Людина. що підводиться

Двадцять

ікон у задній частині «швидкої допомоги» не було. Сен лежав на ношах із заплющеними очима і час від часу стогнав. Шкіра в нього залишалася такою ж сірою, але дихання трохи вирівнялося. Добре. Прикро було б, якби він помер, не давши нам шансу себе повісити.

Про нього дбав санітар-індієць ніжніше, ніж варто, як на мене,— я ж намагався йому не заважати і колихав свою поранену руку. Голова йшла обертом. Можливо, причиною була втрата крові та відсутність сніданку. Зараз навіть страви місіс Теббіт викликали слину, хоча «О» хотілося значно сильніше.

Незабаром я втратив відчуття напрямку. Та нарешті відчув ритмічне підстрибування, що вказувало на те, що ми перетинаємо міст через Хуглі.

До шпиталю Медичного коледжу ми доїхали невдовзі після десятої. Хтось, певне, попередив, що ми під’їжджаємо, бо на нас уже чекав невеличкий натовп із півдюжини медичних працівників і озброєного поліцейського загону. Два санітари-індійці в незаймано білих сорочках і штанах обережно переклали Сена на візок. Білий лікар швидко перевірив його пульс, підняв пальцями повіки і посвітив ліхтариком у кожне око. Медсестра занотувала його зауваження.

Лікар повернувся до мене і простягнув руку. Може виною була втрата крові, але я ніяк не міг збагнути, чого він від мене хоче. Заплатити йому? Така тут традиція? Я поліз до кишені і витяг те, що лишилося від десятирупієвих банкнот. Плавання в каналі перетворило їх на місиво. Винувато простягнув лікарю.

Той подивився на мене, немов я був несповна розуму.

— Ключ,— сказав він.— Ви прикуті до пацієнта. Якщо не хочете супроводжувати його до операційної, віддайте мені ключ, і я зніму кайданки.

Так я і зробив. Лікар вправно зняв наручники, звільнивши зап’ясток Сена. Передав їх мені разом із рештками моїх десятирупієвих банкнот. Команда медиків швидко підхопила Сена і покотила його всередину, охорона пішла за ними. Кавалькада зникла, і я раптом опинився сам. Збудження від полювання на Сена і його арешт швидко вивітрилось, і я розгублено стояв, стікаючи водою і кров’ю. Привітали героя і геть про нього забули.

Я роззирнувся. Санітар із «швидкої допомоги» притулився до муру і курив. Похмуро глянув на мене, коли я підійшов.

— Мені потрібно перев’язати руку.

Він витяг сигарету і відкинув недопалок.

— Ходімо зі мною, сагибе.

Я увійшов за ним до приймальні шпиталю, звідти через двері, що обертаються, у тьмяний коридор. Його черевики рипіли по вимощеній кахлем підлозі. У горлі защипало від міцного запаху дезінфікуючих засобів. На них тут не скупилися, окропляли палати хворих, як ті священики святою водою.

Ми завернули до вузенького коридорчика, уздовж одного боку якого вишикувалися дерев’яні стільці, аж затерті від тривалого використання. Санітар наказав почекати, а сам пішов за лікарем. Повернувся за кілька хвилин у компанії індійця середніх років у білому халаті. Той представився лікарем Рао. П’ять футів десять дюймів на зріст — високий як на індійця — із гладко поголеною, мов яйце, головою.

— Будь ласка, йдіть за мною,— сказав він, махнувши по коридору.

Ми увійшли до кімнати. Хімічний запах тут не став слабшим. Він увімкнув світло, освітивши кабінет без вікон, трохи більший за шафу.

Я сів на кушетку, він зняв пов’язку, яку в Коні мені наклав санітар.

— Можете зняти мундир?

Я це зробив із трудом. Він був наскрізь мокрим і важив, здається, не менше тонни. Лікар узяв скальпель і відрізав просякнутий кров’ю рукав сорочки.

— Так буде легше,— пояснив він.— Будь ласка, зніміть решту.

Він швидко оглянув рану, повів мене до раковини в дальньому кутку і промив. Я поморщився. Вода так і обпекла мене.

— Ну ж бо,— посміхнувся лікар.— Такий великий чоловік не мусить поводитись як жінка.

Такими манерами любові не завоюєш. Та й зауваження навряд чи чесне, враховуючи, що я щойно заарештував підозрюваного, а можливо, і зірвав терористичну кампанію. Утім, яким би не було моє обурення, довго воно не тривало.

— Я дам вам знеболювального,— сказав він, повертаючи мене на кушетку.— Лягайте, будь ласка.

— Навіщо? — запитав я.

— Морфій.

Кращих слів за цілий день я не чув.

Більше я майже нічого і не пам’ятаю. Тільки те, як лікар відімкнув металеву шафку в кутку кабінету і дістав шприц. Міцний запах антисептика. І за ним порожнеча.

Прокинувсь я на кушетці й побачив, що рука моя на перев’язі. Схоже, рану зашили і забинтували. Лікар щось писав за столом.

— Ага,— сказав він, побачивши, що я сів,— ви до нас повернулися. Добре, добре.— Підійшов до мене і протягнув тюбик мазі.— Зніміть пов’язку, коли купатиметесь. Нанесіть крем і знову перебинтуйте. Через кілька днів можете ходити вже без перев’язу.

А лікар таки непогана людина. Цієї миті він відсунув Не Здавайся з місця мого найулюбленішого індійця. Важко сердитися на того, хто дарує тобі морфій. Людина він добра, і якщо війна мене чогось і навчила, так це хапатися за таку людину, якщо доведеться її зустріти, обома руками, бо ніколи не знаєш, коли ще трапиться тобі такий добродій.

— А чи не дасте мені знеболювального? — попросив я.

Він на мить замислився, тоді підійшов до сталевої шафки і відімкнув її.

— Дам вам кілька пігулок. Використовуйте їх дуже обережно. Одну за раз і лише у випадку крайньої потреби. Вони містять морфій. Розумієте, що це означає?

Я кивнув і спробував прийняти невинний вигляд, а це було важко, бо хотілося на шию йому кинутись.

— До морфію швидко звикають,— попередив він.

«Так,— подумав я.— Як і до всього хорошого».

Я подякував лікарю, накинув мундир на плечі й пішов у приймальню. Там я запитав чергову медсестру, де знайти пацієнта, якого не так давно привезли під охороною. Вона звірилась із записами і спрямувала мене до палати на другому поверсі.

Знайти палату Сена було неважко. Поруч із нею стояла озброєна горила. Побачивши мене, констебль відсалютував і відчинив двері: лахи, що залишилися замість моєї форми, виявилися чудовим посвідченням особи. У палаті було лише одне ліжко, загороджене ширмою. У ногах ліжка стояв іще один констебль. Поруч із ним — Не Здавайся і досі в мокрій після плавання в каналі формі.

— Які новини, сержанте?

— Його щойно перевезли з операційної. Лікарі видалили шрапнель із ноги і спини. Кажуть, що втратив багато крові, але житиме.

— Можна його допитати?

— Не раніше ранку. Уночі за його станом стежитимуть, і о восьмій можна буде прийти.

Далеко від ідеалу.

— Хто знає, що станеться до ранку,— сказав я.— Заявиться полковник Доусон із кількома загонами мадраської легкої піхоти, оточить шпиталь і не відступиться, доки не отримає Сена.

Банерджі звів брови.

— Не певен, що мадраська легка піхота розташована у Калькутті,— сказав він,— чи взагалі в Бенгалії, сер. Вони, певне, у Мадрасі.

— Я хотів зазначити, сержанте, що до ранку полковник Доусон може отримати ордер від лейтенант-губернатора, відповідно до якого нам доведеться віддати Сена.

— У такому разі, сер, ви можете звернутися до лорда Таггарта і попросити його виграти якомога більше часу, доки втрутиться підрозділ «Н».

Слушна думка. І нам потрібно перевезти Сена зі шпиталю в безпечніше місце. Навіть якщо його тут охороняють, військова розвідка легко до нього дістанеться.

Завіса біля ліжка Сена піднялася, і вийшов худий європеєць у білому халаті. Занадто молодий як на лікаря. Утім, у наш час усі або занадто молоді, або занадто старі. Він був блідим і чисто виголеним, хоча я б не сказав, що голитися йому доводиться частіше, ніж раз на місяць. Він із тривогою покосився на мою перев’язану руку і сухо представився лікарем Бірдом.

— А ви той офіцер, який його заарештував?

— Капітан Віндгем.— Я потиснув йому руку. М’яку і вологу. Немов рибу потримав.

— Радий знайомству, капітане.— Він указав на пацієнта за завісою: — Наскільки я зрозумів, ви врятували йому життя.

Тут він помиляється. Нічого такого я не робив. Просто зберіг для суду. Його повісять. І я особисто подбаю, щоб розвідка дала мені час підготувати всі необхідні звинувачення. Якщо ні, його вб’ють вони. У будь-якому разі йому не жити. Але без бою я свого бранця підрозділу «Н» не віддам. Утім, битися мені б дуже не хотілося, і тут знадобиться допомога цього молодого лікаря.

— Не знаю, чи в безпеці він,— зітхнув я.

— Прошу? — здивувався лікар.— Запевняю вас, капітане, його життю нічого не загрожує. Одужає він дуже швидко.

— Я мав на увазі, лікарю, що тримати його тут досить небезпечно. Приятелі можуть спробувати його викрасти.

Якщо на щоках молодого чоловіка і залишавсь якийсь рум’янець, він швидко зник.

— Але ж ви поставили озброєну охорону? — пробелькотів він.— Хто ж сюди поткнеться?

— Сподіваюсь, ніхто, але абсолютно впевненим бути не можна. Це відчайдушні люди, лікарю. І мені б дуже не хотілося, аби у шпиталі почалася перестрілка. Я б зітхнув із полегшенням, якби він лежав на Лал-базарі. Там ми його добре захистимо. І загрози вашим пацієнтам не буде.

Лікар нервово потер долоні. Клятва, яку він давав, підказувала, що Сен має залишатися тут. Урешті-решт, на ньому обов’язок захищати здоров’я свого пацієнта. Але пацієнт цей — терорист, і його присутність створює загрозу для інших пацієнтів, не кажучи вже про самого лікаря. Урешті-решт перемогли власні інтереси.

— Можете забрати його десь за годину,— сказав він.— Але його супроводжуватиме хтось із персоналу, щоб переконатися, що ви зможете гарантувати адекватні умови для його видужання.

— Зробимо все, що в наших силах, лікарю.

За годину ми із Сеном уже їхали в кареті «швидкої допомоги», цього разу кінцевою зупинкою буде камера на Лал-базарі. Із охоронцями залишиться індійський лікар і перевірятиме пацієнта через кожні тридцять хвилин. Тільки коли Сена влаштували в камері і я переконався, що він під надійною охороною, я вирішив повернутися до «Бельведера».

Годинник мій показував пів на другу, тож, мабуть, було вже за четверту, коли мене висадила біля пансіону поліцейська вантажівка. У будинку було темно, шум двигуна нікого не розбудив. Крім хіба рикші на розі майдану. Салман почав було підводитись із циновки, але я помахав, щоб він лягав.

Я увійшов, тихо зачинив двері та став підніматися сходами. У темряві стягував із себе рештки мокрої форми і залишав їх там, де вони впали. Здоровою рукою налив собі добру порцію віскі й осушив. Я на це заслужив. Поранена рука знову розболілася. Я подумав, чи не випити ще, щоб заглушити біль, а тоді пригадав, що маю кращі ліки. Витягнув маленьку скляну пляшечку з пігулками лікаря Рао, відкрутив кришечку і витрусив зо два білі диски. Хотів проковтнути обидві пігулки, але поміркував і повернув одну до пляшечки. Пігулок було лише п’ять. Лікар свідомо мене обмежив. Кожна пігулка на вагу золота, маю розтягнути їх якомога надовше, доки зможу знайти інше джерело або навіть іще краще — отримати додаткову порцію. Я кинув пігулку до рота і запив останніми краплями віскі.