Людина. що підводиться

Двадцять два

повернувся до кабінету, замкнув двері й упав у крісло. Під час допиту Сена біль у руці дедалі сильнішав і став таким нестерпним, що міг легко затуманити мої думки. У камеру я увійшов переконаним, а вийшов із сумнівами геть у всьому. Результат — дві згаяні години.

Мушу зосередитися. Часу залишилося обмаль, і його не можна марнувати. Я поліз до кишені і дістав пляшечку з пігулками морфію. Витяг два круглі білі диски і проковтнув, не запиваючи, сів і заплющив очі. За лічені хвилини біль утамувався. Але дві пігулки були помилкою. Я сподівався, що подвійна доза втамує біль і дозволить мені сфокусуватись, але морфій я недооцінив. Він виявився сильнішим, і я впав у ступор.

Неквапливо плив по Хуглі. Повз пальми і рисові поля. Руде сонце огортало мене своїм теплом. Мозок і тіло жили своїм окремим життям. І це було чудово. На берегах стояли люди і дивилися, як я пливу. І Сара там була. Молода, свіжа і прекрасна, та Сара, яку я вперше зустрів. Вона нічого не казала, просто дивилася з ніжністю. Мені хотілося підійти до неї, але дотягнутися до неї я не міг, а тіло мене не слухалося. Навіть гукнути не міг. Вона зникла з виду, а я поплив за течією, повз потяг, що зупинився на півдорозі до чайних плантацій, повз інші обличчя, повз лорда Таггарта і місіс Теббіт, повз Банерджі і Бірна, повз Енні Грант. Вона мала стурбований вигляд, але не ясно чому. Поруч із нею стояв Беной Сен у тюремній робі, витягнувши перед собою руки в кайданах, долонями вгору. Я спробував ворухнутися, вийти з річки, але тіло відмовлялося підкорятися. Сен і Енні залишилися позаду, і течія потягла мене далі, у печеру. Я змерз. Зі стелі крапала вода. Там стояв Мак-Олі в чорній краватці і закривавленій сорочці, одне око вилізло з очниці вперед. Я зібрався із силами і повернувся подивитися, біля чого він стоїть. У темряві ледь проступали обриси. Так хотілося роздивитись, але нічого не вийшло. Темрява перетворилася на чорноту, і я відчув, що потопаю.

Я плив. Під водою. Звідкілясь лунав шум. Наполегливе дзижчання. Із поверхні лилося світло. Я поплив до нього. Шум ставав дедалі гучнішим, дедалі сфокусованим, я випірнув на поверхню й отямився у своєму кріслі. У двері хтось стукав. Я, хитаючись, підвівся, через силу дійшов до дверей і повернув ключ у замку. Переді мною стояв Не Здавайся. Схоже, мій вигляд його налякав.

— Перепрошую, сержанте,— сказав я.— Ліки, які вчора дав лікар, мене здолали.

У бідолахи почервоніли вуха. Він протягнув мені півдюжини надрукованих аркушів.

— Протокол ранкового допиту, сер.

Я подякував, узяв аркуші й повернувся за стіл. Банерджі закляк у дверях, знову зі своїм виглядом побитого собаки.

— Іще щось? — запитав я.

Він стояв, нервово потираючи підборіддя.

— Я сподівався поговорити з вами віч-на-віч.

— Тобто без помічника інспектора Дігбі?

Він кивнув.

Я жестом запросив його сісти.

Він зачинив двері і зайняв стілець навпроти мене.

— Що ви хотіли розказати?

Банерджі посунувся на краєчок стільця.

— Справа Мак-Олі, сер. У мене погані передчуття.

— Ви про Сена?

— А якщо він каже правду?

— Що просто випадково опинився тієї ночі поряд із місцем злочину, виступив із промовою, а тоді повернувся прямо до Коні? У нього немає алібі, сержанте.

— Він заявляє, що його алібі ми вбили вночі.

— Що ще він може сказати?

Банерджі скорчився.

— А записка, сер? Навіщо писати таку записку?

Відповіді на це запитання я не мав.

— Може, Дігбі має рацію,— припустив я.— Так він хоче збити нас зі сліду.

Він напружився.

— Я не вірю, сер. І з усією повагою до вас, не вірю, що й ви вірите.

Йому довелося зібрати всю мужність, щоб це сказати, але це вже було занадто.

— Пам’ятайте про своє місце, сержанте. Цю людину повісять. Якщо не за цей злочин, то за цілу купу інших. Можете йти.

Банерджі прикусив язика, але очі видали його розчарування. Він підвівся, козирнув і вийшов із кімнати.

Я негайно пошкодував, що повівся так суворо. Урешті-решт, він правий. Докази наші дуже ненадійні. Нічого, що могло б пов’язати Сена безпосередньо з убивством Мак-Олі або з нападом на потяг. Жоден суд не звинуватив би англійця, спираючись на ті докази, що ми маємо. Та за законами Роулетта лише репутації Сена вистачить, щоб послати його на шибеницю. Від цього ставало моторошно. Чоловіка повісять за злочини, але я не цілком переконаний, що він у них винний. До Індії я такого навіть не припускав. А тепер сам пропоную це зробити. І чому? Бо його легше засудити, ніж виправдати. Бо це допоможе закріпити мою репутацію на новій посаді. Бо життя індійця має меншу цінність, аніж життя англійця.

Банерджі наважився вказати на факти, які мене пригнічували, проти яких мала повстати моя совість. А я його за це покартав. Учинив би я так із білим підлеглим? Можливо, ні, особливо якби і сам був такої ж думки. Та Банерджі був індійцем, і навіть за той короткий час, який я провів у Індії, я усвідомив, що англієць ніколи не мусить демонструвати свої сумніви перед індійцями, щоб ті не прийняли їх за слабкість. Ніхто мені цього не пояснював, воно просто просочилося в мою свідомість, такий собі процес осмосу. Але якщо я погоджуюсь із Не Здавайся, чому це вважається слабкістю?

І тут я зрозумів. Боявсь я не особистої помилки, а можливості помилки держави. Наше правосуддя для керування Індією базується на принципах неупередженої британської юстиції і на дії закону. Якщо ми навмисне перекрутимо процес правосуддя, повісивши Сена за вбивство Мак-Олі без доказів, тоді наше виправдання керування країною, наша моральна вищість дорівнюватимуть нулю.

Моральна вищість. Слова ірландця, Бірна. Він має рацію. Наше панування в цій країні засноване на тому, що ми заявляємо про свою моральну вищість. Часто це залишається несказаним, але явно простежується в усьому, що ми робимо. Ми в це віримо. Імперія є силою добра. Мусить бути, бо інакше навіщо ми тут? Але імперія, що вбиває Сена заради зручності, підірве ці засади. Це анулює наші головні цінності, а відмова від цих цінностей зробить нас лицемірами. Я докорив Банерджі, що він назвав мене лицеміром, і тієї ж миті він втратив повагу до мене, і як наслідок — до імперії, яку я представляю.

Я опинився перед вибором. Можу прийняти все як є і дивитись, як вішають Сена, або ж можу робити свою справу: шукати доказів, винний він чи ні, і якщо ні, знайти того, на кому лежить провина. Я підвівся з-за столу, накинув на плечі мундир Дігбі, ступив за двері й пішов до камери.

Настав час обіду, але слабкий аромат вареного рису не міг заглушити смороду, що тут стояв. Сен повернувся до тієї ж камери, у якій я його відвідував. Сидів на підлозі біля койки, а поруч стояла масна бляшана миска з рисом і даалом[35] із сочевиці. Лікаря, який його супроводжував, не було. Сен їв, рукою підхоплюючи маленькі порції рису і сочевиці і відправляючи до рота. Підвів очі, почувши клацання замка у дверях камери, проковтнув їжу і посміхнувся.

— Капітане Віндгем. Настав час переводити мене до ваших колег із військової розвідки? Якщо так, не проти зачекати кілька хвилин, доки я закінчу трапезу? Не думаю, що у форті Вільяма обслуговування краще, ніж у вас.

Я мимоволі посміхнувся.

— Як на засудженого, ви справляєте враження спокійної людини, Сене.

— Засудженого, капітане? Без суду? Звісно, ви маєте рацію. Я засуджений. Хоча, упевнений, і суд буде, і так само, як і ви, не маю сумнівів щодо вироку. Але, як я вже казав, я змирився зі своєю долею. Смерті я не боюсь.

Я сів на койку.

— Чи шкодуєте про щось? Не хотіли б зняти тягар із душі?

Він проковтнув іще одну жменьку рису й обміркував запитання. Зітхнув.

— Багато про що шкодую, капітане. Думаю, що б зробив зі своїм життям, народись я за інших обставин. Батько мій завжди згадував, що я народився під напрочуд поганою зіркою. Доброю він був людиною, військовий інженер у часи афганських війн, поважав британців. Вони навіть медаллю його нагородили — індійським орденом «За заслуги» другого ступеня. І він неймовірно ними захоплювався. Саме він умовив мене поступити на державну службу. Якийсь час я вважав це за велику честь для індійця.

— Що змінилося?

— Я виріс. Долучився до політики. Саме це і роблять бенгальці. Таке в нас національне хобі. У вас садівництво, у нас політика. Мене зацікавили роботи таких, як Пал і Тілак[36]. Вони відкрили мені очі на справжній характер вашого панування в моїй країні. Але ви, певне, не хочете чути про мою еволюцію від людини, що піднімається, до революціонера.

— Ви сказали, що шкодуєте.

Сен вправно підхопив кілька останніх зернинок рису і сочевиці й закинув до рота. Кивнув.

— Так, шкодую, капітане. Шкодую, що колись вважав, що свободу можна завоювати за допомогою насильства. Що можна боротися з вогнем за допомогою вогню. Шкодую про кожне втрачене життя: життя ворогів, усіх моїх товаришів і невинних людей. Шкодую про те, що всі ці смерті зробили зі мною. Я втратив співчуття. Гадаю, кожен, хто став свідком таких речей, мусить вимкнути якусь частину своєї людяності, інакше не зможе жити в злагоді з самим собою. Але, зробивши це, він втрачає частину душі. Може, тепер ви зрозумієте, чому я кажу, що готовий до смерті. Як я можу її боятися, коли найкраща частина моєї душі померла багато років тому?

Я зазирнув Сенові в очі.

— Це ви вбили Мак-Олі?

— Ні,— відповів він.— Я не маю відношення до цього вбивства, як і до нападу на потяг.

— Ви ж знаєте, що вас усе одно повісять.

— Знаю, капітане. Але обдурити карму не можна. Якщо мені судилося бути повішеним, так воно і буде. Я готовий.

Досвід навчив мене довіряти інтуїції, а вона підказувала, що, якими б не були його злочини, Сен не вбивав ані Мак-Олі, ані залізничника Пела.

Я підвівся і гукнув наглядача. Той підійшов, човгаючи ногами, і відімкнув двері. Я озирнувся на Сена, який так і сидів на підлозі. Простягнув йому руку і допоміг пересісти на койку.

— Можна дещо запитати, доки ви не пішли, капітане? — поцікавився він.— Коли мене передадуть військовим?

— Не знаю,— зітхнув я,— але сумніваюся, що доведеться довго чекати.

Сен поміркував.

— Дякую за відвертість,— нарешті сказав він.

Повертавсь я до кабінету, немов мене накрило чорною хмарою. Прийшов і побачив на столі записку від Деніелза. Комісар чекає на мене у себе вдома о п’ятій. Отже, маю ще час перечитати записи Банерджі й обміркувати подальші дії. Я прочитав уже кілька сторінок, коли задзвонив телефон. Олов’яний голос повідомив, що з’єднує мене з Будинком письменників. І за мить я вже говорив із Енні Ґрант. Від її голосу на мене накотила нелогічна радість, як тоді, коли під час війни нам видавали добавку і це означало, що вранці ми йдемо в атаку.

Голос у неї був схвильований.

— Семе? Я щойно почула новини. З вами все гаразд? Тут усі гудуть як бджоли.

— Що саме ви чули? — уточнив я.

— Що ви заарештували вбивцю Мак-Олі. Підрозділ «Н» каже, що це відомий терорист і ви відмовляєтесь їм його віддавати.

— Від кого ви це дізналися?

— Лейтенант-губернатор наполягає, щоб його передали військовим. Наказ друкувала моя подруга. Зателефонувала мені й поділилася новинами. Сказала, що вас поранили.

— Зі мною все гаразд.

— Точно? Голос у вас втомлений.

— Не виспався вчора.

— Тож це правда? — продовжила вона.— Ви впіймали вбивцю?

Із обережності багато розказувати їй не хотілося. І досі не давала спокою думка про те, що бачив її біля «Стейтсмена».

— Ми заарештували підозрюваного,— відповів я.— Це все, що я можу наразі сказати.

— Щось не так, Семе? Ваша відповідь якась... холодна.

— Просто зайнятий, Енні. Дуже багато роботи.

Вона помовчала.

— Зрозуміла,— нарешті зітхнула вона, хоча те, яким тоном вона це сказала, наводило на інші висновки.

— Слухайте,— додав я,— мені дуже шкода. Зараз стільки всього, що й голови підвести не можу. А якщо сьогодні повечеряємо разом?

Вона повеселішала:

— Ну, капітане Віндгем, я не проти.

Я поклав слухавку і змусив себе зосередитися на Мак-Олі. Що більше я думав, то більше нагадував собі дресировану мавпу, яку нацькували на Сена. Ба — гірше, я сам до нього пострибав, із власної волі. Відтоді, як ми зустрілися з інформатором Дігбі, я геть забув про всі інші напрямки розслідування. Господи, я навіть місце злочину не оглянув. Розслідування, моє розслідування, стало інтермедією в чиїйсь грі.

Я зателефонував на комутатор і попросив прислати до мене Не Здавайся. За кілька хвилин він постукав у двері і засунув голову в кабінет. Вигляд у нього був пригніченим.

— Ви наказували мені з’явитися, сер?

І досі сердиться на мене.

— Так, сержанте, я просив, щоб вас покликали. Не стійте там, ходіть сюди, маємо багато роботи.

Здивований Банерджі увійшов і зачинив двері. Сів за стіл і витяг із нагрудної кишені олівець і нотатник.

— Я тут думав,— почав я,— про нашу розмову. Існує цілий ряд запитань у цій справі, на які нам потрібні відповіді. І ми мусимо ці відповіді знайти, якщо хочемо переконатися, що Сен винний.

— Або невинний,— вставив Банерджі.

— Проведемо належне розслідування,— продовжив я.— Повертаймося до того моменту, коли ще не чули про Сена. Купа роботи. Потрібно з’ясувати, що саме робив Мак-Олі в Коссіпорі тієї ночі. Потрібно поговорити з повією, яку ви бачили у вікні. Я також прошу пошукати на місці злочину відбитки пальців. Мусимо дізнатися, з якої зброї скоєне вбивство, якщо це можливо. Вам удалося розпитатися про комерційні інтереси містера Стівенса, колишнього заступника Мак-Олі?

— Ще ні. Я зв’яжуся з Будинком компаній.

— Добре. Тепер щодо приятелів Мак-Олі. Хочу ще раз поговорити із Джеймсом Бучаном. І священиком.

— Преподобний О’Ґунн має повернутися до Калькутти сьогодні, сер.

— Добре,— кивнув я.— Навідаємося до нього завтра.

— А помічник інспектора Дігбі? — запитав Банерджі.— Він переконаний, що вбивця Сен.

— Про Дігбі я подбаю.

Банерджі закінчив писати і підвів очі.

— Іще щось, сер?

— Наразі це все.

Він вийшов із кабінету, і мої думки повернулися до Дігбі. Пихи у нього не менше, ніж у метрдотеля в «Савої», але правда в тому, що він мені потрібен. Без його досвіду і знання місцевості не обійтися, якщо я дійсно хочу дізнатися, що сталося з Мак-Олі, хоча переконати його, що Сен невинний, буде важко. Більше того, інформація про повернення Сена в Калькутту надійшла від агента Дігбі. Якщо Сена швидко визнають винним, Дігбі отримає підвищення, на яке, можливо, заслужив. Щонайменше йому забезпечена вдячність кількох високопоставлених приятелів у підрозділі «Н». А я збираюся переконувати його у протилежному, спираючись лише на свою інтуїцію. Потребую дива. Звернення до святого Юди, покровителя програних справ, не зашкодило б, але номера його я не маю, тож підняв слухавку і натомість зателефонував до кабінету Дігбі.

— Повірити не можу, що ми взагалі про це говоримо,— вигукнув він, міряючи мій кабінет кроками.— Цей покидьок безперечно винний!

— Ми не можемо цього довести напевно.

— Ми не мусимо доводити напевно. Як гадаєш, навіщо нам закони Роулетта? Щоб кидати за ґрати терористів на кшталт Сена і не хвилюватися, що вони вислизнуть через формальності. До того ж його розшукують, звинувачують у цілій низці злочинів — від заклику до заколоту до вбивства. Хочеш сказати, що це не має значення?

— Не хочу,— відповів я.— Але це важко назвати формальностями. Ми не маємо надійних доказів, які пов’язують його з убивством Мак-Олі. А якщо ми помиляємось і вбивці розгулюють на волі? Вони можуть готуватися до терористичної кампанії.

Дігбі зітхнув.

— Якщо на потяг напали терористи — і це дуже велике «якщо» — ти сам казав, що вони не знайшли готівки, яку шукали. Враховуючи те, що інших нападів на поштові потяги за останні дні не було, можна зробити висновки, що винні або Сен зі своєю бандою, і ми їх знищили, або ж усі напади були лише зухвалими пограбуваннями дакоїтів.

Він провів рукою по волоссю.

— Коли ти вже второпаєш, що тут не Англія? Сен тобі не якийсь там політик на імпровізованій трибуні під дощем у «Кутку ораторів»[37] у неділю. Такі, як він, намагаються скинути законний уряд Індії! Для них це боротьба не на життя, а на смерть. Якщо заради цього потрібно вбити службовця або підірвати шпиталь, так воно й буде. Вони ні перед чим не зупиняться, аби тільки досягти своєї мети.

— Я тільки прошу,— сказав я,— щоб ми продовжили розслідування, доки не знайдемо потрібних доказів, які безумовно підтвердять його провину. Мені не обійтися без вашої допомоги.

Здається, це його трохи заспокоїло.

— Слухай, старий,— зітхнув він,— це безнадійна справа. Сена давно шукали по всій країні. Преса вже пронюхала, що відбувається. А вони не дурні, сам знаєш. Невеличка бійка, яку влаштував підрозділ «Н» учора, розв’язала язики не лише в тому районі. Гадаєш, вони це пропустять? Завтра вранці новини про арешт цього покидька з’являться на перших шпальтах. Як відреагує Таггарт, почувши про твої сумніви? Розлютиться так, що аж небо зажевріє. І заради чого все це? Усе одно доведеться передати Сена розвідці, а вони висунуть звинувачення і стратять його, і тижня не мине.

— Дискусію закінчено,— підсумував я.— Якщо на нього чекає смертний вирок, я хочу бути певним, що він винний, до того, як йому на шию накинуть петлю. Ми продовжуємо розслідування. Якщо потрібно, я змушу тебе підкорятися моїм наказам.

Він пильно на мене глянув.

— Так, сер,— відрізав він.— Тільки не забудь. Усе одно закінчиться це смертним вироком. Але Сену чи твоїй кар’єрі, залежить від тебе.