Людина. що підводиться

Сім

овірити не можу, що Таггарт так розпоряджається нашим часом,— поскаржився Дігбі, витираючи з лоба піт вологим носовичком.

Як же я йому співчуваю, і не лише через температуру, що сягає ста десяти в затінку. Принаймні, сягала б, якби той затінок був.

Квітень навряд чи можна назвати найприємнішим місяцем у Калькутті. Таких узагалі було мало, а квітень — початок літа, тож із кожним днем ставало дедалі гірше. Земля задихалася під пекучою ковдрою спеки, і місцеві мешканці знемагали так само, як і англійці, у нескінченному і виснажливому очікуванні сезону дощів, до якого залишалося іще два довгі місяці.

Ми втрьох — Дігбі, Банерджі і я — уже годину як їхали геть від міста. По обидва боки дороги тяглися зелені поля. Тут, далеко від міської метушні, час не рухався, і чоловіки обробляли землю, поганяючи волів, які тягали плуги по полі. Водій зупинився на узбіччі, а ми подерлися на крутий берег футів за двадцять над полем до залізничних рейок. Попереду, немов товстий металевий слимак, застиг потяг. Чорний як смола локомотив, а за ним — вісім вагонів, і пасажирські, і товарні, усі пофарбовані в кольори Східної бенгальської залізничної компанії. Навколо крутилося кілька місцевих констеблів, намагаючись уникати сонця. На них, як і майже на всіх офіцерах і поліцейських у Індії, була форма кольору хакі. Тільки Калькутта відрізнялася. Наша форма була білою.

— Як, на його думку, ми розслідуватимемо справу Мак-Олі, якщо він посилатиме нас на вбивство кожного Тома, Діка чи Гаррі? — бурчав Дігбі.

— Певен, що комісар має на це свої причини,— сказав я, хоча сам зараз жодної не назвав би.

— Хіба не можна було знайти когось іншого? Це ж смерть кулі, заради Бога! Тут і офіцери місцевої дільниці впоралися б.

Від спеки і такої напруженої прогулянки він увесь укрився потом.

За наказом Таггарта нас послали розслідувати вбивство. У рапорті писалося, що на потяг напали дакоїти[25], невдала спроба пограбування, під час якої загинув залізничник-індієць. Хоча колір шкіри і не мусить впливати на важливість справи, у реальності він таки впливав, і, зізнаюся, мене, як і Дігбі неабияк здивувало, що Таггарт вважає за потрібне відривати нас від справи Мак-Олі і перекидати на розслідування невдалого пограбування.

Усі події, схоже, розгортались у вагончику охоронця в кінці потяга. Я наказав Дігбі опитати машиніста, а сам пішов до місця злочину. Два констеблі опускали тіло, загорнене в простирадло, на землю.

Я попросив відкрити голову жертви. Видовище не з приємних: зламаний ніс, криваві синці та сплутане волосся, липке від крові. Хто б це не зробив, махати кулаками він не соромився. Я кивнув констеблю, щоб той закрив простирадло.

У вагончику можна було розгледіти силуети двох чоловіків; схоже, вони про щось палко сперечалися. Той, що був нижчим на зріст, у гостроверхому капелюсі, здавався дуже схвильованим, розмахував руками, тицяв товстим пальцем у груди іншого. Я зробив висновок, що саме він і є старшим офіцером на місці злочину. Яким же було моє збентеження, коли я не побачив на ньому форми поліцейського: то був залізничник. Англо-індієць на вигляд, він завзято лаявся з місцевим сержантом поліції. Обидва зустріли нас з явним полегшенням.

— Англійські офіцери! — вигукнув залізничник.— От тепер буде діло!

Я проігнорував його і повернувся до сержанта, чимось дуже схожого на Банерджі: худий, в окулярах і майже з таким самим трагічним виразом на обличчі.

— Що тут сталося? — запитав я.

Кондуктор утрутився, не встиг індієць і рота розкрити.

— Якщо хочете знати,— заявив він,— то крім мене ніхто не розкаже, бо я ж черговий залізничний офіцер, і саме я був тут, коли все сталося.

Я зітхнув. Ох і не подобалося мені мати справу з чиновниками. Вони були неабиякої думки про важливість своєї особи, а найгіршими серед них були саме ті, що носили гостроверхі капелюхи.

— А ви?

— Перкінс, сер. Альберт Перкінс,— сказав він, випнувши груди і витягнувшись на весь свій зріст п’яти футів і п’яти дюймів плюс капелюх.— Старший охоронець у цьому потязі.

— У такому разі, містере Перкінс, розкажіть ви, що сталося. Із самого початку.

— Добре,— почав Перкінс.— Якщо хочете знати із самого початку, тож із нього я і почну. За розкладом ми мали виїхати зі станції Сілдах учора о пів на другу, але затрималися на дев’яносто хвилин, тож коли таки поїхали, було вже за третю. Десь із годину все було гаразд. А коли дісталися цього місця, хтось смикнув стоп-кран. Звісно, машиністу довелося негайно гальмувати. Я пробігся по вагонах, щоб знайти проблему. Не часто, скажу я вам, у нічному потязі смикають стоп-кран. Не встиг увійти у пасажирське відділення другого класу, як усе й почалося. Дорогу перегородили два індійці, такі собі поважні, у костюмах. Один тицьнув мені під ніс пістолетом і наказав лягати долілиць на підлогу. Звісно, я послухався. Пасажири почали було панікувати, але один із тих хлопців гукнув щось бенгальською, і всі замовкли. Із підлоги важко щось побачити, але я переконаний, що другий злодій вийшов із вагона. Кілька хвилин по тому ззовні почулися голоси — місцеві, і було їх там чимало, якщо вірити вигукам. Раптом здійнялася метушня. Мені здалося, що зараз вони підуть по вагонах грабувати пасажирів, але нічого не сталося. Навіть перший клас не чіпали. Машиніст каже, що вони просто поставили по своїй людині перед кожним вагоном і парочку біля паротяга, а решта пішла до останнього вагона.

— І що далі?

Перкінс знизав плечима.

— Точно не скажу. Той негідник і голови мені підняти не давав. Я тільки і почув, що якісь крики. А десь уже о п’ятій хтось гукнув, і цей дакоїт вийшов із нашого вагона. Я думав, що він повернеться зі своїми приятелями, але ніхто так і не прийшов. Як у воду пірнули.

— І що ви зробили?

— Та нічого. Аж поки машиніст зі своїм помічником не почали мене шукати. Звідки мені було знати, що ті покидьки не стоять біля дверей? А тоді я пішов з Евансом. Це машиніст. Знаєте, він справжній англієць. Із Лондона. Принаймні, так він сам каже. От уже двадцять років сорок третій водить. Коли я переконався, що негідників і слід запав, почав перевіряти усі вагони по черзі. Кілька англійських леді в першому класі перелякалися, але лиха нікому не заподіяли. І вже коли я оглянув увесь потяг і дійшов до вагончика охорони, побачив тіло Пела.— І він махнув на рейки, де лежало загорнене в простирадло тіло.

— Це його ім’я, так?

Перкінс похмуро кивнув.

— Хайрен Пел.

Я роззирнувся. Невеличкий вагончик, переділений на дві частини залізними ґратами з дверцятами, крізь які можна переходити з однієї половини в іншу. З нашого боку біля ґрат стояв невеличкий стіл, усипаний паперами. На підлозі поряд із ним — перекинутий стілець, розбитий ущент ліхтар і кілька аркушів паперу, що прилипли до калюжі загустілої крові. З іншого боку — з дюжину важкеньких на вигляд джутових мішків, а за ними — два великі сейфи, обидва розкриті.

— А чому, на вашу думку, вони на нього напали? — запитав Дігбі.

— Не знаю,— відповів кондуктор.

— Що взяли? — продовжив я.

Залізничник зняв капелюха і почухав потилицю.

— У тому і справа. Наскільки я зрозумів, не взяли нічого.

— Нічого? — підняв брови Дігбі.— Група дакоїтів зупиняє потяг, убиває охоронців і йде собі з порожніми руками? Смішно.

— Кажу вам,— заторохкотів Перкінс,— усі мішки на своїх місцях, а пасажирів вони не грабували.

— А сейфи? — запитав я.— Що в них було?

— Учора нічого,— сказав Перкінс.

— Так завжди буває?

— Іноді бувають повні. Іноді порожні. Урешті-решт, це ж сорок третій нічний.— Він поглянув на наші обличчя і пояснив: — Сорок третій нічний — це поштовий потяг Дарджилінга. Головний перевізник між Калькуттою і Північною Бенгалією. На ньому все возять, від худоби до офіційної урядової кореспонденції.

— А як ви здійняли тривогу? — поставив я наступне запитання.

— Хвилин через десять після того, як поїхали дакоїти, проходив двадцять шостий. Ми його зупинили і розказали, що відбулося. Вони запропонували допомогу, доїхали до Найгаті, а звідти вже зателефонували вам.

Я повернувся до сержанта-індійця.

— Де пасажири?

— Пасажирів другого і третього класу перевезли до вузлової станції Бандель для опитування. У першому класі всі пасажири були європейцями, сер. Їх теж відвезли до Банделя, але дозволили продовжити подорож. Усі імена й адреси ми зібрали.

Пасажири першого класу були білими. Тож ніхто і не очікував, що вони послухаються наказів місцевого офіцера і затримаються на кілька годин невідомо де, щоб відповісти на кілька запитань. Схоже, в Індії навіть закон підкорявся жорсткому расовому порядку.

Я лишив Дігбі оформлювати свідчення кондуктора, а сам пішов, похрустуючи гравієм, до паротяга. Банерджі розмовляв із машиністом. Побачивши мене, зістрибнув із драбини локомотива.

— Багато дізналися? — поцікавивсь я.

— Деяку інформацію отримав, сер. Але цікавого небагато. Англійською він погано володіє.

— Дивно. Кондуктор запевняє, що він англієць.

— Боюсь, він має рацію, сер. Може, самі хочете його розпитати?

Еванс був чоловіком кремезним, могутнім, як паротяг, яким керував. Обличчя і комбінезон у нього були припорошені шаром вугільного пилу, у зморшки глибоко в’їлася сажа. Він мені відразу припав до душі.

Його версія дуже нагадувала Перкінсову: десь за годину після станції Калькутта Сілда хтось смикнув стоп-кран, і Еванс зупинив потяг. Та доки Перкінс перечікував напад, досліджуючи підлогу вагона другого класу, Еванс із локомотива міг краще роздивитися, що відбувалося.

— Щойно ми зупинилися,— сказав він,— із усіх боків на потяг понабігали злодюжки. Спереду, зліва, справа.

— Скільки? — уточнив я.

Еванс невпевнено знизав плечима.

— Не скажу, начальнику. Було ж бо темно, але скажу, що не менше десяти. Один видерся сюди і наставив на мене пістолета. Наказав підняти руки. Двадцять років тому я б йому показав, але зараз я вже не той. Інші пострибали у вагони. Леді в першому класі заверещали. Але швидко замовкли. Мабуть, їм теж пістолетом погрожували,— говорив він так швидко, що ледве можна було розрізнити слова. Від деяких звуків узагалі відмовлявся, схоже, через непотрібність.

— Ви помітили, що відбувалося у вагончику охорони?

— Ні,— похитав він головою.— Далеко.

— Що було далі?

— Покидьок наказав нам із Еріком,— він кивнув на свого помічника, який старанно кидав у топку вугілля,— виходити з локомотива, але ми відмовились. Еге ж, Еріку? — Кочегар кивнув, не припиняючи кидати.— Я сказав, що хай краще мене пристрелять, бо я вже стільки років проводив поштовий Дарджилінга по цій Божій землі, але і кроку не зроблю з паротяга, доки не доїдемо до Гардинг-Бриджа. Тож содоміт передумав і врешті-решт дозволив нам залишитися. Нічого такого більше і не було. Так ми і сиділи тут із тим покидьком і Еріком. Чули метушню в останньому вагоні, але нічого в темряві не бачили. Десь годину по тому, майже перед сходом сонця, негідник, що чатував на рейках, щось крикнув. Усі покидьки разом із нашим приятелем повистрибували з потяга і накивали п’ятами. Частина побігла он туди.— Він указав на поля на півночі.— Решта кинулися до дороги. За кілька хвилин нікого не залишилося.

— А тоді?

— Ну, ми з Еріком трохи почекали. Сонце вже зійшло, тож ми оглянули місцевість, щоб переконатися, що все чисто і покидьків не лишилося. Нікого не було, тож ми вилізли і пішли по вагонах шукати Перкінса. Сподівався, що вони йому боків нам’яли, аж ні — лежав собі цілий-цілісінький у вагоні другого класу, як янголятко на відпочинку. Не встиг підвестися на ноги, наказав мені повертатися до локомотива, а сам закінчив оглядати вагони. Він і знайшов бідолаху Пела.

— Розкажіть про нього.

Еванс знову знизав плечима.

— Пристойний хлопець, із родини залізничників. І сам із дитинства на залізниці працював. Спокійний, навіть гуску не налякав би. Уявити не можу, що він опирався банді дакоїтів. Я б на їхньому місці ліпше б Перкінса вбив.

— Кондуктор вам не дуже подобається?

— Ви ж його бачили. Вам сподобався? А тепер уявіть, як із ним день у день працювати цілих сім років.

У мене лишилося останнє запитання.

— А дакоїти в цих краях часто зустрічаються?

Еванс похитав головою.

— Не скажу, щоб про них не чули, особливо у джунглях у глибині країни чи там у Біхарі,— це ж така дупа,— але так близько до Калькутти дакоїти на потяги ще не нападали.

Я подякував, зістрибнув на гравій і гукнув до Банерджі, який розмовляв із місцевим констеблем.

— Прогуляймося, сержанте,— попрямував я в поля, куди, за словами Еванса, побігла частина ватаги.

Хвилин десять нишпорили ми по землі на північ від потяга, але тільки і знайшли, що прим’яту траву.

Повернулися до потяга і попрямували на південний схід, до бруківки, якою, за свідченням машиніста, пішла решта дакоїтів.

— Що це за дорога? — запитав я у Банерджі.

— Велика магістраль, сер.

— Веде до Калькутти?

— Так, сер.

— А в іншому напрямку?

Банерджі посміхнувся.

— Вона понад двісті миль завдовжки, сер. Веде до Делі, а тоді до перевалу Гибер і до Кабула.

— Гадаю, можемо не зважати на можливість утечі наших злочинців до Афганістану, сержанте,— зауважив я.— Мене цікавить, яке велике місто на ній наступне?

— Найближчим до нас, сер, є, мабуть, Нар’янпор.

— Скільки до нього?

— Не знаю, сер. Не можу точно визначити, де ми перебуваємо.

Ми пройшли ще кілька хвилин, доки не побачили невеличкий, добре утоптаний майданчик поряд із дорогою.

— Погляньте,— вказав я Банерджі на сліди по землі.

— Відбитки шин,— кивнув він.— Тут був моторний засіб, може, зовсім недавно. Автомобіль?

— Ні,— не погодивсь я.— Шини занадто широкі для автомобільних. Сліди лишило щось більше, скоріше вантажівка.

Ми пройшли іще трохи, але більше нічого не знайшли. Я подивився на годинник. Майже пів на десяту. Мусимо їхати, якщо хочемо застати містера Бучана в «Бенгальському клубі». Я неохоче кликнув Банерджі, звелівши повертатися до потяга.

— Версії, джентльмени? — запитав я, щойно автомобіль рушив до Калькутти.

Ми втрьох тулилися на задньому сидінні.

— Мені, старий, усе ясно як день,— почав Дігбі.— Дакоїти напали на поштовий потяг, сподіваючись пограбувати сейфи. Нічого не знайшли, а від розчарування зігнали злість на охоронцеві. Коли той помер, вони злякались і втекли. Мусимо наказати місцевій поліції перевірити тутешніх злодіїв. Тут явно не естети працювали. Хтось та й не втримає язика за зубами і здасть усю банду.

Спокусливий напрямок. Звинуватити в усьому незграбних бандитів і перекласти роботу на місцевих хлопців. Проблема лише в тому, що цей сценарій суперечить фактам. Із того, що я побачив, назвати злодіїв незграбними аж ніяк не можна. Усе свідчить про те, що вони все ретельно спланували. Усе, крім наслідків — звісно, тут і полягає найбільше запитання. Якщо їхнім мотивом було пограбування, чому ж вони нічого не вкрали?