Двадцять сім

Понеділок, 14 квітня 1919 р.

анок покаже, що вечір не скаже.

Спав я добре: коктейль із віскі та морфію виявився непоганими ліками як від болю, так і від нічних жахів. Годі й сумніватися, що колись заповзятливий хлопець, швидше за все американець, продаватиме його на ринку як тонік для підтримання здоров’я. І я його купуватиму.

Прокинувсь я в тиші. Ні голосів із вулиці, ні закликів муедзинів. Навіть кляті круки не каркали. Я прийняв душ, вдягнувся і, не заходячи до їдальні, вийшов на вулицю. Салмана на звичному місці не було. Були всі інші. От недоречно! Роботи багато, а час спливає. Нарешті я відчув, що натрапив на слід. Мушу поговорити з місіс Боуз і ще раз розпитати Деві, і доведеться їхати у Серампор до Бучана. Та й у місті роботи чимало. Якщо я не помиляюся, терористи-націоналісти тепер мають кошти, щоб вихлюпнути на вулиці свою ненависть. Мусимо зупинити їх, доки не розпочалася війна. Але це вже не моя проблема. Принаймні технічно.

Вибору не було, довелося йти на Лал-базар пішки. Вулиці були на диво тихими. Не скажу, що порожніми, бо час від часу проїжджали автомобілі, подзенькували трамваї. От тільки індійців було значно менше, ніж звичайно. Кіоск на Центральній авеню, де я іноді купляв каву, був закритий, кілька крамничок на Коледж-стрит забиті дошками. Мабуть, якесь державне або релігійне свято. Довіряти індусам, буддистам, сикхам і мусульманам можна лише в одному — принаймні раз на тиждень вони влаштовують якийсь святий день.

Проте Лал-базар охопила паніка. Офіцери віддавали накази констеблям у латхі, а перелякані пеони квапливо розносили записки з одного кабінету в інший. Я кинувся до Дігбі.

— Що відбувається? — запитав із порога.

— Ось і ти,— похмуро відповів він. Відкинувся на спинку крісла.— Ми вже почали хвилюватися, що ти опинивсь у центрі подій.

— У центрі подій?

— Оголошено тривогу. Схоже, учора відбулася спроба підняти повстання.

Мене аж морозом пройняло. Починається! Справдилися мої найгірші припущення.

— Де?

— Амрітсар. За тисячі миль звідси. Десь у Пенджабі. Утім, причин для паніки немає. Схоже, армія придушила його в зародку. Та все одно Делі оголосило у всій провінції воєнний стан.

— Але чому тривога тут?

— Бенгалія — осередок політичної агітації, старий,— відповів він.— Чутки розлітаються як пожежа. Голову даю відтяти, що всі ті конгресмени пускають плітки про британську жорстокість, аби тільки виманити народ на вулиці. Уже рапортують про бунти під Баранагаром. Лейтенант-губернатор хоче закрити місто, просто про всяк випадок.

— Учора я говорив із Доусоном,— сказав я.— Він каже, що пограбували банк у місті. Утекли, прихопивши із собою двісті тисяч рупій. Він вважає, що це може бути пов’язано з невдалим нападом на поштовий Дарджилінга.

Дігбі спохмурнів.

— Це все ускладнює, еге ж? Може, і справді армію покликати. Імперська поліція не в тому стані, щоб упоратись із національним повстанням.

Правда.

— А Коссіпор? — запитав я.— Чи можна туди дістатися?

Дігбі надув щоки.

— Не дуже вдала думка роз’їжджати зараз країною. Варто зачекати, доки ситуація нормалізується. Лейтенант-губернатор викликав гарнізон із форту Вільяма, а я завжди нервуюся, коли на вулицях повно озброєних індійців. Байдуже, що вони в нашій формі, усе одно залишаються клятими індійцями. Навмисне чи ненавмисне, усе одно вони в нас стрілятимуть.

Я облишив його і пішов до свого кабінету. Записок на столі не було, і Не Здавайся біля дверей не чекав. Я зателефонував на комутатор. Ніхто не відповів. Довелося іти в кімнату сполучення на самісінькому верхньому поверсі. Ця кімната — наші очі й вуха, за допомогою телеграфу, телефону та радіо з’єднує нас із рештою Індії та цілим світом.

У кімнаті було душно, стояв запах горілого кабелю. Одну стіну займав колосальний радіопристрій Марконі: хаотичне накопичення кнопок, ручок, стрілочок і циферблатів. Переплутані дроти і кабелі тягнулися від пристрою по підлозі, як корені химерного баньяну[42].

Керували обладнанням три офіцери, молодий англієць і двоє його індійських підлеглих. Один із індійців сидів у великих чорних навушниках. На столі перед ним стояв важкий сталево-сірий мікрофон. Він несамовито шкрябав по паперу і передавав записки колегам, а ті передруковували їх у звіти для начальства. Усе гуло, як у добре налагодженому механізмі.

Я прочитав щойно надіслані звіти. І досі все туманно, але картина потроху починає складатися. Схоже, Дігбі має рацію. Напередодні загін гуркхів під командуванням бригадного генерала на ім’я Даєр відкрив вогонь по кількатисячному революційно налаштованому натовпу в місті Джаллинвала-багх в Амрітсарі. Лейтенант-губернатор Пенджабу хвалив Даєра за придушення збройного повстання. Просив у віце-короля дозволу оголосити в провінції воєнний стан і швидко цей дозвіл отримав.

Що більше я читав, то більш невиразною ставала загальна картина. Першим натяком на те, що не все так гладко, став наказ віце-короля приховувати новини. За ним пішли звіти про жертви.

Спочатку мова йшла про три сотні вбитих і понад тисячу поранених, включаючи жінок і дітей. Досвід підказував, що озброєні революціонери, ладні підняти повстання, неохоче беруть із собою дружин і дітей, аби ті помилувалися видовищем. Що ж до гуркхів Даєра, серед них не було жодного пораненого, навіть подряпин ніхто не отримав. Вражає, враховуючи, що сімдесят п’ять солдатів виступили проти кількох тисяч повстанців.

Мені стало моторошно. Уява малювала різанину. Якщо мої тривоги не марні, це пояснює, навіщо приховувати новини. Не тому, що це допоможе тримати жах у таємниці. Не в наш час. Урешті-решт, ми живемо у вік інформації; технології, які дозволяють нам отримувати інформацію з відстані в тисячу миль за кілька годин, доступні й індійцям. Можна не допустити новин до газет і радіо, але не можна заборонити індійцям розмовляти один із одним по телефону, бо інакше це паралізує й уряд. Усе одно запізно. Якщо звіти про повстання у Баранагарі правильні, про нього вже говорять на вулицях Калькутти. Якщо новини дісталися Калькутти, долетіли вони і до Делі, Бомбея, Карачі, Мадраса й усіх міст між ними.

Раптом рішення лейтенант-губернатора звернутися до армії набуло сенсу. Якщо я не помиляюсь, у Пенджабі розгортається трагедія, яка пустить паростки по всій країні, а може, й за її межами. Цей Даєр щойно запалив сірника, який може розпалити національну революцію і перетворити Радж на купку попелу, а з ним і всіх нас. Проблема в тому, що я нічого не можу зробити. Інколи варто лише міцніше триматися і сподіватися, що хвиля історії тебе не змиє.

Коли я повернувся, Не Здавайся сидів на стільці пеона в коридорі біля мого кабінету. Вигляд у нього був іще більш пригнічений, аніж завжди. Я наказав йому заходити всередину і сідати, а сам пішов за Дігбі. На мить мені здалося, що він хоче щось сказати, але сержант передумав, похмуро увійшов до кабінету й сів.

Незабаром за моїм столом уже сиділи всі троє: Дігбі у стані нервового збудження, я і Не Здавайся з таким виглядом, немов щойно пристрілили його собаку. Обговорювати події в Амрітсарі і на вулицях не було сенсу, тож я перейшов до справи.

— Мусимо привезти на допит місіс Боуз і дівчину Деві.

Із обличчя Дігбі миттєво зникла посмішка.

— Навіщо? — розгубився він.

Я розказав про те, що сталося вчора, про свідчення преподобного О’Ґунна, що Мак-Олі знаходив Бучану повій, і про те, що перед тим, як його вбили, він збирався з усим цим покінчити. Передав і зізнання Деві, що вона бачила, як Мак-Олі виходив із борделю і сперечався з білим чоловіком перед самісіньким убивством. Про свої сумніви щодо надійності її слів я промовчав. Дігбі все це не дуже переконало.

— Ти серйозно віриш у те, що один із найвпливовіших людей в уряді водив повій до Бучана? І що його вбили, бо він хотів із цим зав’язати? — вигукнув він.— Цілковита дурня. Не знаю, що там тобі напатякав той клятий індієць Сен, але ти хапаєшся за соломинку.

Він має рацію. Недоліків у теорії більше, ніж у планах генерала Хейга[43]. Ми явно щось упускаємо, і я мушу знайти, що саме.

— Знаю, це здається малоймовірним,— погодивсь я.— Саме тому ми мусимо допитати Деві й місіс Боуз іще раз. Без них не розібратися.

Дігбі зітхнув.

— Гаразд,— нарешті погодився він.— Якщо таке твоє рішення, поїду і привезу їх.

— Поїдемо разом,— рішуче заявив я.

Тут заговорив Не Здавайся, який під час розмови і рота не відкрив:

— Сер, можна поговорити з вами наодинці? Розмова може затягнутися.

— А зачекати не можна?

Країну от-от охопить полум’я, і саме цей час він обрав для балачок?

Він скривився.

— Боюся, ні.

— Слухай, старий,— сказав Дігбі.— Я можу поїхати в Коссіпор із парочкою констеблів, а ви із сержантом тут розберіться.

— Гаразд,— кивнув я.

— Тоді я пішов,— підвівся Дігбі.

Коли він вийшов і зачинив за собою двері, я повернувся до Банерджі:

— Що ви хотіли сказати, сержанте?

Бідолашний хлопець крутив олівець. Він спітнів і вигляд мав такий, ніби ще трохи, і його знудить. Важко зітхнув.

— Боюся, сер, поведінка військ його величності під час поліцейської акції в Амрітсарі вчора, які застосували абсолютно непропорційну силу у відповідь на загрозу їм і уряду Пенджабської провінції, без законного чи морального виправдання, мала...

На це я не маю часу.

— Слухайте, Не Здавайся, просто передайте двома словами, що вас хвилює.

— Боюсь, я мушу подати у відставку, сер.

Він витяг із кишені зім’ятий конверт і поклав на стіл переді мною. Папір уже став вологим від поту.

— Моє прохання про відставку.

— Через те, що сталося вчора в Амрітсарі?

— Так, сер.

— Чи відомо вам, що звіти повідомляють про придушення озброєного повстання?

— Із повагою до вас, сер, ці звіти... містять помилки. Із того, що ми чуємо з індійських джерел, складається геть інша картина.

— А що саме кажуть ці джерела?

Він посовався на стільці.

— Кажуть, що мирний, неозброєний натовп розстріляли без попередження і не дали змоги втекти.

— Ці люди знають, що такі збори згідно законів Роулетта є протизаконними,— заявив я. — Їх не мусило там бути.

— Сер,— почав він. У голосі в нього забриніли металеві нотки, яких я раніше не помічав.— Я не хочу сперечатися, права чи не права діюча система законів у нашій країні. Скажу тільки, що не можу бути частиною системи, яка поводиться з людьми цієї країни — із моїм народом — таким чином.

Не можу його звинувачувати. На його місці я б учинив так само. Навіть відчув би спокусу взяти закон у свої руки і пристрелити парочку гнобителів. Такий собі спокійний ранок: різанина у Пенджабі, бунти у Калькутті, ще й найрозумніший молодший офіцер погрожує піти у відставку. І це ми ще не снідали.

— Що ж ви робитимете? — поцікавивсь я.

Схоже, запитання захопило хлопця зненацька.

— Іще не думав.

Добрий знак. Якщо він про це не думав, я ще можу вмовити його залишитись. Але, сидячи на протилежних боках столу і сперечаючись про правильні та неправильні вчинки британської влади в Індії, боюся, що згоди ми не досягнемо. Якщо я хочу переконати його залишитися, мушу поводитися хитромудріше.

Ми сиділи в кав’ярні на алеї неподалік від Лал-базара. Судячи з вигляду, заклад переживав не кращі часи. Утім, будь-який день був значно кращим за сьогоднішній. Індійський заклад, куди європейці нечасто заглядають, але сьогодні вранці тут і індійців було зовсім небагато. Власне, кав’ярня була майже порожньою, атмосфера більше нагадувала похоронне бюро невдовзі після того, як винесли труну. В одному кутку метушилося двоє офіціантів, намагаючись не дивитися на відвідувачів.

Ми сиділи за маленьким столиком. Одна ніжка у нього була коротшою за решту, тож варто було необережно ворухнутись, як він починав хилитися.

Не Здавайся відпив кави і поморщився.

— Гаряча?

— Гірка,— пояснив він і щедро додав цукру.

— Пригадуєте день, коли ми познайомилися? — запитав я.— Я тоді цікавився, чому ви пішли в поліцію.

— Так, сер.

— Ви відповіли, що одного дня індійці творитимуть власні закони, і коли цей день прийде, країні потрібні будуть досвідчені детективи, судді, військові офіцери, інженери тощо.

— Так.

— Що ж змінило вашу думку?

— Досі,— тихо сказав Не Здавайся,— я вірив у британську справедливість, у чесну гру. Певне, існують погані англійці, як і погані індійці, але мені завжди здавалося, що система є справедливою. Карає порушників і захищає невинних. Тепер я бачу, що мій батько має рацію. Коли нападають на одну англійську жінку, невинних індійських чоловіків змушують плазувати перед нею на череві. А коли сотні, якщо не тисячі неозброєних індійців — чоловіків, жінок і дітей — убивають, злочинців прославляють як героїв. Чи британська справедливість є справедливою тільки для британців?

Що я міг сказати? Що все це брехня і пропаганда? Що британський офіцер ніколи такого не дозволив би? Можна було і так пояснити. Навіть варто було, але я добре знав, що відбувається в Ірландії, і усвідомлював, що хай би як нам хотілося вірити в протилежне, британська армія здатна на жорстокість.

Можна було сказати, що, коли сталася ця різанина, порушник є божевільним і отримає по заслузі. Таке пояснення принаймні б частково було правдою. Людина дійсно має бути божевільною, щоб віддати наказ стріляти по натовпу неозброєних цивільних, але досвід показує, що божевілля ніколи не було бар’єром до високих армійських посад, тим більше зараз, після війни, яка багатьох позбавила розуму. Гадаю, Даєр один із таких. Бачив у натовпі індійців не людей, а проблему, яку мусить розв’язати.

Що ж до справедливості, правда в тому, що ми вже давно замітаємо все під килим. Бірн має рацію. Наші закони примушують нас триматися морально вище за тих, ким ми керуємо. А це неможливо, якщо дозволяти стріляти в сотні жінок і дітей.

Але сержантові я брехати не стану. Він заслуговує на краще.

Ми обидва заслуговуємо.

Проблема в тому, що мене та моє розслідування чекає доля «Лузітанії»[44], і без сержантової допомоги судно мені не врятувати.

— Визнаю, те, що сталося в Амрітсарі,— сказав я,— якщо це сталося, як ви самі сказали, є злочином. Але ваша відставка не допоможе тим, кого вбили. Якщо ж ви залишитеся, ми можемо спробувати допомогти принаймні одному індійцю.

— Ви про Сена? — Він гірко розсміявся і відпив кави.— Йому вже не допоможеш. Його повісять, що б ми не зробили.

— І ваше сумління з цим погодиться? Зможете жити з думкою, що відмовилися від людини, яку вважали невинною, просто заради того, щоб виразити протест проти того, чому не змогли б завадити?

Він нічого не сказав, і я продовжував тиснути:

— Сену недовго залишилося. Щонайбільше кілька днів. Ви перший припустили, що він невинний. Якщо й досі в це вірите, мусите продовжувати розслідування.

Хлопець завагався. Я побачив це по його очах. Час запропонувати компроміс.

— Мені потрібна ваша допомога, Не Здавайся. Один я нічого не зможу, а Дігбі так і бачить Сена на шибениці. Це гарантує йому підвищення. Я прошу вас зачекати з рішенням, доки ми не владнаємо цю справу.

Він допив каву.

— Гаразд,— нарешті оголосив юнак.— Я відкладу рішення, доки ми не розкриємо справу.

— Оце по-нашому! — вигукнув я з ентузіазмом.

Він посміхнувся.

— Ви маєте рацію. Моє сумління не дозволить мені піти прямо зараз.

— Добре,— кивнув я.— Переконаний, Сен оцінить вашу відданість.

— Я не про Сена. Навряд чи я можу піти, якщо існує шанс, що помічник інспектора Дігбі отримає підвищення і стане вашим начальником... сер.

Ми пішли назад на Лал-базар, а навколо розгорталися дії. Мчали на північ оливково-зелені вантажівки із солдатами, полишаючи за собою чорні клуби диму. Сипаї займали позиції навколо площі Далхаузі. Під керівництвом молодого британського офіцера вони споруджували блокпости і розкладали мішки з піском навколо Будинку письменників, пошти і телефонної станції.

Сама Лал-базар була майже порожньою. Більшість офіцерів вирушили до потенційно проблемних точок, залишилися тільки адміністративний персонал і пеони. І детективи, звісно. Їхня черга настане тільки тоді, коли піднімуться в небо аеростати і почнуть гинути люди. Я полишив Не Здавайся у своєму кабінеті, а сам пішов до радіорубки. Хотів дізнатися останні новини, але, враховуючи настрій сержанта, вирішив його із собою не брати. Він і досі вагався, і мені не хотілося, щоб він побачив неприкрашені звіти про те, що відбувається по всій країні, і знову почав говорити про відставку.

Але щоб зрозуміти, що справи кепські, читати звіти мені навіть не довелося. Вистачило виглянути з вікна на четвертому поверсі. На півночі та сході піднімалися чорні стовпи диму, вкриваючи небо, як чорні грозові хмари.

Була вже майже середина дня. Від розжарених електричних приладів радіорубка стала схожою на горно. Мене зустріла нова зміна, білого офіцера і двох констеблів-індійців змінила схожа команда: інші два індійці під керівництвом білого офіцера. Я прочитав останні звіти. Почалися заворушення в більшості великих міст. У Делі вже не було одностайності, військових звітів стало вдвічі більше, усі розхвалювали Даєра як рятівника імперії, цивільні власті були значно стриманішими. Переплутані повідомлення і перший натяк на паніку. Із Пенджабу — нічого. Немов провінція просто зникла.

Я заглибився у звіт із Бомбея, коли до кімнати увірвався Не Здавайся. Весь мокрий. Зі скронь збігали цівки поту.

— Повідомлення з дільниці в Коссіпорі,— ледь видихнув він.— Від помічника інспектора Дігбі. Погані новини.

Загрузка...