Місто карликів

Розділ VII

Цей дивний сон не відпускав. Вона знала — сон, сниться, несправжнє, щойно крикне півень — впаде завіса. Казка. Звичайнісінька казка.

Їй часто доводилося літати уві сні — навіть тепер. Кажуть, якщо літаєш — ростеш. Неправда. Якби вона підростала бодай на сантиметр щоразу, коли снилося оте вільне ширяння небом, то всі баскетбольні команди побилися б, пропонуючи контракти, а Гінесова книга записала б один недосяжний рекорд і дала собі спокій на років сто наперед.

Останнім часом оте літання стало камерним. Не на тему тюрми, просто літати доводилося у замкненому просторі — у лікарні, у великому, подібному на палац, будинку. Але цієї ночі її винесло на вільний простір. Гора. І вона знала ім’я гори. Пологий зелений схил, потім трішки крутіше, там уже менше трави, більше дрібного каміння — і аж до вершини, зрізаної, наче верхівка апельсина.

Так легко літати, так легко зазирнути туди, де мешкає Він. Де підморгує і посміхається. І навіть шепоче.

Їй не потрібна мітла, вона залюбки літає просто силою духу. Це ж так просто — глибоко вдихнув, підняв руки — і вгору! Потрібно тільки розгортати перед собою повітря, так, наче пливеш. І змінювати напрям. А якщо хочеш повисіти на одному місці, роздивитися уважненько щось особливе, це дуже легко — треба лише спертися обома руками на повітря — і не рухатися. Бо тоді попливеш.

Роздивитися, що ж отам, усередині. Поглянути йому в обличчя. Брехня, що там — лише око, одне чи два. Там — майже обличчя. Очі. Красиві, глибокі, трішки червоні, як буває, коли довго не спиш. Рот. Вуста… Червоні, вогненно-червоні… Він ворушить ними, посміхається і щось вимовляє… Як жарко… Такий гарячий подих… Обпалює… Звісно, це ж подих звідти… Ні, дурниці, цього всього не існує… Але ж так хочеться дивитися, дивитися, дивитися в ці очі, слухати цей шепіт вогню, гріти об нього руки. Навіть обпікаючи.

Вона не вловила того моменту, коли вуста почали наближатися. Чому? Що сталося? Це ж вона, вона сама простягла руки! Вона летить йому назустріч, туди, у вогонь… Який він лагідний, який ніжно-сонячний, який не пекуче-теплий… Як близько він, як ніжно кличе… Щось тріщить довкола голови… Це горить волосся… Якими яскраво-червоними стали руки — це горять пальці… Він кличе її… Він… він просить… Іду, я іду…

— Та що ж це з тобою, сонечко! Ти кричиш — і добудитися неможливо! — любий, рідний голос пробився крізь завісу вогню, повіяв свіжо й прохолодно. — Ну, що ти, не треба, заспокойся…

Руки колисали, обіймали, рятували…

Не одразу прийшла до тями…

— Де ми? Що це?

— Спокійно, мала, ми вдома, я тут, нічого не трапилося, це просто поганий сон…

— Що це? — Софія обвела поглядом незнайому кімнату.

Дзеркало навпроти ліжка. Вікно. Просто у вікно зазирає щаслива гора їхнього міста. Промінь сонця, власне, тугий пучок променів по-літньому бив крізь віконне скло у скло дзеркальне і, відбиваючись, обливав світлом і вогнем. Дзеркало… Із дзеркала дивилася на неї жінка з очима, повними моря. І вогню. Пригладила волосся — наче ціле. Глянула на руки — якби не вишневий лак на нігтях, то нічого б червоного… Але все було так по-справжньому.

— Все гаразд, серденько.

Його руки вміли вколисати, заспокоїти і немовля, і її, жінку, що пізнала чи не всі печалі світу.

— Ну, що снилося? Кажуть: на новом месте приснись жених невесте! Приснився? Сподіваюсь, це був я?

— Ти? Звісно, ти. Хто ж іще…

Софія почала пригадувати сон — і не могла. А чого вона хотіла — глянула в дзеркало, а це найпевніший спосіб одразу забути все, що приверзлося.

«Приснись жених невесте…»

А він наче і приснився… Тільки хто ж це був?

Чомусь так жарко…

— Оресте, це в кімнаті така спека, чи в мене температура?

Вона даремно сказала це. На слово «температура» в Ореста спрацьовував рефлекс лікаря, до того ж, лікаря, який має справу з дітьми. Негайно термометр, негайно повний комплекс схвильованого тата у білому халаті — відкрий ротик, покажи горлечко, дай пульс, помацати чи не гарячий лобик.

— Ор, котусю, все гаразд…

— Оце так гаразд! Тридцять дев’ять!

— Не може бути…

Стовпчик ртуті ледве не вистрибував поза межі шкали.

— Але ж я чудово почуваюся! Це в кімнаті жарко!

— Нічого не знаю! Лежи! І ані кроку з ліжка! Ну, тепер хоч зрозуміло, в чому справа.

Коли лікар бачить очевидну причину стану пацієнта, йому одразу легшає, — є діагноз, то половина проблеми вирішена. Орест також зітхнув вільніше. Мабуть, продуло в машині. В таку перехідну пору, коли на сонці жарко, а в затінку — холодно, якраз найлегше застудитися.

Оце так… Перший день на новому місці починається якось аномально. Теж мені невісточка — ще не встигла приїхати, як вже розхворілася і розляглася отут, як пані! Орестові інакше, Орест удома, а їй доведеться звикати, влаштовуватися, прилаштовуватися до нової місії — вчитися бути невісткою.

А це навіть цікаво — отримати нарешті у повне розпорядження свекруху й переконатися у справедливості слів старої народної пісні. Чи ж то свекрухи справді отакі люті та лихі? Учора вона не встигла зрозуміти — приїхали пізно, нашвидку повечеряли та полягали спати.

Батьки віддали їм увесь другий поверх — дві великі кімнати і одну маленьку, зате з балконом. Ця велика спальня — колишня їхня. Правда, нею не користувалися вже років сім — відколи батько почав відчувати серце, довелося перебратися униз, на перший поверх, у кімнату для гостей. Там значно зручніше — кухня поруч, не треба бігати сходами згори вниз сто разів на день, а вигоди — ті самі. Сходи — добрий винахід людства, мабуть, це непогано для боротьби із зайвою вагою, але хворе серце від того не поздоровшає.

— Що трапилося, доню? — Смереканичі прибігли обидва — на консиліум біля ліжка болящої, мабуть.

— Та нічого страшного! Геть-таки нічого! У вас зіпсувався термометр, ото й усього! Я чудово почуваюся, а чому так дивно поводиться ртуть — це її проблеми.

— Ні, це наші проблеми! Тридцять дев’ять і три… Це дуже серйозно! — Роман Тарасович зморщив лоба і став таким подібним на сина! — Оресте, негайно — чай з калиною! Холодний рушник на голову і грілку до ніг. І таблетку аспірину.

І доктор медицини, майбутній професор Смереканич-молодший так чемно побіг виконувати батьків наказ, що за ним аж закурилося.

Смереканич-старший підняв важку пухову ковдру:

— Ну, я так і знав, ніжки холодні, мов у жабки. А пульс — як телячий хвостик… Отак воно, не слухатися старших!

— Кого? Кого це я вже не послухалася? — із зацікавленням кліпала очима новоспечена невістка. — Я ж — утілення послуху!

— Чоловіка не послухалася! Казав Орест зачинити вікно в машині, казав, що відчиненого люка цілком досить? Казав! А хто його слухав? От і протягнуло. Хіба ж так можна?

Поки Смереканич-старший вичитував їй, як нерозумній дитині, Смереканич-молодший уже встиг дивним дивом принести з кухні тацю з усім необхідним. Софія чомусь із величезним задоволенням слухала, як її сповідають. Їй страшенно подобалося почуватися нерозумною дитиною, якій тато дає прочухана. Ніжно, справді по-батьківському, але вичитує. І стільки турботи, стільки піклування в його голосі, стільки непідробного хвилювання… Не пригадувала, чи рідний батько колись розмовляв із нею так. Мабуть, ні. Інший характер, інший голос. Та й професія лікаря, мабуть, вчить спілкуватися з людьми інакше. Втім — ні. Якщо добра немає в душі — професія не допоможе. А батько Ореста був самим утіленням доброти, людяності, якогось всезагального розуміння і прощення. Їм доводилося спілкуватися не так часто, як хотілося б, але ці дні завжди ставали для Софії ванною із цілющих трав, де купалася душа. Його можна було слухати годинами, слухати не перебиваючи, вбирати кожне слово, про що б не йшлося — про медицину, літературу, історію — Роман Тарасович умів повідомити щось досі незнане, а як ішлося про політику — начувайтеся, улюблена тема всіх чоловіків його віку фарбувалася у такі цікаві барви! От кому б стати політологом! Такий аналіз подій — минулих, теперішніх та прогноз майбутніх — оце вам голова людини з багатющим досвідом і непересічним інтелектом!

Правда, таку ванну добра і мудрості вдавалося приймати лише за умови, коли батько приїздив сам, без пані Віолетти. Отоді вони з Орестом розкошували! Слухали дивовижні, майже неймовірні історії з батькового минулого. Як боролися хлопці з окупантами — обох кольорів, і чорного, і червоного, як переховувалися після війни у криївках, у печерах на Щастигорі. Про навчання у медшколі, про те, як ходив до лісу чи до печер допомагати пораненим. І про ту страшну ніч… І про суд, і про вирок, і про роки на страшній холодній Колимі.

Батько мало розповідав про маму — вони з Орестом обминали ці важкі спогади. Лише кількома словами тато проговорився про те, що мама Орислава також пройшла через сталінські тюрми, через найстрашніші з них. Розповідав, як зустрілися вони на тій страшній, смертельній Півночі, як рятував кохану Орисю від смерті… На щастя, вже минув п’ятдесят третій, і смерть однієї людини обернулася життям для сотень тисяч. Як звільнився, як вступив до інституту. Як перевівся у новостворений Прикарпатський медичний. Про якусь загадкову жінку — вони з Орестом перезиралися, знала кицька, чиє сало з’їла, згадуючи про її незрозумілу роль і у порятунку юного Романка від енкаведистів, і в незбагненно м’якому для ворога народу вироку, й особливо у вступі до інституту — от що видавалося абсолютно неможливим! Роки роботи лікарем у рідному місті, дивовижні випадки з життя… Скарб, просто скарбниця нашої історії — голова у срібній короні сивого досвіду.

— Ну, як воно, дитино? Горло не болить?

— Та нічого, нічого у мене не болить, я чудово почуваюся! Оресте, ну, ти ж знаєш, якщо у мене температура хоч на дві десятих понад тридцять сім — я вмираю, наче лебідь Сен-Санса в білих тапочках! А якби справді тридцять дев’ять і три — мені вже не лікаря, а священика кликати треба! Тут щось не так!

— Все так. От лише тридцять дев’ять і шість уже тепер, — зітхнув Смереканич-старший над поділкою термометра.

— Він у вас зіпсувався!

— Це інший. Обидва зіпсуватися не можуть. І голова у тебе як вуглинка, руки у мене поки що теж не зіпсувалися. Оресте, давай якийсь із тих твоїх новомодних пакетиків, — зітхнув батько, він не дуже любив оті пакетики з пахнючими шипучками, які знижували температуру і містили хтозна-скільки всіляких невідомих і, мабуть, шкідливих компонентів. Але вибирати не доводилося.

Софія чемно випила гарячий напій. Іншим разом вона б насолоджувалася цією загальною стривоженістю, цим виразом занепокоєння її здоров’ям, таким однаковим на обох рідних обличчях! Але сьогодні не той день! Потрібно розпакувати речі, влаштуватися, спробувати оглянути нове місце, де доведеться жити й працювати.

Цього року Великдень та травневі свята випали так, що утворилися майже десятиденні канікули. Орестові вдалося звільнитися з роботи на цілий тиждень! Звісно, перед тим, як прийняти таке відповідальне рішення, треба добре роздивитися — де працюватимеш, де житимеш.

Лікарня, кардіологічний центр, сподобалася обом. Орест уже почав розробляти якісь наукові плани, робити замовлення на нову техніку. Відчув себе майбутнім господарем клініки. Він погодиться на цю роботу, внутрішньо відчувала Софія.

Не до речі, зовсім не до речі оця дивна хвороба. Справді дивна! Адже вона цілком нормально почувається — тільки очі блищать і щоки червоні, а так — нічого, все гаразд. Сором вилежуватися отут, у чужій хаті.

Оце воно, те слово — у чужій хаті. Вона почувалася як у чужій хаті. Хоч тут народився і виріс Орест, хоч господар цієї оселі називав її ніжно і щиро донею, хоч сама вона почувалася йому дочкою. Але дім був чужим. Гарний, шляхетний старовинний будинок, він їй дуже подобався, тут усе було так, як зробила б вона сама, плануючи і будуючи. Але відчуття чужорідності не зникало. І вона знала чому.

Одягнула домашній костюм, зійшла вниз. Сходи, хоч і не круті, але таки сходи, важко, мабуть, батькові підійматися ними щоразу. Навіть добре, що вони оселилися тепер унизу, там досить кімнат для двох людей.

На кухні панувало пожвавлення — мабуть, готують сніданок, — здогадалася Софія і знову їй стало ніяково — розляглася, господиня така-сяка!

Втім, до сніданку ще не дійшло — Орест разом із батьком, засукавши рукави, активно узялися до миття посуду, ціла гора якого залишилася у раковині та на столі після вчорашнього прийняття.

— Що ви робите, хлопці! Давайте я! — Софія хотіла відібрати в Романа Тарасовича тарілку.

— Навіщо? Це моя нормальна робота, мити посуд, що тут такого? Ти краще лягай, тобі не можна! Геть звідси, кому я сказав! — гримнув майже серйозно батько. — Поки температура не спаде — до ліжка!

— Але ж я цілком добре почуваюся, нічого не болить, навіть слабкості немає! Ну, не відчуваю я цієї температури! Як вам іще пояснити!

— Я тобі поясню! Та що ж це таке, геть відбилася від рук невісточка! Оресте, хоч ти навчи її послуху! От вона у мене зараз отримає, от я її зараз… відлупцюю! — і жартома удав, що шукає пасок.

— Ну татку, котику, не треба… Я зараз картопельки почищу. М’ясо у нас іще є, правда? — зазирнула до великої чавунної каструлі.

— Я тобі почищу! До ліжка! До ліжка, бо понесу!

— Ой, куди мокрими руками! — ледве ухилилася від ляпанця по попі невісточка.

Рипнули двері.

— Оооооох, оооооох, я вмираю — а їм веселощі… Звичайно, так завжди… Хоч води б хто подав… — до одвірка немічно притулилася, майже сповзаючи униз, Віолетта Ігорівна. Нечесана, в халаті, але не бліда, млява, але цілком здорова на вигляд. — Ооооох, оооооох…

Це довге «оооооооооох» із характерним горловим стогоном, яке зазвичай супроводжувало кожен крок цієї жінки, відбило свою літеру О на стінах і вікнах, яким, мабуть, доводилося вислуховувати ці ноти, такі набридливі в своїй одноманітності, щодня, з приводу і без.

Орест не стримався, гримнув тарілкою до столу, ледве не скоротивши кількість предметів у дорогому сервізі ще на один.

Налив води у склянку, подав.

— Що це? — зітхання, неглибоке, уривчасте, поривалося стати останнім. Рука, на диво молода, з пещеною шкірою і добре доглянутими нігтями, свіженьким манікюром, ледве тримала склянку. Якби не тонке чеське скло, якого все-таки було жаль, — склянці прямий шлях на підлогу.

— Вода, — якби не лікарський досвід і не витримка хірурга, голос Ореста зрадив би почуття, які підняли б стовпчик ртуті у термометрі поза всі можливі позначки.

— Я бачу, що не смола поки що. З-під крана?

— Мінеральна.

Голос Ореста став на тон нижчим.

— Мінеральна? Звідки у нас мінеральна?

— Я привіз цілу упаковку, — знизив іще тональність, перейшовши на хроматичну гаму, голос, який ще тримався у рамках чинного законодавства.

— А чому без бульбашок? Вона справді мінеральна? — таким тоном баба Яга кликала Телесика.

Під стелею кухні прошелестіли крила гусей, які мали б когось узяти на крилята — сина чи мачуху.

— Вона справді мінеральна, але тепер таку випускають — без газу…

— А я не питиму без газу! Це все одно, що вода з-під крана!

— Гаразд, я наллю газованої.

Жестом факіра Орест розтяв пластикову упаковку газованої води. Відкрутив корок, випустивши газ зі звуком, наче злітає реактивний літак, підніс пляшку на рівень очей і налив воду. Кожна бульбашка виграла всіма барвами діамантово і кришталево у щойно вимитій і витертій до блиску склянці.

Аж тепер Софія зрозуміла, чому він завантажив багажник усім цим і на її запитання відповідав: «Згодиться в господарстві!».

— Ну, тепер добре?

— Я… Мені… Я не хочу води! З таким концертом наливай воду… комусь іншому! А я піду! Мені погано!

Це «мені погано!» виглядало фразою актриси провінційного театру — так само пафосно і так само фальшиво.

Софія не знала, як реагувати. Оце так ранок. Якщо ранкові спектаклі у цьому театрі однієї актриси такі емоційно насичені, то якою ж обіцяє бути вечірня вистава?

І це на порожньому місці. Такі штучки колись називалися провокацією. Та й тепер, видно, не втратили актуальності.

Ну, просто буря в склянці води. Чи просто «Склянка води»! Ото б сюди Аллу Демидову, Кирила Лаврова… Та й Орест свою роль відіграв на 12 за п’ятибальною шкалою. Ні, такі вистави хіба за шкалою Ріхтера вимірювати.

Софія глянула на картоплину в своїх руках. Ще трохи — і горошина залишиться.

— Op… — підійшла, розправила пальчиком зморшку, яка лягала між бровами Ореста у хвилини, коли він боровся із чимось всередині.

Якісь гусенята тріпотіли крилами, запрошуючи їх обох. Ой, летіть собі, летіть самі, мій Телесик іще не натішився своєю Ягою…

— О-ор! Ти тут?

— А куди я подінуся? Все гаразд, мала… Ой, яка ти гаряча. Іди нагору, лягай і грійся. Бракувало ще ускладнень!

Вони не хотіли говорити про цю чортову воду, адже двері кімнати для гостей залишилися гостинно прочиненими — цікаво, мабуть, як відбуватиметься обговорення прем’єри. Проте запрошені глядачі та акредитовані журналісти мовчали: Софія люто чистила картоплю, Роман Тарасович так само енергійно протирав келихи і тарілки. Один лише Орест здавався спокійним і навіть посміхався із виглядом якщо не переможця, то полководця, який планує переможний реванш. Втім, у цій війні важко зрозуміти, хто кого переміг і захопив: Наполеон Москву чи Москва Наполеона.

Підвищена температура чомусь додавала Софії енергії. Ніби якась електростанція увімкнулася всередині — хотілося працювати, рухатися, діяти. У такому нападі Софія ставала небезпечною — її руки швидко-швидко виготовляли всілякі їстівні штучки. А потім їх треба було споживати.

Якось непомітно настала пора обіду.

Наче щойно приїхали, наче й снідали хвилину тому, а поки помили посуд, поки приготували обід і ще всілякої смакоти — салатиків, десертиків — Софія хотіла зробити максимум зараз, щоб хоч день не зазирати до кухні, вже й так майже вечір.

Хороший день. Їм не часто вдавалося побути з Орестом разом отак увесь день, не розлучаючись. Разом готувати, разом прибирати, разом повалятися потім біля телевізора чи з книжками по різних кутках кімнати. А кімнати у цьому старому будинку такі, що з одного кутка в інший телеграми треба надсилати. А якщо дуже хочеться, можна утекти до маленької кімнатки з балкончиком, що виходив на Щастигору і покидати карти чи кульки на компі, або повисіти на якомусь із сайтів, попліткувати з людьми, яких не бачиш.

— Ну, як тобі Прикарпатськ? — якось ніби про чуже місто, куди вони приїхали на екскурсію і завтра рушать назад додому, спитав Орест.

— А я знаю? — відправила зворотну телеграму Софія. — Ми що, бачили його? От завтра погуляємо, в університет підемо, тоді й роздивлюся.

— Завтра — вихідний, в університеті нікого не буде.

— То просто погуляємо містом.

— Це за умови, що твоя дивна температура спаде. Якщо ні — навіть не мрій виходити з дому. І жодних ні, — застеріг, побачивши, що Брестська фортеця готує кулемети до захисту недоторканності рубежів суверенності та незалежності від чоловікових рішень.

Софія перехопила шифрований погляд, і з його крапок і тире склала наказ перетворитися на взірець сумирності. Дивна температура так і не спадала. Надвечір з’явилася якась слабкість, кволість, заболіла голова — класична пісня якоїсь грипоподібної інфекції.

— Ор, ти б перебрався спати до вітальні, на диван. Ще наберешся якогось віруса, а тобі ж не можна приносити інфекцію до дитячого відділення, — пояснила.

— Знаю. Але ти в мене не так часто хворієш, щоб я дозволив якійсь застуді мордувати мою дружину без перешкод. Я залишуся з тобою, як належить — і в щасті, і в нещасті, і в здоров’ї, і особливо під час гострих респіраторних інфекцій! Присягався. Ну, ти знаєш… — Орест усупереч запереченням Софії таки сів поряд і поклав прохолодну долоню на її лоб. — Можна не вмикати опалення — вогонь вогнем. Давай-но чаю вип’ємо. Лікарі кажуть, хворим на вірусні інфекції потрібно багато пити.

— А може, не треба? За чаєм треба йти на кухню, а там…

— А там Віола? Ти це хотіла сказати?

— Ні, ні…

— Не хитруй, у тебе не виходить. Якби ти могла почервоніти більше, то зробила б це. Говорити неправду негарно. Такі великі дівчатка мали б уже знати.

— Орку, але ж вона… Я тепер розумію, як тобі було тут усі ці роки.

— Ти хочеш сказати, що розумієш, чому батько відправив єдиного сина вчитися світ за очі? Це я сам, тільки сам…

— Мій любий хлопчику, я сама чудово розумію — все у житті ти вирішуєш сам. Тільки сам. Якби ти брав до уваги ще чиїсь думки, ми б ніколи не одружилися.

— Ми б ніколи не були разом, якби я брав до уваги насамперед твою думку. Та відколи зрозумів, що повинен брати відповідальність на себе, вирішувати сам і робити все для твоєї ж користі сам, здається, твоє життя дещо покращилося. Чи не так? Бо якби чоловіки дослухалися думки своїх дружин, то й досі висіли б на гілках, зачепившись хвостами…

— І тепер дехто продовжує. Але не в кожного довжини хвоста вистачає.

Орест пропустив повз вуха марення перегрітого мозку. Його пальці легко масували дружині скроні і від цього голова потроху ставала світлішою, якась пелена, викликана, безперечно, перегрівом мозку, відступала. Софія поклала голову чоловікові на коліна і лежала собі мовчки, релаксуючи і наслухаючи нечутну музику тієї невидимої струни, що пов’язала їх так давно і бриніла від кожного дотику й досі.