Місто карликів

Розділ ХІ

— Діти, прокидайтеся! — цей обережний стук у двері, цей стишений голос означав, що батько прокинувся уже давно, що приготував сніданок, що…

— Доброго ранку, татку, — поцілувала добре виголену вже із самісінького ранку, з приємним запахом якогось із парфумів, яких вона сама надарувала на всі свята батькові, що хоч у них купайся. — Як спали-спочивали, як сердечко?

— Софійко, тут головний лікар — я! Забудьте, що ви доктори і кандидати, слухайтеся тата! — удавано розсердився батько. — Ач які, щойно сонце зійшло, а вже — як серце? Нормально серце, вважайте, що його у мене немає! Краще дай-но сюди термометр. Як твоя температура?

— Нормально! Вважайте, що її у мене немає! — в тон йому проспівала Софія.

— Ага, немає. Поцілувала, мов окропом ошпарила! — похитав головою Роман Тарасович.

— Так то ж я з любові. Гарячі поцілунки — моя фірмова страва!

Температура вже понад тиждень, із самого приїзду, трималася на тому ж рівні, анітрохи не зважаючи на поважні дози аспірину, фервексу, парацетамолу та всього іншого, що знайшлося в аптеці.

— Тату, а що трапилося? Ви сьогодні чомусь стурбовані?

Смереканич-старший справді не міг приховати виразу…

Софія не одразу визначилася, яке ж почуття покреслило зайвими зморшками високе батькове чоло і посмутило очі.

— Стурбований… Я таки стурбований. І засмучений. І вражений… Померла наша сусідка.

— Хто? — Орест зупинився у дверях лазнички.

— Пані Аріадна…

Рушник, яким Орест витирав голову, мало не впав йому з рук.

— Пані Аріадна? Пані Аріадна…

— Це та симпатична жінка, яку ми бачили під час обходу в кардіології, так, Оресте? Із будинку навпроти? Як шкода…

Софія чомусь засмутилася не за компанію зі Смереканичами, а тому, що пригадала цю красиву навіть у свої літа, шляхетну, витончену пані, справжнє уособлення отих колишніх, дореволюційних пань, якій дивом дивним вдалося не лише фізично вціліти у людожерській м’ясорубці червоно-хижого двадцятого століття, але й не розгубити отой панський дух вулиці, міста, покоління отих, колишніх, людей.

— Як шкода… Але ж їй ніби покращало? Я ж бачила її цими днями на подвір’ї будинку — бадьора, весела…

Софія визирнула у вікно. Щастигора запнулася на ранок якимось дивним туманом. А на подвір’ї будинку навпроти панувало оте тихе ділове пожвавлення, яке супроводжує відхід когось із тимчасових мешканців цього світу до світу іншого — під’їжджали машини, люди в чорному щось виносили, маленький на зріст чоловік раз за разом вибігав, щось наказував. Мабуть, син. Чи небіж.

Власне, будинок знаходився не зовсім навпроти. Архітектор, що забудовував цю вулицю, подбав про те, щоб мешканцям обох боків відкривався краєвид Щастигори, тому будинки споруджені не один навпроти одного, а між… І вікна не впиралися у вікно сусіда, а милували око садом, виноградниками та схилом гори.

— Ходімо снідати, діти… — зітхнув батько.

Сніданок вийшов не просто невеселим, а зовсім неприємним. Як і щоранку, трагічне «Ооооооох!» зі спальні, як і щоранку — «Я не спала всю ніч! Я вмираю!». Втім, навіть загроза смерті апетиту зазвичай не погіршувала.

— Віоло, треба буде піти до… покійної… — батькові важко було вимовляти ці слова.

— От і йди собі! Софіє, мені ще кави, будь ласка, — простягнула чашку, блиснувши занадто свіжим як на кандидатку в наступні покійниці манікюром, Віолетта Ігорівна. — І вершків, я не п’ю чорної, це шкідливо.

— Віоло, стільки кави взагалі не варто пити жінці твого віку, — спробував зауважити Роман Тарасович, наражаючись на промову, за оригінальністю та лексикою подібну до тієї, що запорожці писали турецькому султанові.

Соковита суміш «якого це такого — мого віку», чорної кави, вершків, цукру, «яке тобі діло», «я й так ледве живу», помноженої на неочікуване для вмираючої активне несприйняття кожної спроби втишити ранковий вибух, виливалася, мов лава з такого собі мікро-Везувія. Промова завершилася майже «день у нас такий, як у вас, за що поцілуйте… нас».

— То ти не підеш? — уже вслід дружині гукнув Роман Тарасович.

Лава закипіла:

— А чому б я мала ходити? Мені це важко! Я не можу! Це травмує мою нервову систему!

— Але ж це наша сусідка! Не пасує…

— Ну давай про те, «що люди скажуть!». А з мене досить! Це ти з нею… Це про твої шури-мури тут усі… А я… І слава Богу, що прибрав!

Оце так… Татові шури-мури — це цікавий поворот, — перезирнулися Софія з Орестом. Про те, що у їхнього тата, взірцево поважного, можуть завестися якісь шури, та ще й купно із мурами, а також няв-нявами і киць-кицями, вони не просто не думали, а й припустити не могли.

— Не зважайте, діти, — кинув услід дверям, які зачинилися з гуркотом вулкана, що ледве зупинив потік лави, вирішивши замкнути його в межах спальні, Смереканич-старший.

— А ми підемо з вами, тату, правда, Оресте?

— Неодмінно. От тільки квіти купимо.

— Татку, не засмучуйтеся так, — погладила батькове плече Софія. — Ну, мало що там люди балакають! Кожного слухати…

— Але ж це правда…

— Правда? — очі Софії загорілися так зацікавлено, що сніданок мав би не скінчитися аж до вечора. Їй не терпілося негайно вислухати всі подробиці і підгрунтя плітки, яка, мабуть, на чомусь базувалася, щоб аж сам винуватець на восьмому десятку літ признався — винен, таки винен, щось було.

— Софіє, це давня і дуже довга історія. Мабуть, варто відкласти до вечора, зараз не час… — Орест почав власним прикладом показувати, що прибирання зі столу — найкращий спосіб закінчити розмову.

— Я хочу, що ти зрозуміла, Софіє, пані Аріадна — особлива жінка, — таки вдався до пояснень батько. — Вона відіграла в моєму житті особливу роль. Я зобов’язаний їй… Мабуть, життям. Ще — тим, що став лікарем. Це справді довго і важко пояснювати. Оресте, мабуть, запрягай і привези квітів.

— Піду запрягати, пане полковнику! — жартома приклав руку двома пальцями до уявного козирка і виструнчився Орест. — Моя конячка, мабуть, застоялася. І сіна час привезти. Я ще на заправку заїду.

— Не «піду запрягати», а «голошу слухняно», якщо вже бути до кінця чемним. Але поквапся. Кажуть, що її ховатимуть не тут, повезуть кудись чи не до Львова.

— До Львова? Вона там має родичів?

— Ніколи не чув про якихось родичів. Усім керує цей Ростоцький…

— Оцей маленький? Що їздить на величезному чорному джипі?

— Він.

Подвір’я будинку, де стається таїнство смерті зазвичай стає особливим. Наче тут оселяється щось тихе й таємниче, навіть якщо все зовні не змінюється.

Вже до обіду уздовж усієї вулиці вишикувалася довжелезна колона машин — великих, дорогих, переважно чорних. Люди, здебільшого чоловіки у чорних жалобних костюмах і навіть у чорних сорочках, заповнили простір між квітником і стінами будинку. Вінки, квіти, оті величезні, незмірно великі букети, які дарують зазвичай дуже багаті люди на дні народження, весілля та похорони один одному, намагаючись перевершити ближнього у ціні, заповнили майже все місце під муром, що охороняв будинок. Двері стояли отвором, люди то заходили, то виходили…

Серед тих, хто прийшов попрощатися, майже не було стареньких простих жіночок з простенькими букетиками з власного квітника — подруг, з якими ходила до школи, з якими вчилася, з якими разом пішла на пенсію і вікувала вдовиний (а чи була вона будь-коли замужем?) вік. Ні, тільки заможні сусіди з багатих будинків Панської вулиці…

Орест повернувся саме вчасно.

— Ор, одягайся швиденько, кажуть, що виноситимуть о другій. То служба Божа, мабуть, о першій?

Софія почувалася не зовсім зручно у темно-вишневому костюмі — найтемнішому зі всього, що привезла на час гостювання у батьків. Ну, хто ж знав?

— Віолетто Ігорівно, чи не знайдеться у вас якоїсь чорної хустки? Не пасує отак…

Віолетта напрочуд швидко змінила гнів на милість — понишпорила у шафі і витягла розкішну чорну шаль, яку можна було накинути на голову, а довгі кінці майже накрили одяг, надавши відповідного ступеня жалобності.

— Стривай, треба отут прикріпити шпилькою до волосся… Сучасна молодь зовсім не вміє носити ані хустки, ані шарфа… А отут — брошкою до плеча, щоб не зсувалося…

Ці майже материнські турботи не відповідали отому ранковому монологу, так, наче були виконані двома різними акторками з двох різних театрів, і звісно вже, належали перу різних авторів. Може, не така вже вона й погана, ця Віолетта Ігорівна? Може, і з нею можна знайти спільну мову?

— Я не піду… У нас і за життя були не найкращі стосунки. І потім — похорон, всі ці церемонії, сльози… Я так погано все це переношу… У мене зразу підіймається тиск, болить голова, у мене…

«А у мене температура тридцять дев’ять і шість,» — подумала Софія, але нічого не сказала.

Двері будинку стояли отвором. За порогом жалобну вервечку відвідувачів приймав, наче найближчий родич, Роберт Олександрович Ростоцький, знаний у місті бізнесмен. Поруч із ним у глибокій жалобі стояла, немов знову ж таки найближча родичка, Ада Адамівна, завідувачка відділення кардіології. Значить, вони родина? — здивувалася Софія.

Величезна вітальня була прибрана за останнім словом сучасної ритуальної «науки і техніки». Красиво, урочисто, розкішно навіть. Мабуть, грошей не пошкодували. Чогось, щоправда, бракувало, але Софія не зразу збагнула, чого саме.

Покійниця лежала, вся у квітах та мереживі, немов жива. Але смерть, мабуть, застала її зненацька і злякала — обличчя не виглядала умиротвореним. І особливо дивними видавалися руки — навіть накриті мереживом, вони вражали неспокоєм — правиця наче хотіла щось вхопити, і так і завмерла навіки. Дивно, що майстри ритуальних справ нічого не могли із цим зробити. Їм же платять за те, аби покійник виглядав спокійним і привабливим, задоволеним із того, що з ним відбулося. Чи не доплатили, чи не доглянули?

І навіщо на пальцях стільки золота? Софія десь читала, що із прикрас можна залишити лише обручку. Чим більше кілець, тим важче душі вийти з тіла — кільце — коло, душа ходить по колу… А це перстень з рубіном… Десь вона такий бачила. Дивний. Великий, старовинний, кидається в очі. Такий самісінький — на пальці Ади Адамівни! Мабуть, це якась сімейна традиція, носити однакові персні.

Софія обірвала розмисли — хіба можна в такий момент думати про сторонні речі? Померла жінка, не така вже й стара за сучасними мірками. Красива. Особлива, мабуть, якщо стільки людей прийшло провести її в останню дорогу.

Прислухалася до розмови сусідів, що шепотілися, переказуючи звичайні в таких випадках речі: як померла, що сказала перед смертю, де ховатимуть.

— Кажуть, що повезуть кудись на Львівщину, до родичів. У них там сімейний склеп.

— Де?

— Не чула.

— Дивно. А де ж оті родичі? Чому ніколи її не відвідували? Скільки років отут живу, ніколи не чула про родичів. Відколи не стало тої дивної Анарди, сама жила. Ото тільки Роберт Олександрович допомагав, але він їй не родина, я точно знаю. Ми з Ростоцькими знайомі з…

— А що тут робить лікарка з кардіології?

— Кажуть, вона їй родина.

— Добра мені родина — перед смертю. Як подбати про людину, то нікому, а як будинок захапати — то вже он вам я!

— А тут уже — остання воля покійної. Так вона захотіла. Передала, кажуть, і будинок, і обійстя їй.

— От має жінка щастя…

— Ви так думаєте? Має щастя, має і замороку.

— Звичайно, коло такого будинку треба рук і рук докласти! Щоб отак все тримати — в чистоті, в порядку. Чи ж не нам з вами знати, скільки то коштує? Це ж не квартира — позамітав — і гуляй. Тут щодня щось трапляється — то там підмокло, то тут обсипалося, то там підбілити, то тут підфарбувати… Ой, та що я про наші будинки, ви на цей гляньте! Палац, королівський палац, одне слово! І все, мов новеньке! А йому ж років сто, не менше. Я ще малою була, а він вже стояв.

— Я не про ту замороку.

— А про яку?

— Пам’ятаєте тих злодіїв, що повадилися на нашу вулицю позаминулого року? Майстри своєї справи, можна сказати. Залевських пограбували, Бойків, Запоточних, а до пані Адамантської залізти не змогли.

— Так у неї який замок!

— Для добрих фахівців ніякі замки не перешкода! У Залевських таких секретних замків три штуки стояло — всі відчинили. А в Запоточних зрізали завіси, і все одно залізли! І так тихо — ніхто не чув і не бачив. Вони б і до вас залізли, не подивилися б, що прокурор, і до нас, якби не пані Аріадна.

— А що вона?

— Не знаю точно, що, але ж знайшли їх уранці біля її муру — лежали, мов паралізовані, слова сказати не могли, як міліція приїхала забирати. Три дні відлежувалися, поки отямились. Це — її робота, це вона їх…

Сусідка кивнула, погодившись. Звісно, більше нікому, вона, пані Аріадна. Як вона це зробила — невідомо, але до її будинку краще не потикатися — мабуть, якась таємна сигналізація чи електрострум під’єднано до дверей.

— А коли служба Божа? — зиркнула на годинник ота, в якої чоловік прокурор. — Вже б пора, якщо вивозитимуть о другій.

Час минав, але ані священиків, ані служби, без якої покійника не виносять із рідної хати, не очікувалося.

Ближче до другої почали церемонію прощання. Якусь дивну церемонію. До труни вервечкою потяглися чоловіки в чорних костюмах із чорними краватками. Сусідки шепотілися, називаючи кожного:

— Бач, прийшов… Директор ринку. Морда червона, ледь не лусне. А той — тримає ресторан у центрі. І цей тут, вирядився ж як, навіть сорочка чорна! Як рідну маму ховав, то в джинсах приперся, а тут… І теж пішов руку цілувати!

— І ви тут? — прошепотів знайомий голос. — Ви ж сусіди…

Софія озирнулася — і нікого не побачила. Зніяковіла.

Голос лунав на рівні її плеча, а вона ж звикла задирати голову, коли розмовляла із чоловіками. Це ректор Георгій Григорович прийшов чомусь попрощатися із покійною. Що їх пов’язує із цією старенькою, звичайною жінкою? Чи вона колись була лікарем? Ні, точно, ні. Родич? Знайомий? Але знайомих у неї чимало, судячи із кількості чорних машин і чорних костюмів.

— Ходімо, попрощаємося, — запросив Смереканичів звичним керівним тоном Потурайко.

Вервечка якихось майже однакових людей, що ішли до труни, поріділа. Першим рушив Георгій Григорович, він виконав цей невідомо ким затверджений ритуал — торкнувся руки покійної і поцілував її пальці. Аж тепер Софія роздивилася — вони цілують не руку, як належить за церковним обрядом, а перстень! Отой, із рубіном! Потім підійшов Орест. Він руки не цілував — не така вже близька родина. Перехрестився, відійшов, пропустивши Софію.

У мерехтінні свічок і отій особливій напівтемряві, яка оточує зазвичай цей сумний ритуал, в особливій тиші, яку перебиває тільки шепіт чи поодиноке схлипування, все видавалося загадковим, незвичайним, і повним смутку й величі. Навіть той, хто не був близько знайомий з людиною, як-от Софія, потрапляв у полон цього стану прощання і замислення над минущістю життя і себе у ньому. Але Софія не відчувала себе тут чужою — в цьому будинку жили її книжки, ця добра стара жінка їх читала. Як вона тоді, в лікарні, просила її зайти, поговорити, скільки добрих слів сказала, як тримала за руку! А вона не зайшла. І не зайде вже тепер. Почувалася у чомусь винною. І з оцим почуттям вини торкнулася правиці покійної. Отієї правої руки, що стирчала всіма пальцями отак неспокійно, наче щось хотіла упіймати.

Погладила ці холодні білі пальці, відчула холод перснів, так і не зігрітих губами тих, хто прощався.

І враз відчула, що холодна рука наливається силою, оживає. Тонкі, але сильні пальці стиснули її руку.

Софія не змогла ані злякатися, ані вимовити бодай слово. Заклякла, заціпеніла… А злякатися просто не встигла. Все тривало якісь секунди. Люди, що це? Покійниця вхопила її за пальці! Тримає! Але ж це неможливо, ця жінка мертва, мертва!

Глянула в обличчя пані Аріадни. І очі покійниці розплющилися на мить, сяйнули їй назустріч блискавкою цілком живого, осмисленого погляду, і знову згасли, сумирно заплющилися.

Ніхто нічого не помітив. Жодного звуку, ані грому, як очікувалося б після блискавки, ані дощу, анічогісінько… Лише руки покійної лягли собі тепер спокійно й умиротворено, чемно склалися на грудях, як належить сумирній небіжчиці, а обличчя втратило той особливий вираз пошуку, заспокоїлося, задоволено і сито усміхнувшись. Ніхто нічого не помітив. Ніхто? Чому ж тоді з таким полегшенням зітхнув оцей Роберт Олександрович, що невідступно стежив за ритуалом прощання, наче контролював правильність і послідовність виконання якогось таїнства? З полегшенням!

Наступним підійшов до труни батько. Перехрестився. Змовив молитву.

Софія почувалася якось дивно. Ніби нічого не сталося — і сталося ж, сталось, відбулося! Щось особливе, щось таке, чого не можна пояснити! Про що не можна розповісти! Рука, якою вона торкнулася правиці небіжчиці, стала чомусь важкою і холодною, занадто холодною, як на теплу погоду, та ще й обідньої пори. Захотілося негайно помити долоні, зняти з них отой холод смерті, неживого тіла.

— Вийдемо, — взяла під руку Ореста.

— Зараз будуть виносити, — зашепотілися сусідки.

Якісь люди в чорному із діловими, заклопотаними обличчями увійшли і заходилися розбирати вінки навколо труни, виконуючи оту якусь свою роботу. Ці ділові обличчя заспокоювали. Все правильно. Вони знають як, вони все зроблять добре і за правилами.

Але щось таки було не за правилами. І вона нарешті зрозуміла, що саме. Софія не хотіла будь-кого засуджувати, але таке вже — аж занадто: у головах труни не було хреста! Ну, нехай служба Божа відбудеться десь там, де сімейний склеп, ну, нехай цілують перстень, але ж без хреста? Неймовірно! Вона що, мусульманка? Чи іудейка? Чи з якоїсь невідомої секти? Але ж і інших символів віри також немає. Може, якась переконана атеїстка? Звісно, кожна людина має право жити і бути похованою так, як вимагають її переконання, але оцей відхід, не освячений церквою, не благословенний її служителем, виглядав… ненадійним… Здавалося, що дух цієї жінки не знайшов спокою і цей будинок вона не покине навіть після того, як тіло віднесуть кудись туди… Вони, ці люди, мабуть, знають…

Дивно це все, дивно… Оце так потрапила на похорон до сусідки…

На подвір’ї все було готове — і шикарний лімузин із уже відчиненими ззаду дверцятами, новісінький, чорний, блискучий, спеціально для таких випадків — усередині місце, де закріплюють труну. Панове у чорних костюмах вишикувалися, наче військо для прощання із генералом. У цьому невеликому натовпі Софія почувалася якось не дуже зручно. І навіть не тому, що була новою і незнайомою. Вона, жінка середнього зросту, височить тут над усіма, наче Ейфелева вежа над Парижем! А обидва Смереканичі — просто велетні отут, у царстві… карликів.

Неймовірно! Стільки малесеньких на зріст чоловіків разом Софія ще в житті не бачила! Вони ж просто крихітні, ці панове у чорних мундирах! І кожен з них — великий начальник. Та водночас — маленький. Майже карлик. Дивне місто. Дивна вулиця… Дивний похорон…

І всі вони чомусь зглядаються на неї, немов на велике чудо! Просто верх невихованості. Ну, зглядатися — ще куди не йшло, але ж один вже дійшов до того, що показує на неї пальцем іншому! Переглядаються… Ото виховання!

Софія поправила чорну шаль на голові. Добре їй порадила Віолетта, якби вона не закріпила цю конструкцію, довелося б без кінця поправляти. Провела пальцями — наче все лежить красиво, нічого не стирчить, роги не виросли, чого вони зглядаються? А тепер їхні очі просто зійшлися і втупилися в одну точку… Куди?

Сама пошукала те місце, що опинилося в перехресті прицілів стількох очей. Палець! Палець лівої руки! Господи, що це? Отой перстень, який прикрашав правицю небіжчиці, неймовірним чином опинився на її власному пальці!

Покрутила. Спробувала непомітно зняти. Де там! Наче тут і був усе життя, наче приріс! Коліна дрібно затрусилися. Ото іще! Подарунок. Подарунок від вдячної читачки!

— Оресте, ходімо звідси!

— Тобі погано? Температура? Звичайно ходімо…

Але вони не встигли зробити й кроку — з дверей саме виносили покійну господиню. Винесли, почали одразу ж вантажити у шикарний лімузин. Дуже швидко, дуже зручно. Гроші роблять навіть смерть красивою і приємною сторонньому окові.

Та Софію морозило. Чомусь стало холодно і вогко. Глянула вгору, зрозуміла — отой туман, що збирався зранку над Щастигорою, впав долу. Він повз униз вулицею, густий і темний, обволікав постаті людей, цілком заховав отих маленьких чоловіків у чорних костюмах, дійшов до очей Софії, і лише двоє Смереканичів — батько і син — височіли над цим холодним молоком.

Загули двигуни. Усі маленькі люди метушилися в тумані, шукаючи свої авто. Голова лікарки Ади пропливла поверх молочного озера, її погляд спрямувався кудись у бік Ореста, чи Софії здалося? Та ні, вона таки дивилася на Ореста, і в погляді тому ані не пахло скорботою, жалем, чи бодай крихтою переживання від непоправної втрати! Так дивляться… О, Софія знала цей погляд!

Жалобний лімузин рушив першим, а за ним у тумані, з гудками прощання, щоб чуло усе місто, поповзла ледь видима вервечка чорних джипів, «Тойот», «Мерседесів», «Вольво»… Щойно хвіст процесії сховався за рогом, туман зник, наче поїхав, навантажений у багажники дорогих машин…

— Ходімо додому, Оресте, тату, будь ласка, ходімо…

— Ви не залишитеся на поминки? — підійшла до них жінка на ім’я Анна.

— Дякуємо, але нам близько, не турбуйтеся, — напіввклонився Смереканич-старший. — І невістка не дуже добре почувається.

— Як вам буде завгодно, пресвітла пані, — вклонилася Софії Анна, дивно склавши руки перед собою. Не там, де серце, нижче. — До зустрічі!

Пресвітла пані? Оце так звертання у них! Оце так виховання! А на зустріч, мабуть, сподіватися не варто. По-перше, до вересня ще далеко, по-друге — до кого їй приходити в гості? До Ади, яка чомусь її на дух не переносить?

Як добре, що до їхнього будинку всього кілька кроків! Довшої дороги, мабуть, зараз вона не витримала б. Не змогла вийти навіть на другий поверх, впала на диван у малій вітальні.

— Оресте, подивись! Тату, що це? — показала перстень неймовірної краси, тонкої роботи, з величезним рубіном.

Спробувала розповісти про дотик, про погляд, про очі, що на мить розплющилися, і зрозуміла — це настільки дико, настільки неймовірно, настільки виглядає казкою, що краще…

Але Смереканич чомусь не здивувався.

— Не розумію, чому ти? Чому саме та, Софіє…

Батько і син розглядали подарунок, не ймучи віри.

— Це її перстень. Але як…

— А я знаю як? Це все якісь чудеса. Чари, мари, ворожіння! Це мені з гарячки примарилося.

— З гарячки? Послухай, Сонечко, а ти, здається, вже не гаряча… Оресте, ану термометр сюди! Миттю!

Ртуть у зіпсованому, як вважала Софія, градуснику, дивовижним чином виправилася. Показувала чемних тридцять шість і чотири. Знову ж нічим як чудом пояснити такі аномалії поведінки місцевих термометрів не вдавалося.

Не вдавалося пояснити у жоден раціональний спосіб, як на її пальці опинився перстень пані Аріадни. І чому він не знімається. І чому такий самий — на пальці Ади Адамівни. І чому ця Ада витріщається на Ореста безсоромним поглядом шльондри!

— Діти, давайте трішки відпочинемо після всього…

— Ні, не відпочинемо! Як я можу відпочивати, якщо на моєму пальці ця… ця… обручка, яка заручила мене невідомо з ким! Але ж ви, мабуть, знаєте, тату, ви прожили поруч із нею все своє життя, ви повинні знати більше, ніж інші! І Віолетта Ігорівна так вважає…

Софія бовкнула — і сама себе упіймала за язика — навіщо? Теж мені знайшла прокурора й обвинувача — Віолетту! Та вона такого наговорить!

— Ну, якщо та справді цього хочеш, я розповім, — із несподіваною готовністю погодився батько. — І день сьогодні такий, що треба згадати людину. Хотів би сказати — добру людину, та не певен, чи це насправді так. Я знаю далеко не все, але трохи більше за інших. Тому, що був там, в її будинку. Тому що… Тому що вона, мабуть, любила мене. Нічим іншим все це пояснити просто не можна. Але почати доведеться із самого початку…