Місто карликів

Розділ X

Ні, люди, безумовно, щасливіші. І їхній Бог, безумовно, милосердніший. Він не дає їм права знати точного часу. І тому завжди залишається надія.

Вони нарікають, вони намагаються будь-що підняти завісу над таїною таїн, а чи варто?

Знати, знати — от у чім розпач…

Знати…

День, година, все точно, все так і станеться, вона сама увімкнула цей механізм відліку.

Стрілки іноді наче завмирали, заглядаючи їй в очі — а може, зупинитися? Стрілки не були налаштовані вороже, вони просто знали свій обов’язок. Обов’язок — от воно, те слово, якому підкорялося ці довгі-довгі роки, ці десяти- чи столітні відтинки, які здавалися такими незліченно довгими, якщо брати за еталон людське життя, і виявилися однаково конечними, однаково скінченними, однаково завершеними, завершальними… І яким би довгим не видавалося життя, як жаль переходити зі світу світла по той бік. Як шкода, навіть коли знаєш, що тебе чекає ТАМ. Не страшно, а шкода… Та ще й у цей такий особливий, такий звабливий час цвітіння…

А стрілка не зупиниться…

Ці періоди зміни служінь — які раптові, які небезпечні…

Як добре Він усе запрограмував, як мудро.

Вони необхідні одне одному — Він не може жити без неї, а вона гине, втрачає силу до життя без нього. Все так просто. Треба тільки дотримуватися, чітко дотримуватися вимог, треба лише читати «Книгу мудрості». Не думати, не намагатися вирішувати самостійно, а просто читати і виконувати те, що в ній написано. І жити. Щасливо, радісно, отримуючи від життя всі задоволення.

Є, звісно, певні обмеження, які не кожному подобаються, але це справедливо — отримуючи так багато, обмежувати себе у чомусь незначному. Пані Аріадна так звикла до цього життя, що навіть не помічала деяких особливостей його стилю. Більше того, ніхто не помічав. Хіба шепотілися баби-плетухи, що не ходить до церкви. Найкраще було за совітів — ніхто не ходив — і вона поміж ними, як усі.

Єдине, що було направду важко — жити одній, не мати сім’ї.

Це було правильно, адже сім’я, любов, діти — усе минуще. Усе тимчасове, усе має жити за загальними людськими законами. А вона стоїть поза ними. Її час на землі вимірює інший годинник, заведений його рукою.

І сьогодні він зупиниться. Рівно опівночі.

Це добре і правильно — вона надто стомилася. Людям легше — їхнє життя коротше, вони не встигають стомитися по-справжньому. Вони не знають свого віку, іноді їхній годинник зупиняється раптово, неочікувано — і в цьому їхнє щастя, їхня перевага.

Такий довгий вік, стільки подій, стільки людей пройшло попід цими вікнами, стільки нового з’явилося… Вона легко сприймала і приймала нове. Облаштовувала своє житло відповідно до вимог часу — серед перших мешканців провела електрику, поставила телефон, водогін, ванну. На кухні все, як належить в Європі — плита, гаряча вода, побутова техніка — це обов’язки Робі, і він їх виконував справно — щойно розрекламують якийсь «Ноу фрост» — і він уже морозить продукти. І пральна машина, і мікрохвильова піч. І телевізор. От лише однієї умови слід було дотримуватися — жодної техніки на другому поверсі. А на третьому — навіть електрики. Бібліотека при свічках, як у давнину. Втім, майже всі книжки можна виносити і читати де завгодно — в спальні, на балконі, на веранді, на подвір’ї. Заборонено виносити лише книги з полиці безсмертних. Та пані Аріадна не відчувала особливої необхідності спілкуватися з ними зараз. Колись, в перші роки вона відчувала потребу у підтримці цих постатей, особливо одного з них, але зараз несла свій тягар сама, навіть не особливо його відчуваючи.

Дивне відчуття — все, що вона робить сьогодні — востаннє. Востаннє. Зовсім востаннє в її житті.

За звичкою зазирнула в холодильник — там якийсь новий сирковий десерт. Це Робі постарався чи ота дівчина, яку він приведе сьогодні? Вона служитиме вже новій господині. Кажуть, досвідчена, довго працювала в Неаполі. А зараз Робі викликав її сюди, в їхнє місто. І з ним погодилися. Важливість Прикарпатська та його долі для розвитку історії Європи очевидна, це їм навіть не Неаполь. І вже хто-хто, а ВОНИ це чудово розуміють.

З’їсти цей десерт чи не треба? Вмирати краще голодною чи після доброї вечері? Може, краще випити трохи вина, їхнього, фірмового? Додає сили. А навіщо їй сила, щоб умерти? Чи потрібна все ж?

Щасливі люди, вони це якось уміють самі, не треба готуватися, думати, уявляти, як це воно — умерти, та ще й точно у визначений час. А якщо вона не встигне?

Дивне відчуття — повного фізичного та душевного комфорту. Сили, рівноваги. Вона може пройти на Щастигору та назад хоч сто разів не задихуючись і не втомлюючись. А останніми роками це бувало так важко… От вона, чарівна дія еліптину, пташиного еліксиру, відомого лише обраним засобу. Трішечки пір’я синього птаха, стільки ж — попелу фенікса, один гран подрібненого кутнього зуба дракона (він уже зовсім закінчується, лише на одну дозу залишилося, а де дістати?), трішки куркуми та отієї травички, що продається нині у кожному супермаркеті. І зовсім не складна техніка приготування. Діє рівно сім днів. Повертає силу, молодості, щоправда, ні, але це не важливо — вона змогла виконати ритуал портаменто. З дотриманням усіх правил, як завжди. ВІН залишився задоволений, акцепто відбулося. Значить, наступні сто десять днів усе буде гаразд. А от наступне портаменто повинна виконати Ада.

Та чи виконає? Чи зробить усе так, як потрібно, щоб господар прийняв і схвально посміхнувся? Сумнів — от як називалося почуття, яке не давало спокійно піти у спальню і спокійно чекати.

Так, усіх вимог дотримано. Так, зовні усе гаразд, але люди зараз інші, як їм вірити? За гроші вони ладні на все, але горить, горить в очах отой вогник готовності до обману! Гадають, сучасні машини, телевізори, копм… комп… ну й слово, не вимовиш… ну, ці сучасні штучки дозволять утекти, сховатися, викрасти? Анітрохи. Слід їй про це сказати — він охороняє сам себе, охороняє надійніше, ніж будь-які хлопці у чорних штанах, яких так багато розвелося поблизу кожного, хто має якісь копійки. Хай знає перед тим, як… А може, хай сама переконається? Це допоможе краще за будь-які слова.

Сумнів, сумнів, сумнів… Не в надійні руки залишає вона справу, в чужі. А винна сама. Вина її тяжка і неспокутна. Закони їхньої праці невблаганні — схибити не можна. Ціна одного кроку убік — життя. Цей крок вона зробила багато років назад, такого ж чудового весняного дня.

Побачити, побачити його наостанок…

Пані Аріадна вийшла на балкон.

Чудова штука цей еліптин! Анітрохи не болять суглоби, немає отієї слабкості, запаморочень. От іще б поглянути, як зачіска? Чи не треба? Хіба не однаково, з якою зачіскою умирати?

З балкона чудово видно садибу Смереканичів. І улюблену Романову лаву. В цей час він зазвичай полюбляє читати газети, розклавши їх на широкому пеньку-столі.

Який красивий навіть тепер, у свої сиві чоловічі літа! Який незбагненно вродливий! Ці витончені риси обличчя, цей мудрий погляд сірих, світлих очей. Ці вуста, які все життя цілувала інша. Цілували інші, так буде правильно. Їх було всього дві, отих інших, але серед них не було її, Аріадни. Молодої, вродливої, вічної, всесильної. А він залишився вірним дружині.

Та, мабуть, знав чи здогадувався про її роль у своєму житті. Не може бути, щоб не знав. Бо вона, саме вона рятувала його, допомагала, витягала з того світу. Обдурювала задля його порятунку. Ні, краще, вводила в оману. Так краще. Насилати оману — мистецтво, яким володіє кожна пристойна відьма. А вже пані Аріадна — у найвищій мірі. Вона незримо стежила за ним, підкладала руки у важку хвилину, перехоплювала молитви і прохання і виконувала їх сама. А він дякував не їй.

Знає чи ні?

Відчув її погляд.

— Доброго дня! Як здоров’ячко, сусідко? — гречно гукнув з того боку вулиці, помахав рукою.

Ну, от і все, тепер можна… Попрощалася.

Ще віддати останні розпорядження Анні, новій служниці. Добре, що вони прислали жінку на ім’я Анна, звичайне і для українського вуха. Ту, що була перед нею, звали Анардою, і це спричиняло безліч неприємностей і викликало безліч запитань. Служниця не може сидіти вдома, її робота — ринок, крамниці, супермаркети, пошта, плата за газ, телефон — вона повинна спілкуватися з людьми, знайомитися, називати нормальне, людське, приємне ймення, після якого наступним запитанням не буде — а звідки ви? А хто це вас так дивовижно назвав? Подумали, подбали й про це.

Ще потрібно нагадати Робі про таку маленьку побутову дрібницю — розпустити містом чутку, що Ада виявилася далекою родичкою пані Аріадни, тому після її смерті мешкатиме в будинку. Про документи, оформлення, інші формальності подбає Роберт. А її справа — чергова омана, щоб нікому не видавалося дивним. Це вже зроблено. Мешканці міста навіть не здогадуються, що вже вдихнули бодай молекулу рожевого диму, що піднявся над Щастигорою в момент акцепто. Вдихнули й оману…

Під час кожного портаменто вона приносить не лише потрібне господареві. До складу рецепто — складної суміші — іноді включаються додаткові компоненти, про які просять її деякі утаємничені. Зазвичай керівниками міста стають саме вони, саме ті, хто просить, і кому відкривається таємниця вулкано-феліче. Вони знають, як використовувати цю зброю масового впливу — дим, що піднімається із жерла і здається таким невинним, таким звичайним, таким приємним навіть. Господар відкриває таємниці лише обраним. І вони знають — у скрутну годину треба звернутися до пані Аріадни, попросити її. ПОПРОСИТИ. Добре попросити, в особливий спосіб. І вона додасть до чергового рецепто відповідну траву. І трава підніметься димом. І люди вдихнуть. І стануть тихими, сумирними, терплячими, спокійними, покірними, наче вівці. Саме такими легко керувати. А за особливу плату можна додати трішки страх-трави. І тоді вони БОЯТИМУТЬСЯ… І з таким стадом можна виробляти все, що завгодно…

Єдина проблема — ті, що приїхали. Ті, що не вдихнули вчасно чарівного диму.

А ще — є люди, на яких цей дим не діє. Їх обмаль — одиниці. Але вони можуть часом спричинити неприємності. Бувало таке. Для них існують особливі методи впливу. Але це вже непотрібне, зайве. Тепер це вже справа Ади. О, їй сподобається такий спосіб впливу на людей. Аріадні самій подобалося колись, у перші сто років…

Про цю особливість Прикарпатська довідалися вже й політики. Деякі, особливо наближені. І вони зрозуміли — таким чином можна досягати результату, необхідного їм на оцих… як їх… виборах. Навіть вона сама ходила на ці їхні виборчі дільниці і навіть опускала довгий папірець у скриньку — спершу обтягнуту червоним, потім картонну. Кажуть, скоро їх виготовлятимуть із прозорого пластику. Не могла не робити цього — адже вона громадянка країни! Має паспорт і всі інші документи, які засвідчують все, що завгодно, окрім правдивої інформації про її особу.

За радянських часів не ходити на вибори означало записати себе до ворогів влади, а навіщо їй це? Вона чудово ладнала з будь-яким ладом та соціальною формацією. Знала — рано чи пізно вони прийдуть до неї і попросять!

А тепер вибори стали іншими — папірець довгий, на ньому перелічено десятки прізвищ. Ну то й що? Ці люди просто якісь смішні та ненормальні! Вірять, що таким чином можна щось змінити! Пишаються власним впливом на події. І їх у цьому переконують сто разів на день. А все вже давно запрограмовано, вирішено, записано. Навіть те, в якому віконечку вони нібито власноруч і вчасною волею поставлять оту свою закарлючку, їм тільки здається, що вони висловлюють цим власну волю. А воля вже давно нав’язана…

Такий спосіб впливу — найефективніший з усіх. І ним користуються вже не тільки в Прикарпатську.

І вони просять, політики. Щоправда, звертаються не на пряму, а через Робі. І платять йому. Але пані Аріадна вже давно не звертає увагу на такі дрібниці. Робі чудово виконує свої обов’язки, і його праця варта будь-якої винагороди. Без нього вона, мабуть, не змогла б прилаштуватися до так званих «нових реалій». І молодші від неї втрачали ґрунт під ногами…

А сьогодні Роберт повинен виконати особливе завдання, таке трапляється не щороку і навіть не щостоліття. Обряд смерті та поховання. Планувати власний похорон — це не дуже весело, але дуже важливо. Гідно виконати всі обов’язки і гідно піти — надзавдання. І не просто гідно, а правильно. Щоб потім не повертатись. Будинок з привидами — це занадто навіть для Прикарпатська.

Пані Аріадна обійшла кімнати. Повільно, торкаючись часом до особливо дорогих дрібничок. З кожною стільки пов’язано…

Так дивно почуватися молодою і такою сильною! Останні роки, коли вона почала старіти, по-людськи старіти і втрачати сили, були важкими. Ні, еліптин — справді чудова штука. Шкода, що порошок з кутнього зуба дракона майже закінчується… Де їх шукати нині, драконів? Увімкнеш телевізор — хоч греблю гати, а зуб? Зуба не знайдеш…

Біля ганку зупинилася машина. Навіть не одна, а дві. Друга, зовсім нова, невеличка, симпатична рожева машинка — це для Ади.

— Робі, в гараж її, отуди… Гарну машинку купив, помітну.

— Гадаю, їй сподобається. Принаймні ні в кого в місті такої немає!

— Молодчина, Робі, постарався. Послухай, у мене є прохання…

— Я весь увага! Ви ж знаєте, ваші прохання — закон!

— Будь ласка, не надто навантажуй її оцими твоїми штучками… Ну, ти знаєш… Я відчуваю, вона може не витримати. Слабка жінка…

— Але ж у цьому і полягає моя робота! Ініціація і фуоко сервізіо — от моє основне завдання!

— Але ж і ти знаєш, що кожну роботу можна виконувати по-різному… Вогонь може бути різної температури. Я прошу.

Роберт схилив голову на знак покори.

— Гаразд. Все буде в рамках ритуалу, не більше. Сподіваюся, коли прийде час, вона вже зрозуміє суть служіння і підготується.

— Робі, є велика різниця… Вона — дочка звичайного земного чоловіка, якого тільки нарекли Адамом, а я — Його дочка. І до мене всього лише раз гварда маджора була не Його дочкою.

— Але ж вона спершу буде лише гварда мінора…

— Так, звичайно, маджора — лише після акцепто магно, але ж я не зовсім певна у ній… Якби вона знала, скільки всього залежить від її правильної поведінки, від суворого дотримання правил, від кожної сторінки «Книги мудрості»!

Робі зітхнув. Розумів, скільки всього звалиться вже завтра на його плечі. Нову гварду доведеться буквально водити за ручку. І перші кроки будуть нелегкими, особливо з огляду на його особливі функції, які він повинен виконувати і ніхто, ніщо, навіть прохання пані Аріадни не може цілком усунути його від виконання обов’язку. Вона й саме це розуміє. Фуоко сервізіо — це те, що він робить вже багато років раз на сто десять днів. Це — середня служба. Раз на триста тридцять три — велика. Раз на шістсот шістдесят шість — Фуоко грандіозно, особлива, спеціальна. А мала служба — щодня. Він звик до неї, вона увійшла в його плоть і кров, він має особливі повноваження і можливості. За таку службу половина чоловіків світу віддала б половину життя — аби іншу прожити так, як він. Але це — особлива ласка за особливі заслуги. Це — чоловічий бік служіння. І не жінкам, навіть таким, як пані Аріадна, це змінювати.

Останні роки його служби були нецікавими. Після отого скандального проколу в своїй кар’єрі пані Аріадна отримала пробачення господаря. Але для того, щоб ніколи не повторилося щось подібне, вона приготувала особливе вино — корпорі морто — і все, тіло її почало повільно, дуже повільно, значно повільніше за інших людей, старіти, але плотські бажання померли одразу. Жоден фуоко аморе не здатен був відтоді спокусити чи запалити її. Смерть. Смерть тіла… Вона жила тільки силою духу. А тепер і ця сила вичерпалася.

Його ритуал очищення вогнем перед приношенням став нудним і нецікавим. Та й тіло старої, хай пробачить йому велика й прекрасна пані Аріадна, жінки не спокушає навіть такого, як він. Це зараз, перед смертю, під дією еліпсину, вона повернула собі частину колишньої привабливості, але ж це тимчасово. І час закінчується сьогодні опівночі. Ох, і роботи ж у нього сьогодні! Зовсім закинув бізнес. Не з’являвся у своїх супермаркетах уже понад тиждень. І потім, мабуть, часу більше не стане.

Цієї ночі він повинен… Навіть йому, з його досвідом, стало моторошно. Але це необхідно. А завтра — всі формальності, пов’язані із реєстрацією смерті, такі ж, як з кожною людиною. Вона передбачила і це. Всілякі ритуальні штучки привезе Колян, він все робить на рахунок два, навіть до трьох рахувати не треба, а для нього, шановного Роберта Олександровича — на раз! Звісно, прийдуть люди. Тому з фуоко морте доведеться зачекати — вони повинні побачити, переконатися. Ой, ці церемонії… Але така робота.

І не щодня таке трапляється — Аріадна не просто відьма, не просто охоронниця, вона — гварда маджора беніссіма грандесса! Такі титули просто так не роздають, їх треба заслужити. Тому гостей очікується чимало. Але запрошення — це вже справа господаря.

— Котра година, Робі? Чи скоро…

— Скоро. Вона вже, мабуть, неподалік.

Котра година… Вона питає його, наче сама не може подивитися на годинник. Мабуть, навіть маджора беніссіма не звільняється цілком від страху. Ці стрілки, які ось-ось зійдуться у смертельному поцілунку, стрілки, які от-от ляжуть одна на одну і зупиняться — видовище не для слабодухих. І навіть сильні духом не завжди можуть витримати… Наче палець смерті…

Стук у двері.

— Анно, відчини! Це вона. Точна. Добра ознака. І всю дорогу пройшла пішки. Цього разу навіть не спробувала знайти машину.

— Я пояснив трішки, — усміхнувся Робі.

Ада стояла на порозі вітальні у звичайній своїй робочій сукні, мабуть, не встигла переодягнутися після роботи.

— Дотторе Ада. Кандидате, — церемонно доповіла про відвідувачку Анна, несказанно здивувавши Аду.

Дотторе, кандидате… Звідки їй відомо, що вона — кандидат медичних наук? Це має якесь значення тут, у цьому будинку, повному скарбів. Хто ця жінка? Минулого разу її тут не було.

— Я рада, що ви прийшли точно на призначену годину, — схилила голову на знак привітання пані Аріадна. — У нас не так багато часу, а стільки потрібно розповісти. Ви повинні запам’ятати кожне моє слово, це надзвичайно важливо. Отож, спершу — екскурсія по вашому новому будинку. Почувайтеся тут господинею, все, що тут є, належить йому. І вам, поки ви тут живете і точно виконуєте свої, зовсім необтяжливі, до речі, обов’язки. Перший поверх — тут велика вітальня, мала вітальня — з телевізором, відео і всім, що так люблять сучасні жінки. Хочу попередити одразу — на другому поверсі телевізор встановлювати не можна. Така умова.

— А де спальня?

— Спальня — на другому поверсі.

— Шкода, — засмутилася Ада. — Я так люблю дивитися телевізор перед сном…

— Дуже шкідливо. Перед сном краще почитати.

— Читати? Читати я люблю не дуже… Надто стомлююся на роботі, — спробувала виправдатися.

— До цього ви швидко звикнете. Тут — ще одна кімната…

— Для гостей?

— Ні. Гостей у цьому будинку не буває. Лише вибрані люди і у виняткових випадках. А перші сто днів — тільки ви, Анна і Робі.

— Анна? — запитально глянула Ада.

Анна присіла в кніксені.

— Анна — ваша асистенте. Якщо хочете — служниця. Вона доглядатиме будинок, допомагатиме вам у скрутних ситуаціях, стежитиме за вашим одягом, готуватиме їжу, одним словом, усе, що стосується побуту, вашого земного, матеріального життя, забезпечуватиме вона.

Ада вдихнула — і не змогла видихнути. У неї буде служниця! Їй не доведеться самій мити підлоги у всьому цьому величезному будинку, ходити на базар, купувати продукти, готувати з них якийсь харч на поживу тілу. Все робитиме оця жінка! Ні, ця казка ще приємніша, ніж здавалося спершу!

— Анна — досвідчена у нашій справі людина. Щоразу, як виникне якась проблема — вона допоможе. Звертайтеся, не соромтеся.

Анна присіла в кніксені, старомодному, несучасному, так елегантно і водночас покірно, так чемно схилила акуратно зачесану чорняву голівку з білим обручем, який утримував і водночас прикрашав волосся, що Ада відчула себе мало не царицею морською. Вона всім їй утре носа, всім!

— Тут — кухня.

Ада здивувалася кількості та якості побутової техніки. Не думала, що у цьому старовинному будинку все влаштовано так сучасно — навіть посудомийка є!

— У цій кімнаті —їдальня. Стіл ми поставили невеликий — немає сенсу зберігати стіл для прийомів, якщо прийомів не буває.

Аді мало сподобалося, що сюди не можна запрошувати гостей, принаймні перших… скільки вона сказала… перших кілька днів. От показати б усю цю красу Галці! І Щурикові! І… і всім-всім-всім! Все місто прагне хоч одним очком глянути як воно тут, усередині. А усередині цей будинок здається чомусь значно більшим, ніж зовні. Знадвору глянеш — хатка як хатка, гарна, велика, але ж не настільки! А тут кожна кімната — наче весь поверх. Дивно.

На другому поверсі кімнат було всього три — основна з них — спальня.

— Ви спатимете тут, ось на цьому ліжку. Завжди. Щодня за п’ять хвилин до опівночі ви повинні бути вдома.

— Роберт Олександрович вже казав мені про цю вимогу. Але ж… Але моя робота…

— Згодом ви покинете роботу. Який сенс? Даремна витрата часу. Грошей вам не бракуватиме. Вільного часу буде багато.

— А навіщо мені вільний час? — Ада аж зітхнула. — 3 дому виходити не можна, гостей — не можна, чоловіків — не можна, поїхати кудись відпочити, світу побачити — також не можна! Навіщо мені тоді гроші? Накупити лахів і сидіти отут, спокушати Анну і Роберта Олександровича?

Стільки розчарування вчувалося в її голосі, що пані Аріадна аж розсміялася. Дивно, як для людини, якій залишилося жити менше трьох годин.

— Все не так страшно, як вам зараз здається, люба! Ходімо сюди, і ви поглянете на світ веселіше.

Пані Аріадна відчинила двері на веранду. Саме тут, на другому поверсі, була влаштована чудова місцина для відпочинку на свіжому повітрі.

— Взимку веранда закрита — це такий собі зимовий сад. А навесні Анна зніматиме всі оці вікна, і ви зможете відпочивати отут. Як вам краєвид?

Краєвид видавався не просто чудовим — незбагненної краси. Просто перед ними, здавалося, зовсім близько, на віддалі простягнутої руки, височіла Щастигора. Подвір’я позаду будинку, ретельно доглянуте, чисте, прибране, переходило в сад, а далі — у виноградник, дуже старий на вигляд, і найродючіший з усіх у місті, так розповідала мати. А вище — ліс, схил Щастигори і сонце, яке вже сіло, але ще не сховало всіх променів, деякі проривалися здалеку, малюючи контур вогнедишної верхівки.

— Перед вами, люба, відкриється не лише цей мальовничий схил. Місто, яке цілком перебуватиме у ваших руках. Відкриється світ. Тридцять три дні на рік ви зможете їздити, на цей час ви зможете залишати будинок. Не одразу, після першого великого портаменто.

— Після чого? — не зрозуміла Ада.

— Я все поясню згодом. Зараз ви намагайтеся запам’ятати — на тридцять три дні, не більше. Цю відпустку ви зможете брати частинами. По одинадцять днів, а можете — цілком, але раз на рік.

Вона пояснювала, ніби начальник відділу кадрів людині, яку приймають на роботу. Власне, вона й наймається зараз на роботу. От тільки у чому вона полягатиме, ота основна частина її роботи, поки що ніхто не пояснив.

— А тепер — нагору.

У скриньці біля сходів лежали свічки — товсті, таких зараз, мабуть, і не випускають.

— Візьміть свічку.

— Свічку? Навіщо?

— На третьому поверсі немає електрики.

— Чому? Хіба важко провести?

— Не важко. Але не можна. Нагорі лише дві кімнати — бібліотека і лабораторія. Там усе — тільки при свічках. Тільки так, як було усі ці століття…

— Століття? — свічка ніяк не хотіла запалюватися в руках Ади.

— Цьому місту — тисяча років. А цьому будинку — трішки більше, як триста. Його збудували спеціально для мене.

— Ви… ви хочете сказати, що вам… Ні, не може бути!

— Мені трішки більше як триста років. А могло б бути ще більше, якби одного разу я не вчинила дурницю. Я не буду про це говорити, бракує часу.

Вони підіймалися гвинтовими сходами, досить широкими і не крутими, вкритими таким самим килимом, як всі сходи в будинку. Гарно. Зручно. І при свічках. Задля романтики, мабуть.

Пані Аріадна анітрохи не задихалася. При її стані здоров’я це не просто дивно — неймовірно! Ада добре пригадувала кардіограму хворої.

— Давайте сюди вашу свічку.

Господиня звично поставила їхні свічки у широкий підсвічник, запалила інші, що стояли напоготові. У кімнаті стало світло, наче вдень, але світло було живим — мерехтіло, переливалося, тремтіло.

Кімната розкішна, як і все тут, у цьому палаці: книжкові полиці, два крісла, столик між ними, книга, розгорнута на першій сторінці.

— Оце вона, ваша книга. Книга мудрості. Тут записано усе, що потрібно зробити, кожен ваш день розписаний.

Мабуть, Аді не вдалося відкоригувати вираз свого обличчя, і воно висловило забагато.

— Не турбуйтеся. Важкими будуть тільки перші дні. Потім ваші завдання стануть значно легшими. Хочете, я покажу вам сторінку… ну, наприклад, середа наступного тижня. От, ваше завдання… Читайте.

— «Купити собі щось дороге і красиве»…

— А тепер на суботу наступного тижня:

— «Отримувати задоволення від життя»…

Аді знову не вдалося приховати незмірності свого здивування:

— Це що, завдання такі? Я неодмінно повинна це виконувати?

— Саме так — неодмінно. Купувати собі дорогі і красиві речі. Причому на всю суму, яку знайдете того дня у шухляді. Не економте. А формулювання — «отримувати задоволення від життя» включає що завгодно. Що любите — те й робіть, аби лише це приносило задоволення.

— Але ж Роберт Олександрович попередив, що не можна… Ну, не можна…

— Не можна спілкуватися із чоловіками? Так це тільки перших сто днів. На сто дванадцятий — будь ласка, скільки завгодно! До того ж, прокляття холоду з вас буде знято, і ви нарешті дізнаєтеся, як це воно, бути жінкою… Ага, до речі, ледь не забула, там у гаражі стоїть машина. Новенька, сьогодні купили спеціально для вас. Щоб ніжки не втомлювали, каблучків не зношували, зможете їздити по місту на машині.

— Але ж я не вмію! У мене і прав немає! І я така неуважна, боюся, я не зможу! — захвилювалася Ада, якій пропозиція сподобалася, але ж…

— Права у вас є. Роберт Олександрович вручить завтра вранці. Їздити ви вмієте. Треба тільки сісти в машину, далі вона все зробить сама. Але годі про це, тепер про основне, про справу.

Пані Аріадна склала докупи кінчики пальців у жесті концентрації. Коштовні камені перснів переливалися у світлі свічок, і робили їх ще прекраснішими. Та й рубін на її власному пальці кривавився таким яскраво-червоним, що, здавалося, об нього можна прикурити сигарету.

— Ви вже здогадалися, що цей будинок — незвичайний. І я живу тут останні триста років не просто так. Я — гварда маджора, велика охоронниця. Хранителька. Берегиня. Це місто, країна, частина Європи живе спокійно лише завдяки мені. Наша Щастигора — вулкан. По це знають всі. Не знають лише, що тричі на рік, кожні сто одинадцять днів, вулкан потребує жертвоприношення. Ні-ні, не лякайтеся, не людського. Тут немає нічого кривавого чи кримінального. Кожні сто одинадцять днів гварда маджора повинна приносити падроне волкано, господареві вулкану, портаменто — дарунок. Тепер це суміш відповідних компонентів, про які ви прочитаєте в «Книзі мудрості». Там написано все — де шукати відповідну траву, якого дня її збирати, як сушити. Суміш готувати не важко. Єдиний компонент трішки незвичайний. Потрібна кров.

— Кров? — жахнулася Ада.

— Ви ж лікар, чого так злякалися? Нічого страшного, для цього у нас живе гатто негро, чорний кіт. Він у курсі.

— Чорний кіт. Звісно, у кожної відьми повинен бути в господарстві чорний кіт! А де він?

— Наш Гатто — трішки відлюдькуватий. Не любить товариства. Живе у власних апартаментах у підвалі. Ну, з підвалом ви ознайомитеся самі згодом, зараз бракує час водити вас ще й туди. Гатто сам знайде вас.

— А кров потрібна конче котяча? І багато?

— Вам жаль Гатто? Це його робота. Кров береться з артерії хвоста. Це легко. Накладаєте джгут, і далі все просто — шприц… Раніше було складніше — ланцет… Бідолашний Гатто, від його хвоста залишився куций шматочок. Крові потрібно небагато.

— Кров використовується лише котяча?

— У випадку непередбаченої ситуації чи якоїсь особливої скрути може підійти і людська. Але свіжа, не консервована. Так що не намагайтеся полегшити собі життя і принести ампулу донорської, — передбачила можливі ускладнення пані Аріадна. — Падроне волкано не прощає обману чи недбальства. Він не прийме підробки. У випадку, коли все гаразд, відбувається акцепте — знак, що господар прийняв ваш дарунок і наступні сто одинадцять днів минуть спокійно.

— А далі?

— Кожні триста тридцять три дні — портаменто магна. Відповідний склад суміші, дещо складніший. Кожні шістсот шістдесят шість днів — особливий дарунок. Гварда маджора приносить в дарунок вулкану себе.

— Себе? Як? — вихопилося в Ади.

— Як жінку. Це особливий ритуал. Таке приношення може скінчитися тим, що у гварда маджора народиться дочка. Вона й стане наступницею своєї матері. Так відбувається зміна охоронниці.

— А чому ж у вас немає дочки? Що трапилося? — Ада розуміла, що таке питання, можливо, зайве, можливо, недоречне, але ж хто його знає, чи буде можливість розпитати цю жінку про все пізніше. Раптом все так і буде, як вона розписала — рівно о дванадцятій її серце зупиниться. В це неможливо повірити. Але раптом…

— Мені зовсім не хочеться розповідати про це, та мушу. Ти ще молода, можеш народити дочку. Якщо цього захоче падроне волкано. Якщо Він прийме тебе. Не повторюй моєї помилки. Це було… Як давно це було! Щойно закінчилася війна. Був саме день портаменто дженералє — я готувалася до ночі з господарем. І вже дорогою на гору, майже при виході з печери зустріла його. Ти повинна мене зрозуміти, ти жінка… Після… після препараціо ти готова… ти готова покохати першого з тих, кого зустрінеш.

— Що таке препараціо?

— Це — підготовка до зустрічі з господарем. Її проводить чоловік-асистенте, зараз це — Робі. Але біда не в тому, що ти можеш… можеш просто віддатися першому зустрічному, це лише половина біди. Справжня біда — коли ти покохаєш. На це у тебе немає права. Це — головна ціна, найважча спокута.

— Я не розумію — то віддатися можна, а покохати — ні?

— Ти не розумієш різниці? Як мало залишилося часу, щоб пояснювати… Тілом ти можеш палати скільки завгодно. Але душею, серцем ти можеш любити тільки його, господаря. А я покохала звичайного хлопця. Я наробила безліч дурниць — рятувала його, переховувала, обдурювала, напускала ману… Ти не розумієш? Річ у тім, що тоді була війна, і цей хлопець переховувався від… Його життю загрожувала смертельна небезпека… Ні, зараз на це вже немає часу…

Годинник на полиці каміну вдарив одинадцять разів.

Біле, гарне і зовсім молоде обличчя пані Аріадни стало ще білішим, якась тонка сітка зморшок павутинням заснувала за одну хвилину досі гладеньку шкіру. Зміна відбулася так раптово, що Ада зрозуміла — вона не жартує, час таки іде…

— Давай скоріш… Отам, за цими дверима — лабораторія. Все готуватимеш там. Усе необхідне є, чого не зрозумієш — Анна покаже. Але робити все ти повинна сама. А, книжки… Важливо… Оці, — пані Аріадна обвела рукою стіну, — можеш читати, брати із собою в спальню, виносити з дому, на роботу, куди захочеш. Це звичайні книги для читання. Але з цієї полиці книжок краще не зачіпай. Їх можна читати тільки тут, у бібліотеці. Це — дуже цінні видання.

Ці здоровенні томи із якоїсь дивної серії на зразок «Життя відомих людей» Ада не взяла б у руки навіть за гроші, теж мені цінність. Хоч у грошовому еквіваленті такий том у шкіряній палітурці коштує, мабуть, чимало.

— Ходімо вниз…

Пані Аріадна підвелася важко, наче враз постаріла на десяток років.

На порозі спальні на неї вже чекали Анна і Роберт. Анна із незворушним обличчям добре вишколеної покоївки, а Роберт Олександрович ховав переживання під посмішкою, яка виходила не зовсім щирою.

Переступивши поріг спальні, пані Аріадна наче ще постаріла, ішла ледве-ледве, і Ада не йняла віри, що ця жінка ще годину тому легко крокувала гвинтовими сходами угору, долаючи сходинки молодим, пружним кроком.

— Ну що ж, от і настала моя остання година, — оглянула стіни, ліжко, дзеркало, вікно, запнуте глухою синьою шторою, господиня. — Анно, переодягатися.

Анна допомогла скинути сукню. Подала легку білу сорочку чомусь не господині, а Роберту Олександровичу. Допомогла пані Аріадні роздягнутися до голого тіла. Ада аж приплющила очі — сподівалася побачити стару поморщену плоть, і не дуже тішилася можливістю такого видовища. Та тіло жінки, яка пожила в цьому будинку понад триста років, принаймні так виходило з її слів, виглядало молодим, пружним, гладеньким! Роберт одягнув їй білу сорочку, подав якийсь дивної форми білий чепець.

Ада відчула дивне збудження, неможливе, стороннє, майже гидке в ситуації урочистій і трагічній. Дивовижно! Цей чоловік служить своїй пані в такі інтимні хвилини! Отак незворушно, урочисто він служитиме і їй, Аді… Як збуджує її сама присутність цього чоловіка, як неймовірно збуджує! А це недопустимо, неможливо зараз, у цій кімнаті, куди ось-ось увійде смерть.

Пані Аріадна лягла на своє ліжко, мабуть, на смертне ложе. Робі накрив її білим легким покривалом.

— Ми можемо йти?

— Я дякую тобі, Робі, за вірну службу. Сподіваюся, ти служитимеш так само вірно й моїй наступниці. Прощавай. Анно, дякую вам. Прощайте.

Роберт Олександрович і Анна вийшли. Ада залишилася в цій кімнаті із жінкою, яка має через якісь уже цілком відлічені хвилини померти. Відчуття мурашок під шкірою похолодило спину. Наче якийсь холодильник увімкнувся чи кондиціонер гнав холодний струмінь просто в потилицю, навіть трохи підіймаючи волосся. Легке тремтіння прокотилося від кінчиків пальців на руках до п’ят і загойдало хвилі паморозі та жару.

— Ви хвилюєтеся, Адо? Це нормально. Я спокійна. І втомлена, аж тепер відчуваю, наскільки втомлена… Я зробила все, що повинна була. Мій час закінчується. Все у цьому світі конечне.

— Пані Аріадно, не хвилюйтеся, вам шкідливо…

— Мені вже нічого не може зашкодити, я йду… Адо, у хвилину моєї смерті ви повинні тримати мої руки, неодмінно, обов’язково. І дивитися мені в очі. Це не найприємніше, що я можу вам запропонувати, але це необхідно. Інакше… Інакше бути просто не може! Інакше станеться… Не будемо про це… Час, час…

Вона лягла спокійно. Склала руки на грудях і розмірковувала, згадувала, мабуть, своє життя.

— О ні! Не може бути! Як я могла забути! Нитка! Нитка Аріадни! Зараз я покажу вам! — вона зробила спробу піднятися — і не змогла. — Відчиніть шухляду! Швидше! Час минає! Не ту, верхню! Там велика коробка із клубками! Ви берете клубок ниток зеленого кольору…

— Але ж тут добрий десяток клубків зеленого кольору!

— Я покажу… дайте ме… мені… ви берете… цей…

Ада поспіхом шукала клубок і сталося те, що завжди трапляється, коли квапишся — клубки розсипалися по всій підлозі.

— Зелений… Зеле… Без нього ти не знайдеш дорогу до печери…

— До печери? То ще і якась печера? Я не хочу. Я не хо…

Аду пройняв не страх навіть, а такий вселенський жах, що хотілося скавучати, як цуценяті. Вона й хвилі не залишиться в цьому будинку, нехай тут би й усі стіни із золота! Та дідько їх забирай з їхніми прибамбасами! Ця темна, сувора кімната! Ці сині важкі штори, що ворушаться! Це ліжко, що скрипить! Ця жінка, що кожної хвилини стає все старішою і страшнішою… ці очі — чорні, мов вуглини, вони горять таким пекельним жаром… ці руки, пальці, мов лапи крука… Вона не може узяти їх в свої, не може… вона не зробить цього…

А тепер іще й якісь клубки, якісь печери!

Кинулася до дверей, торсала клямку — марно. Хто встиг зачинити її саму із цією відьмою! Так, відьмою, відьмою, відьмою!

— Спокій… спокійно, Адо. Ви даремно… хвилюєтеся… двері не відчиняться. Ви повинні сісти отут, поруч, дайте свої руки. Не бійтеся. Нічого страшного не станеться. Але я повинна передати вам ось це…

І тонкі пальці почали знімати з вказівного на лівиці перстень з величезним прозорим каменем.

— Це — діамант.

Аді відняло мову. Діамант. Діамант таких розмірів! Він коштує, мабуть, мільйон! Рука несамохіть потягнулася до персня.

— Дай руку! — засичало щось страшне і хиже, сховане в оболонці шляхетної, вихованої, красивої ще хвилину тому пані Аріадни. — Дай руку!

І пальці вчепилися в її правицю із силою, якої не могла мати жінка, що однією ногою вже стояла по той бік життя.

Аду трусило, немов у пропасниці. Бігти, тікати! Чи сісти поруч і виконати те, що вона обіцяла? Не може бути, щоб вони не помстилися за невиконану обіцянку, не може бути. Вони неодмінно уб’ють її. Або ще гірше — маму чи Аліночку… Ні, мабуть, треба… І діамант… Але ж його можна украсти, зняти з пальця, щойно ця карга простягне ноги! Вони ж не обшукуватимуть її!

— Не вигадуй дурниць! Руку! — цей голос належав уже не пані Аріадні, а комусь іншому, сторонньому.

І Ада змирилася. Вона чемно сіла на край ліжка, взяла обіруч долоні умирущої… Годинник почав бити дванадцяту. Вона стежила за стрілкою, яка добігла до вершини кола. Один удар, два, три… Сім, вісім… Здавалося, під підлогою ворушився якийсь хижий, лютий звір, за шторою зачаївся ще один. А усміхнені пащі фавнів із ріжками з оправи дзеркала та спинки ліжка вишкірилися вже на повний рот і реготали уголос. Десять… Вікно прочинилося, холодний вітер увірвався до кімнати… Одинадцять…

І Ада не витримала, вирвала руку…

Дванадцять…

У кімнаті згасло світло.

Згасла та маленька лампочка, що давала хоч слабке, жовто-червоне, але хоч якесь світло! Темрява. І якісь удари — тук-тук. Тук-тук. Холодний вітер. І дихання. Її власне. І ще чиєсь, поруч. Ада втиснулася в стіну так, що могла б пройти в сусідню кімнату крізь шпарини між цеглою.

До дихання приєдналося ще й тихе завивання, наче хтось голосив за тією, що відійшла. Ліжко осяяв червонястий промінь. Аді здалося, що покійниця підводиться, тягне до неї руки…

Ноги зм’якли, колін наче не стало, ще мить — і вона впаде на ліжко поруч із покійною відьмою. Або вилетить у вікно разом із цим червонястим сяйвом.

Але це тривало, мабуть, хвилину.

Голосіння стихло, вікно зачинилося. Вітер ущух. І головне — засвітилося світло.

До кімнати зайшли Робі й Анна. Роберт Олександрович підійшов до ліжка. Анна — до Ади. Вклонилася. Подала якийсь напій — густо-червоний, солодкий на смак. Ада не одразу зрозуміла, що це вино. Мабуть, оте знамените, з виноградника пані Аріадни.

— Випийте, випийте… Непідготовленій людині важко це перенести. Зараз вам полегшає.

— Як усе пройшло? — спитав Роберт Олександрович, схиливши перед нею голову.

Так, вони повинні тепер схилятися перед нею — адже вона — господиня, вона тепер оця… гварда…

— Як пройшло? Все пройшло нормально. Так, як вона просила.

Мабуть, ці слова були саме тими, яких чекали Анна і Роберт. Вони зітхнули з великим полегшенням.

— Анно, доручаю вам пані Аду. Підготуйте її.

О ні, ще якийсь ритуал! Вона не витримає більше! Досить, досить з неї! Вона не відьма, вона не навчена усіх їхніх штучок, вона не зможе! Годі!

— Ви повинні одягнути це.

Анна подала їй сорочку, таку саму, як годину тому одягнули на покійницю, але чорну. Не дуже зважаючи на кволий опір, який спробувала чинити Ада, роздягла її і одягнула сорочку — напрочуд легку, м’яку і приємну до тіла.

— А тепер — сюди.

Служниця перев’язала її волосся чорною, такого ж шовку, як і сорочка, стрічкою і підвела до ліжка, звідки якоюсь невідомою силою забрали покійницю і вже встигли змінити постіль — на таку ж чорну.

— Лягайте.

Жодних — будь ласка, прошу, так, ніби Ада — служниця, а не навпаки.

Лягти туди, де щойно померла людина? Ні, відьма, відьма!

— Нізащо.

— Лягайте.

З другого боку підійшов Робі.

— Лягайте, пані Адо. Так треба. Ви мусите цю ніч провести тут. І наступних сто десять також. Це не обговорюється.

За тоном, спокійним настільки, що й сумнівам місця немає, Ада зрозуміла, що опиратися марно.

— На першу ніч у нас передбачено ось… — до нижніх билець ліжка і з боків тяглися товсті жовті ланцюги. Звідки вони взялися, ще хвилину тому не було! Ада готова була заприсягтися, що вони із золота. — Якщо потрібно — ми…

— Ні, не треба.

— От і чудово.

Ада майже не дихала. Ця постіль, це ще тепле ліжко щойно прийняло останній подих… лежати тут… Як страшно. Господи! Ні, Господнє ім’я тут згадувати не можна навіть подумки. Як страшно!

Втім, лежати тут — надзвичайно зручно… Дуже м’яко, цілком комфортно. Тепло. Ця чорна шовкова постіль… У неї ніколи не було білизни з такого чудового шовку… Він чорний. Ну що ж, краще буде видно її біле тіло…

До ранку є час. Думати. Подумати. Помріяти…

Вона все зробила як належить. Ну, не зовсім все, не до кінця, не до останнього удару годинника. І ще… Аж тепер згадала ще одну умову — треба ж було дивитися в очі відьмі, в очі! А вона відвела погляд, втупилася в годинник…

А хто це бачив? Хто доведе? Кому вона розповідатиме… Ні, ніхто, нікому, нічого…

І зовсім скоро ранок.