Місто карликів

Розділ XVII

У лікарні все трапляється саме тоді, коли поспішаєш, і тобі ніколи займатися різними дрібницями. Кардіологія взагалі штука ургентна, невідкладна — то тиск підскочить, то серце прихопить. І ніхто не звертає уваги на те, що робочий день лікаря скінчився, що його чекають у дуже важливому місці.

— Адо Адамівно, у Дубчака зміни на ЕКГ. Гляньте…

— Надіє Дмитрівно, а які запитання викликає у вас ця стрічка? Тут класика — самі бачите, — хотіла відкараскатися Ада.

Але Надюша, як її всі тут називали, не дала зняти халат і піти:

— Його треба оглянути і призначити лікування консиліумом! Пацієнт лікується вже тиждень, а покращення немає! Ну, будь ласка, підійдіть до нього, Адо Адамівно…

Після кількох випадків, коли лише візит завідувачки, лише огляд хворого полегшував його стан, у відділенні утвердилася думка, яку пацієнти передавали один одному — завідувачка «щось має у руках», і це «щось» допомагає.

— Гаразд, — змилувалася Ада, — але у мене обмаль часу. А хто це такий, ваш Дубчак? Щось прізвище знайоме…

— Колись працював у міліції. Майор! А тепер на пенсії, здоров’я підводить. Влаштувався в якусь охоронну структуру, а тут — знову серце.

Аді не знадобилося багато часу, щоб пригадати, де саме вона бачила сивого чоловіка із залишками вроди колишнього «дамського хижака» — це ж задля цього «лицаря без страху і докору» вона розлучилася з Ярославом! Це ж за нього хотів віддати донечку заміж татко! Це ж його, красеню підтоптаному, не сподобалися її ноги! О, вона добре пригадувала ці очі, цей красивий рот, що тоді кривився у зневажливій усмішці, яку навіть не завдав собі праці приховати! Ну що ж, любий, тепер ти у мене посмієшся, любителю струнких і довгих нижніх кінцівок…

— Що з хворим, Надіє Дмитрівно? — офіційно, нічим не показавши, що упізнала колишнього претендента на руку і серце, звернулася до лікарки палати.

— Підозра на інфаркт. Лікування не дає того ефекту, на який ми сподівалися.

«Підозра на інфаркт? — подумала Ада. — Та ні, тут не підозра, тут він, рідненький, і є. Або зараз буде.»

Торкнулася пульсу… Ще раз глянула на стрічку ЕКГ.

— Переводьте в реанімацію. Негайно. На каталці.

Хворий застогнав. Глянув на Аду, наче щось пригадуючи:

— Адо… Адочко, ви мене не упізнаєте?

— Ні. У мене багато пацієнтів, я не можу пам’ятати усіх, — офіційно «відморозилася» Ада.

— Але ж ми…

— Вам не можна хвилюватися, Дубчак. Спокійно. Все буде гаразд, — сухо кинула, виходячи з палати.

Ага, буде гаразд! Аякже! Не буде, не буде гаразд! При таких змінах в кардіограмі не буде. І я не хочу, щоб було гаразд! Не хочу! Ти принизив мене! Ти зробив мене нещасною, ти посмів мене зневажити! Виходячи з палати, кинула погляд, наче ніж.

— Чого ви чекали, Надіє Дмитрівно? Чому не показали хворого учора, чи три дні тому? В реанімацію його!

— Але ж у них немає місця!

— А мене це не обходить. Мене обходить, щоб пацієнт не помер у нас у відділі! Ідіть, просіть, домовляйтеся, як там собі хочете!

І роздратовано грюкнула дверима кабінету, залишивши розгублену лікарку посеред коридору. Охолонувши, набрала номер завідувача реанімації:

— Ну, для мене особисто, будь ласка, візьміть… Чому аж тепер? Ну, буває так — лікуємо, лікуємо, а ефекту немає. А може й не діагностували вчасно, а може…

Визирнула в коридор:

— Я домовилася, везіть, пишіть перевідний епікриз. Історію дайте, я підпишу переведення.

— Дякую вам, дякую, Адо Адамівно! — розцвіла молоденька лікарка, яка ще й досі переживала кожне ускладнення, кожне погіршення стану хворого, наче власну трагедію.

Ні, робота заважає, так неможливо — розриватися між важливими і приємними справами і цими інфарктами, гіпертонічними кризами, емоціями хворих, відсутністю місць у відділі. Мала рацію пані Аріадна, потрібно звільнятися.

Рожева машинка, така ж зграбна й акуратна, як господиня, відгукнулася приємним посвистом, вимкнувши сигналізацію. Вони разом чудово виглядають — машина і жінка за кермом! Підсвідомо Ада навіть почала одягатися в рожеве, утворивши з машиною одну кольорову гаму, наче вона була її аксесуаром, як сумочка чи туфлі.

Увімкнула кондиціонер. Літо цього року знову спекотне. Але її це майже не стосується — в будинку прохолодно, він збудований так, що зберігає узимку тепло, а влітку прохолоду, не те що теперішні панельні курники. В машині — кондиціонер. У тих магазинах, куди вона ходить — також. Лише на роботі, у цій круговерті людського болю, до всіх мук — іще й спека, задуха, парко, нічим дихати. Отуди б, у кожну палату, по кондиціонеру!

Але думки про роботу ще крутилися в голові до першого світлофора — потім зникали, і не турбували аж до ранку.

Є на світі справи і цікавіші, і важливіші, і приємніші, аніж оті нескінченні скарги, зубці кардіограм, суперечки з колегами, низькі поклони головному лікареві…

До чергового візиту в «Бутон» залишалося чимало часу, а от Аліночка вже, мабуть, зачекалася.

— Мам, ну, де ти так довго? — пробурчала дочка, влаштовуючись на передньому сидінні. — Поїдемо до Оксани?

— Ні, спершу купимо тобі нові босоніжки, жовті, до вчорашньої спіднички, потім — до Оксани, а потім я відвезу тебе до Володимира Івановича.

— І зачекаєш?

— Ну, ти ж знаєш, у мене обмаль часу, донечко. І невідомо, скільки часу тобою займатиметься стоматолог. Ось тобі гроші на таксі, додому дістанешся сама.

Звісно, Алінка надулася, але тільки на одну хвилину — попереду нові магазини, нові покупки, а стоматолог Володимир Іванович, який доводить її зубки до світових стандартів — це так, привід покомизитися. Не така вже вона маленька, щоб до лікаря водила мама за ручку!

Привід ображатися у дочки є, і цілком реальний. Зараз, коли у неї стільки грошей, Ада відчула, що ніби хоче відкупитися від дочки цими новими туфельками і босоніжками, від яких умлівали однокласниці. Дочка чомусь перебазувалася в її серці на сходинку вниз, як не боляче було в цьому зізнаватися. А на перше місце вийшло оте її нове життя — зустрічі з Робертом Олександровичем, її нові обов’язки, знайомства…

О, ці візити у «Бутон»… Від однієї думки про те, що там відбуватиметься, серце тьохкало і переміщувало стукіт у таке місце, що не має стосунку до кардіології. Скоріш то парафія доброї й давньої колєжанки Ери. Ада вже знала, що ці запаморочливі сеанси із Робертом Олександровичем — ексклюзив. Це — тільки для неї. Чудодійний бальзам, що повертає годинник часу навспак, — також тільки для неї. Це щось особливе, не для бізнесу, а для єдиної обраниці долі, якій доручено опікуватися життям і смертю міста, опікуватися вічністю, і тому їй став доступним дар вічної молодості — такою ж вічно юною була пані Аріадна. Закони часу не владарювали над її тілом. А цей дар — найдорожчий з усіх.

Ада намилуватися не могла собою — ця свіжа, дівоча шкіра, це відчуття юності і польоту, ці очі молодої, вічно молодої, хоч і досвідченої жінки… Як легко стало їй роздягатися під прискіпливим чоловічим поглядом — юна, вродлива, бездоганна!

Бездоганна? Неприємно шкрябонуло по серцю — ноги… Ноги залишилися такими ж важкими й грубо тесаними. І волосся на них не поменшало, скоріш навпаки…

Ще неприємніше шкрябонув спогад давній — про озеро і зневагу майора, а також спогад зовсім свіжий — недобрим поглядом попрощалася вона з ним, погано, важко глянула. Немов захопила із самого дна отого болотяного осаду образи й облила. Чи варто було пригадувати хворому його колишню помилку?

Тим паче, що на всякий товар — свій купець. Робертові її ноги, мабуть, подобаються, недарма ж він так особливо пестить їх… І особливо-особливо — те, що ховається між ними…

Ада відчула, як від самої думки про те, що невдовзі розпочнеться отут, за цими дверима, після ванни з бульбашками, з якої вона виходить Афродітою, вся у піні зваби, обливається гарячою кров’ю та юна, зваблива жінка в її глибині, яка стільки років дрімала, непотрібна і забута усіма чоловіками світу.

Де він, Роберт? Бульбашки зробили свою справу — розбудили, збудили, розігнали кров. Де він? Де його руки? Якщо за хвилину вона не відчує їх на собі і в собі — загине, розірветься, лусне, як повітряна кулька, стече кров’ю чи соком, як поранена береза…

Ада питала себе — а може, я закохалася у Робі? Чому ні? І не відчувала поклику серця. Їй було байдуже до нього як до людини, хвилювало тільки тіло — руки, фантастичні руки і те його чоловіче, що вже могла торкати, навіть бачила, але поки що не мала права використати за призначенням — заспокоювалася на тім, що тимчасово, до першого портаменто. О, як їй хотілося цього вибуху плоті, як вона мріяла про ту хвилину, та ні, навіщо хвилина, секундного дотику стане на вулканічне виверження її пристрасті і вдоволення… Яке щастя, яка насолода, яке спустошення, полегшення настане у фіналі! Як мало їй потрібно! Мить. Секунда! Випустити жар, напругу, високий тиск бажання, замкненого усередині плоті без права реалізації!

Чорт забирай, ці її обов’язки не назвеш легкими! Навіть молодість, яка наповнює кожну клітину красою і силою, є додатковим випробуванням для плоті — чоловіки не відривають поглядів, гормони вирують і вимагають свого, а не вільно!

— Афродіто, вашу руку… — звідкіля й не вродився Роберт.

І знову ця солодка мука — бальзам, холодне, гаряче, знову його руки всюди — і в найбажаніших, і в найнедозволеніших місцях — і знову зупинка перед вирішальним і завершальним. Знову серце стукає шалено й несамовито, і знову погляд упирається в його усмішку — ну, як тобі, жінко, на пательні пекельного?

І знову додому сама, і знову жодних обіцянок — він просто виконує свою роботу, особливу, ексклюзивно для неї, тільки для неї, але…

Телефон, отой маленький, також рожевий, обірвав її думки на місці, зовсім для ділових дзвінків непридатному:

— Адо Адамівно, — тремтів голос Надії, — я з реанімації. Вибачте, що турбую. Але… Але наш Дубчак помер.

— Як помер? — не встигла перебудувати думки на земне Ада. — Чому помер?

— Інфаркт. В реанімації нічого не могли зробити. Йому різко погіршало після того, як ви пішли.

— При чому тут я? Подумаєш, пішла! А я що, лікуючий лікар? — роздратовано крикнула в слухавку Ада. — Він помер в реанімації? Ну й добре! Мене це не стосується. І вас не стосується, хай собі самі розбираються. Ми вчасно його позбулися!

— Але ж це — мій хворий… Як це — позбулися? Я не можу! Я повинна… — Надія ладна була розплакатися просто в слухавку.

— Ви нічого нікому не винні і не повинні. Це робота. Це кардіологія! Не він перший. Ваші обов’язки перед цим хворим закінчилися після того, як був написаний перевідний епікриз! Маєте щастя, що я вчасно діагностувала інфаркт і перевела його в реанімацію. Дякуйте мені!

— Дякувати? Але ж… — прошепотіла слухавка і замовкла.

Отой особливий настрій, який опановував нею після сеансів із Робі, зник. Ада пригадала кожну хвилину своєї розмови із цим Дубчаком (як же його звали, ніяк не пригадаю…) і чим більше згадувала, тим більше переконувалася, що його смерть (смерть, смерть, СМЕРТЬ!) настала не просто так. Аналізуючи свої відчуття і почуття під час короткої, але агресивно вибухової розмови з ним, розуміла, що в чомусь винна. Неуважно читала ЕКГ, неуважно намацувала пульс… Ні. Не в тому справа. Вона побачила зміни своїм досвідченим оком одразу. З професійної точки зору все бездоганно. Справа в іншому. Вона НЕ бажала хворому добра. Вона пригадала своє приниження. Вона не простила йому. Вона кинула в нього камінь прикрого спогаду. Можливо, цей камінь упав на шальку терезів, що схилила його життя по інший бік тонкої риси між… Чорт забирай, невже це мало якесь значення? Звісно, ні. Звісно, її бажання, чи побажання, чи емоції тут ні до чого. Є патологічний процес, який розвивається у часі, і ці зміни зупинити чи посилити важко. Тим паче поглядом. Дурня. Забути. Негайно забути.

Наступний сеанс — останній. Зовсім близько — серпень, отой особливий для неї і для всіх них день, коли вона повинна виконати, нарешті, те, задля чого її названо гвардою.

Вона поступово звикла до цих нових, дивних слів — гварда, акцепте, портаменто, звикла підійматися уранці в бібліотеку, читати Книгу… Нарешті відкрилася сторінка із рецепте — детальний опис того, що потрібно. Власне, в невеличкій лабораторії, яка межувала з бібліотекою, і відчинялася тільки у визначений час, було майже все необхідне. Особливим компонентами, для здобуття яких довелося докласти зусиль, виявився загадковий попіл фенікса і котяча кров. Ну, кіт у господарстві був, що ж то за відьма без чорного кота? Котяра називався Гатто, повне ім’я — Гатто Негро, і мав у розпорядженні цілий поверх — напівпідвальне і підвальне приміщення, де було кілька кімнат — одна із них таємна і цілком придатна для житла, інші — наче склади непотребу, різного мотлоху, який накопичується в кожній хаті з роками — одяг, старі меблі, кухонне начиння. Дивно, але тут не було дитячих речей — ані колиски, ані візочка, ані іграшок, жодної милої дрібнички. Чи в цьому будинку ніколи не мешкали діти?

Кіт у господарстві був, але толку від нього хіба не більше, як від корови сала. Котисько принципово не йшов до рук, гарчав і дряпався, немов тигр чи пантера. Хто сказав, що котики — милі, приємні домашні улюбленці? Тільки не цей! Мабуть, мишей у підвалі було досить, і Гатто приходив на кухню до Анни, у свій законний «ресторанний» куточок хіба символічно — поласувати смачненьким. Кіт полюбляв шоколад. Особливий, чорний. Чи не чудеса?

— Нічого, коли буде потрібно, я його упіймаю. Він теж знає, для чого тут живе, — заспокоювала Анна.

Анна. Живий довідник із таємних справ, пояснила і найзагадковіше — про попіл фенікса. Фенікс, виявляється, — це не така вже й легендарна птаха, а всього лише фламінго — з отих, що прилітають на озеро за Щастигорою кожного літа. Вони прилітають не просто так. Їхнє призначення — допомагати гварді. А вона повинна висмикнути по одному перу у шести птахів. У цьому їй допоможе перстень — його промінь зачаровує цих полохливих рожевих красенів, і вони обирають з-поміж себе тих, хто достойний віддати перо господареві. А ще треба сказати чарівні слова. А потім принести пера додому, сюди, в лабораторію, спалити і додати до рецепто. А потім — котячої крові. І трішки своєї. Усе змішати з травами. А потім… О, потім найважча частина препортаменто — фуоко аморе…

Коли настав день полювання на фламінго, Ада уперше відчула незвичайність свого призначення. Уважно прочитала сторінку Книги про феніксів. Кожне слово могло виявитися вирішальним, кожна фраза — ключовою. Вивчила слова, з якими звертатися до птахів. Смішно це, звичайно, птахи не те що слів не розуміють, взагалі дресируванню не піддаються — дикі, але звичай є звичай.

Рожева машина легко знайшла шлях до озера. Шлагбаум чемно піднявся. Її навіть не спитали хто така, навіщо їде у заповідник, чи має дозвіл, не попередили про правила перебування на його території — зустріли, мов давню знайому.

Машину залишила на майданчику — до озера вела вузька стежина. Ще здалеку почула звуки — величезна маса птахів ворушилася, шелестіла крилами, схиляла носаті голови до води, вигинаючи гнучку довгу шию, птахи перемовлялися між собою, жили собі отим повсякденним, зарегламентованим природою життям. Поява на березі чужинки мало збентежила їх. Ада зразу упізнала камінь, на який належало стати для початку церемонії — він виступав у воду, наче крихітний півострів. Ступила. Проказала перші слова привітання. Підняла руку із перснем долонею до себе, каменем до озера, як написано у книзі. Дивно — пташиний гелгіт раптово змовк. Напала якась глибока тиша. З натовпу птахів вийшла пара — він і вона. Потім ще одна. Потім ще. Стали довкола каменя, схилили голови на довгих шиях.

У Книзі написано, що пера потрібно виривати по одному у кожного птаха — у трьох — з правого крила, у трьох — з лівого. Ада проказала чарівні слова до першого птаха і висмикнула перо з його крила. Фламінго схилив голову у поклоні. Ада вчинила ту ж процедуру з другим птахом. З третім, четвертим… І враз у небі з’явився шуліка. Птахи мали б злякатися, кинутися врозтіч! Ба ні — вони сумирно стояли, усупереч законам природи і чекали. Ада знала, що таке може трапитися. Книга попереджала, що робити у разі появи шуліки, який мав завадити нормальному перебігові церемонії. Але вона забула це слово. Забула! Ну, забула — і все. Шуліка летів кудись просто до неї — спершу маленька цятка у небі росла, набувала обрисів, у неї з’явилися крила, потім голова, потім дзьоб. Спрямований просто в чоло їй, Аді!

І вона злякалась. Закричала отак просто, по-баб’ячому, закрила голову руками. Мабуть, закриваючи голову, випадково спрямувала промінь рубінового персня у бік величезного чорного птаха, він застогнав зовсім як людина і пролетів повз. Та пізно — фламінго здійнялися в повітря, зробили коло над озером і зникли, розтанули в повітрі.

Робота була виконана хіба наполовину — потрібно ще два пера… Що робити в таких випадках? Чи розпочинати все спочатку? Чи приїхати завтра? Ні, завтра не можна, пізно, завтра усе розписано по годинах, на завтра попіл фенікса повинен бути готовий…

Ада не знала що робити. Озирнулася. Нікого. Порожньо, пусто — ані птахів, ані людей. Ні Анни, ні Робі, ані навіть чорного кота, щоб запитати, що чинити далі! От халепа!

Втім, он на березі лежать пташині пера. Ну то й велика справа, що в Книзі написано — висмикнути з крила! А якщо вона візьме ці? Може, не западеться світ? Адже ніхто не знатиме! Яка різниця? Перо є перо! І навіть не перо — попіл потрібен! Підняла. І невдовзі вже й сама не могла відрізнити, яке з них щойно здобуте згідно із приписами, а яке — ні.

Наступний день було розписано, наче церемонію коронації: о шостій ранку — спалити пера й отримати попіл. Потім — заварити і настояти трави. О дванадцятій — прийом. Анна пояснила — повинні прийти ті, хто хоче замовити особливу частину портаменто, він принесе свою траву і подарунок — для неї особисто і для Волькано. Це — важлива церемонія, вона повинна особливо приготуватися і особливо поводитися, навіть якщо прийдуть люди, яких вона добре знає. В жодному разі не посміхатися, не говорити слів подяки. І подавати для поцілунку не руку, а перстень. Перстень мусить поцілувати кожен, це неодмінна частина церемонії, без цього господар не прийме їхній дар. Ада погоджувалася з усім. Намагалася запам’ятати кожне слово, після випадку із шулікою зрозуміла, наскільки важлива кожна деталь — дрібниці можуть зіпсувати все і зробити марними великі зусилля.

З травами проблем не виникло — всі баночки-скляночки, ложечки, терези були готові заздалегідь — чи то пані Аріадна так ретельно «здавала господарство», чи Анна подбала, чи лікарська практика приготування настоїв та відварів далася взнаки — трави настоювалися за всіма правилами.

О дванадцятій Анна подала їй особливу накидку — вона цілком закривала одяг, голову, руки — лише права рука із перснем була доступною зору відвідувача. Відвідувачів було двоє — директор банку, в якого виникла якісь фінансові проблеми, і ректор медуніверситету. Обидва маленькі на зріст, майже карлики. У цьому місті чомусь усі великі начальники дуже маленькі на зріст. Дивно. Обидва знали церемонію краще за неї. Тому робити нічого не довелося — відвідувачі проказали свої прохання, точно вклавшись у регламент, принесли кожен свою траву і подарунки.

Коли вони пішли, приклавши спершу вуста до персня, Ада кинулася розглядати подарунки. Банкір особливо не фантазував — приніс два золотих злитки, та ще й однакових. Ада тримала той, що призначено особисто їй, з насолодою — це її власне, ніхто не зможе забрати! А ректор поставив перед нею дилему. Волькано призначався перстень із чудовим діамантом, а їй — з невеличкою перлинкою. Якось несправедливо. Відчула себе приниженою. Чому їй — дешевеньке, мабуть, і перлинка річкова, а горі, якій, в принципі, все одно, вона ж діамантів не носитиме, — отака вишукана коштовність. Щось пан ректор мишей не ловить, чогось не розуміє… І приніс жменю терпи-трави, та ще й страх-трави, Робі казав, що він робить це при кожному портаменто, тричі на рік з вулкана підіймається особливий димок, спеціально для працівників університету — щоб терпіли і боялись. І задля цього не шкодує зусиль — страх-траву дістати ой як нелегко!

Але чому він недооцінює її роботу? Чому вирішив, що вулкан важливіший за неї, ту, яка все вирішує? Несправедливо! І Ада вирішила поміняти подарунки місцями — яка, врешті-решт, різниця? Одягла діамантову прикрасу на палець, замилувалася сяйвом каменя. Краса. От тільки завеликий він на неї, перстень, злітає.

Тепер, коли церемонію закінчено, залишилося зібрати всі компоненти докупи, перемішати.

Попіл фенікса вийшов чудовим — однорідний, анітрохи не видно, що не всі пера отримані правильно. Тепер іще упіймати кота.

Дивно, але зазвичай хижий і норовистий кіт слухався, немов найдресированіший з усіх.

І зараз Гатто чемно сидів на руках в Анни, підставивши куцого хвоста для церемонії.

У Книзі було написано, що треба тричі погладити його від вух до хвоста і проказати слова…

Ада зітхнула, стиснула зуби і промимрила текст, водночас провівши рукою по спині дурнуватої тварини. Не дуже лагідно, щоправда. Щойно вона це зробила, як дика звірюка змахнула лапою і хижі, гостріші за бритву кігті дряпонули її по щоці, залишивши чотири паралельні смуги, з яких умить виступила кров.

Ада ледь не збожеволіла від болю й жаху. Її обличчя? Її обличчя, роздерте котячими кігтями? Понівечене навіки?

Не тямлячи себе, вона схопила кота за шкірку і викинула з кімнати, мов футбольний м’яч, волаючи при тому диким голосом пораненої пантери.

— Спокійно, спокійно, світла пані! — чомусь кинулася не до неї, а за котом Анна. — Це — всього лише елемент церемонії, першого вашого портаменто. Не зачіпайте обличчя! Хай виступить кров!

Аду й справді мов паралізувало — краплини крові, що виступили із роздертої щоки, стікали по підборіддю.

— Дві… Чотири… Шість… — ловила їх у чашу із рецепто Анна. — От і все. Досить. А тепер дайте щоку…

Вона змочила листок якоїсь трави у заздалегідь приготованому розчині і провела по щоці — подряпини і кров зникли, наче їх ніколи й не було. Ада провела по щоці — чисто, гладенько, ані сліду… Чудо?

— А що ж тепер?

— А тепер — не знаю… — губи Анни трусилися. — Гатто розсердився і втік, я не змогла його спіймати. А без його крові рецепто не може вважатися повним.

— Нічого, знайдемо іншого кота. Зараз зателефоную Робі.

Роберт Олександрович сприйняв новину про зникнення кота, скрипнувши зубами.

— Гаразд, зараз спробую допомогти. Але кіт повинен бути абсолютно чорним, без жодної білої волосинки.

Десь за годину біля будинку почали зупинятися машини. Десь у другому десятку котів, упійманих на замовлення Робі, знайшли, нарешті, такого, що підходив. Кіт мовчки витримав випробування, стиснутий сталевими руками Роберта.

Але всі ці пригоди зайняли чимало часу, і вони ледве встигли до початку основної церемонії, обов’язкової перед першим портаменто нової гварди.

Фуоко аморе… Вогонь кохання… От вона, та церемонія, що має забезпечити виконання ритуалу. Тіло нової гварди повинно очиститися у вогні і палати вогнем кохання до Волькано, тільки тоді все відбудеться повноцінно.

Її спальня, знайома вже до дрібниць, у дивний спосіб стала раптом іншою — такої великої кімнати не було, не могло бути в цьому будинку. Камін, декоративний, непотрібний у будинку, де температура завжди була однаковою без батарей і кондиціонерів, палав жарким червоним вогнем. Таким же вогнем, відбитим у дзеркалах, палала, здавалося, вся кімната.

— Зніміть одяг, світла пані, — схилилася у поклоні Анна.

Роздягатися у присутності слуг — нормально, особливо, якщо тіло твоє молоде, красиве, досконале і всі ці перетворення відбулися саме задля цього моменту — фуоко аморе. А ще — коли знаєш, що станеш іще прекраснішою після цього золотого вогню.

Коли з усього стороннього на тілі Ади залишився лише перстень з рубіном, Анна розчинила двері. Й одразу звідкілясь із-під порогу вдарив вогонь.

Ада не злякалася, вона була готовою до безлічі вогню. І до того, що нічого поганого з нею не може трапитися — все залишиться юним і недоторканим, які б сюрпризи не очікували її тут. Вона переступила цю стіну вогню, пройшла крізь неї — і не обпеклася, ані волосинка не спалахнула на її прекрасному тілі.

У центрі кімнати стояло ліжко, вкрите яскраво-червоним шовковим покривалом, а поруч… поруч — Робі, чомусь високий, вищий за Аду. Чорний шовк залишав вільними тільки руки… О, ці руки…

Його руки — великі, довгі, підняли її, немов пір’їнку, і поклали на криваво-червоне, чомусь дуже холодне у кімнаті, повній вогню, ліжко. Її пронизав холод мертвого тіла її попередниці, яка востаннє видихнула тут, саме тут, у цій кімнаті, і цей холодний подих літав, неприкаяний, не перехоплений її вустами… Тремтіння, спершу легке, а потім все більш помітне опанувало тілом Ади. Холодно. Чому ж їй так холодно у цьому вогні?

Від рук Робі ішло тепло, але воно не могло зігріти.

Дивна музика наповнила кімнату — схожа на гудіння якоїсь величезної машини — на одному тоні, важкому, низькому. Від цього гулу, що вібрував десь унизу, під ліжком, тремтіння тіла посилювалося. І страх пробирав її десь унизу, в спині і п’ятах, ворушився, шкряботів, дихав холодом…

От тобі й фуоко, от тобі й вогонь — холодний, крижаний…

Робі виконував довкола ліжка якийсь химерний танець колами — підходив до каміна, набирав у руки вогню, і кидав його їй просто на живіт, на груди, ноги, шию — і вогонь стікав, немов вода, не обпікаючи і навіть не зігріваючи…

А вогонь ішов наче й не з каміна — у ньому не було дна, а із самого центру землі.

Музика, оте гудіння, піднялася тоном вище і ніби трохи прискорила ритм — і аж тоді Ада почала відчувати хоч якесь тепло від вогню, який жменями виливалося на неї. Нарешті їй стає тепліше, нарешті! Нарешті зменшується, стихає це тремтіння, тікає судомно-зведеними судинами, стікає, витікає, тане… Ще трохи, Робі, будь ласка, ще вогню!

Кожна нова порція приносила таке бажане і таке приємне тепло. Аж нарешті почала розчинятися крижинка у глибині її тіла, там, куди розмістив її Робі під час останнього сеансу у «Бутоні»… Танула, танула, танула…

Тепліше… Ще тепліше… Жарко!

Роберт невтомно огортав її вогнем своїх рук — так, ніби вони самі стали вогняними. Ось воно, бажання, ось вона, близькість насолоди… Ще трохи, ще…

Ада не помітила, як почала вигинатися усім тілом, немов змія, немов її підсмажувано на тому гарячому полум’ї фуоко аморе. Анна кілька разів наголошувала, що для церемонії важливо, щоб вона лежала спокійно, немов статуя, в жодному разі не розводила ніг і рук, як би не намагався розпалити її Роберт. У цьому й полягає сенс — у боротьбі спокуси і її здатності спокусі опиратися. Хто кого — спокусник чи жінка, здатна опиратися спокусі задля свого служіння.

Роберт працює вже давно, він досконало оволодів цим мистецтвом, він знає, він уміє, і йому вдається…

Згадавши приписи, зайняла необхідну позу, та щойно чергова порція вогню пристрасті торкнулася вершечків грудей, щойно оті чортові, безперечно, чортові, бо такі руки не можуть належати простому смертному чоловікові, навіть не торкнулися, а на віддалі оповили бездоганні тепер півкулі отим фізично відчутним гарячим дотиком, як вона втратила контроль — як ій хотілося його, цього чоловіка, як вона бажала його рук, його тіла, його чоловічого тіла, що теж не залишилося байдужим, що повстало і напинає чорний шовк довгої накидки, у собі, глибоко у собі, так глибоко, як тільки можна!

Розплющила очі, побачила у дзеркалі себе у непристойній позі, згадала, чого вимагає від неї церемонія — і знову послала всі ці їхні приписи до дідька — бажання виявилося сильнішим.

Десь іздалеку лунав розпачливий голос Анни: «Світла пані, отямтеся, світла пані, не можна, світла пані…»

І світла пані спробувала отямитися…

А руки Роберта проникали вже не на віддалі, а цілком фізично всюди-всюди-всюди… Що у них, у цих руках, чим вони повні? От він, отой справжній, невідомий смертним фуоко аморе, от вона, пристрасть, що не має меж і стриму!

— Ходи до мене! Я хочу тебе! — рвалося з грудей.

Вогонь палав уже не в каміні — довкола ліжка, підступаючи все ближче й ближче, палала вже навіть шкіра, горіла вогнем кожна волосинка, горіла неопалимою купиною, не згораючи. Аж тепер вона зрозуміла, чому таке важливе волосся отам — воно горить і зігріває, розігріває, саме воно підтримує оте непереможне бажання!

— Ходи до мене! — і відчула, що тримає в руках оту готову до влучання в ціль стрілу — сагітта аморе… О, яка ж вона чудова, яка могутня! Скільки рук треба, щоб охопити її — довгу, товсту, красиву! Яка вона солодка на смак, ота стріла: — Ходи до мене!

До неминучого і непоправного залишився один крок — стріла наготувалася влучити у свою доступну окові, обведену червоним, розпечену фуоко аморе мішень, як раптом… Раптом пролунало котяче «Мняяяяяяяяяяяу!»

Ада немов упала з висоти на землю. Просто перед нею на годиннику, що прикрашав полицю каміна, сидів Гатто Негро і пронизував поглядом, повним такого котячого, нелюдського презирства, що його обурене «Мняяяяяяяяяяяяяв» висловило всі почуття усіх ображених котів на світі. Ада раптом побачила себе його очима, побачила свої розкидані по ліжку товсті ноги, оту розкриту мушлю між ними, яка вже розтулила свої рожеві вологі губи, щоб прийняти чоловічу зброю, побачила котячим оком навіть отвір, в якому палав непогамовний вогонь, отой їхній фуоко, побачила свої груди, великі, роздуті бажанням, немов повітряні кулі, які негайно перетворилися на звичайнісінькі бабські цицьки, вульгарні, повсякденні, і сором, отой червоний, страшенний сором облив негайно все те, чим вона щойно пишалася. Вона закрила груди руками, стулила ноги і пошкодувала, що не має ще однієї пари рук, щоб затулитися й там. Її щойно молочно-біла шкіра запалала вогнем не любові, а сорому, сорому, сорому…

А Робі, наче нічого й не сталося, продовжував свою сороміцьку церемонію — обливав її вогнем і далі, але щохвилі лунало застережливе «Няв!», і мармурова, з рожевого мармуру статуя, на яку перетворилася тепер змія, ще мить тому готова пожерти всі фалоси світу, лежала тепер на ложі з чорного шовку сумирно і скромно, як належалося мармурові.

Наближався кінець церемонії: в руках Роберта опинилося вогняне кільце. Невідомою силою тіло Ади піднялося в повітря, пройшло крізь вогонь, немов нитка крізь вушко голки, і чиїсь руки, мабуть, Анни накинули на неї червону шовкову накидку, сховавши і біле, і рожеве, і чорне…

Фуоко аморе згас. Власне, тепер вогнем любові палало все її тіло. Але той вогонь анітрохи не нагадував несамовитість фізичної хіті, якою щойно палало осердя єства. Це було зовсім не те. Всі вогні одночасно згасли, дзеркала скрилися тінню, наче памороззю. В її руках опинилася чаша із «рецепто».

Обережно ступаючи босими ногами, Ада пішла услід за Анною кудись униз, у підвал, звідки вів підземний хід на гору, до ока Волькано.

Ада вивчила напам’ять усю церемонію портаменто. Там не було нічого складного. Але в ту хвилину, коли повільно й туго відчинилися важкі ковані двері у підземний хід, знову почулося застережливе «Няв!».

І Ада пригадала! Вона ж не знайде дороги до ока вулкану! Вона ж не знає її! Вона може заблукати у лабіринтах печери і ніколи не вийти звідти!

— Клубок Аріадни, Анно! Ми забули про клубок Аріадни!

— Ні слова більше, світла пані! Ви не можете говорити! — жахнулася Анна. — Ви не повинні говорити! Мовчіть! Клубок… вона ж показала вам клубок! Повинна була показати! Вона ж на те й Аріадна! Як же я забула? Зараз принесу…

Анна побігла нагору, принесла коробку із клубками:

— Який із них?

І Ада зрозуміла, що вона не знає, котрий із клубків є тим особливим, чарівним… Пані Аріадна не встигла показати його. Втім, це вона сама винна — розсипала клубки, і один з них закотився під ліжко…

— Якого кольору клубок? — запитала Анна. — Тільки мовчіть, ні слова! Покажіть!

— Зелений! — пригадала Ада, укотре порушивши обітницю мовчання — від початку церемонії фуоко аморе і до повернення з лабіринту вона не мала права вимовити бодай слово.

Анна почала гарячково перебирати клубки зеленого кольору, але жоден з них чомусь не хотів видобуватися з коробки — нитки плуталися, немов живі, наче змовилися — тягнути час, не даватися. Хвилини спливали… Минув час, минула ота визначена хвилина, коли вона повинна була вийти за поріг підземного ходу… Двері підземелля скрипнули і повільно почали зачинятися…

— Ідіть, ідіть, світла пані, ідіть без клубка! — відчайдушно заволала Анна, втративши свою крижану незворушність. — Якщо двері зачиняться, то все пропало!

Роберт також зблід. Він уперся спиною у важкі двері і хотів стримати, використовуючи усю свою надлюдську силу, але вони повільно, по міліметру, зменшували отвір.

В очах обох, і Анни, і Роберта засвітився вже не просто страх, не хвилювання — нелюдський жах. Ада нічого такого не відчувала, мабуть, тому, що не розуміла, а що ж, власне, станеться, якщо двері зачиняться.

А час минав і майже минув.

І знову пролунало знайоме «Няв!»

Гатто Негро, чарівний кіт, стрибаючи через три сходинки, приніс у зубах запорошений, запилюжений, покинутий і забутий клубок, отой справжній клубок Аріадни, який лежав уже стільки днів під ліжком старої гварди…

Вони ще встигли прослизнути у вузький отвір. Ада навіть встигла подумати — а якби хвіст Гатто був довший, то його неодмінно притиснуло б дверима!

Підземелля тихо, але глухо зачинилося.

І водночас самі, без її участі, засвітилися факели, що освітлювали дорогу в темному вузькому коридорі із готичним склепінням. Ада відчула босими ногами холод гладенького, вичовганого її попередницями, каміння. Пішла, обережно несучи двома руками чашу з портаменто. Чаша спершу не здавалася важкою, навпаки, дивувало, чому виточена з напівпрозорого каменю, мабуть, нефриту, посудина, наповнена дивною сумішшю, яку вона власноручно сьогодні приготувала, настільки невагома. Та пройшовши перший кілометр шляху, зрозуміла — не так вже й легко тримати обіруч перед собою навіть такий неважкий, але дуже важливий предмет. Чаша наповнена майже до країв, і жодної краплі не можна пролити!

Клубок, отой чарівний клубок Аріадни, котився попереду, поки що непотрібний — дорога пряма й рівна, полого здіймається угору. Жодних відгалужень. Гатто біг попереду, і його присутність з одного боку заспокоювала — як-не-як жива душа, а з іншого унікчемлювала й нагадувала про власну убогість. Знала ж, знала про випробування вогнем, готувалася до нього — і не витримала! Хіба важко було потерпіти? Хіба треба котячого нявкоту, щоб нагадати про обов’язок? Сором пік її не перед людьми — перед отим старим безхвостим котом.

Холодні плити вже не здавалися такими гладенькими — не привчена ходити босоніж, Ада відчувала кожну дрібку, кожну порошинку шляху. Але вона мусить іти. Мусить дивитися тільки на чашу і думати тільки про наступний крок портаменто.

З кожним кроком чаша ставала все важчою. Густа рідина колихалася, загрожуючи щомиті вилитися, вихлюпнутися долі. Ні, бодай цю частину вона виконає правильно. І так майже кожен крок виходив з порушеннями. От ніби зроблено, а щось трошки було не так. Може, він не помітить? Може, не зверне уваги? Може, поставиться поблажливо до її першої спроби?

А хто це — ВІН?

Аж тепер замислилася Ада над тим, куди, до кого іде.

Він — це хто чи що?

Він — живий чи це якась безтілесна, позбавлена фізичного втілення сила?

Як виглядатиме їхнє спілкування?

Що чи кого вона побачить отам, в оці вулкану?

Як він відповість їй?

Чи відчує вона цю відповідь?

Чи витримає?

А тим часом доводилося витримувати інше — чаша виявилася такою важкою, що руки просто зводило судомою! Хотілося поставити її на землю хоч на хвилину, перепочити, а вже потім продовжувати шлях. Ну, хіба хтось побачить? Хіба хтось знатиме?

— Знатиме.

Хто це сказав?

Тут нікому говорити, отут, під цим столітнім (чи тисячолітнім?) кам’яним склепінням.

Але ж хтось сказав…

Ада долала крок за кроком. Факели на стінах спалахували при її наближенні і гасли, щойно вона долала відтинок, куди сягала сила їхнього світла. Здавалося, людська рука не торкалася тут нічого, і водночас тунель не виглядав занедбаним — наче тут ретельно прибрали перед її появою.

А от і кінець коридору. Двері. І полиця перед ними, на яку можна поставити чашу. На хвилину, на одну коротку хвилину, за яку потрібно відчинити ці замасковані під звичайний камінь двері.

Отут вже потрібен клубок.

Гатто провів її сумним поглядом. Чому сумним?

Далі йому, мабуть, не можна. Далі починається гора, печера, лабіринт, в якому покаже шлях нитка Аріадни.

Камінь тихо зачинив вхід до тунелю. Без клубка вона нізащо б не відрізнила камінь-вхід від усіх інших…

і.

Клубок котився швидко, вона ледве встигала за ним. Який довгий цей шлях…

Стомлені ноги ледве ступали, гостро відчуваючи кожен камінець, якими, наче навмисно, засипана дорога. Боляче, як боляче іти…

І враз десь попереду замерехтіло червоне світло.

Високе склепіння майже правильно круглої печери освітлювалося червонястим відсвітом з колодязя у центрі. От воно, Око Волькано…

Тепер їй належить обійти довкола нього тричі. А потім іще тричі. Проказати особливі слова. Вилити в Око вміст чаші. І глянути досередини.

В який бік іти? За годинниковою стрілкою чи проти?

Ада сполотніла. Отепер, коли Око бачить її, все мусить бути правильно.

Знову допоміг клубок. Він котився перед нею, показуючи напрям.

Слова вона вивчила. Повторила тричі формулу портаменто.

Глибоко вдихнула, затамувала дихання. Вилила в колодязь вміст чаші. І ледве втримала її в руках — таким жаром війнуло.

І от вона, мить, можливо, найважливіша.

Глянути йому в очі.

Від цього залежить багато. Мабуть, усе.

Минула хвилина, друга… В глибині колодязя, в Оці, вирувало червоно-чорне, гаряче й блискуче. Але воно не схоже було на око, на той погляд, яким обдаровує Волькано чоловіків і жінку — тільки одну, обрану.

Ні, цього не може бути! Волькано не хоче дивитися на неї!

Ще хвилина, ще…

Вона не знала, скільки повинно тривати очікування, про це нічого не писало в Книзі. Сигнал акцепто, прийняття, повинен надійти одразу…

Чекання. Оце, можливо, марне, очікування тривало так довго…

І Волькано обізвався.

Під ногами глухо задвигтіло. Червоне світло в Оці почало темніти. Темно. Ще темніше. Враз із ока вирвався чорний дим. Вона ледве встигла відсахнутися. Склепіння розверзлося — і чорна, густа, грозова хмара вилетіла на волю, у чорне беззоряне небо. Затрусилася земля. Заходили ходором плити підземелля. Здавалося, зараз усе розсиплеться, і вона провалиться у розжарену безодню.

Це тривало хвилю? Чи довше? Чи годину?

Ада зрозуміла — її дар не прийнято. Волькано незадоволений.

Жах пройняв її від серця до волосся. Пекельний холод пронизав наскрізь. Не жар — холод.

Що тепер буде?

Адже Волькано — не людина, не чоловік, з яким можна домовитися!

Він усе бачить, він усе знає! Він зрозумів…

Вона не виконала того, для чого її призначено. Вона схибила. І він чув, бачив, знає…

Що ж робити, що робити? Адже його лють може коштувати життя не тільки їй — усьому місту! І де тоді опиниться її затишний і розкішний будинок? Де вона житиме? Знову в тісній квартирці? А гроші? Знову на зарплатню? А її рожева машина? Її теж заберуть?

Ні, вона тепер робитиме все правильно-правильно, виконуватиме всі приписи! Ну, не треба, ну, нехай усе це припиниться! Дайте мені ще один шанс!

Це все Ада не вигукувала. Не кричала, не молила. Переляк підкосив ноги і відібрав голос. Вона просто заплакала.

Дивно. Щойно її сльоза упала в жерло вулкана — він наче заспокоївся. Стих. Чорний дим поволі розсіявся. Земля перестала двигтіти, плити лягли рівно, наче й не витанцьовували щойно під ногами, немов крижини у час скресання річки. Око знову засвітилося рівним червоним світлом.

Одна жіноча сльоза втишила вулкан?

Неймовірно!

Ха-ха! Тепер Ада зрозуміла свою силу. Вона перемогла його! Вона тепер знає, як боротися з примхами Волькано!

Одна жіноча сльоза — всесильний додаток до портаменто!

Вклонилася. Проказала останні слова подяки і прощання.

Клубок покотився у зворотний бік.