Людина. що підводиться

Дев’ять

ух по Еспланаді завмер. Перекинувся візок, завантажений овочами, і вони розсипались і розкотилися, перегородивши дорогу. Автобуси й автомобілі вишикувалися ланцюгом, їхні водії несамовито тиснули на клаксони. Повитріщатися на видовище зібралася чимала юрба місцевих мешканців, а парочка хлопчаків скористалася нагодою і поцупила кілька головок цвітної капусти з візка, доки увага власників була звернена на інше. Навіть рикші зупинилися, але їхні пасажири просто вийшли та рушили далі пішки. Рикші, схоже, сприйняли інцидент по-філософськи, чого не скажеш про мене.

Минуло вже понад тридцять годин, відколи ми знайшли тіло, і за цей час у мене не з’явилося нічого, крім низки запитань, відповідей на які я так і не отримав. Останнім у черзі було те, чому Бучан не розповів про свою нічну розмову з Мак-Олі. Компанія у цього запитання була пречудова. Я і досі не дізнався, як лейтенант-губернатору вдалося так швидко дізнатися про вбивство Мак-Олі і чому він направив на місце злочину військову розвідку. Була там і невеличка таємниця, яку приховала від нас повія. Мало того, мені додали головного болю, змусивши міркувати, чому дакоїти напали на потяг, убили людину і нічого не вкрали. Що більше я про все це думав, то заплутанішою поставала справа.

У розпачі я вдарив кулаком по сидінню. Терплячим мене назвати важко, усе терпіння вичерпалось у траншеях за ті кілька років, коли я служив мішенню для німецької артилерії. Раптом мені сяйнула думка. Витяг папірця з адресою, якого мені дав Не Здавайся.

— Де Принсепт-стрит? — запитав я у Дігбі.

— Неподалік, старий, одразу за Бентінк-стрит.

Я наказав йому повертатись у відділок, а сам вийшов і пішов до квартири Мак-Олі. Пройшов по Еспланаді, повернув на Бентінк-стрит, проминув солідну стару будівлю, у якій розташувалися контори торговців, які витворили Калькутту. Праворуч розкинулася площа Чоурінгі з круглим портиком. Коли я підійшов ближче, із подивом побачив Енні Грант, яка вийшла з обертових дверей. Думки її були десь далеко, інакше вона б мене помітила, але дівчина повернула і поквапилася в напрямку Будинку письменників.

Я нагадав собі, що висновки робити зарано. Вона мала безліч причин сюди прийти, але позбутися відчуття, що її візит має відношення до вбивства Мак-Олі, було важко. Занадто вже швидко отримав «Стейтсмен» цю історію, і репортаж був на диво точним. Чи можна знайти краще джерело за секретарку жертви? Хотів було її зупинити, але відкинув цю ідею. Що я зроблю? Звинувачу в тому, що вона продає інформацію газеті? Навіть якщо я маю рацію, вона заперечуватиме, а довести я нічого не можу. Та й хіба то злочин — говорити з журналістами? Особисто я так не вважаю. І не ясно, чи підпадає цей випадок під закон Роулетта. Якщо ж я помиляюсь, вона вирішить, що я за нею стежу. У будь-якому разі я втрачу всі шанси познайомитися з нею ближче. Тож я дав їй спокій і пішов далі на Принсепт-стрит.

Квартира Мак-Олі розташувалась у сірому багатоповерховому будинку навпроти парку. На вході стояв похмурий дарван[28], який спрямував мене на четвертий поверх. На сходах витав запах респектабельності. Щоправда, пахло дезінфікуючим засобом, але в Калькутті це майже одне й те ж. Я постукав у двері під номером сім, і мені відкрив стривожений індієць, убраний в охайні штани та сорочку. Дивився він із підозрою.

— Чи можу допомогти, сер?

— Ви слуга містера Мак-Олі?

Чоловік обережно кивнув.

Я представився і сказав, що маю кілька запитань щодо його покійного хазяїна. Він трохи здивувався.

— Але ж я вчора вже говорив із поліцією.— У нього вийшло «полішиєю».

— Потрібно, щоб відповіли ще на кілька моїх запитань,— заявив на це я.

Він кивнув і впустив мене до темного передпокою, звідти ми пройшли в аскетичну вітальню, у якій стояла пошарпана канапа, кілька стільців і стіл. Вид із вікна не являв собою нічого особливого. Кімната людини, яка в ній майже не жила. На столі лежав стос тек, зв’язаних червоною стрічкою.

— Чаю, сагибе?

Я відмовився, сів на один зі стільців, а чоловікові вказав на канапу.

— Як вас звуть?

— Сандеш,— занервував він.

— Скільки ви працюєте на Мак-Олі?

Він на мить замислився.

— Майже п’ятнадцять років я працюю на Мак-Олі, сагибе. Почав ще до того, як він переїхав на цю квартиру.

— Як ви до нього влаштувались?

— Прошу, сагибе?

— Як ви знайшли цю роботу?

— Мені дав рекомендацію слуга одного з колишніх колег майстра сагиба.

— А Мак-Олі сагиб був хорошим хазяїном?

Він посміхнувся.

— Так. Він дуже чесна і делікатна людина. Завжди відвертий і зі мною, і з іншими.

— З іншими?

— У майстра сагиба працюють іще кухар і покоївка.

— Вони тут?

— Ні, сагибе. Покоївка приходить лише тричі на тиждень. Кухар тут уранці, але вчора я повідомив йому, що його послуги вже не потрібні. Більше немає кому готувати.

— Мак-Олі жив тут сам?

— Так, сагибе,— кивнув він,— завжди майстер сагиб живе сам. Хоча я теж мешкаю у цій квартирі, за кухнею.

— А чи є у нього в Калькутті якась родина?

Чоловік похитав головою.

— Немає родини. Не тільки в Калькутті, сагибе, ніде немає родини. Є племінник, син його покійного брата, але племінника вбивають на війні, два роки тому. Смерть племінника дуже засмучує майстра сагиба. Майстер сагиб останній у своїй родині і не має потомства, тож родинне ім’я помирає разом із ним.

— Потомства? — перепитав я.

Він збентежився.

— Потомство — це неправильне англійське слово, сагибе? Мені кажуть, що воно означає, е-е, «діти»?

Що ж, він має рацію. Я вже почав дещо розуміти про Калькутту: індійці, на відміну від Не Здавайся з його двадцятичотирикратною дикцією, як правило, надають перевагу чудернацькій суміші вікторіанських виразів і вічному теперішньому часу.

— А друзі? — запитав я.— До нього приходило багато гостей?

— Знову ні, сагибе. Гості приходять сюди дуже рідко.

— А жінки? Чи заходили до нього подруги?

Він незграбно розсміявся.

— До майстра сагиба ніколи не приходять жінки. Єдина жінка, що інколи заходить,— його секретарка, міс Грант. Мемсагиб приходить із робочою метою.— І він вказав на теки на столі.— Вона знову приходить минулого вечора і забирає деякі теки і документи.

— Ви знаєте, які саме теки вона забрала?

— Вибачте, сагибе. Я до цього не маю відношення.

Цікаво. Знову на сцені несподівано з’явилася міс Грант. Може, просто звичайний збіг, але я не з тих, хто в таке вірить. Вона нічого не казала про те, що мусить іти до квартири Мак-Олі, коли я її розпитував. Хоча вона і не зобов’язана цього робити.

— Чи Мак-Олі сагиб має ворогів?

— Майстер сагиб дуже відкрита людина,— заперечив слуга.— Він усім подобається.

— А чи є хтось, хто йому не подобається? — не відступав я.

Чоловік на мить задумався.

— Стівенс сагиб,— сказав він,— другий після майстра сагиб у конторі. Я часто чув, як майстер сагиб каже, що той Стівенс сагиб є негідником. Майстер сагиб завжди пильно стежить за махінаціями Стівенса сагиба. Каже, що Стівенс сагиб заздрить гарним стосункам майстра сагиба з лейтенант-губернатором сагибом.

— Чи ви нічого незвичного не помітили в поведінці Мак-Олі сагиба останнім часом?

Слуга помовчав, почухав потилицю.

— Я не кажу погано про майстра сагиба.

Я змінив тон. Іноді ліпше натиснути.

— Вашого хазяїна вбили, і ми ведемо поліцейське розслідування. Відповідайте на запитання.

Він здався і видав таку історію:

— Останні три-чотири місяці майстер сагиб поводиться напрочуд незвично. Їде кудись пізно ввечері, повертається після опівночі. Спочатку уникає алкоголь, а тоді минулого місяця знову напивається до нестями.

— Що, на вашу думку, могло так змінити його поведінку?

Він похитав головою.

— Цього я, на жаль, не знаю, сагибе.

— А коли ви востаннє бачили Мак-Олі?

Він на мить задумався.

— У вівторок увечері. Перед тим як він їде до «Бенгальського клубу».

— А він казав, коли повернеться?

— Ні, сагибе. Якщо від мене не вимагається особливих приготувань, майстер сагиб ніколи не ділиться зі мною своїми планами.

— Він не казав, чи збирається того вечора до Коссіпора?

— Точно ні, сагибе.

Сказано це було так палко, що я зацікавився.

— А хоч колись туди їздив?

Знову повернувся нашорошений погляд. В очах немов опустилися завіси.

— Не знаю,— отримав я емоційну відповідь.— Я вже кажу це інспектору сагибу, який приходить вчора.

Сагибу? Коли на порозі він сказав, що вже говорив із поліцією, я вирішив, що то був місцевий констебль, який приходив повідомити про смерть його хазяїна. Я точно не посилав сюди жодного офіцера сагиба, і крім лорда Таггарта ніхто не міг цього зробити.

— Як звали інспектора? — поцікавився я.

— Не знаю, сагибе.

— Опишіть його.

— Схожий на вас, високий, і волосся такого ж кольору, але він має вуса. І форма дуже схожа на вашу.

Може, Дігбі? Можливо, але ніхто б не сказав, що він схожий на мене. Хоча в очах індійців ми всі маємо однаковий вигляд.

— Про що вас розпитував інспектор?

Слуга завагався.

— Розпитує переважно про майстра сагиба і Коссіпор. Дуже наполягає, а я відповідаю, що нічого не знаю про це. Урешті-решт він приймає мої свідчення. Переглядає теки майстра сагиба,— він знову вказав на стіл,— і особисті папери.

— А де ці особисті папери?

— У кабінеті майстра сагиба.

Він провів мене до кімнати без вікон, трохи більшої за шафу. Більшість місця займав дерев’яний стіл і полиці. На столі були розкидані теки і папери.

— Я не встиг скласти теки після огляду інспектора сагиба,— вибачився слуга.

Я зазирнув у деякі папери. Переважна кількість була кореспонденцією ділового характеру: Мак-Олі прохав різних людей втрутитися в земельні та податкові справи тощо. Імена адресатів нічого мені не вказували. А от на полиці над столом стояло кілька брунатних тек, усі підписані «Бучан».

Я взяв одну і погортав сторінки. Кореспонденція, датована 1915 роком; переважно листи від Джеймса Бучана, одні надруковані, інші написані рукою, і копії відповідей Мак-Олі, усі в чорних вугільних плямах, які лишаються від копіювального паперу. Наскільки я зрозумів, вони теж стосувалися ділових угод: страйк на одному з джутових млинів Бучана, проблеми з річними перевозками, з якими зіткнувся Бучан, намагаючись доставити гуму зі своєї плантації у Східній Бенгалії, нічого кримінального. Але я і сам не знав, чого шукати.

— А інспектор забрав якусь теку? — запитав я.

Слуга кивнув.

— Так, сагибе. Три теки, усі з тієї полиці.

— На них також було написано «Бучан»?

— Не пам’ятаю, сагибе. Може, у нього спитаєте?

Залюбки б це зробив, якби знав, хто він такий.

— Маю переконатися, що інспектор сагиб забрав усі потрібні теки,— збрехав я.— Він їх уважно переглянув?

— Ні, сагибе. Бере ці теки, не відкриваючи їх. А тоді читає кореспонденцію. Він іще переглядає таке у їдальні й обшукує спальню майстра сагиба, але інших документів не бере.

— Він приходив до міс Ґрант?

— Ні, сагибе. Він приходить набагато пізніше. Після восьмої вечора. Ґрант мемсагиб приходить о шостій.

Я подумки відтворив події. Наша зустріч із міс Ґрант, під час якої вона ні слова не сказала про те, що піде до квартири Мак-Олі, закінчилася приблизно о п’ятій. Годину по тому вона була вже тут, забирала теку. Якщо вона просто повертала в кабінет урядові документи, чому не забрала усі теки на столі? Чому взяла лише одну?

Іще через дві години приходить англієць у формі, представляється інспектором поліції, розпитує про Коссіпор і переглядає папери Мак-Олі. Бере три теки, усі з полиці, на якій лишилося листування із Джеймсом Бучаном. Той факт, що він обшукав спальню, свідчить, що того, на що сподівався, не знайшов. Може, шукав ту теку, яку забрала міс Грант? Це все припущення, але низка запитань без відповідей цілком виправдовує ще одну зустріч із міс Грант. І від однієї думки про це я зрадів більше, ніж варто було.

— Покажіть мені спальню Мак-Олі сагиба,— повернувся я до справи.

Кімната була заставлена скринями, наполовину заповненими одягом і дрібничками, які прикрашали життя Мак-Олі. Єдина кімната у квартирі, де відчувалася його присутність. На туалетному столику — світлина Мак-Олі з жінкою. Та ж сама, що і на світлині з його гаманця.

— Що станеться з його речами?

Слуга знизав плечима.

— Не знаю, сагибе. Я лише складаю.

На мене накотила хвиля суму. Припускаю, що на мій настрій впливає куріння «О», але цього разу почувавсь я по-іншому. Узяв світлину, сів на ліжко й уважно її роздивився.

Два дні тому Мак-Олі був одним із найвпливовіших чоловіків у Бенгалії; його однаково поважали і боялися. А тепер пам’ять про нього вже наполовину стерлася. Усе, що від нього залишилося, наслідок п’ятдесяти з лишком років життя, було загорнене у вчорашні газети. Ще трохи, і всі ці речі кудись повезуть і забудуть про них.

Від цієї думки стало моторошно. Урешті-решт, що залишиться від усіх нас після смерті? Кількох особливих увічнять у бронзі або у камені, або на сторінках історії, а решта... Які сліди залишаться, крім спогадів у коханих, вицвілих світлин і жменьки дрібничок, накопичених за життя? Що залишилося від Сари? Мої спогади не вшанують її розум, а світлини не відтворять її красу. Та принаймні в моїх спогадах вона живе. А якщо помру я, хто пам’ятатиме про мене? Занадто вже промовистою була паралель із Мак-Олі, щоб її не помітити і не звернути на неї увагу.

— Складіть усе у скрині,— наказав я.— І теки з кабінету також. Я пришлю по речі констеблів. Тут можуть бути потрібні нам докази.

Дивний наказ, і навіть я сам не розумів, навіщо його віддав. Якщо і були докази, їх уже забрав той сагиб, що приходив минулого вечора. Правда полягала в тому, що не було тут ніяких цінних доказів. А я захищав пам’ять про померлу людину, про чоловіка, якого ніколи не зустрічав,— принаймні, поки він був іще живий. Навіщо? Бо його минуле перегукувалося з моїм? Байдуже. Я не дозволю спогадам про нього так швидко вмерти. Вшаную його тим, що знайду вбивцю.

Слуга провів мене до дверей, і я йому подякував.

— Що ж ви тепер робитимете, хазяїна у вас не лишилося? — поцікавивсь я.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Хто знає? Якщо пощастить, знайду інше місце. Інакше доведеться повертатися до рідного міста.— Він вказав угору.— Усе в руках богів.