Людина. що підводиться

Епілог

сидів на плетеному стільці в саду лорда Таггарта, насолоджуючись вечірнім сонечком. Слуга налив чистого солоду і поставив на столик між нами. Інший слуга запалив комісарові сигару. Лорд зробив кілька затяжок, покрутив сигару, щоб упевнитися, що вона рівно горить. Переконавшись, він ледь помітно кивнув, і слуги мовчки відступили в тінь.

— Досі повірити не можу,— похитав він головою.— Дігбі! Ніколи не сказав би, що йому вистачить мужності. Я ковтнув віскі.

— Що тепер?

— Важко сказати.

— Заметемо все під килим?

Він затягнувся сигарою. Кінчик зажеврівся.

— Що ти пропонуєш? Заарештувати лейтенант-губернатора?

— Коли я востаннє цікавився законами, убивство, змова і спроба втрутитись у справи правосуддя вважалися серйозними злочинами.

Таггарт похитав головою.

— Яка тут наша роль, як гадаєш, Семе?

Ніхто раніше мене про це не запитував. Може, тому, що я поліцейський, а робота поліцейського, усі це знають,— стежити, щоб погані хлопці отримали своє покарання. Навіть у Індії.

— Забезпечувати правосуддя?

Таггарт розреготався.

— Правосуддя — справа судів, Семе, і ліпше залишити його людям, кращим за нас із тобою. Наша робота — підтримувати закон і порядок у провінції його величності Бенгалії. Ми тут, щоб зберігати статус-кво[47]. І зробити це буде важко, якщо ми заарештуємо людину, яка несе відповідальність за ці землі.

— Тож усе було дарма?

— Навпаки, мій хлопчику. Обвинувачення ми висунути не можемо, але твоя робота дала нам дещо цінне. Ми повернули систему в рівновагу. Сумніваюся, що тепер лейтенант-губернатор так безцеремонно пхатиме носа в поліцейські справи. І він трохи уважніше прислухатиметься до наших порад. Візьмемо твого Сена, наприклад. Лейтенант-губернатор за моєю порадою замінив смертний вирок на депортацію й ув’язнення на Андаманських островах. Представить це як жест британської великодушності, що у світлі нещасливих подій в Амрітсарі може повернути нам серця і розум індійців. За кілька років, коли метушня уляжеться, ми тихесенько повернемо його до Індії. Таку людину можна ще використати в наших інтересах.

Настала моя черга сміятися.

— Він ніколи на нас не працюватиме.

Таггарт і бровою не повів.

— І не потрібно. Якщо він дійсно став на шлях ненасильства, найкраще йому якомога скоріше знову опинитися тут, щоб навернути на цей шлях більше послідовників. Урешті-решт, із чим краще мати справу: з озброєною революцією чи з групкою сумлінних опозиціонерів? Ці дурниці про ненасильство — найкраще, що сталося за останні роки.

— І все одно Сена звинувачують у вбивстві Мак-Олі?

Таггарт кивнув.

— Мені здається, що це чесний обмін на життя.

— А Дігбі?

— Посмертне підвищення. За значний вклад у розслідування. Дуже шкода, що інформатор так його зрадив.

Йому б це сподобалося. І в певному сенсі він на це заслужив. Якби він не вбив Мак-Олі, поштовий Дарджилінга був би набитий готівкою, коли на нього напали, і велика ймовірність, що зараз ми були б зайняті боротьбою з добре озброєними терористами. Кращого для Дігбі й не вигадаєш. І це нагадало мені...

— Мушу побачитись із Доусоном у форті Вільяма.

Таггарт усміхнувся.

— Я чув, що ви знайшли спільну мову.

— Я б так далеко не заходив,— відповів я.— Сумніваюся, що він надсилатиме мені різдвяні вітання.

Стосунки між нами можна було б назвати стабільним перемир’ям. Я знав про його участь у справі Мак-Олі, а він, схоже, був у курсі щодо моїх пригод з «О». Ми обидва мали компромат один на одного, але, принаймні на деякий час, вирішили його не використовувати. До того ж я зробив йому послугу, зателефонувавши того ранку і поділившись своїми підозрами. Це, можливо, трохи зменшить його бажання мене вбити. Але, абсолютно впевненим бути в цьому не можна.

Таггарт вдихнув сигарний дим і поглянув через лужок. Маєток охороняли військові.

— Ну, Семе, вирішив, чи хочеш залишитись у нас?

Я осушив склянку. Віскі обпалило горло. Проковтнув його, як ліки.

— Мені потрібен час подумати.

Не чекаючи, коли його покличуть, підійшов слуга і знову наповнив склянку.

Таггарт усміхнувся.

— Думай скільки завгодно, хлопчику мій.

Ми з Доусоном зустрілися біля церкви в центрі форту Вільяма. Дивний вибір місця. Схоже, тепер я в кімнаті 207 персона нон грата. Мабуть, там таємниці, які мені не варто знати. А може, йому просто не хочеться, щоб я розмовляв із міс Брейтвейт.

— Щось із нього вибили?

Доусон пихнув люлькою.

— Ще ні. Але це лише питання часу. Поки нагадує скоріше монаха-траппіста.

— Не думаю, що він може багато розказати.

— І не варто. Ми ж бо схопили його біля складу зі зброєю і вибухівкою, а в кишені лежало сто п’ятдесят тисяч рупій. Вистачить, щоб тривалий час жити на самому «Гіннесі».

— А ще когось упіймали? — поцікавивсь я.

Доусон похитав головою.

— Ми стежили за ним до складу в Гоувраху, де він зустрівся з двома індійцями. Спробували простежити за ними, але вони нас помітили і кинулися бігти. Обох застрелили під час спроби втекти.

— Погано,— завважив я.— Якби взяли живими, можна було б отримати корисну інформацію.

Навіть нового пішака на заміну Сену, але цього я вголос не сказав.

— Маємо гроші та зброю,— уперто повторив Доусон.— Це все, що має значення.

— Скільки зброї?

— Три скрині: револьвери, гвинтівки й вибухівка. Вистачить, щоб розпочати війну.

Ми йшли стежкою до гарнізонного цвинтаря.

— Можна мені зустрітись із в’язнем? — запитав я.

— Це поза нашою юрисдикцією, капітане.

— Сподіваюся, ваші люди не надто завзято вели допит.

Доусон посміхнувся.

— Авжеж ні, капітане. Це ж Індія. Маємо певні правила, яких суворо дотримуємося. Одне з них: не допитувати білого занадто енергійно, хай навіть ірландця. Це може стати поганим зразком для солдатів-індійців. Зізнаюся, інколи це дуже ускладнює справу.

Отже, його не били, хоча за два дні нічого корисного від нього не отримали. Гадаю, технології допиту підрозділу «Н» базуються швидше на брутальній силі, аніж на проникливих запитаннях. Заберіть у них кастети, і вони тільки безпорадно борсатимуться.

— Може, він зі мною говоритиме.

Доусон знову пихнув люлькою і задумався.

— Гаразд. Зробимо виняток. Лише цього разу.

У в’язниці пахло засобами дезінфекції. Я ішов за сипаєм коридором до камери в дальньому кінці.

— Вітаю, Бірне,— сказав я, коли сипай відімкнув двері камери.

— Капітане Віндгем? — здригнувся він.— Господи, як я радий вас бачити! Може, ви зможете пояснити цим джентльменам, що вони заарештували не того, і визволите мене звідси.

Він так схопився за ґрати, що кісточки побіліли.

Мушу віддати йому належне, він добре грав невинного торговця текстилем. Та все одно знає, що гру закінчено.

— З вами добре поводяться?

— Аж ніяк! Я тут уже другу добу, а мені нічого не пояснили і не дозволили зв’язатися з адвокатом.

— Вам пощастило, що ви не індієць,— зауважив я.

— Витягніть мене звідси!

— Важко буде. Мені сказали, що ви мали при собі сто п’ятдесят тисяч рупій готівкою, коли вас заарештували. Пограбували банк?

Він нервово усміхнувся.

— Ні, капітане. Я уклав контракт на велику закупку. Заплатили готівкою.

— Сто п’ятдесят тисяч рупій на купівлю текстилю? Що ви їм продали, Бірне? Туринську плащаницю?

Тепер він уже благав:

— Я кажу правду. Присягаюся.

Але правди в його словах і близько не було.

— Це я навів їх на ваш слід.

Він геніально удав розгубленість.

— Ви? Якого дідька ви це зробили?

Чесне запитання. Я і сам себе запитував кілька разів.

— Бо насправді ви займаєтесь не текстилем. Сумніваюся, що Бірн ваше справжнє ім’я.

Ледь помітно напружилися м’язи щелепи. Цього достатньо.

— Тієї ночі, коли ми зустрілися на сходах. Говорили про Сена. Ви сказали, що він нагадує Льва Троцького. Звідки вам знати, як він виглядає?

— Я... мабуть, бачив світлини в газетах,— пробелькотів він.

— Не думаю. Навіть у поліції його світлини немає, лише малюнок олівцем, а вам знайома його зовнішність. Гадаю, що ваші приятелі в Ірландії постачають зброю своїм братам-революціонерам в Індії, а ви стали тут їхнім представником. Зустрічалися з цілою купою індійських революціонерів. Десь і Сена бачили — може, навіть коли були в Ассамі минулого року, а він саме переховувавсь у Східній Бенгалії.

— Усе це дурниці, капітане.

Може. Може, він дійсно бачив світлину Сена в газеті, але це не пояснює, що він робив біля складу зі зброєю і зі ста п’ятдесятьма тисячами рупій у валізі.

— Дозвольте дати вам пораду, Бірне,— сказав я.— Зізнавайтеся швидше. Зробіть це тут. Доки вас не відіслали до Британії. Тут не так боляче.

Я повернувся іти.

— Віндгеме! — гукнув він.— Насувається гроза. В Індії і в Ірландії, і коли вона почнеться, усі змушені будуть зробити вибір. Люди з чистим сумлінням мають встати пліч-о-пліч. Ви маєте вибрати, на чиєму ви боці.

Я міг би порадити йому поберегти сили. Після всього, що сталося, сумління моє важко було назвати чистим. А щодо того, на чиєму я боці, Таггарт уже сказав: я на боці статус-кво. І житиму з цим, доки не трапиться менш кривавої альтернативи.

Я попросив охоронця мене випустити і пішов коридором. За спиною клацнули двері камери.

Із пансіону я виїхав наступного дня. І це на краще. Ставлення місіс Теббіт до мене дещо погіршилося, коли я повернувся весь у синцях і крові в ту ніч, коли Дігбі отримав дірку в голову. Та, гадаю, не сподобалася їй не моя зовнішність, а прохання виділити кімнату Не Здавайся. Протестувала вона дуже голосно, апелюючи до мого здорового глузду. Звісно, сама вона зовсім не проти присутності темношкірого під її дахом, але що скажуть інші постояльці? Ні, це аж ніяк неможливо. Здалася вона лише тоді, коли я повідомив, що сержант має диплом Кембриджа, але навіть це не стримало її від останньої краплини отрути.

— У тому і проблема з цими індусами,— пробурмотіла вона, повертаючись, щоб іти.— Занадто розумні, а користі їм від цього ніякої.

Валізу я зібрав швидко, і незабаром вона вже стояла в передпокої. Лежав у ній весь мій нехитрий скарб. Рикша Салман зі своїми приятелями охоче допоміг мені перебратися на нову квартиру на Премчанд-Борал. Нічого особливого. Володарям особливіших квартир не подобався мій сусід.

Не Здавайся спочатку мало не помер від жаху від самої думки, що житиме зі старшим офіцером сагибом, але я наполягав. Сказав, що це піде на користь його кар’єрі, і врешті-решт він неохоче погодився. Були у мене на те свої причини. У тому, що його вигнали батьки, була і моя вина. Саме я не дозволив йому піти з поліції. Але правда в тому, що він двічі за тиждень урятував моє життя, і тільки дурень відмовиться від сусідства з таким щасливим талісманом.

За тиждень ми з Не Здавайся сиділи за пляшкою якоїсь місцевої вогняної води і розмовляли. Виявилося, що квартира така дешева, бо розташована над одним борделем неподалік від іншого. Ми не заперечували, гадаю, що Не Здавайся це навіть подобалося в глибині душі. Якось застав його за любуванням однією дівчиною із сусіднього закладу. Хоча не схоже, що він наважиться піти далі за любування. Навіть заговорити не зможе. Про це я його і розпитував, застосовуючи змішану стратегію: скористався своєю посадою і напоїв його.

— Ну ж бо, Не Здавайся! — казав я.— Слабкому серцю не завоювати прекрасної панянки.

— Мені немає потреби про це хвилюватися, сер,— відповів він, кумедно потрусивши головою, як це роблять індуси.— Коли дійде до шлюбу, моя мати про все подбає. І знайде дійсно прекрасну панянку. Для неї буде ганьбою, якщо невістка матиме темну шкіру.

— Тож ти навіть і слова дівчині не скажеш?

— Я вам уже кілька разів пояснював, сер, що мені важко спілкуватися з жінками. І це, власне, не проблема. Я індієць, і мені майже не доводиться вступати в розмову з жінкою, доки я з нею не одружуся. Це лише один із прикладів, коли моя культура вища за вашу... сер.

Може, у цьому і є сенс. Індійці заощаджують багато часу і зусиль, не кажучи вже про розбиті серця.

— Але ж ви, певне, закохувались у жінку? — піддражнив його я під впливом алкоголю.— Або ж якась мила дівчина закохувалась у вас?

Юнак зашарівся і похитав головою.

— Чому? — запитав я.— У вас дуже приємна зовнішність, і мені здається, що дівчата мають юрбою бігати за вами.

— У нашій культурі все не так.

— Ну а коли ви навчалися в Оксфорді?

— Кембриджі.

— Гаразд, у Кембриджі. Ніякої різниці. Невже не знайшлося пишногрудої красуні, яка б затягла вас до себе в ліжко? Коханець-індієць був би напрочуд привабливим для певного типу політично активних жінок. Він посилив би їхні повноваження, так би мовити.

— Боюся,— підняв він руки,— я не посилив нічиїх повноважень, ані соціалістичних, ані яких інших.

У двері постукали.

Я подивився на Не Здавайся.

— Чекаєте на когось?

— Ні.

У передпокої Сандеш відчинив двері. Тепер старий слуга Сандеш, який був у Мак-Олі, працював на мене. Схоже, усіх це влаштовувало. Йому потрібна була робота, мені — людина, яка прасуватиме мені форму, і тепер усі були задоволені.

Почувся жіночий голос. Двері відчинилися, увійшла Енні. Ми не бачилися з тієї ночі, яку я провів у її ліжку. Виглядала вона так само чарівно, як і на вечері у «Великому Східному».

Не Здавайся невпевнено підвівся, посміхаючись, як мавпа.

— Піду прогуляюся,— заявив він.— Свіже повітря піде мені на користь.

Я кивнув, і він вийшов так квапливо, ніби тільки й чекав на нагоду. Я підняв пляшку і запропонував Енні випити.

— Що це? — поцікавилася вона.

— Дідько мене забери, якщо знаю. Якась місцева отрута, яку Не Здавайся придбав на розі вулиці. Моя провина, мав би й сам сходити. Хлопець геть нічого не тямить у алкоголі.

— І ви його навчаєте?

— Можна сказати й так.

Я налив їй. Вона взяла, осушила до денця і поставила порожню склянку на стіл. Оце так! Рідина ж на смак як бензин! У мене сльози з очей бризнули, коли я перший ковток зробив, а бідолашний Не Здавайся мало не впав зі стільця. Я налив ще.

— Більше тижня від вас ні чутки, ні звістки.

Так, правда. Я уникав її з тієї ночі, коли загинув Дігбі.

— Був зайнятий.

— Бачу, Семе. Чудова у вас тут квартирка.

— Так,— погодивсь я.— Вирішив обмежитись одним слугою. Може, пам’ятаєте його. До речі, звідки ви дізналися адресу?

— Від вашого приятеля, сержанта Банерджі,— відповіла вона.— Приїхала до вас на Лал-базар. Мені сказали, що ви у відпустці, але сержант може передати повідомлення. Я запитала, де ви мешкаєте, і він дуже люб’язно відповів. Але ані слова не сказав, що теж сюди переїхав.

— Мені подобається, коли друзі поруч.

Вона витягла пару сигарет зі срібного портсигара і простягнула одну мені. Я взяв і запалив обидві. Вона затягнулася і видихнула.

— Чи не скажете мені, що я зробила не так, Семе?

Я зазирнув у її очі. Навіть зараз важко було не втратити від неї розум.

Я взяв свою склянку і вийшов на балкон. Говорити легше, якщо повернутися до неї спиною.

— Ви мусили мені розповісти,— сказав я.

— Про що?

— Про Бучана.

Мені здавалося, що вона почне брехати, але вона була не такою. Натомість підійшла і стала поруч.

— Як ви дізналися?

— Занадто багато він знав про розслідування. Знав, що я вважаю Сена невинним. Хтось передав йому інформацію. Спочатку я підозрював Дігбі. Але то був не він. Ви.

Вона нічого не сказала.

— Тієї ночі, коли на мене напали, ви були в нього, чи не так?

— Мак-Олі був його другом,— відповіла вона.— Він попросив мене тримати його в курсі подій. Я не шкодую про це.

— А що він пообіцяв вам натомість? Дружиною його вам точно не стати. Чи вам вистачить бути його коханкою?

Вона розмахнулась і дала мені ляпаса.

— Він запропонував мені гроші,— відрізала вона.— Безпеку. Більше цього ніхто не може гарантувати. Може, ви не помітили, Семе, але Калькутта для напівкровок — не клумба з трояндами.

Щоку пекло.

— Скільки грошей?

— Вистачить, щоб поїхати звідси і почати все заново.

— Вистачило, щоб зрадити мене?

Вона похитала головою.

— Вас я не зраджувала.

— Спали з ним?

— Вас це не стосується.

Власне, вона має рацію.

— Куди поїдете?

— Іще не вирішила. Думала про Бомбей. Може, навіть до Лондона.

— Тільки не в Лондон,— відповів я.— Повірте, вам там не сподобається. Щодо Бомбея... Ніколи там не був, але йому далеко до Калькутти. Знаєте, усе життя тут.

Попри все своє небажання, вона посміхнулася.

— У Калькутті я завжди можу залишитись.

— Подумайте про це, міс Ґрант,— кивнув я.— Можете залишитися сьогодні тут і добре поміркувати. Я вам допоможу.

Вона подивилася на мене, замислилася на мить, а тоді піднесла руку до моєї почервонілої щоки.

— Ні, Семе. Не допоможете.