Людина. що підводиться

Двадцять один

рокинувсь я від пташиного, так би мовити, співу. Я назвав би його хаотичним галасом, що на дев’ять частин складається із скреготіння і на одну — власне зі співу. В Англії світанок супроводжується мелодійним хором, який надихає поетів на вірші про ластівок і жайворонків у небі. А ще, дякувати небесам, цей концерт короткий. Бідолашні істоти, деморалізовані вологою та холодом, цвірінькають кілька тактів, щоб довести, що вони й досі живі, а тоді замовкають і беруться до своїх денних справ. У Калькутті все не так. Жайворонків тут немає, лише великі жирні круки, що починають каркати з першими проблисками світла і не вщухають ані на мить кілька годин поспіль. Поезій про них ніхто не пише.

Усе моє тіло боліло, найменший рух викликав нестерпний біль. Я потягся до пляшки віскі на підлозі і перекинув її. Вона покотилася під ліжко, мені ж залишалося тільки вилаятись. Я знову ліг, зітхнув і заплющив очі, сподіваючись задобрити того, хто обрав мій череп для гри на барабані, і серйозно обміркував можливість пролежати цілий день не ворухнувшись. Непоганий варіант, якби ті круки замовкли.

Та лишався Сен. Лежав у камері на Лал-базарі. Я змусив себе підвестися і покульгав до раковини, побризкав на голову теплою водою і похмуро поглянув на волоцюгу із зім’ятим обличчям, який дивився на мене із люстра.

Викупався, змастив і перебинтував рану, як міг. Лишив рештки форми на підлозі. Іншої в мене немає. Нова обійдеться недешево, хоча мені й розповіли про кравця на Парк-стрит, який шиє форми офіцерам. Робити нема чого, вбравсь у цивільне, як справжній детектив: штани і сорочка, прання яким явно б не зашкодило. Довго порався із перев’язом і врешті-решт пристосував його так, щоб рука не дуже боліла.

Унизу покоївка була вже на ногах, метушилася, прибираючи як завше, доки не спуститься місіс Теббіт.

— Доброго ранку! — привітавсь я.

Вона аж скрикнула від подиву. Мабуть, не почула, як я увійшов. Хоча, може, і мій вигляд налякав.

— Будь ласка, сер,— сказала вона,— сніданок подається о пів на сьому.

Певне, являв я собою сумне видовище, бо серце її пом’якшало. Вона поглянула на годинник, що стояв на комині, тоді на двері за моєю спиною.

— Ходімо,— сказала вона.— Зроблю вам тости з чаєм.

— Місіс Теббіт іще не прокинулася? — поцікавився я.

Вона похитала головою.

— Мемсагиб іще з півгодини тут не буде, сер.

— У такому разі, буду дуже вдячний за тости з чаєм.

Я квапливо проковтнув хліб, частково тому, що був голодний, але переважно тому, що хотів забратися звідси, доки не увійшла місіс Теббіт. І мені це вдалося, бо, щойно ступив за двері, почув її кроки на другому поверсі. Салман чекав на розі майдану, курив зі своїми приятелями-рикшами. Я гукнув його. Він кивнув, зробив останню затяжку і віддав свій біді іншим. Помітив мою руку на перев’язі, хотів було щось сказати, але передумав. Натомість опустив візок і допоміг мені сісти.

— Поліцейська дільниця, сагибе?

На вулицях було ще тихо, європейців майже не видно. У такий час працювали переважно робітники місцевої ради Калькутти: чистили жолоби, мили тротуари. Ми їхали мовчки. Рикші — хлопці небагатослівні. І їх можна зрозуміти. Нелегко теревенити про всякі нісенітниці, коли тягнеш візок, удвічі важчий за себе.

Прибувши на Лал-базар, я одразу ж пішов до камер. Здивувався, побачивши, що Не Здавайся похропує на ослоні в коридорі. На ньому було лише тонке бавовняне спіднє без рукавів і шорти, сорочку він скрутив і поклав під голову. Тіло було підперезане тоненькою червоною стрічкою: священна нитка, символ священицької касти брахманів. Схоже, він цілу ніч тут провів. Я хотів його розбудити, просто щоб побачити реакцію індійця у спідньому, розбудженого офіцером-сагибом, але таке потрясіння могло його і вбити. Натомість добрі ангели переконали мене дати йому ще трохи поспати, і я пішов до камер.

Камери розміром п’ятнадцять на десять футів із ґратами замість дверей вишикувалися по обидва боки довгого коридора. Не «Ріц», хоча і з «вигодами» у вигляді цебра в кутку. Сен лежав на койці в дальній камері, накритий поліцейською ковдрою аж до підборіддя. Лікар, який за ним стежив, дрімав на стільці в коридорі. Неподалік спав за своїм столом огрядний черговий офіцер-індієць, обхопивши руками величезний живіт і схиливши голову на груди. Я підійшов і гучно постукав по столу, розбудивши і його, і лікаря. Він перелякано підвівся й одним спритним рухом змахнув пухкою рукою піт із чола і віддав честь. На диво граційно для такого огрядного чоловіка.

Я підійшов до камери і махнув черговому офіцеру, той поквапився до мене з низкою великих залізних ключів. Сен повернувся до мене. На губах у нього з’явилася ледь помітна посмішка. Він спробував сісти, але не вистачило сил. Обличчя скривилося від болю, і лікар, який увійшов слідом за мною, змусив його знову лягти.

— Як він? — запитав я.

— Непогано як на людину, що провела ніч у камері одразу ж після хірургічної операції,— кисло відповів лікар.

— Мушу поставити йому кілька запитань.

Він подивився на мене із жахом.

— Людина вночі мало не вмерла. У такому стані його не можна допитувати.

Сен підняв руку і підізвав нас підійти ближче. Ми з лікарем замовкли.

— Можна води?

Ледь чутний шепіт. Я кивнув охоронцю, той вийшов із камери і повернувся з глечиком і побитим емальованим кухлем. Лікар допоміг Сену сісти, узяв у охоронця кухоль і обережно підніс до рота Сена. Заарештований зробив кілька маленьких ковтків і вдячно кивнув.

— Будь ласка,— прошепотів він,— скажіть, де я?

— Ви в камері на Лал-базарі,— відповів я.

— Не у форті Вільяма? Шкода. Мені завжди кортіло подивитися, що там, за мурами форту.— Він тихо розсміявся, сміх перейшов у кашель, і лікар знову кинувся на допомогу.

— Не хвилюйтеся,— заспокоїв я його,— існує велика ймовірність, що незабаром ви все там роздивитеся.

Лікар сердито обернувся до мене.

— Він явно не може відповідати зараз на ваші запитання. Ідіть, будь ласка.

Його рішучість викликає захоплення, але людина, яку він захищає,— терорист, індійський до того ж. Кандидат на страту за вбивство англійця. Сама думка про те, що лікар може заборонити мені допит цього чоловіка, смішна. Утім, я ліпше зачекаю на Дігбі та Не Здавайся, та й нема потреби зайвий раз дратувати медика.

— Він може ще кілька годин відпочити, лікарю,— сказав я,— але я мушу його допитати сьогодні.

Я вийшов із камери й повернувся в коридор. Банерджі на ослоні не було, але він незабаром повернувся з мокрим обличчям і волоссям. Убраний все в ті ж шорти і спідню сорочку.

— Сьогодні не в формі, Не Здавайся? — запитав я.

Він міг би поставити мені таке ж запитання, але натомість застиг. Із голови на сорочку крапала вода.

— Вибачте, сер,— пробелькотів він.— Я вмивався.

— Ви тут усю ніч провели?

— Так, сер. Вирішив, так буде краще. На випадок, якщо стан Сена раптом погіршиться.

— Тож тепер ви лікар?

— Ні, сер. Я хотів сказати, що, на мою думку, краще було бути поруч, якщо станеться щось непередбачуване. Ви ж самі підкреслили, як важливо швидко його допитати.

— Добре,— сказав я,— бо мені не дуже приємно було б, якби ви аж так турбувалися про цього чоловіка. Враховуючи поведінку лікаря в камері та медичного персоналу вночі, я починаю вірити, що ми заарештували щонайменше далай-ламу[34], а не терориста. Гадаю, вам не варто нагадувати, що ця людина, скоріше за все, вбила британського урядовця і має за спиною інші злочини?

Обличчя його спохмурніло.

— Ні, сер.

Занадто жорстоко з мого боку, одразу ж зрозумів я, недозволений прийом. Шмагати сержанта мені геть не хотілося, але я втомився як собака. Я майже не спав тієї ночі, коли відвідував опіумне кубло, і недосип явно впливав на мій настрій. Поранення його також не покращило.

Тут я дещо пригадав.

— Сержанте, пам’ятаєте, як я вночі ліз у будинок? Коли спільниця Сена мало не вистрілила в мене з вікна?

— Так, сер.

— Її підстрелив Дігбі чи ви?

Не Здавайся покрутив свою червону нитку.

— Я, сер. Гвинтівка була в мене. Переконаний, помічник інспектора вчинив би так само, але у нього був лише пістолет, а він не такий влучний.

— Добре,— похвалив я.— Радий, що ви не марно тренуєтесь. Ідіть відпочиньте. Маємо кілька годин до початку допиту Сена.

Я почувався збентеженим. Перед цією людиною я в боргу, але подякувати чомусь важко. От у чому біда з цією Індією. Англійцю важко подякувати індійцю. Авжеж, сказати «дякую» досить легко, коли вони роблять щось лакейське, наприклад приносять випити або чистять ваші чоботи, але коли справа стосується важливих речей, таких як рятування життя, усе геть по-іншому. Ця думка полишила в мене гіркий присмак.

Я втомлено піднявся сходами до свого кабінету й упав у крісло. Біль посилився. Я висипав із пляшечки пігулки морфію і поклав на стіл, поміркував. Біль у руці ставав нестерпним, але голова мені потрібна ясна. Лал-базар — не Скотленд-Ярд, та навіть там допит підозрюваного під дією морфію не схвалили б. Я неохоче зсипав пігулки в пляшечку, поклав у кишеню і натомість зателефонував Деніелзу, щоб домовитися про зустріч із комісаром. Секретар відповів після другого гудка і мало не зі штанів вистрибував від готовності допомогти, я вже було подумав, що помилився номером.

— Чекаємо на лорда Таггарта о восьмій, капітане Віндгем. Запишу вас до нього і дам знати, щойно він буде готовий.

Я подякував і поклав слухавку. Мої ставки зростають. Новини про нічний арешт долетіли і до секретаря. Я дозволив собі сухо усміхнутись. Якщо пощастить, отримаємо Сенове зізнання, і справу можна буде закрити. Навіть якщо цей покидьок не зізнається, вистачить свідчення інформатора Дігбі. Додавши до нього опір під час арешту, і цього вистачить, щоб висунути звинувачення. Для англійських присяжних такого звинувачення було б недостатньо, але за законами Роулетта його і не потрібно. Терористи на кшталт Сена мусять відчути всю силу британського правосуддя. Якщо всупереч розважливим сумнівам назбирати ще й інформації на цілу справу, то все тільки ускладниться.

Щойно йому висунуть звинувачення, справу в мене заберуть, і те, що станеться далі, мене вже не обходитиме. Скоріше за все, Таггарт передасть його підрозділу «Н». Вони виб’ють із нього решту інформації, вичавлять, як сік із лимона, а тоді відбудеться суд, де не буде жодного присяжного, і кваплива страта. Загалом, процес напрочуд результативний.

Я відкинувся на спинку і заплющив очі. Мабуть, таки далося взнаки недосипання, бо наступне, що я пам’ятаю,— як мене трусив за плече Дігбі.

— Агов, старий! Мусимо йти! На нас чекає Таггарт.

— Котра година? — іще сп’янілий від сну, запитав я.

— Щойно пробило восьму тридцять.

— А хіба Деніелз не мусив мені зателефонувати? — Я щосили намагався струсити із себе залишки сну.

— Він телефонував, але ти не відповідав. Тож він подзвонив мені. До речі, старий, ти знаєш, що ти в цивільному?

— Форма у мене лише одна,— відповів я,— і лишилося від неї зовсім небагато. Іншу завести часу не мав.

— Тоді краще позичу тобі свою. У мене в кабінеті висить запасний мундир. На Парк-стрит є добрий кравець. Пошиє не форму, а цукерочку.

Ми вийшли з кімнати і пішли коридором. Він пірнув до свого кабінету і вийшов із запасним мундиром, допоміг його надягти і влаштувати руку в перев’язі.

Деніелз чекав на нас у коридорі біля приймальні. Ми підійшли, і він привітав мене кивком голови.

— Комісар чекає на вас,— сказав він, пропускаючи нас у кабінет Таггарта.

Комісар стояв до нас спиною і дивився у вікно, але повернувся і привітався. На обличчі в нього грала широка посмішка. Запропонував мені «Честерфілд».

— Як рука, Семе? — поцікавився він.

— Не дуже погано, сер.

— Радий це чути, хлопче. Минулої ночі тобі пощастило. Ти ж не плануєш регулярно демонструвати таке геройство, еге ж?

— Ні, сер.

— Сподіваюся. Заради твого ж блага. Тут тобі не Англія, Семе. Зброї тут набагато більше. Ми, військові, терористи — усі її мають. Трюк, який ти провернув уночі, дуже легко міг закінчитися твоєю смертю, якщо не від руки терористів, то зі зброї наших друзів із підрозділу «Н». Наважуся припустити, що в них ти шаленої любові не викликаєш.

— Буду обережним, сер.

— Обов’язково, капітане. Я вас сюди не для того привіз, щоб вас застрелили в перші ж кілька тижнів. Від вас мертвих ніякої користі.

— Так, сер. Не хотілося б створювати вам незручності.

Він пильно на мене глянув, але вирішив залишити коментар без відповіді.

— Гаразд,— продовжив він,— перейдемо до справи. Учора ви обидва показали себе з кращого боку.— Він повернувся до Дігбі.— Я не забув, що саме ваш інформатор навів на слід Сена.

— Дякую, сер,— кивнув Дігбі.

— Стежити за полковником Доусоном,— вів далі Таггарт,— це ви дуже вдало придумали.

— Нам пощастило, от і все,— відповів я.

— Не варто недооцінювати удачі, Семе. Мені більше подобаються офіцери, яким щастить, ніж просто розумники. Ті, кому щастить, живуть довше. Хай там як, не будемо афішувати факт, що ви стежили за старшим офіцером підрозділу «Н». Лейтенант-губернатор цього не схвалить. Доведеться вам вигадати більш прийнятне пояснення, як змогли так швидко опинитися на місці подій.

— Можемо сказати, що дізналися про місцезнаходження Сена від одного з наших інформаторів,— припустив я.— Саме так його ж і знайшла розвідка. Нехай будуть високої думки про нашу мережу інформаторів.

Таггарт витягнув із кишені хустинку і повільно протер окуляри.

— Добре,— сказав він,— мусить спрацювати. Та все одно, наступного разу перед тим, як сідати на хвіст високопоставленому військовому офіцеру, повідом мені заздалегідь.

Я кивнув.

— Тож як там справи із Сеном? — продовжив він.

— Його забрали до шпиталю Медичного коледжу,— сказав Дігбі.— Підлатали вночі.

— Коли можна перевезти його зі шпиталю?

— Він уже тут,— відповів я.

Обидва чоловіки поглянули на мене з подивом.

— Унизу, у камері. Ми його вночі перевезли.

— Як вам це вдалося? — запитав Таггарт.— Мені здалося, що лікарі кричатимуть про вбивство, якщо хоча б спробувати перевести пацієнта в камеру так скоро після операції.

— Звернувся до їхнього здорового глузду.

— Ну, можна зітхнути з полегшенням,— кивнув Таггарт.— Не вистачало тільки, щоб медики перейшли на бік розвідки. Тепер, якщо вони захочуть його забрати, доведеться діяти через лейтенант-губернатора.

— Сер, як вважаєте, скільки часу ми маємо? — запитав я.

Таггарт похитав головою.

— Важко сказати. Гадаю, Доусон поговорив зі своїм начальством іще вчора, і вранці вони одразу кинулися телефонувати лейтенант-губернатору. Лейтенант-губернатор мусить обговорити справу зі своїми радниками. Якщо ті вважатимуть, що Сена потрібно передати розвідці, то наказ ми отримаємо сьогодні вдень. Можемо якийсь час його ігнорувати. Я поговорю з Деніелзом, нехай він цілий день відповідає, що зв’язатися зі мною не можна, але все одно доведеться його віддати, найпізніше завтра вранці. Дійте, виходячи з припущення, що маєте щонайбільше двадцять чотири години.

— Планую допитати його, щойно ми закінчимо нараду,— відповів я.

— Добре. Хочу, щоб до вечора йому висунули обвинувачення. Спробуйте умовити його на співпрацю, якщо це можливо. Пристрашіть, якщо відмовиться, що відразу передамо до підрозділу «Н». Усе одно, звісно, це станеться, але йому цього знати не варто. Ще щось, джентльмени?

— Сер,— сказав Дігбі,— що казати пресі? Вони вже помирають від цікавості з приводу вчорашнього феєрверку. Вимагають коментарів.

— Якщо запитають, скажіть, що розслідування просувається і незабаром вони отримають детальнішу заяву. Не хотілося б, щоб вони дізналися деталі, доки ми не висунемо обвинувачення Сену. А тепер, джентльмени,— закінчив він, підводячись зі стільця,— якщо більше нічого немає, піду готуватися «зникнути» на цілий день. Звертайтеся до Деніелза, якщо виникне потреба терміново зі мною зв’язатися. В іншому разі викличу вас рівно о шостій.

— Допит починається о десятій годині, дванадцятого квітня, 1919 року.

Кімната була замалою, на двадцять градусів спекотнішою, ніж потрібно, ще й повітря бракувало. Ми вп’ятьох втиснулися на місце, розраховане на двох, і повітря набуло різкого присмаку поту. Сен сидів, утупившись у підлогу, поруч із ним стояв лікар. Мені компанію склав Дігбі. Нас розділяв масний металевий стіл. Банерджі з жовтим нотатником і ручкою примостився збоку.

У протокол записали вступну частину: «Допит проводить інспектор капітан Самуель Віндгем. Допомагають помічник інспектора Джон Дігбі і сержант С. Банерджі».

Недосип і дірка в руці — не найкращий спосіб підготуватися до допиту. Якщо мене щось і втішало, так це вигляд Сена, значно гірший за мій. На ньому було стандартне тюремне вбрання: широкі штани на зав’язках і сорочка. Хакі з чорними плямами. Руки в кайданках спокійно лежали на колінах.

— Будь ласка, назвіть для протоколу ваше ім’я.

— Сен,— сказав він.— Беной Сен.— Голос звучав утомлено.

— Чи відомо вам, чому вас заарештували?

— А вам потрібна причина?

— Вас підозрюють у вбивстві.

Сен і оком не повів.

— Коли ви повернулися до Калькутти?

Відповіді немає.

— Можете сказати, що ви робили вночі восьмого квітня?

Знову тиша.

Ні часу, ні бажання з ним панькатись у мене немає.

— Слухайте, Сене,— сказав я.— Ви, мабуть, не відчуваєте, як вам пощастило. Ваше щастя, що вас заарештували поліцейські, а не військові. Саме тому вас і допитують у такому приємному оточенні з лікарем під боком, і все вноситься до протоколу. Якщо не бажаєте з нами співпрацювати, можемо повернути вас нашим друзям у форті Вільяма, а грати за правилами їм подобається значно менше, ніж нам.

Сен відірвав очі від підлоги і глумливо хмикнув.

— Кажете, правила, капітане? Чому ж ваші правила на них не розповсюджуються?

— Ви тут не для того, щоб ставити запитання, Сене.

Він усміхнувся.

— Я повторю запитання: коли ви повернулися до Калькутти?

Він поглянув на мене, немов оцінив, тоді підняв руки і поклав на стіл. Почулося тихе брязкання металу об метал.

— Я приїхав до міста минулого понеділка.

Я кивнув.

— А чому ви повернулися?

— Я бенгалець, народився і виховувався в Калькутті. Це мій дім. Хіба мені потрібна причина для повернення?

Бажання вступати в полеміку я не мав.

— Просто відповідайте, чому повернулися. Чому саме зараз?

— Повернувся, бо мене запросили.

— Хто запросив? З якою метою?

— Вибачте, капітане. Я не розголошуватиму імен інших патріотів.

— Нам відомо, що ви виступали з промовою в будинку містера Амарната Дутти.

Інформація застала його зненацька.

— Мої вітання, маєте гарних шпигунів,— відповів він.— Визнаю, що дійсно виступав із промовою. Говорив із прогресивними людьми про необхідність незалежності.

— А чи відомо вам, що такі збори не є законними? — продовжив я.

— Мені відомо, що за вашими законами такі збори не є законними, а такі виступи називаються бунтарськими. За цими законами індійцям забороняється збиратись у власних будинках і обговорювати бажання незалежності для своєї країни. Їх прийняли англійці, не думаючи про індійців, на яких ці закони розповсюджуються. Чи не погодитесь ви, що такі закони не є справедливими? Чи вам здається, що індійці, на відміну від європейців, не мусять мати права вирішувати власну долю?

— Це не політична дискусія,— зауважив я.— Просто відповідайте на запитання.

Сен розреготався, стукнувши руками по столу.

— Вона і є, капітане! Як інакше? Ви офіцер поліції. Я індієць. Ви захищаєте систему, яка змушує мій народ підкорятись. Я людина, яка бореться за свободу. Іншої дискусії між нами і бути не може, тільки політична!

Господи, ненавиджу політичних. Краще вже мати справу з психопатами чи масовими вбивцями: у порівнянні з політичними допитувати їх завжди дуже легко. Вони, як правило, охоче зізнаються у своїх злочинах. Політичні ж завжди напускають туману, виправдовуються, переконують, що діють заради справедливості і загального добра, і не можна підсмажити омлет, не розбивши голів.

— Не я визначаю, права чи не права політична система, Сене. Моя справа — розслідувати вбивство. Це все, що мене цікавить. Розкажіть, про що йшла мова на зборах у будинку містера Дутти.

Сен на мить замислився.

— Я наголошував на важливості єдності. На потребі нового напрямку дій.

— І яким мусить бути цей «новий напрямок дій»?

— Ви певні, що хочете це почути, капітане? А то скажете, що я намагаюся долучити вас до політичної дискусії.

— Пильнуй язика, Сене! — втрутився Дігбі.— Не вистачало ще, щоб якийсь там бабу читав нам нотації!

Сен не звернув на нього уваги, не відвів погляду від мене.

— Продовжуйте,— кивнув я.

— Вам, інспекторе, без сумнівів, відомо, що до повернення в Калькутту мені довелося на кілька років залягти на дно. У мене було багато часу, щоб добре все обміркувати. Стало ясно, що попри боротьбу за незалежність усіх індійців, яку ми вели двадцять п’ять років, успіхів у нас було дуже мало. І я замислився, у чому ж причина наших невдач.

Звісно, пояснення лежали на поверхні: селянам, виснаженим щоденною важкою працею заради виживання, бракує політичної свідомості; внутрішні розбори між нашими групами, які так безжалісно експлуатуєте ви і ваші лакеї; той факт, що ваші шпигуни можуть проникнути до нашої організації і зруйнувати плани; але я весь час повертався до одного головного запитання: якщо те, що ми робимо, справедливе, чому народ нас не підтримує? Чому ваші шпигуни не розуміють, що ми відстоюємо і їхні інтереси також? Ось яке запитання не давало мені спокою, над ним я міркував цілими днями.

Коли ти переховуєшся, маєш одну перевагу — безліч часу. Я багато читав. Усе, що міг дістати. Книжки, газети, усе про боротьбу за незалежність у світі. Боротьбу за скасування рабства в Америці, боротьбу за права індіанців у Південній Америці. Особливу увагу приділив газетним вирізкам зі статтями Ганді. Питання він сформував дещо по-іншому. Він питав: «Якщо те, що ми робимо, справедливе, чому наші гнобителі цього не розуміють?» Він доводив, що коли гнобителі серцем чи розумом збагнуть, що не праві, вони втратять бажання гнобити.

Спочатку я посміявся над цими заявами. За його словами, нам тільки і залишається, що вказати вам на те, що ваші дії злі, і ви перелякано відсахнетеся, розкаєтесь і повернетеся додому. Мені, запеклому скептику, все це здавалося ілюзіями безнадійно наївної людини. Якби ми звернулися до того хорошого, що є у вашій душі, ви б самі побачили хибність своєї поведінки!

Він посміявся над таким абсурдом і продовжив:

— Почнемо з того, що я не вірив, чи існує у вашій душі щось хороше.

Я на власні очі бачив, як ваші війська забивали моїх друзів. Для мене ви всі були бездушними демонами. Але час і самотність змушують змінюватись. Я продовжував переховуватись, моя лють ущухала. Я дедалі більше думав про те, що проповідують Ганді і такі, як він. І одного дня у мене сяйнула думка. Дуже добре пам’ятаю цю мить, саме качав воду з колонки. Справа монотонна, тож думки мої блукали. І тут я зрозумів. Я і сам роблю те, у чому звинувачую британців. Якщо ставлю вам за провину поводження з індійцями як із нижчою расою, то не хочу сказати, що індійці вищі за англійців. Ми мусимо бути рівними. А якщо ми рівні, то мушу визнати, що ви маєте таку ж гідність, що й індійці. Якщо вірю, що індійці мають свідомість і моральний компас, що ми є хорошими по суті, тоді мушу прийняти, що більшість англійців також є хорошими. І якщо з цим погодитися, виходить, що принаймні кілька англійців зможуть усвідомити хибність своєї поведінки, якщо їм на неї вказати.

Тоді я зрозумів, що наші дії — дії «Джугантара» й інших груп — лише виправдовують ваші репресії. Кожен вибух бомби, кожна куля забезпечують вам виправдання для посилення контролю над нами. І я побачив, що єдиний спосіб покінчити з британською владою в Індії — це відкинути всі виправдання і розкрити вам очі на те, чому ви насправді окупували мою країну. Саме про це я і повернувся розказати. Тільки єдність усіх індійців і звернення до хорошого в душі гнобителів, тільки ненасильницька співпраця дають надію на свободу.

Дігбі відкинувся на спинку і пирснув.

— Гарні слова, Сене. Чого у вашій країні вистачає, так це бенгальців, що виступають із промовами. Ваш народ ніколи за словом у кишеню не полізе, еге ж? Завжди готові доводити, що чорне — це біле, що день — це ніч.— Він повернувся до мене: — У нас навіть така приказка є, капітане: «Боже, бережи нас від люті афганців і красномовства бенгальців!»

І знову Сен проігнорував Дігбі, звернув свої слова до мене.

— Чи можу я запитати, капітане, котра з цих двох націй, згадана помічником інспектора, гірша?

Дігбі почервонів. Звертаючись виключно до мене, Сен вправно його дратував.

— Тут тобі не дебати, Сене,— сердито заявив Дігбі,— та коли вже ти питаєш, пихаті бенгальці набагато гірші!

Сен усміхнувся.

— Із власного досвіду знаю, капітане, що більшість ваших земляків плекає особливу нелюбов до бенгальців, більшу, ніж до інших індійців. Визнаю, що не знаю, чому саме. Може, помічник інспектора зможе висвітлити цей момент?

— Може, тому що ви всі до дідька багато варнякаєте? — парирував Дігбі.

— У такому разі,— продовжив Сен,— маємо проблеми. Уже понад сторіччя бенгальцям розказують, як їм пощастило, що британці люб’язно насаджують у нас дивовижну англійську мову і свою хвалену західну освіту, спочатку тут, на нашій землі, а тоді вже на решті території Індії. Але, навчаючись у вас усі ці роки, користуючись вашими дарами, ми накликаємо на себе звинувачення в тому, що міркуємо і багато розмовляємо. Може, західна освіта не така вже і добра думка? Може, саме завдяки їй ми, «пихаті бенгальці», нахапалися недостойних нас ідей? Схоже, помічник інспектора вважає, що хороші індійці лише ті, хто знає своє місце.

Я втрутився, доки Дігбі не встиг сформулювати нічого доладного. Час спливав, а мені край потрібно отримати від Сена відповіді.

— Якщо ви приїхали проповідувати Євангеліє ненасильства,— запитав я,— чому ж не здалися, коли вночі вас оточили?

— Такий варіант був. Я навіть намагався переконати в цьому моїх товаришів. Але я був у меншості.

— Але ж лідер ви, Сене. Хочете сказати, що вас не послухали б? Переконувати ви вмієте. Кажете, що повернулися переконати свій народ, навернути його на шлях ненасильства, і хочете, аби ми повірили, що власних прибічників не змогли умовити?

— Ви колись були присутні на рейді, влаштованому вашими колегами з військової розвідки? — запитав він у відповідь.— Якщо так, мусите знати, яку репутацію вони мають. Усе відбувається в темряві. У багатьох випадках людей, які вирішили здатися, перестріляли. Мої товариші постановили, що краще померти як чоловіки, ніж як собаки.

— І ви сподіваєтесь, я в це повірю?

Сен відкинувся і зітхнув. Зазирнув мені в очі.

— Я не можу вас переконати, капітане.

— Гадаю, ви брешете,— заявив я.— Ваш «новий напрямок дій» передбачає терористичні заходи, і перший із них — убивство високопоставленого британського урядовця.

— Навіщо продовжувати цей фарс, капітане? Ваші шпигуни явно були присутні на наших зборах. Вони можуть підтвердити все, що я вам кажу.

— Наші інформанти повідомили лише про збори,— сказав Дігбі.— Вони не згадували про ваші чудесні бесіди по дорозі з Дакки.

— О котрій годині закінчилися збори у Дутти? — поставив я нове запитання.

— Незабаром після опівночі.

— Що ви робили потім?

— Поговорив із містером Дуттою іще десь із півгодини. Тоді повернувся до квартири в Коні.

— Хтось із вами був?

— Мене супроводжував товариш. Ваші солдати вбили його вночі.

— І ви пішли просто туди?

— Так.

Я стукнув кулаком по столу — необережно з мого боку,— і поранену руку пронизав біль.

— Вважаєте мене дурником? — закричав я.— Мені відомо, що з будинку Дутти ви вийшли зі своїм спільником. Відомо, що зустріли на вулиці Мак-Олі. Відомо, що вбили його і запхали до рота записку. Я просто хочу з’ясувати, чи ви заздалегідь обрали його своєю жертвою, чи він став першим-ліпшим білим чоловіком, що, на свою біду, трапився вам на шляху?

Лікар Сена миттєво підвівся.

— Капітане, я протестую! Цей чоловік одужує після операції. Він дуже слабкий. Будь ласка, негайно припиніть допит!

Сен махнув на нього рукою.

— Дякую, лікарю, але я хочу продовжити розмову.— Він повернувся до мене і посміхнувся.— Схоже, я був наївним. Вас цікавить не правда, еге ж? Просто хочеться похвалитися, що впіймали терориста, який убив урядовця, і що вулиці знову безпечні для мешканців Калькутти — принаймні для білих. Шукати справжнього вбивцю вам не хочеться. Потрібен козел жертовний, от і все. А хто підійде на цю роль краще за борця за свободу? Це дасть вам виправдання продовжувати свої репресії.

Я повернувся до Банерджі:

— Сержанте, будь ласка, передайте мені доказ «А».

Із коробки, що стояла на підлозі, Банерджі дістав заплямовану кров’ю записку, яку запхали до рота Мак-Олі. Розправив її і передав мені.

Чорнило трохи потекло, плями стали червонувато-брунатними, але слова розібрати можна було. Я поклав записку на стіл перед Сеном.

— Упізнаєте? Знайшли в роті покійного.

Сен роздивився її і гірко розсміявся.

— Оце і є ваш доказ, капітане? Клаптик паперу? — Він кивнув на Банерджі.— Ваш лакей прочитав записку?

Я зрозумів, що не показував її Не Здавайся. Нерозважливо з мого боку, але ми з сержантом іще не познайомилися, коли знайшли цей папірець, і, враховуючи все, що відтоді сталося, я просто забув це зробити.

Сен про все здогадався, побачивши моє обличчя.

— Ні? Не схоже. Може, варто йому показати? Він скаже, що я не міг її написати... Якщо він, звісно, не боягуз.

Позаду мене Банерджі шумно втягнув повітря. Я підняв руку, доки він не встиг проковтнути наживку. Не можна дозволяти Сенові диктувати умови допиту і не можна визнавати, що Банерджі не бачив записки.

— Чому ви написали цю записку, Сене? — запитав я.

— Ви мусите знати, що я її не писав. Гадаю, жоден бенгалець не міг її написати. Її явно сфабрикували ваші люди, щоб мене скомпрометувати.

— Можу запевнити вас, що це не так. Я сам знайшов цю записку.

Сен зітхнув.

— У такому разі маємо проблеми, капітане. Ви заявляєте, що не вірите, коли я кажу, що не писав цієї записки. А я не можу повірити, коли ви кажете, що її писали не ваші люди, щоб звести наклеп на невинного індійця. Ми обидва вважаємо, що інший бреше. Може, один із нас дійсно бреше, але існує ймовірність, що ми обидва кажемо правду. Кожен має вибір: вірити чи ні в хороше в душі опонента.

Дозвольте запитати, капітане. Якщо, за вашими словами, це застереження британцям написав я, чому ж воно бенгальською? — Він вказав на Дігбі.— Хоч цей факт і дратує помічника інспектора, я ж маю чудову англійську освіту. Чому б мені не написати його англійською?

— Це ж очевидно! — не витримав Дігбі.— Щоб поставити під сумнів свою вину, якщо тебе схоплять!

Сен похитав головою, немов розчарований неймовірною тупістю дитини. Повернувся до мене.

— Справді, капітане, хіба це правдоподібно? Хіба я б так учинив, сподіваючись, якщо мене спіймають, посіяти сумніви в серцях моїх обвинувачів? Яка мені від того користь? Невже лише в тому, щоб звернутися до славетного британського чуття чесної гри? Хіба матиму я можливість постати перед судом присяжних? Авжеж ні! Усе, на що я можу розраховувати,— пародія на суд і куля або петля. Але я не боюся помирати, капітане. Я вже давно прирік себе на мученицьку смерть. Просто хочу, щоб мене замучили за те, що я робив, а не навішували на мене чиїсь гріхи.

Я відкинувся на спинку. Так допит нічого не дасть. Наївно було з мого боку очікувати швидкого зізнання.

— Розкажіть про напад на поштовий Дарджилінга,— змінив я тему.— Що саме ви шукали?

Сен здивувався.

— Не розумію, про що ви?

— Ви нічого не знаєте про напад на цей потяг у четвер уранці?

— Ви збираєтеся повісити на мене всі нерозкриті справи? — запитав він.— Як я вже сказав, я повернувся закликати до ненасильства. Ані вбивство англійця, ані напад на потяг, про які ви згадали, не мають ніякого відношення до мене і моїх товаришів.

Я поглянув на годинник. Уже майже годину ми топчемося на одному місці. Час міняти тактику. Я дістав пачку «Кепстанс» і запропонував одну Сену. Він узяв сигарету тремтячою рукою. Банерджі витяг сірники, запалив один і простягнув йому. Сен глянув на сержанта з огидою і відклав сигарету. Сірник обпалив палець Банерджі. Він потрусив рукою і погасив вогонь.

Сен повернувся до мене.

— Вибачте, але я нічого не прийму від людини, яку вважаю зрадником свого народу.

— Але ж у мене сигарету ви взяли!

— Ми з вами — по різні боки,— пояснив він.— Як би ми не відрізнялись, але я визнаю ваше право захищати свої принципи. Вам теж варто визнати моє право захищати те, у що вірю я. Але ж він,— змахнув рукою в напрямку Банерджі,— співучасник поневолення власного народу. Від нього я нічого не прийму.

Банерджі поморщився, немов з трудом утримував язика за зубами, в очах його вперше спалахнув гнів.

— А хіба,— поцікавивсь я,— посилаючись на вашу нову мантру терпимості й розуміння, вам не варто спочатку дізнатися про причини служби сержанта в поліції, а вже потім його засуджувати? Скажу вам більше: якби не він, ми з вами обидва загинули б минулої ночі.

Сен помовчав. Урешті-решт узяв сигарету і потягнувся до Банерджі.

— Перепрошую, сержанте. Старих звичок позбутися важко. Я не мав права засуджувати вас без доказів. Сподіваюся, що і ваш капітан дотримується таких само принципів.

Сен курив, неквапливо смакуючи кожну затяжку. Коли залишається так мало, заради чого варто жити, людина приділяє багато часу тим задоволенням, які ще лишилися. Його легко зрозуміти. На його місці я б зробив так само. Він закінчив, і ми почали все спочатку: ті ж самі запитання, ті ж самі відповіді. Знову Сен заперечував, що має відношення до вбивства Мак-Олі і напад на поштовий потяг. Знову заявляв про свої нові плани на мирні зміни, захищав їх із пристрастю щойно наверненого. Логіка його була спокусливо привабливою. Не раз мені довелося нагадувати собі, що переді мною самовпевнений терорист, ватажок організації, яка нівечила і вбивала не лише англійців, а й індійців, військових і цивільних. Його удаване перетворення на людину миру було аж занадто зручним.

Переконаний, він здатен збрехати, може казати що завгодно, аби посіяти в моїй душі сумніви. Я ж його ворог, утілення всього, із чим він бореться все своє життя. Та попри все я починав сумніватися. Правдиві чи ні його слова, але деякі речі здавалися дивними, як от записка, знайдена в роті Мак-Олі. Навіщо і справді Сенові писати її бенгальською, якщо він пише і розмовляє англійською не гірше за інших? І чому він так наполягав, щоб я показав записку Банерджі?

Та й сам папір. Після вбивства я не мав можливості ретельно його оглянути, та щойно побачив знову, виникли запитання. Я забув про його якість — розкішний, цупкий, із гладенькою поверхнею. Такий можна знайти в номерах п’ятизіркового готелю. Мій досвід підказує, що в Калькутті таким небагато хто користується. Індійці надають перевагу тонкому грубому паперу. Навіть той, який видають поліції, за якістю значно гірший, ніж в Англії. Де ж тоді втікач, що переховувався чотири роки, візьме такий? І навіщо його м’яти і пхати жертві в рот?

Я оголосив перерву. Охоронець повів Сена і його лікаря до камери. Щойно вони вийшли, я повернувся до Дігбі та Не Здавайся. Дігбі трусив головою, а Не Здавайся просто сидів із побитим виглядом, як і завжди у пригніченому настрої.

— Ну? — запитав я.

— Скажу одне,— підвівся Дігбі.— Уяви йому не бракує. Усі ці нісенітниці про ненасильство. Можна подумати, що ми заарештували святого, а не ватажка терористів.

— А що скажете ви? — звернувсь я до Банерджі.

Він відірвався від своїх думок.

— Не знаю, що й думати, сер.

— Не піддавайся сумнівам, сержанте,— вигукнув Дігбі.— Я вже таке бачив. І повір мені, синку, горлянку він тобі переріже так само просто, як і білому, дай тільки нагоду.

Банерджі не відповів. Що б він там не думав, ділитися з нами він не збирався. Коробка з доказами стояла на столі переді мною. Я відкрив її, витяг заплямовану кров’ю записку і передав йому.

— Варто було зробити це раніше, сержанте. Дігбі каже, що тут британців із погрозами закликають полишати Індію. Прочитайте і скажіть свою думку.

Банерджі оглянув папірець.

— Помічник інспектора Дігбі має рацію.

— Ось бачиш! — вигукнув Дігбі.

— Хоча дуже дивно.

— Що саме?

— Сер, дуже важко пояснити тому, хто не розмовляє бенгальською. Існують два варіанти бенгальської. Розмовна й офіційна бенгальська, схожа на вашу королівську англійську, але ще більш формальна і надміру ввічлива. Записка не на стандартній розмовній бенгальській. На офіційній.

— Хіба це важливо?

Банерджі завагався.

— Ну... це схоже на те, як ви б написали близькому приятелю записку церковною мовою. Не сказати, що неправильно, просто незвично. Особливо коли пишеш погрози.

Дігбі міряв кроками кімнату.

— Сен — освічена людина. Може, він надає перевагу формальній бенгальській? Не розумію, чому варто на це звертати увагу.

— Мабуть, я не дуже добре пояснив,— зітхнув Банерджі.— Якщо записка містить погрози, то це найввічливіша погроза, яку лише можна уявити. Тут буквально сказано: «Я мушу вибачитись за те, що подальших засторог не буде. Кров людей, які прибули з-за моря, потече вулицями. Будьте такі люб’язні, полиште Індію». Не знаю, навіщо Сену таке писати.

Дігбі повернувся до мене, шукаючи підтримки.

— Слухай, Сен — відомий терорист, на його рахунку численні напади. Раптом з’являється після кількох років переховувань. У перший же день у місті виступає з промовою, закликаючи до дій проти британців. Того ж вечора неподалік від місця, де він агітує, вбивають Мак-Олі. Наступної ночі здійснюється напад на потяг, який, згідно твоїй версії, був терористичним рейдом. Ти ж не можеш серйозно вважати, що все це просто збіг? Ну, пише чоловік дивну записку. Що з того? Факт лишається фактом: записка містить погрозу, попередження про подальше насильство. Саме цьому і присвятив своє життя Сен. Він винний. Визнає він це чи ні, несуттєво.

У певному сенсі він має рацію. Визнає Сен себе винним чи ні, дійсно несуттєво. Його все одно звинуватять і повісять. Стільки народу потішить інкримінування йому жорстоких злочинів, що вердикт іншим бути не може. Преса готова до бою. Убивство для них є безпосереднім нападом на британську владу в Індії. Вони тиснуть на лейтенант-губернатора. Він мусить проявити залізну волю; показати індійцям, що на такі вчинки відповідатимуть жорстокістю і публічною карою. Чи існує ліпший спосіб продемонструвати британську силу, аніж швидкий арешт і страта терориста? Підрозділ «Н» жадає смерті Сена, щоб розквитатися за те, що дозволили йому втекти, коли решту ватажків «Джугантара» ліквідували в 1915 році. Навіть імперська поліція має свої причини бажати смерті Сена — хоча б той факт, що нас кваплять якомога скоріше закрити справу, а інших підозрюваних ми не маємо.

Була лише одна проблема. Я не певен, що це зробив він.

І виною того не лише записка. Я й досі гадки не маю, що робив Мак-Олі біля борделю в Чорному місті. Ніхто, від лейтенант-губернатора до приятеля Мак-Олі Бучана, цього не знає і не переймається з цього приводу. І тепер я усвідомив, що це із самого початку мене тривожило. Таке враження, немов я відставав на два кроки, ішов стежкою із крихт, яку хтось для мене залишив. На жаль, Дігбі правий. Як пояснити Таггарту, що я маю сумніви щодо вини знаменитого терориста, який був поруч із місцем злочину тієї самої ночі, і все через доволі ексцентричну записку? Він просто посміється наді мною.

Було ще дещо. Десь у глибині душі народився страх. Якщо Сен не винний у нападі, це означає, що підготовка триває. А якщо так, загроза масштабної терористичної компанії і досі реальна, а час спливає. Я спробував позбутися цієї думки. Сен винний. Я мушу лише це довести.

— Сер? — запитав Банерджі.— Якими будуть ваші накази?

Я наказав передрукувати нотатки, які він зробив. Хочу переглянути їх до того, як звітувати комісарові про наші успіхи.

— А Сен? — поцікавився Дігбі.— Хочеш продовжити допит?

— Гадаєте, у тому є сенс?

— Я б на твоєму місці передав його підрозділу «Н» прямо сьогодні. Подивитися, що вони зможуть із нього вибити. Ці хлопці вміють бути переконливими, якщо захочуть.

— Підрозділ «Н» і так незабаром його забере,— відповів я.— А поки потримаємо його, скільки зможемо.