Людина. що підводиться

Вісім

енгальський клуб» розташувався на Еспланаді, широкій авеню між резиденцією лейтенант-губернатора і річкою Хуглі. Біля воріт стовбичило двоє велетенських бородатих сикхів, і, зважаючи на їхні габарити, особливої потреби у воротах не було. Обидва охоронці були в червоно-білій формі, рясно оздобленій золотими кісьми, у яку вбирався полк внутрішньої кавалерії. Золоті кокарди на білих тюрбанах вогнем палали на полуденному сонці.

Не встигли ми під’їхати, як один із величезних вартових зробив крок уперед і підняв долоню завбільшки з тенісну ракетку. Водій повільно зупинився, Банерджі вийшов і підійшов до сикха. Сержант ледь сягав грудей велетня. Того, що сталося, ніхто не очікував. Банерджі закричав і почав розмахувати руками як навіжений. Переляканий охоронець змінився на обличчі, вклонився і несамовито замахав, щоб ми проїжджали, а його напарник витягнувся струнко і відсалютував. Ну прямо Джек-Рассел тер’єр на смерть налякав добермана!

— Чудова вистава, Не Здавайся,— сказав я, коли сержант повернувся.— На якусь мить я злякався, що він вас розчавить.

Автомобіль котився по довгій доріжці з гравію поміж бездоганних лужків. Кілька місцевих садівників підстригали і без цього ідеальну траву, нагадуючи цирульників, що клацали ножицями над лисою головою клієнта. Сам «Клуб» вважався мініатюрною копією Бленгеймського палацу, вибіленого і перенесеного у тропіки, і являв собою ще один взірець втілення наших імперських фантазій в архітектурі. Британська Індія, де кожен англієць мав замок.

Автомобіль зупинився перед пишним входом. На мідній табличці, пригвинченій до однієї з колон, було написано: «Бенгальський клуб, 1827». Поряд стояв дерев’яний знак, на якому бездоганними білими літерами вивели таке повідомлення:

Не Здавайся помітив моє незадоволення.

— Не хвилюйтеся, сер,— сказав він.— Ми, індійці, знаємо своє місце. До того ж британці за сто п’ятдесят років досягли певних успіхів, яких наша цивілізація і за чотири тисячі не мала.

— Свята правда,— пробубонів Дігбі.

— Наприклад? — запитав я.

Губи Банерджі розтяглись у ледь помітну усмішку.

— Ми так і не навчили собак читати.

Він сказав, що огляне територію, доки ми з Дігбі шукатимемо Бучана.

— І чути не хочу,— відмахнувсь я.— Дідько мене забирай, якщо ти прохолоджуватимешся, а ми з Дігбі виконуватимемо всю брудну роботу.

Він посміхнувся.

— Так, сер. Перепрошую, сер.

— Якщо хочеш знати мою думку, старий,— заявив Дігбі,— то ліпше б сержант тут залишався. Ми ж не хочемо, щоб до нас повернулися спиною, особливо коли потребуємо відповідей на кілька запитань.

Мабуть, так було б тактовніше, але щось я був не в гуморі для демонстрації такту. На щастя, втрутився Не Здавайся.

— Сер,— запропонував він,— я можу опитати прислугу.

— Добре, сержанте,— погодивсь я, і Не Здавайся повернув до лужка, а ми з Дігбі пішли в дім.

Передпокій був великим, а мармуру, колон і бюстів у декорі було значно більше, ніж того вимагає приміщення, яке не є Британським музеєм. Якби Юлій Цезар чи Платон заскочили б на чарочку, вони б почувалися як удома. У дальньому кінці, притулившись за конторкою, сидів індієць середнього віку в чорному сюртуку й кашкеті з емблемою клубу. Доки Дігбі розпитував про Бучана, я скористався нагодою і розглянувся довкола.

На стіні велика дубова панель перелічувала покійних членів клубу: довгий сувій полковників, генералів, лицарів королівства і навіть один «високошанований», що невідомо яким дивом туди потрапив, усі увічнені золотими літерами. На інших стінах висіли голови тигрів, носорогів і стільки рогів, що й оленів стільки не бігало у горах. Сама конторка розташувалася під черговим портретом Ґеорґа V на весь зріст, цього разу у цілком військовому обмундируванні і на вигляд трохи зіпрілого. Мене завжди дивувало, як він схожий на кайзера Вільгельма. На мою думку, єдиною відмінністю між ними було волосся на обличчі. Поміняй на них форму, і, я певен, ніхто б не помітив і не відрізнив. Навіть зважаючи на те, що вони кузени, схожість була просто неймовірною. І дуже прикро, що стільки народу загинуло внаслідок незначної родинної сварки.

— Бучан снідає на веранді на другому поверсі,— повідомив Дігбі, указавши на пишно прикрашені сходи.— Сюди.

Я пішов за ним. Ми піднялися сходами, обабіч яких висіли дзеркала, й увійшли в простору вітальню, у якій не було майже нікого, крім кількох сивих пихатих старих, які читали газети. Вони нагадали мені полковника Теббіта: вуса, котлети з баранини, обличчя бурякового кольору...

Затримуватися ми не стали, пройшли крізь скляні двері до прохолодної веранди. Під навісом стояло півдюжини столиків і плетені стільці. Усі порожні, крім найдальшого, за яким сидів присадкуватий джентльмен у білій сорочці та блакитному шовковому жилеті й читав газету. На столі перед ним стояла тарілка з жовтими спілими манго. І без Дігбі було зрозуміло, що саме його ми й шукали. Щось у ньому було, якась прихована сила, що в будь-яку мить могла прорватися назовні, як у колишнього боксера. Почувши наші кроки, він підвів погляд і відклав газету. Сталево-сірі очі, міцна щелепа і неймовірне відчуття сили, за якою ховається погроза. Людина-скеля.

— Містере Бучане, сер,— сказав Дігбі,— чи не приділите нам кілька хвилин?

— A-а, Дігбі! — проскреготів Бучан. Голос нагадував ревіння танкового двигуна.— Як справи, чорт тебе забирай?

— Прекрасно, сер, прекрасно. Дякую, що поцікавилися.— Дігбі немов чоботи самого віце-короля облизував. Він махнув у мій бік: — Дозвольте представити капітана Сема Віндгема, він служив у Скотленд-Ярді.

Бучан привітав мене ледь помітним кивком чисто поголеної кулеподібної голови.

— Містере Бучане...— Я привітався так само.

— Ми з капітаном Віндгемом сподіваємося, що ви зможете відповісти на кілька запитань, сер, стосовно цієї справи Мак-Олі.— Дігбі кивнув на заголовок у газеті, що лежала перед Бучаном.

Бучан вказав на два порожні плетені стільці.

— Звісно, джентльмени. Прошу, приєднуйтесь.

Біля столика матеріалізувався офіціант у тюрбані.

— Що замовлятимете? — запитав Бучан.

Я похитав головою.

— Нічого, сер.

Зневажливим жестом Бучан відпустив офіціанта, і той розчинився в повітрі так само непомітно, як і з’явився.

— Джентльмени, це просто сором, дідько мене забирай,— сказав Бучан, похлопавши своєю велетенською долонею по газеті.— Куди котиться ця країна, якщо якісь покидьки наважуються на вбивство радника лейтенант-губернатора? І де? Прямо серед Калькутти!

— Ми розслідуємо справу, сер,— заявив Дігбі.— Не сумнівайтеся, зробимо все можливе.

Бучан не звернув на його слова уваги.

— А що кажуть про це наші добрі друзі з Індійської партії конгресу? Нічого. Теж мені, проповідники «ненасильства»! Хоч хтось із них прокляв цей прояв надприродної жорстокості? Жоден... Чортові лицеміри. Послухайте мене, джентльмени, той, хто це зробив, мусить бути покараний для науки іншим. Ми мусимо показати цим аборигенам, що з такою брехнею панькатися не маємо наміру. Перевішати їх із півдюжини, та ще й з родинами, то більше такого і не утнуть.

Він узяв зі столу ножа, вправно відрізав тоненьку скибочку манго і ножом відправив її до рота.

— Ми покараємо того, хто несе відповідальність за цей злочин,— сказав я.— Саме тому і прийшли. Хочемо поставити вам кілька запитань.

— Еге ж,— кивнув він.— І що хочете знати?

— Містер Мак-Олі був вашим другом?

Бучан знову кивнув.

— Так,— прогарчав він.— Добрим другом, і мені не соромно це казати... на відміну від інших.

— Розкажіть про нього.

— Що саме?

— Як довго ви були знайомі?

— Здається, років зо двадцять,— зітхнув він.

— Познайомилися в Індії?

— Еге ж.— Кивок.— Зустрів його у Калькутті, просто в цьому клубі. Дивно, але в Шотландії були майже сусідами, а от познайомилися тільки тут. Я тоді щойно повернувся з Дакки з переговорів щодо купівлі джуту, мусив їхати далі, у Данді. Вирішив трохи перепочити в Калькутті перед тривалою подорожжю. У той день віце-король улаштовував прийом, якщо я не помиляюся. Тож я сюди і приїхав. Відшукав його.

— Ви його навмисне шукали?

— Еге ж. Хоч він тоді і був молодшим клерком, але вже подавав надії. І він шотландець, як і я. Хіба не хочеться знайти рідну душу, коли ми далеко від дому, капітане?

І то правда. Варто лише озирнутись. Один лише погляд на Калькутту, цей маленький шматочок Англії, закинутий у болота Бенгалії, довів би, що ми, британці, потребуємо знайомого середовища, можливо, більше за інших.

— Якою він був людиною? — запитав я.

Бучан трохи подумав.

— Порядною,— відповів нарешті.— Старанний слуга корони. Не менше за всіх допомагав поліпшити це місце. А робота була не з легких, особливо в останні роки, коли доводилося розбиратися з вимогами індіанізації геть усього.— Він скривився від огиди.

— Вам не здається, що це добре, сер?

— Навпаки, капітане, здається. Це дійсно добре, принаймні на папері. Зробити кілька поступок, дозволити індійцям поступово взяти на себе певну відповідальність за керування країною, щоб одного дня вони зайняли своє місце за столом націй імперії, поруч з Австралією та Канадою... Але на практиці? Не забувайте, що індієць — азіат. Йому не можна довіряти так само, як австралійцю чи канадцю,— якщо вже на те пішло, то навіть так, як південноафриканцю. Усе, чого ми досягли своїми реформами,— це відкрили скриньку Пандори. Дали скуштувати їм влади, і замість того, щоб бути за це вдячними, вони хочуть ще і ще. Не заспокояться, доки не контролюватимуть усе, що ми тут побудували. Саме цим і займався Мак-Олі.

— І як воно йому?

— Візьмемо інцидент у Чампарані кілька років тому. Коли з’явився той адвокатець із Ґуджарата, зібрав натовп, і все зупинилося на кілька місяців. Селюки припинили платити ренту і збирати індиго. «Ненасильницький громадянський опір» — ось як вони це назвали. Скоріше вже, шантаж. Віце-король наказав лейтенант-губернатору розібратися, і, як завжди, це безхребетне диво не знало, за що й хапатися. Тож довелося братися до роботи Мак-Олі. Бідолаха мусив умовляти землевласників погодитися на більшість вимог селян. І багатьом це не сподобалося: вважали, що він їх надурив, аби тільки врятувати репутацію віце-короля. Здавалося б, індійці мусять бути вдячними, бо він стільки для них зробив, та ні. Аж ніяк! То був лише початок! Відтоді мало не щомісяця вони вдаються до нової спроби отримати іще якісь поступки. Знали б ви, скільки страйків улаштовували на моїх млинах. І щоразу, коли вони досягають успіху, ситуація погіршується. Вважають, що їм усе зійде з рук. Тож, на мою думку, то було лише питання часу, коли вони наважаться на це.— І він постукав по заголовку в газеті.

— Чи доводилося Мак-Олі на вас працювати? — продовжив я.

Бучан з’їв іще шматочок манго і лише тоді відповів:

— Він працював у департаменті державної служби, відколи ми познайомилися.

Цікавий вибір слів.

— Чи ваш друг робив вам послуги?

Питання залишилось у повітрі, як неприємний запах. Дігбі збентежено закрутився на стільці, Бучан так і впився у мене очима. Та я не проти. Мені б спровокувати реакцію. Він опустив очі на тарілку. Повільно взяв ніж і встромив його у свіжий манго, вправно розрізав на чверті, видаливши кісточку. Коли перевів погляд на мене, уже заспокоївся.

— Знаєте, капітане, як я вже сказав, він був моїм другом. Інколи розкривав мені очі на те, що відбувається в урядових колах, якщо це могло певною мірою вплинути на мою справу.

Мушу віддати чоловікові належне. Спровокувати себе він не дозволить. Він склав про мене думку і вирішив поводитись, як приятель. Урешті-решт, я ж лише поліцейський, що мусить дізнатися, хто вбив його друга. Утім, така реакція говорить сама за себе. Реакція політика.

— А чи не розкривав він вам очей на думку уряду щодо розподілу Бенгалії? — поцікавивсь я.

Одною рукою Бучан потер шию.

— Не розумію, яке це має відношення до справи, капітане. Це сталося п’ятнадцять років тому.

— Ми працюємо над версією, за якою Мак-Олі вбив той, кому він дуже насолив. Може, це пов’язано з його роллю в переділі Керзона. Я так розумію, тоді багато народу збанкрутувало.

— Так! — роздратовано погодився він.— Постраждало багато старих заміндарів[26]. Зізнаюся, тоді ми багато про це говорили. Чорт забирай, то була найгучніша подія в цій частині світу від часів битви під Плессі! Не було нікого, хто б про це не говорив. Власне, дивно було б, якби ми з ним не торкнулися цієї теми. Але далі балачок не пішло. І моя думка його не цікавила.

Він повернувся до Дігбі.

— Сподіваюся, ваш капітан тут не заради уроку історії. Ви ж маєте і більш доречні запитання? Що стосуються розслідування? Не хотілося б скаржитися Таггарту, що його офіцери марнують мій час, теревенячи про давні історії, коли мусять шукати покидька, винного в убивстві.

Дігбі почав квапливо переконувати його, що все не так. Я не звернув на його слова уваги.

— У нього було багато друзів? — запитав я.

Бучан з’їв іще шматочок манго.

— Не дуже. Випереджу ваше запитання, капітане, мені не відомо чому. Схоже, він був не з балакучих.

— Вважаєте, це має якесь відношення до його походження?

— Тобто до того, що він із Тайсайда? Сумніваюся, капітане. Мені ж цей факт не зашкодив.

— Я мав на увазі його соціальний клас.

Бучан замислився.

— Так, розумію, чому ви питаєте. Але, якщо чесно, Калькутта — таке місце, де людині, до якої прислуховується лейтенант-губернатор, друзів ніколи не бракуватиме. Принаймні, друзів певного сорту. Вважаю, точніше буде сказати, що він їх не потребував.

Його слова узгоджувались із тим, що розказала Енні Ґрант. Я змінив тему.

— Чи помітили ви якісь зміни в його поведінці за останні місяці? Я так зрозумів, він звернувся до релігії?

Бучан знову спохмурнів.

— Ви про ті дурниці, якими забивав йому голову той проповідник?

Я кивнув.

— Що сказати? Не так давно заявився сюди з Південної Африки якийсь кальвіністський священик на ім’я О’Ґунн. Такий собі, знаєте, чесний, переконаний, що Бог наділив нас обов’язком рятувати язичників від самих себе. Вони з Мак-Олі були колись знайомі. Він навіть знав дружину Мак-Олі.

— Мак-Олі одружений?

— Був одружений,— зітхнув Бучан.— Вона давно померла, іще в Шотландії. Може, тому він і вирішив сюди податися.

Схоже, ми з Мак-Олі приїхали в Калькутту з однієї причини. Кумедним збігом обставин це назвати важко.

Я спробував зосередитися. Бучан розказував далі.

— Невдовзі він уже ходив до церкви щонеділі і заводив мову про те, щоб зав’язати з пияцтвом. Можете собі уявити, капітане, який це серйозний крок для шотландця.

— Що можете розказати про цього О’Ґунна? — запитав я.

— Небагато. Ми з ним лише кілька разів зустрічалися. Скажімо так, у нас із ним небагато спільного.— Він дістав із кишені жилета золотого годинника і демонстративно подивився, котра година.— Джентльмени, не хочу, аби ви вважали мене грубим, але до другої мушу повернутися до Серампора. Боюся, більше часу для вас не маю.

— Звісно, сер,— квапливо запевнив його Дігбі. Підвівся було зі свого стільця, але я поклав руку йому на плече.

— Іще кілька запитань, сер. Якщо ви не проти.

Бучан кивнув.

— Я так зрозумів, що в день убивства Мак-Олі був тут, на прийомі, який ви влаштовували?

— Саме так,— погодився він, дивлячись на сади в далечині.— Ми тут організували невеличку вечірку для американців, які планують зробити велике замовлення. Мені здалося, що вечірка з верхами калькуттського суспільства може їх вразити. Я б і віце-короля витяг до нас, якби він був у місті. Самі знаєте тих американців: так пишаються своєю республікою, а самі ладні хвостами крутити перед першим-ліпшим дурником із титулом. Був би я лордом, набагато більше вибив би грошей з американців.

— О котрій Мак-Олі пішов?

— Точно не скажу. Був зайнятий іншими гостями, але десь між десятою та одинадцятою.

— Ви знаєте, куди він поїхав?

Бучан похитав головою.

— Гадки не маю, капітане. Думав, що він пішов додому.

— Здогадуєтесь, навіщо він поїхав у Чорне місто?

— Ні,— відрізав Бучан. У голосі бриніло роздратування.— Може, запитаєте О’Ґунна? Наскільки мені відомо, Мак-Олі там допомагав йому рятувати язичників.— І розреготався.— А тепер, джентльмени, я мушу йти.

Він підвівся і простягнув мені руку.

— Наступного тижня у мене іще одна вечірка, капітане,— сказав він, проводжаючи нас до скляних дверей.— Приходьте, якщо матимете час. Із задоволенням представлю вас найкращим людям Калькутти. І ти, звісно, Дігбі. Мій секретар перешле вам всю необхідну інформацію.

Він пішов, а ми з Дігбі сіли. Я виглянув із веранди. Унизу Не Здавайся розпитував садівника.

— Що скажеш, старий? — посміхнувся Дігбі.

— Цікавий релігійний поворот,— відповів я.— Мусимо дізнатися більше.

— Гадаєш, місцеві язичники пристукнули його за молитви?

Навряд чи. Важко уявити, що купка місцевих фундаменталістів убила Мак-Олі за те, що той проповідував слово Боже. Власне, я б ліпше поставив на те, що сам Господь вирішив вразити Мак-Олі блискавкою заради розваги. Досвід підказує, що Всемогутній може дозволити собі такі примхи. Але ділитися цими думками з Дігбі іще зарано. Чогось бракує... Вислизає якийсь зв’язок. Може, спека у тому винна, може, «О» чи страви місіс Теббіт, але що б то не було, мозок мій працює не на повних обертах.

— Гадаю, не можна нічим нехтувати,— сказав я.

Ми повернулися до дверей, і Дігбі гукнув водія, я ж пішов шукати Не Здавайся. Спека була нестерпною. Сержант сидів на ослоні в затінку жакаранди[27], крутив у пальцях пурпурову квітку і про щось міркував. Я гукнув його, він схаменувся і випустив квітку. Квапливо підвівся і поспішив до мене.

— А мені здалося, ми домовилися не ледарювати.

— Вибачте, сер, я просто...

Ми пішли лужком до воріт. Автомобіль із вимкненим двигуном уже чекав на нас. Дігбі на задньому сидінні не зводив із нас очей.

— Дізналися щось цікаве?

— Можливо.— Сержант ледве не біг, намагаючись від мене не відставати.— Викурив сигарету з носієм, який чергував два дні тому.

— У день прийому містера Бучана?

— Так, сер. Виходить, що це була одна з найспокійніших вечірок містера Бучана. Як правило, вони закінчуються о другій чи третій ночі. З цієї ж опівночі уже почали розходитися.

— А він, часом, не бачив, як пішов Мак-Олі?

— Бачив. Стверджує, що це було десь близько одинадцятої, і ось що цікаво: він свідчить, що перед тим, як Мак-Олі пішов, вони з Бучаном хвилин на п’ятнадцять виходили в іншу кімнату. Коли повернулися, обличчя у Бучана було аж червоним, і Мак-Олі вийшов, не сказавши нікому ні слова. Після цього Бучан зробив дзвінок телефоном для членів клубу.

— Він не чув, про що вони розмовляли?

— На жаль, ні, сер. Каже, що двері були зачинені, а підслуховувати він не любить.

— А про що Бучан говорив по телефону?

— Знову ж таки ні, сер.

Шкода, хоча інформацію сержант приніс дуже корисну. Цікаво, чому Бучан забув розповісти про свою останню бесіду з Мак-Олі?

Я повернувся до Банерджі.

— Маю для вас іще одне завдання, сержанте.

— Так, сер?

— Затримайтесь тут іще на деякий час. Поговоріть із вашим новим приятелем і дізнайтесь, чи Бучан виходив із клубу після вечірки тієї ночі. І спробуйте розпитати інших службовців, особливо того хлопця за конторкою. Той телефонний дзвінок Бучана... З’ясуйте, чи просив він когось з’єднати його з абонентом. Хочу знати, кому він телефонував.

Банерджі кивнув і побіг туди, звідки ми щойно прийшли. Я сів у автомобіль до Дігбі.

— Сержант накопав щось цікаве? — запитав той. Я переказав про те, що Мак-Олі пішов із вечірки десь об одинадцятій, і про його приватну розмову з Бучаном.

— Наразі,— підсумував я,— виходить, що Бучан був останньою особою, яка бачила його живим.