Місто карликів

Розділ VІ

— Обережно, моя пані…

— Не хвилюйся, Робі, все гаразд. Ти занадто хвилюєшся. Це так… це так по-людськи… — чорні очі зустріли погляд таких самих чорних, у віночку густих коротких вій, пронизливо-уважних, схожих на якийсь лазерний пристрій для націлювання чи прицілювання, очей.

— А я — людина. Може, не така, як інші, але ніщо людське мені не чуже. Тому я хвилююся. Може, вам краще прилягти? Давайте отут, на дивані у вітальні.

— Ні, краще проведи мене нагору, до мого ліжка.

Ці широкі сходи нагору, вкриті килимом, який був таким же новим, як багато років тому, вона завжди долала легко, не помічаючи. Але сьогодні знадобилася допомога:

— Я стала зовсім немічною… Це так… цікаво… Почуватися старою і немічною, нарешті, проживши таке довге, таке безкінечно довге життя…

Зітхнула.

— Ти приніс?

— Звичайно!

Можна було не запитувати. Він ніколи нічого не забував, ніколи не запізнювався, ніколи не підводив, ніколи не порушував обіцянок. Але, звісно, тільки стосовно неї і своїх обов’язків перед нею.

— Де узяв? — пані Аріадна недовірливо покрутила в руках кольоровий пакетик.

— В супермаркеті. Екологічно чисто і точно дозовано, навіть зважувати не треба…

— Ти бач… Колись доводилося всі гори облазити чи на мітлі літати до Індії, а тепер — ласкаво просимо, в супермаркеті, явно-людно, будь-хто може купити!

— Будь-хто може, але не будь-хто знає, навіщо, куди, скільки… Навіть я не знаю…

— Бо тобі не треба. У тебе, мій хлопчику, свої обов’язки, і ти їх виконуєш зразково. Навіщо тобі знати зайве? Велике знання — великі печалі… Проведи мене нагору, сама не подужаю…

Архітектор, що будував колись цей схожий на маленький замок будинок, був, мабуть, не без химерій, бо де ж таке бачено, аби замкову башту приточити не до фасаду, щоб дивилася на вулицю, на людей, а кудись у глибину, і всі три вікна півколового еркера зорієнтувати у бік гори! Дивний будинок. Башта знаходилася просто над спальнею, і діставатися туди доводилося гвинтовими сходами — не надто крутими, але завузькими для того, щоб могло іти двоє.

— Проведи мене, Робі… Я знаю, що не можна. Сама не дійду.

У кімнаті, що ховалася за важкими дубовими дверима, йому доводилося бувати всього раз чи двічі, і теж за особливих обставин. Обставини цього дня не просто особливі — екстраординарні. Такого на його пам’яті ще не було. Втім, що таке — його пам’ять? Це мить у житті Його Пані. Всього лише короткий відтинок, упродовж якого йому дозволено супроводжувати, охороняти, допомагати її земному тілу.

Кімната нагорі видавалася звичайнісінькою собі бібліотекою. Трішки старовинного ґатунку, як на його смак. Важкі дубові двері, важкі дубові полиці. Камін, два крісла з такими ж дубовими лапами. Столик між кріслами, посередині — інкрустоване коло. Воно, здається, повертається. Книжки у шкіряних палітурках. Просив колись одну почитати. Глянула так, що зрозумів — вони тут не для того. Глуха стіна з каміном обернена до вулиці, її прикрашає лише фігурна, візерункова кам’яна кладка. А вікна виходять на Щастигору. Звідси вона здається зовсім близькою, на віддалі простягнутої руки. Дивно, наче й поверх не дванадцятий, наче сходи всього у десяток-другий східців, а виглядає так, ніби ця кімната десь окремо від будинку — високо-високо і близько-близько.

— Я зачекаю?

— Можеш присісти. Ні, не туди. У це крісло, тільки у це. Ось, можеш почитати, — пані тицьнула йому в руки не книжку, ні, якийсь журнальчик із сучасної макулатурної преси. Де він тут узявся? А так хотілося запопасти бодай кілька отих антикварних книжок! Заповіла б, чи що, за вірну службу!

Пані Аріадна постояла трохи біля вікна, подивилася на зовсім спокійну сьогодні Щастигору — ані попелу, ані диму, ані навіть пари. Постояла.

— Де він?

Робі подав пакетик із травою, який купив справді у супермаркеті. Всі інші складники, мабуть, є, бракувало лише цієї травички з дивною назвою.

— А може, не треба?

Пані Аріадна глянула, немов на нерозумне хлопченя, поглядом здалеку.

— Дякую тобі, мій хлопчику, це так по-людськи, — повторила знову. — Це по-людськи, і тому зайве. Ти ж знаєш, що треба. Інакше я не зможу виконати того, для чого я тут. І навчити її.

У Роберта на язиці сиділо сто запитань, але він не хотів ставити їх зараз. Він розумів — треба. Він знав ціну того «треба».

— Допоможи…

Робі провів її до зовсім маленьких, непомітних між книжковими шафами дверей. За звичкою вихованого чоловіка хотів відчинити їх перед дамою. Клямка немов закам’яніла, не зрушилася ані на міліметр. Він відсмикнув руку, почервонівши:

— Вибачте…

— Пусте, Робі, ти ж усе знаєш…

Вона посміхнулася втомлено і сумно, погладила його, дорослого, хоч і невисокого, чоловіка по розкішній чуприні, мов хлопчика:

— Зачекай, я не забарюся…

Клямка піддалася її руці так м’яко, двері відчинилися без усякого звуку.

Він підійшов до вікна, глянув на Щастигору, ще раз подивувався, як близько опинилася вершина, наче в бінокль видно.

Сів у глибоке, зручне, м’яке крісло, саме те, куди вказала пані. Роззирався довкола. Цікава кімнатка. Цікаві книжки. Якби він не знав, що тут, у цьому будинку нічого не можна торкатися просто так, із цікавості, неодмінно прихопив би кілька книг, щоб переглянути. Не тих, що вишикувалися дорогими обкладинками на показ — он, мовляв, які ми мудрі, а пригодницьких, простіших, у шафі під протилежною стіною тих романів — скільки завгодно, до сучасних включно. Підійшов ближче — коли ще доведеться розглядати! Суцільні античні класики — Сенека, Плутарх, Светоній, Тацит… І в тій самій серії, в таких самих палітурках — чомусь Наполеон, Цезар, Гітлер, Сталін… Значить, видання сучасне? А палітурки старовинні, з телячої шкіри, не інакше, із золотом тисненням. А ціна… Такі книжки не ховати десь отам по замкнених кімнатах, а прикрашати кабінет, щоб відвідувачам очі на лоба лізли… Подарувала б за вірну службу хоч кілька…

Та доведеться задовольнятися журнальчиком. Знову влаштувався у кріслі. Спробував покрутити інкрустовану вставку столика. Ага, братчику, тут теж не все так просто! Крутиться, та ще й підіймає один край — це ж підставка під книжки! Під оті величезні, важкі! Справді, як їх читати, кожна кілограмів п’ять важить? У руках не втримаєш. Мусять лежати на столі, на оцьому колі, що повертається. Якщо отак закріпити — дуже зручно.

Минула, може, година, а може, хвилин двадцять. Він не глянув на свій годинник, а той, що на каміні, зупинився, стрілки зійшлися на дванадцятій, лягли одна на одну, поцілувалися і завмерли. «В оргазмі…» — вилася паскудненька думонька. Він дивився на годинник так уважно, що, мабуть, той відчув. І тихенько зацокав. Секундна стрілка зрушилася і попливла циферблатом.

Відчинилися маленькі двері. Пані Аріадна вийшла.

— Ну, побігли?

Він хотів подати руку, але це було вже не потрібно, хіба задля гречності. Очі пані виблискували знову молодо, спина вирівнялася, ноги несли тіло швидко і легко.

— Побігли, — зітхнув Роберт.

— Не дивися на мене так, ніби я украла соску в немовляти! — Її голос знову лунав дзвінко і майже розсипався сміхом, якби вона могла і хотіла сміятися за цих обставин. — Я знаю все, що ти хочеш сказати, вдячна тобі за це, але ти знаєш, Робі, це — єдиний шлях, іншого немає. Мені потрібен час і сили.

— А коли…

— Вона прийде завтра о шостій.

— Я привезу.

— Не треба. Сама дійде, невелика пані. Поки що. Пішки.

— Звісно, пішки, громадський транспорт сюди не ходить.

Справді, сюди, на вулицю Коперніка, не ходили ані тролейбуси, ані автобуси. Кожен з мешканців розкішних, тепер сказали б, елітних, будинків, мав власне авто.

— А ви… Даруйте, можливо, моє запитання недоречне, я знаю, право вирішувати належить тільки вам, але я все ж спитаю: чи ви певні того, що ця жінка… що вона…

— Ой, Робі, запитання дитяче. Доречне, але дитяче. Окрім того, тобі відомо, що вибираю я, але вирішує все одно ВІН… Існує стільки вимог до кандидатки, стільки правил, стільки умов, що знайти у нашому місті потрібну жінку майже неможливо. По-перше, ім’я. На літеру А. Інакше бути не може. Потім — батько. Він неодмінно має називатися Адамом. Скільки таких жінок у Прикарпатську?

— Але ж колір волосся? Вона ж білявка!

— Фарбована, фарбована білявка. Насправді — її волосся чорне-чорнісіньке. Ноги бачив?

Робі усміхнувся! Ще б пак! Ноги — це саме те, що цікавило його в жінках у другу чергу. У першу — груди. У другу — ноги. І те, що між ними. Туди, у цю шпаринку, його погляд продирався крізь усі спідниці, колготи й інші перепони, поставлені на шляху нестримної пристрасті, яка стояла понад усіма інтересами, яка навіть заважала йому жити. Оця темна, потаємна, прихована і така жадана місцина, куди прагло все його єство сто разів на день! Дідько забирай!

— Хлопчику, не відволікайся, — усміхнулася так звично, майже звичайно пані Аріадна. Вона бачила його наскрізь, читала кожну думку. І ці думки також. Ну що ж, у кожного свої особливості. І цей шалений темперамент, яким нагородив господар за вірну службу її маленького пажа, на користь справі. — Ноги — це її ахіллесова п’ята.

— А мені подобаються…

Роберт аж облизнувся, пригадавши ці товсті, позбавлені форми, абсолютно рівні колони, що лиш трохи звужувалися донизу. Ні, скоріш не колони, а довгі-довгі конуси. І волосся на них — чорне, шовковисте, довге, майже закучерявлене… Мабуть, вгорі воно переходить у цілковиті зарості-хащі… Він вже уявляв собі коло свічок, запашну ванну, Венеру, що народжується з хвиль, себе — Атланта, себе — Амура, себе — Паріса, що приносить яблуко і крізь оті запашні, густі, кучеряві хащі дістається до заповітної печери, де схований скарб. Він уявляв себе… Себе — змія, що обвивається довкола такої живої колони…

— Робі, ти відомий своїми особливими смаками. Значить, жінці не пощастило. Її служіння виявиться ще важчим, аніж мені здавалося. Я не буду брати з тебе обіцянок, це марна річ. Ти знаєш свої функції і виконуєш їх справно. Та будь милосердним бодай на початку. Не кожна жінка може витримати спокусу. А ти знаєш, що буде, коли…

— Але ж так належить! Так передбачено! Вона мусить пройти крізь це і витримати!

— А якщо не витримає? Якщо не пройде? Якщо зламається? Що тоді буде? Хто знайде іншу?

— Я? Я не можу…

— Тобі не дозволено. У тебе — своє, тільки тобі належне. І належне тільки те, що тобі. Зрозумів?

— Я зрозумів це ще сорок років тому. І жодного разу не переступив межу, мені нічим дорікнути, моя пані.

— Сорок років… А мені ти завжди здавався хлопчиком… Скільки ж тобі зараз за людським віком? П’ятдесят? По-їхньому вже й не молодий…

— Ми живемо між ними, але не по-їхньому…

— Ти зрозумів?

— Слухаю і шаную, моя пані… Я буду настільки стриманим, наскільки зможу. Але ж все залежить від неї.

— Я підготую її. Знову ж таки, наскільки зможу… Як добре почуватися знову сильною, молодою. Хай навіть на короткий час!

Пані Аріадна пройшлася кімнатою, підняла руки. Хустка, що зігрівала її плечі, від різкого руху впала. Вона схилилася без сліду напруження, підняла хустку, помахала нею, мов прапором.

— Гаразд, зараз ти вільний. Цієї ночі я буду зайнята.

— Знову шукатимете скоріш-траву? Хочете, я куплю в супермаркеті? Або замовлю, привезуть?

— Цієї трави в супермаркеті не продають, вона росте лише на Щастигорі, і тільки в одному місці. І…

— І цвіте тільки одну ніч, і зірвати її може тільки ваша рука, і…

— От бачиш, навіщо говорити те, що ти й без мене знаєш. Мені потрібно ще кілька днів. А потім все робитиме вона.

— Ой, не знаю… — зітхнув Роберт.

— Сумніваєшся? Але ж виходу немає. Тобі важко уявити когось на моєму місці, я розумію, стільки років… Але все має свій початок і свій кінець. Ми — смертні. І це треба приймати без емоцій. Головне — інше. Забезпечити продовження безперервного. Того, що зупинитися не може. Мені було легше, я — його дочка, я з дитинства знала, до чого мене готують. Але навіть я не досконала. Одна помилка — і все, оця стрілка зрушилася з місця, — пані Аріадна показала на годинник, який вже відлічив майже півгодини. — У мене всього лише сім днів. Двічі по сім кіл обійде циферблатом маленька стрілка — і уб’є мене. Що робити потім — ти знаєш.

Робі схилив голову. Це був єдиний знак його переживань. Стрілка відлічувала секунди, складала їх у хвилини. Пересувалася циферблатом, тихенько, мелодійно цокаючи. Нешвидко, але невблаганно. Така красива. Така невинна. Така звичайна стрілка. Стріла часу…