий кишеньковий годинник, пуста каса. І тут я помітив червонувату пляму на внутрішній частині кришки каси. Мабуть, у метушні її прогледіли, коли знайшли скриню. Я відразу ж зрозумів, що це і яке має значення. Кинувся сходами нагору і тремтячими руками простягнув касу старшому офіцеру. Негайно викликали щойно створене бюро відбитків пальців Скотленд-Ярду[7]. Ті зняли відбиток, який ідеально збігався з відбитком великого пальця Альфреда Стретфорда. Ми упіймали його на гарячому. Я подав заяву про переведення до Управління кримінальних розслідувань, і моє прохання задовольнили.

Обох братів Стретфордів повісили.

Наступні сім років я провів, розслідуючи справи в управлінні, після яких більшість людей за обід уже не взялися б. Із часом я трохи втомився і наприкінці 1912 року перевівся до підрозділу спеціальної служби, їхня роль у ті часи зводилася до нагляду за феніями[8]в столиці й тими, хто їм співчуває. Мало хто пам’ятає, що спеціальна служба починала своє життя як спеціальна ірландська служба. Може, назва і змінилася, але завдання залишилося тим самим.

Улітку 1914 року розпочалася війна. Я був одним із небагатьох, хто не радів, як ті індички напередодні Різдва, може, тому, що бачив достатньо смертей і знав, як це огидно, безглуздо, і пишатися тут немає чим. Мене оминула лихоманка, яка потягла в ті дні безліч молодих чоловіків до призовних пунктів. Усі сподівалися, що до нового року все скінчиться. Скільки ж людей вважало, що війна буде короткою; ми прийдемо, відлупцюємо кайзера, і всьому кінець. Немов подолати індустріальну могутність імперської німецької армії було не складніше, ніж придушити заколот тубільців, озброєних списами, десь у колоніях.

Але врешті-решт я пішов добровольцем. Не заради любові до короля чи країни, почуття благородного, а заради кохання до жінки, справи значно складнішої.

Уперше я побачив Сару в автобусі на Майл-Енд осіннього ранку 1913 року Кохання з першого погляду часто порівнюють зі скрипками та феєрверками. Мені це більше нагадало серцевий напад. Вона була красунею, щоб роз’їжджати на омнібусах по Вайтчепел-роуд,— та й узагалі занадто вродливою, щоб перебувати в радіусі п’яти миль від цього місця. Не встиг я отямитись, як вона вийшла і загубилась у натовпі. І все могло б закінчитися, якби кілька днів по тому я не побачив її в тім же самім омнібусі. Дуже скоро я почав планувати свої поїздки так, щоб вони збігалися з її подорожами. Тут надто пригодилися прийоми стеження, яких я навчився у спеціальній службі, але цього разу я не ганявся за ірландцями по всьому місту.

Наступні кілька тижнів ці ранкові зустрічі робили моє життя яскравішим; я радів, коли її бачив, і відчував спустошення, коли вона виходила. Одного дня, коли автобус був особливо переповнений, я поступився їй місцем. Вона сказала, що це дуже люб’язно з мого боку. Я скористався нагодою, щоб розпочати розмову.

Із часом я дізнався про неї більше. Директорка школи, на кілька років старша за мене, велика розумниця. Її врода привабила мене до неї, та закохався я в неї завдяки гострому розуму. Вона була відкрита до нового, підтримувала ліберальні та радикальні ідеї. Деяких чоловіків розумні жінки відлякують. Я ж був у захваті від неї. То були найщасливіші дні мого життя. Вона обожнювала природу, і холодними недільними днями ми прогулювались у королівських садах. Навіть тепер, коли я дивлюся на парк, то щоразу згадую її.

Але справжнє кохання ніколи не буває безтурботним, у нашому випадку воно вирувало і буяло. І все через те, що не одного мене вона полонила. Прихильників вистачало: переважно інтелектуали та радикали, був навіть один дивний іноземець. Вона ввела мене до свого кола: довголиці щирі чоловіки з блискучими ідеями і в старих пошарпаних пальтах, які збирались у кав’ярні і палко сперечалися про братську солідарність робочого класу і диктатуру пролетаріату Звісно, усе це дурниці. Усі вони приходили заради того ж, що і я,— метелики навколо одного багаття. Якби вони були певні, що це допоможе завоювати її прихильність, радо перерізали б один одному горлянку, випхнувши братську солідарність у найближче віконце. Поєднувало їх одне — підозра до мене, яка анітрохи не зменшилася, коли стало відомо, що я поліцейський.

Звісно, у групі були й інші жінки, але Сарине світло сяяло найяскравіше. А вона, цілком усвідомлюючи ситуацію, намагалася розподіляти свою увагу порівну: добре слово тут, погляд там, і жоден залицяльник не занепадав духом і не відчував, що ним нехтують.

Завербувався я тому, що хотів триматися осторонь від цієї групи. Як і всі радикали, вони багато говорили, але нічого не робили, і не потрібен був великий розум, аби побачити, як вона втомилася від нескінченних балачок. Я завербувався, бо відчув, що, попри свої ліберальні погляди, вона просто хоче, щоб чоловік був чоловіком. Завербувався, бо кохав її. А тоді попросив вийти за мене заміж.

На військову службу я вступив у лютому 1915 року й отримав три тижні на найнеобхідніше навчання разом із двома дюжинами інших новобранців. Ми із Сарою побралися наприкінці лютого, а за два дні я вирушив до Франції.

Майже з корабля нас кинули в бій під Нев-Шапель. У бою, першому з багатьох, загинуло чимало моїх товаришів. Багато кого потрібно було замінити, тож підвищення не були дивиною. Як інспектор поліції я вважався офіцером, тож скоро став другим лейтенантом. Подальші підвищення не змусили себе чекати, і завдячував я тільки тому, що залишився живим. Один за одним гинули друзі. І родичі. У Камбрії в сімнадцятому загинув мій зведений брат Чарлі: «зник безвісти, можливо, загинув у бою». Він був на моєму весіллі за два роки до цього, а на його поминках я востаннє бачив батька: незабаром і той помер. Зрештою, із двадцяти добровольців, які завербувалися разом, нас лишилося тільки двоє, і тільки я один залишився при своєму розумі. Хоча це спірне питання.

Саме на війні я і зустрів лорда Таггарта. Мене викликали і наказали відрапортувати йому в Сент-Омері. На ньому були погони майора десятого піхотного корпусу, але скоро стало ясно, що насправді він із військової розвідки. Він переглянув мої документи, звернув увагу на те, скільки років я провів у підрозділі спеціальної служби, і приготував для мене завдання. Мене відправили в Кале вистежувати голландського націоналіста, якого розвідка підозрювала у допомозі ворогам. Я кілька тижнів висів у цього чоловіка на хвості, відстежуючи всі його контакти та зустрічі, і незабаром ми викрили мережу шпигунів, які працювали біля доків і передавали до Німеччини інформацію через нашу організацію роботи тилу.

Таггарт запитав, чи не хочу я продовжувати працювати на нього. Вирішувати було неважко: за місяць у розвідці я зробив набагато більше, ніж за два роки, які провів у траншеях. Результатами лишилися задоволені обидві сторони, я довів, що є хорошим спеціалістом. У порівнянні з ірландцями німці були аматорами. До шпигунства вони ставилися, як британці до торгівлі: не дуже чиста справа, яку краще залишити іншим націям.

Моя війна закінчилася наприкінці літа 1918 року після другої битви на Марні. Ганси востаннє кинули кості. Вони палили по нас усим, що мали; схоже, град артилерійських снарядів не вщухав два тижні. Я проводив рекогносцирування передових траншей, коли ми зазнали прямого удару. Мені пощастило. Мене знайшов санітар і притягнув до польового шпиталю, за тиждень мене перевезли до лікарні в Англії. Якийсь час я перебував у критичному стані. Мені давали морфій, щоб заглушити біль, і в наркотичному тумані я провів чимало днів. Лише набагато пізніше, коли мій психічний стан визнали задовільним, мені повідомили про смерть Сари. Сказали, що то був грип, справжня епідемія, і від нього померло безліч народу. Немов від того мені стало легше.

Назад до Франції мене вже не послали. Не було сенсу. У жовтні стало ясно, що війна закінчилася. Натомість мене демобілізували, дозволили повернутися до цивільного життя. Але яке це життя, коли всі, кого ти любив, лежать на цвинтарі або на полях боїв у Франції, а тобі залишилися самі спогади і відчуття провини? Я повернувся до поліції, сподіваючись знову отримати хоч якусь мету, ніби повернення до знайомих справ може реанімувати порожню душу. Нічого не допомагало. Сарина смерть забрала із собою найкращу частину мене, тож тепер дні були пустими, а ночі — сповненими криками померлих, заглушити які ніщо не могло. Ніщо, окрім морфію. Коли він скінчився, я перейшов на опіум. Не такий дійовий, але дістати його відносно легко, особливо для поліцейського, який точить зуби в Іст Енді. Тільки в Лаймхаусі було кілька барлогів. Якось морозної грудневої ночі я плентався по Нероу-стрит, дійшов до місця, де Кат вливається у Темзу, і подумав, чи не покінчити з усим одразу. Важко не буде. Коротенька прогулянка в темряву. Болю від холоду майже не відчуєш, і дуже скоро все закінчиться...

А тоді пригадав давню суперечку із сержантом із річкової поліції у Веппінгу. Лише думка про те, яке задоволення він отримає, виловивши з води моє роздуте тіло, мене утримала.

Отакі дрібниці можуть мати для мене значення.

Незабаром я отримав телеграму від лорда Таггарта, у якій він пропонував мені роботу. Його призначають комісаром Імперської поліції в Бенгалії, і йому потрібні хороші детективи, тож він запитував, чи не приєднаюсь я до нього в Калькутті. В Англії у мене так мало залишилося привабливого, що вже на початку березня, попрощавшись на набережній із батьком Сари, я ступив на борт пароплава, який тримав курс на Бенгалію. Перед від’їздом мені вдалося поцупити запас таблеток морфію із шафи з доказами в Бетнал-Гріні. Зробити це було неважко: докази часто губилися. Ходили чутки, що деякі офіцери у Веппінгу більше заробляли на контрабанді, ніж на службі. Але мене більше хвилювало, щоб таблеток вистачило на тритижневу подорож. А витримати її буде складно. Доведеться обмежувати себе, але я сподівався, що до Калькутти якось дотягну.

На жаль, доля має свої плани. Погана погода у Середземному морі додала до подорожі ще тиждень, і таблетки скінчилися за кілька днів до того, як на обрії з’явилися береги Бенгалії.

Бенгалія: зелена, щедра і темна. Країна паруючих джунглів і вологих мангрових хащ[9], води більше, ніж землі. Клімат тут був таким же ворожим, як і в будь-якому іншому куточку світу, тут або нестерпно пекло сонце, або заливали дощі, немов Бог у нападі роздратування зібрав у цьому проклятому місці все, що англійцям так не подобається. От і причина, чому тут, за вісімдесят миль від берега, у малярійному болоті на західному березі каламутної ріки Хуглі, ми маємо збудувати Калькутту, нашу індійську столицю. Певно, англійцям подобається виклик.

На індійський ґрунт я ступив першого квітня 1919 року. День дурня. У яблучко. Пароплав піднявся по річці. Джунглі поступилися полям і брудним селам, і нарешті за крутим поворотом річки з’явилося велике місто під вінцем чорного туману від сотень промислових димарів.

Уперше опинитися в Калькутті без допомоги наркотиків — досвід не з приємних. Звісно, тут спекотно — нестерпна, задушлива, безжалісна спека. Але проблема не в жарі. До божевілля доводить вологість.

Ріка задихається від кількості суден. Численні торгівці, що перетинають океан, вимагають місця біля доків. Якщо ріка — артерія міста, то ці судна — його кров, бо експортують товари по всьому світу.

Побачивши Калькутту, легко вирішити, що це якась давня метрополія. Насправді ж вона молодша за Нью-Йорк, Бостон та половину інших американських міст. Та, на відміну від них, народилася вона не від прагнення нового, як міста в Новому Світі. Причина появи набагато примітивніша. Це місце існує для торгівлі.

Калькутта: ми назвали її містом палаців. Наша зірка на Сході. Ми збудували це місто, спорудили будинки і пам’ятники там, де раніше не було нічого, крім джунглів і вкритих очеретом халуп. Ми заплатили кров’ю і тепер оголосили Калькутту британським містом. Та, провівши тут п’ять хвилин, одразу розумієш, що це геть не так. Утім, це не означає, що місто індійське.

Правда в тому, що Калькутта унікальна.