Місто карликів

Розділ IX

Той, кому слова «офіційний захист» — не віддалена урочиста музика чужого свята, а відчуття сокири над власною головою, добре знає, що справа тут не в захисті своїх наукових переконань від злих опонентів — вони й не думають унікчемлювати наукові ідеї автора зараз, на останньому етапі, справа в інших, далеких від науки речах, основна з яких — організація бенкету після захисту, а також заповнення всіх необхідних паперів — ось вони, ті вовки, які боляче кусають дисертанта. Звісно, йдеться про того, хто справді «робить науку», а не про мішок грошей, з якого сиплеться зелена поживна травичка для кожного вовка, що зустрінеться дорогою дисертантці у червоному капелюшку. Ви скажете, що вовки трави не їдять? Іще як споживають! Ці вовки ковтають, не пережовуючи, зелененьку, шелестку, таку приємну на дотик травичку. Трава, мабуть, має якісь наркотичні властивості — пожувавши зелененький листочок (бажано з двома нуликами, і бажано не один), вовки стають сумирними, чемними, навіть послужливими і водять Червону Шапочку за ручку лісовими хащами, не забуваючи при тому згинатися по черговий жмуток трави.

Про цей останній крок ще два місяці тому Христина не наважувалася навіть думати — саме повна відсутність зеленкуватих папірців гальмувала її шлях до необхідного для продовження роботи на кафедрі ступеня кандидата медичних наук. Все було — і розум, і працелюбність, і бажання досліджувати, творити і відкривати, але брак грошей гальмував і дослідження — реактиви потрібно було купувати власним коштом, і публікацію матеріалів — за кожну статтю треба було платити, і, звісно, етапи захисту, та ще й у стольному граді Києві.

Звідки, яким дивом, якою молитвою наднесло їй цього чоловіка — втілення сили, опори, надійності? Яким випадком сталося їхнє знайомство? Ні, без чуда тут не обійшлося!

Він ішов завжди на кілька кроків попереду неї. Не на прогулянці, ні, тоді він тримався на півкроку позаду, щоб підтримувати її під руку. Та в житті, в усіх її, а тепер уже їхніх спільних справах, Ярослав виглядав криголамом, що безжально розтрощував кригу на її шляху, руйнував перепони, і їй залишалося лише пливти білим човником по чистій воді і ловити у вітрила попутний вітер його подиху. Усе тепер стало так просто!

Христина не жила — насолоджувалася кожним кроком, який ступала по землі. Ступала, майже її не торкаючись. Сірий асфальт під ногами укрився червоною доріжкою зіркового тріумфу — доля обрала її! Ні, це він, Ярослав, обрав її! Він кохає її! Вони одружаться.

Зразу стільки усього… Стільки вражень і стільки рішень — серйозних, виважених. Цей чоловік звик відповідати за кожне своє слово, і жодне з них не пускав на вітер. Розмова, яка докорінно змінила її життя, відбулася ще тоді, напровесні. Кажуть, так буває, що одна розмова змінює життя. А вона не вірила. Весь її життєвий досвід кричав, волав, голосив — не вір, так не буває, тебе обдурюють! Та як не вірити йому, Ярославові? Як не вірити, коли перший крок — під вінець, другий — до спільної хати. А лиш третій — до спільного ліжка!

— Я розумію, Христенко, ваші вагання — ви молода, красива, ні, неймовірно вродлива, — виправився, майже зашарівшись, професор, — я старший від вас мало не на півтора десятки років, у мене — дочка від першого шлюбу…

— А у мене — син, — нагадала Христина.

— Ваш син автоматично стає нашим, — не здавався Ярослав, — а от моя дочка — це не так просто, ця дівчинка росте серед таких жінок, що… Ну, про це потім. Учора я підписав усі папери на купівлю будинку. Тому я тепер не бездомний, а цілком поважний… домовласник! — знайшов потрібне слово. — І тепер можу запропонувати коханій жінці свою руку, серце, дах над головою і… і все, що потрібно для спільного життя!

— Але ж… — розпочала Христина, ведучи до того, що все це так несподівано.

Ярослав зрозумів по-своєму і навіть зблід — з його обличчя, що пашіло здоровим рум’янцем сільського парубка навіть тепер, через стільки років життя у місті, раптом відпливла кров.

— Я розумію… Ви не кохаєте мене… — проказав, немов вирок, звівши руку до чола і запустивши пальці в густого чорно-кучерявого чуба, ніби хотів вирвати його із коренем. — Як я про це не подумав? Мені здавалося… Але ж така вродлива жінка не може… Звісно, у вас хтось є!

— Нікого у мене немає, Ярославе Богдановичу, і я люблю вас. Кохаю. Так правильно. — Христина перехопила руку, щоб запобігти понівеченню розкішної професорової шевелюри. Її пальці сховалися в Ярославовій долоні і зникли, заарештовані на решту життя. — Я хотіла сказати, що не готова була до такої пропозиції. Отак зразу — і люблю, і заміж, і хата…

— Але ж я не хлопчик-третьокурсник, я не можу пропонувати жінці серйозні стосунки, подавати надії без серйозних намірів. Куди я вас мав би привести — в оці кімнатки? Це ж смішно! А хата є хата, там ростимуть наші діти.

Він намагався її переконувати, не розуміючи, якими смішними є в очах жінки його серйозні та вагомі аргументи. Які ці чоловіки хлопчиська, хоч би чуб і геть посивів!

Того вечора Миколка чекав на маму довше, ніж звичайно.

А мама ховала щасливі очі, не вірила, що це могло статися саме з нею…

Коли вирішальні слова були сказані, виявилося, що спільної роботи стало набагато більше, аніж було у кожного зокрема. Будинок, один із тих міні-замків із казок братів Грімм на Панській вулиці, потребував ремонту, і Ярослав хотів урахувати побажання Христини. Тому вийшло якось так, що вони почали купувати все разом, і скоро нескінченні шпалери, шпалери, шпалери злилися у одну довжелезну стрічку, що миготіла різними кольорами, оздоблювальна плитка, ванни та раковини, крани та ручки до дверей наче знущалися — спробуй вибери щось одне серед величезного різноманіття гарного, красивого, і ще красивішого!

Поряд із турботами ремонту довелося клопотатися справами захисту. Але зараз цей віз виявився зовсім не таким важким і непосильним, як раніше — на внутрішньому захисті і на попередньому зовнішньому. Якось непомітно Ярослав перебрав на себе основну вагу, залишивши Христині питомо жіноче — клопотатися кольором костюма, висотою каблука, довжиною спідниці. Так само невимушено вирішив узяти на себе клопоти із підготовкою пригощання після захисту.

— Цікава у вас спецрада! Все розписано, наче дисертант неодмінно повинен накривати стіл! До меню включно! А такого в правилах захисту немає.

— Звісно немає, в нашому житті багато чого в правилах немає, але ж прийнято, всі так роблять, — боронила навіть не спецраду, а себе саму Христина. Чи ж їй вирішувати, як воно має бути? Сотні людей до неї робили це, тисячі робитимуть після неї — канапки з ікрою, з червоною рибою, торти, кава. — У нас іще по-людськи — спиртного виставляти не треба, а в хірургів, кажуть, цілий бенкет!

— Скрізь добре, де нас нема. Не нам ламати традиції, — погодився Ярослав. — Звісно, накриємо стіл за всіма правилами.

Кому ж, як не йому, знати правила!

— Але… — розпочав якось не дуже впевнено, — але, Христинко, нікому на кафедрі не кажу, коли в тебе захист. Зітхай, мало не плач, мовляв, черга, раніше вересня не обіцяють. Коротше, всі повинні тобі співчувати і потирати руки за спиною, що ти не встигаєш.

— Потирати руки? — здивувалася. — А чому? Хіба люди настільки недоброзичливі?

— Ой, добра ти душа, Христинко! — обняв її за плечі Ярослав. — Звісно, добрих людей багато, але ніколи не вгадаєш, хто з них, добрих людей, копає тобі яму. Краще, щоб ніхто не знав. Особливо ця ваша, Ера Ерастівна.

Христині кортіло спитати, чому ж саме Ера, така доброзичлива, така приємна у спілкуванні жінка не повинна знати подробиць, до яких вона ласа значно більше, ніж усі інші.. Та Ярослав допоміг:

— Христинко, пригадуєш, саме перед попереднім захистом у вас на кафедрі зник журнал лабораторних досліджень? Скільки ви його шукали, а потім він дивовижним чином з’явився, коли вже завели новий і цей став непотрібним?

Ця детективна історія завдала працівникам кафедри чимало клопоту, особливо тим, хто не надто ретельно ставився до своєї наукової роботи і не переписував у свій особистий журнал результати досліджень вчасно. Акуратна до педантичності Христина все робила того самого дня, тому для неї ця згуба особливого значення не мала, зате іншим, зокрема Ірині Олександрівні, яка закінчувала докторську, та Оксані Олегівні, яка докторську щойно розпочинала, довелося пережити неприємні дні — хіба жарти, коли зникають результати багатомісячної роботи? Зате потім, після попереднього захисту Христини, журнал опинився на місці, саме там, де його сто разів шукали. Звісно, чиясь рука, причому своя, з кафедри, попрацювала над цим зникненням.

А ще — просто перед захистом, за кілька хвилин до доповіді, Христинку покликали до телефону. Виклик виявився помилковим, зате зник текст доповіді — мов корова язиком злизала. Христина цього майже не помітила — знала текст напам’ять, шпаргалки не потребувала. І навіть уваги не звернула. Та уважна до таких штук Ірина Олександрівна миттю вичислила, хто б міг цю дрібну капость учинити.

— Ера, більше нікому!

— Та що ви, Ірино Олександрівно! — замахала руками Христина, не ймучи віри. — Навіщо це їй? Вона ж сама — доктор наук, щойно захистилася, от-от стане професором, що їй до того, як мине мій захист?

— Яка ж ви наївна, Христино! — засміялася тоді Ірина Олександрівна, яка, здавалося, знала все про всіх і до того ж уміла аналізувати отриману інформацію зі швидкістю та точністю комп’ютера, і ніколи не помилялася у прогнозах.

Ірина Олександрівна працювала на кафедрі не так давно, але швидко встигла перезнайомитися з людьми, зрозуміти вагову категорію кожного і заявити про вагу власної позиції — з нею рахувалися навіть завідувач кафедри і головний лікар пологового будинку, який не любив схилятися перед авторитетами, треба було довгенько з ними попрацювати, щоб заслужити повагу. Вони одразу заприязнилися із Христиною, Ірина Олександрівна, досвідчений лікар, узяла аспірантку під свою опіку, допомагала їй із дисертацією, бо сама готувалася до захисту докторської і перебувала в курсі усіх нових вимог і течій щодо паперового різноманіття, яким щораз більше обростали, немов їжаки голками, наукові роботи.

— Навіщо Ері Ерастівні провал вашого захисту, Христино? Ви особисто її і справді не цікавите — одним кандидатом більше, одним менше — яка різниця. А хто ваш керівник? Професор Галічевський? Завідувач кафедри? От під нього вона й копає! Провалиться його дисертантка — керівнику вели-и-кий мінус! Це, знаєте, скандал! А тут вона, свіжоспечений професор, на підході — готова до завідування кафедрою!

— Але ж текст доповіді! Як можна таким чином провалити захист? — не виходила з дива Христина.

— Вас дивує? То згадайте захист самої Ери — не так давно було. Якби хтось забрав у неї шпаргалку, з якої вона читала доповідь, сумніваюсь, що ми почули б хоч два-три логічно пов’язаних речення. Вона без папірця слова сказати не може. Думає, що й інші так само. Кожен міряє по собі.

— А як же тоді вона відповідала на запитання? — ще трохи хотіла поопиратися захисниця української медичної науки, та пригадала свій же подив з того приводу, що не лише доповідь, а й відповіді читалися також ніби зі шпаргалки — надто завченими були.

— Запитання — концерт на замовлення! — посміхнулася Ірина Олександрівна.

Христині довелося тільки зітхнути й погодитися. І здивуватися.

— А не дивує, що з кафедрального комп’ютера дивним чином зник текст вашої дисертації? — продовжувала Ірина Олександрівна.

Знову довелося зітхнути й погодитися. Тим паче, що саме ця диверсія, спрямована на шкоду, мало не на повний розгром, виявилася тим місточком, який поєднав їх з Ярославом! Як вона тоді плакала-ридала — це ж не жарти, це величезна праця! Кілька розділів мала на дискетах, а решту — хоч набирай по новій! Скільки праці, скільки часу! Добрі люди порадили звернутися до професора Привроцького. Він щось помудрував із вінчестером їхнього компа — і відновив знищений чиєюсь «доброзичливою» рукою текст. Ні, він тричі геній — і медичний, і науковий, та ще й комп’ютерний! Готова була йому руки цілувати на радощах, а вийшло навпаки. Справді дивно — щоразу, як хтось хоче завдати їй шкоди та клопоту, з’являється людина, яка допомагає. І щоразу зло обертається добром. Не сталося б біди — не знати їй Ярослава!

От і тепер — які клопоти обсідали її нещасну голівоньку із тим захистом! А з’явився в її житті Ярослав — і все стало так добре…

І все стало так дивно — виявляється, є люди, яким упоперек серця чуже щастя, які мають задоволення від того, щоб завдати комусь прикрощів, не цураються дрібних і не дрібних капостей. Чомусь навіть вона, Христина, маленька, беззахисна, повна доброзичливості до кожного і добра для всього світу жінка комусь заважає, комусь перейшла дорогу, пересиділа комусь місце. І не таке вже зручне оте місце аспірантки. Стільком треба догодити, усюди встигнути, кожному посміхнутися, перед кожним зігнутися. Слава Богу, що вона не така висока на зріст, як інші! Легше кланятися. І гордощів не навчена з дитинства. До праці привчена. Здається, незамінний працівник будь-де! Аж ні, виявляється, і в неї є вороги і недоброзичливці.

— Я зрозуміла, Ярославе… — Їй так хотілося додати «Богдановичу». — Справді, чим менше людей знає, тим спокійніше.

Про те, що захист відбувся, кафедра дізналася вже на стадії поздоровлень. Дисертантка накрила стіл — тепер це було неважко. Бо все необхідне закупив Ярослав, а приготувати — улюблена справа Христини. Канапки, салати — кращих і в ресторані не подадуть, а її торти славилися на весь інститут — спеціально замовляли на захисти та дні народження. Навіть доцент Ера Ерастівна Худозад замовила торт з полуницями на свій захист. Не сказала тільки, де взяти продукти й оті самі полуниці у місяці грудні!

— Христиночко, спечеш мені на апробацію тортика? Отакого, як на день народження, з полуничками? Тобі ж не важко, люба, а твої тортики весь інститут знає!

Даремно чекала Христина продуктів чи бодай грошей на масло, яйця, сметану — такого торта із будь-чого не спечеш! Та Ера Ерастівна наче забула про те, що аспірантка не тримає вдома корову, а тим паче — оранжерею для вирощування посеред зими екзотичних фруктів, лиш нагадувала — не підведи! Одна справа — торт із полуницями у червні, інша — під Новий рік! Довелося позичити грошей в Ірини Олександрівни та й купити в супермаркеті величезні, красиві, але такі дорогі взимку полуниці! Зате охів та ахів було:

— Ой, наша Ера Ерастівна — неперевершена господиня! Який торт! Що на смак — пуховий, невагомий, що на вигляд — гора крему і желе з полуницями і майже немає тіста! Полуниці у грудні — так пікантно! Майже казка про дванадцять місяців! Поділіться рецептом!

Ера із незворушним виглядом приймала вітання не так із захистом, як із тортом, який справді вдався на славу. А Христині відвели роль Попелюшки — подавай, принось, прибереш потім.

— Тут кілька канапок залишилося, гості не доїли, кілька шматочків ковбаси, можеш взяти малому, — милостиво дозволила після того, як всі розійшлися, Ера.

Вона трохи випила під час неофіційної частини, обличчя пашіло, язик повертався не дуже певно.

— Ти ж не ображаєшся на мене через торт, правда, Христе? Я й сама добре печу, але із тим захистом… Хіба все встигнеш? Нічого, от стану я завкафедрою, за все тобі віддячу. Мені свої люди потрібні! Будеш у мене старшим лаборантом!

Ірина Олександрівна із Христиною перезирнулися — чому це лаборантом? Після аспірантури — лаборантом?

— Дуже добра робота, спокійна. Тортики будеш пекти, чай подавати професорові. Ти ж із дисертацією до кінця аспірантури не встигаєш, правда? А на місце асистента у мене вже своя людина є…

З п’яних очей Ера верзла таке, чого ніколи б не сказала тверезою, от-таки істина — що в тверезого на умі, то в п’яного на язиці. Похитувалася, Христина з Іриною Олександрівною ледве довели її до таксі. Ледве дали собі раду — Ера Ерастівна Худозад вже перейшла рубіж центнера і продовжувала дивувати публіку темпами зростання нижньої частини тіла, яка стала настільки непропорційно широкою, що фігура нагадувала грушу — вгорі маленька голівка із коротким, підстриженим під хлопчика волоссям, вузькі плечі, маленькі груди, зате внизу — попа настільки розкішних розмірів, що це було вже для гурманів і особливо талановитих кравців. Народ шепотівся поза спиною — прізвище винне, треба змінити на Товстозад, хіба тоді почне худнути. Ірина Олександрівна спеціально залишилася, щоб припильнувати Еру — одного разу вже таке було, що після пригощання, перебравши алкоголю, вона сіла собі в куточку в коридорі, та й заснула. І лише голосне хропіння допомогло відшукати згубу, коли чоловік кинувся по свою «професорку», як її називали в сім’ї, так і не дочекавшись дружини в машині.

— Я сама, не зачіпайте тарілок, Ірино Олександрівно, — кинулася прибирати стіл з недоїдками Христина. — Вона мене для того й запросила — спочатку приготуй, потім прибери. А гонорар — кілька канапок малому…

— А я що, принцеса, розсиплюся? — закасала рукави модної блузки Ірина, яка не цуралася будь-якої роботи. — І чого ти їй служиш, Христинко?

— Вона стільки для мене зробила! Влаштувала в аспірантуру!

— Влаштувала? Навіть і не думала. Тебе прийняли, бо ти відмінно вчилася і мала наукові розробки. А Ера всім розповідає, як вона ходила до ректора, як просила. Це у неї такий спосіб набрати штат прислуги.

— Але ж її чоловік і справді — добрий друг ректора. А Ера Ерастівна — подруга його дружини.

— Ой, свята простота, — зітхнула Ірина Олександрівна, згортаючи зі столу одноразовий посуд у великий пакет для сміття. — Її послухати — так вона усім нам — рідна мати, благодійний фонд імені Ери Худозад. А насправді — пильнує тільки себе і копає під Галічевського.

— Ну, він теж — не подарунок, — зітхнула Христина.

Ірина Олександрівна не заперечувала — ой, не подарунок!