Місто карликів

Розділ VIII

Ну от і все.

Вона виконала те, задля чого живе тут, у цьому місті, задля чого взагалі живе…

Виконала востаннє. Досконало, як завжди.

Він тихо муркотів від задоволення, її пан, її цар, її господар. На найближчі сто одинадцять днів він заспокоївся.

А її стріла часу пішла на передостаннє коло.

Вже є та, що замінить…

Це було не так важко, знайти і отримати її згоду. Зовсім не так важко, як здавалося одразу, в отому відчаї, коли зрозуміла — треба шукати, і зрозуміла, як важко, майже неможливо довірити смертній жінці справу безсмертних…

З нею залишиться Робі. Він уже має досвід, він виконає все, що йому належить, але ж йому не довірена жіноча частина таїнства. Тільки їй, отій обраній, можна знати усі кроки цього шляху, тільки їй.

Якщо дивитися в очі самій собі, Аріадна не певна, далеко не певна була того, що справа опинилася в надійних руках. Стільки умов, стільки умовностей — ім’я, зовнішність, і ні слова про внутрішні якості кандидатки — силу духу, відданість служінню, здатність опиратися спокусам, здатність пройти оті випробування, про які їй спершу навіть говорити не можна…

Як складно все, як важко…

Яка важезна вина лежить на ній, Аріадні, на її земному жіночому тілі за те зло, яке вона заподіяла справі, за отой перерваний удруге за багато років ланцюг передачі місії від матері до дочки! Наче вона й не перша, наче й до неї траплялося таке, але вина важка. Спокутна, але важка. Вона покутує її оцим болем у серці, оцією стрілою, що зупиниться, коли стрілки опівночі ляжуть одна на одну. У цю хвилину вона повинна передати свою силу наступниці, оцій жінці, обраній з-поміж багатьох, жінці на ймення Ада.

Її виявилося зовсім неважко вмовити.

Як горіли очі, коли відчинилися двері будинку, і «все, що у ньому» набрало реального, матеріального змісту.

«Будинок і все, що у ньому». От він, ключ, яким відмикається серце нашої сучасниці. Будь-якої. А потім вона вже майже не слухає, які умови ставить володіння цим майном. Пані Аріадні не сподобалася неуважність кандидатки. Умови, поза виконанням яких все інше просто непосутнє, безглузде, неможливе, її цікавили мало. Вона схвально кивала головою — гаразд-гаразд, мовляв, як скажете, але очі бігали неспокійно по кімнаті — наче щось шукали чи знаходили і спалахували гострим, жарким вогнем, коли помічали чергову коштовну дрібничку. Жадібність, жадібність — от що було в цих очах. Якщо так, то гірким же стане розчарування…

Ада крокувала додому після отієї зустрічі і шукала якоїсь точки опертя, чогось такого, на чому можна було б затриматися думкою, щоб не злетіти у небо чи не провалитися під землю. Надто вже незвичайним, надто незвичайним стало все навколо. Виявляється, воно все таким і задумане, незвичайним, це місто, ця гора — чарівна чи зачарована. Чи зачаровуюча…

Жила тут, вчилася, і ніколи не замислювалась — а хто все це створив? Хто влаштував так мудро? Хто керував їхнім містом так, що всі світові катаклізми обходили його стороною, що навіть природа змінила свої вимоги до них, навіть пори року — не такі, як у навколишньому світі?

Тепер вона знала, хто. І знала, якою ціною.

Тепер вона сама могла стати тією, від кого все залежить.

Це не вкладалося у голові.

Вона може стати господинею цього міста.

Не мером, не головою держадміністрації. Не іншою вибраною людьми особою. Ні. Отією єдиною — обраною. Обраною. Порівняйте із — вибраною. Не те, правда, зовсім не те. Її ОБРАНО.

Значить, вона особлива.

І отримає особливу владу.

Хотілося сміятись. Ці чоловіки, ці люди, ці людці думають, що вони тут щось вирішують, чимось керують! Ха-ха-ха! Керуватиме тепер вона. Стільки років керувала фактично пані Аріадна, а тепер керуватиме вона.

Як там говорили — в її імені та по батькові закодоване її служіння. Тільки дочка Адама може виконати… Дочка Адама…

Вона не сказала, що батько її охрещений Петром, що він змінив ім’я згодом. Яке це має значення?

Мабуть, для них і хрещення не має значення, навпаки, краще б його не було. Недарма спитали, чи носить вона хрестик. Відьма не повинна носити хреста, це очевидно. А вона його й не носила ніколи, хіба задля прикраси.

Краще присісти отут, у парку навпроти міськради, і подумати, обміркувати спокійно все, що почула сьогодні…

Вона прийняла пропозицію. Відмовитися могла б хіба божевільна. Але умови… Цих умов так багато…

Перша — вона матиме якусь місію, яку повинна виконувати за будь-яких умов, за будь-яку ціну, інакше… Вона спитала — а що буде у випадку, коли трапиться якась помилка? Відповіли — нічого. Просто її служіння буде припинене, всі привілеї також, почнеться зворотний відлік (що воно таке, чого відлік, куди?), вона продовжуватиме жити як усі. Але станеться страшна катастрофа, якщо за сто одинадцять днів її місце не займе інша жінка, яка зможе виконувати все бездоганно.

Іще вона сказала, що дуже добре, що у неї є дочка, і що дочку звати Аліна. Якщо перший рік її служіння відбудеться вдало, вона зможе оселитися в будинку з дочкою і навчати Алінку справі служіння, а потім передати їй усі права. Й обов’язки також…

Але перший рік, власне, триста тридцять три дні, вона повинна прожити в будинку одна. Особлива умова — жоден чоловік, окрім Робі, не має права переступити поріг будинку. Такий чоловік ризикує життям, а вона — вигнанням. З раю — доповнила Ада сама для себе. Інакше, як раєм, цей будинок назвати не можна.

Ця пані Аріадна справді якась кумедна. Вона так серйозно оповідала їй про якісь несусвітні обов’язки, які доведеться виконувати, про книгу, яку доведеться вивчити чи не напам’ять, про особливу відповідальність, покладену на неї.

Ада ж бачила лише розкішний, ну, просто розкішний будинок, який виглядав майже новим, хоч усім було відомо — він збудований так давно, що ніхто вже й не пригадує, коли. Куди не повернешся, на що не кинеш оком — заворожує і просто приголомшує! Сходи — білий мармур, вкритий новісіньким перським килимом! Світ не бачив класти на сходи замість совіцької червоної доріжки із зеленими берегами отакий тонкий, справжньої ручної робот, килим. А у вітальні! Там килимовий ворс сантиметрів п’ять, не менше, ідеш, наче по перині! А меблі з мореного дуба! Вони ж вічні! А різьба! Трохи дивна, щоправда, з якимись кумедними і майже погрозливими у вишкірі головами не то тварин, не то фавнів, не то козлів з бородою і ріжками. Ну, стиль такий був у майстра. Так задумано. Зате оригінально і красиво. Якби ці меблі продати десь у Києві — ого-го скільки б дали!

Далі — вази. Вона не дуже розумілася на китайських династіях, але чула, що парні вази справжньої порцеляни і розпису коштують шалених грошей! А годинники! А безліч коштовних дрібничок на каміні, на поличках шафок, комодів! А персні на пальцях пані Аріадни! Не до труни ж їх класти, чесне слово! Побачить недобре око на похороні — розкопають могилу, бузувіри кляті!

А поховання зовсім скоро. Вона точно вказала дату. І сказала, коли прийти, о котрій годині. І знову пішки. Що за примхи?

Ну, мабуть, саме перед смертю вона відкриє їй решту таємниць. Покаже оту книгу, яку треба вивчити. Вивчить, немає проблем. Голова у неї не гірша, як в інших. Не гірша навіть як в Ярослава.

Ярослав. От тепер він у неї потанцює! Прибіжить як миленький! Проситиметься! Вона знає, як його привабити. Чим.

Гроші, гроші! От він, найнадійніший приворот! А гроші тепер у неї будуть. Скільки завгодно. Пані Аріадна одразу показала місце і навіть дозволила взяти все, що там було. Ада дістала із сумочки гроші, перелічила ще раз. Не могла повірити. Справжні! Казка, чудо. І вони не перетворилися на осіннє листя — от вони, звичайні українські гривні, нові, красиві… Чи є на світі щось красивіше, ніж нова грошова купюра? Чим іще можна милуватися так само довго, як оцими неймовірної краси папірцями, наділеними магічною силою перетворення на все, чого душа забажає…

Гроші… Гроші… Яка різниця, де їх отримувати — в касі за виконану роботу, з рук хворого за добре лікування чи з рук коханця за те, що ти є, за те, що ти жінка, за те, що в тобі є притаманне жінці і здатне перетворюватися на щастя? А що потрібно жінці для щастя? Гроші. Бо за них можна купити молодість — за нинішніх часів можна! Фігуру — можна! Навіть здоров’я з певними «але» можна! Були б гроші… Тоді буде все!

Яка різниця, звідки і за що їх отримувати? Можна просто виймати із шухляди.

Особлива, чарівна шухляда. Відчиняєш — там гроші. Саме стільки, скільки тобі зараз треба. Звідки вона знає, скільки треба — невідомо. Але більше не дасть. До наступного разу. Потім відчиняєш знову — знову гроші.

Ада не йняла віри. Але голубенькі папірці з портретом Лесі Українки, її улюбленої купюри, тішили око і пальці. Шовковий, найніжніший з усіх дотик!

Немає такої умови, якої б не виконала Ада для того, щоб «будинок, і все, що в ньому» опинився в її волі і владі! Разом із тією чарівною шухлядкою.

Тепер зрозуміло, чому так заможно, так безбідно живе пані Аріадна в ці часи всезагальної бідності. Ніколи ніде не працювала, пенсію отримує мінімальну, а утримує дім, живе, одягається, наче має пристойний прибуток. Тепер зрозуміло…

І Робі їй служить…

Стривайте, якщо не стане пані Аріадни, він служитиме її наступниці, а отже — мені! Серце спершу завмерло, а потім застукотіло часто-часто… О, із цим мужичком ми знайдемо спільну мову! І нехай собі маленький, і нехай кажуть — карлик. Дурниці. Кажуть ще й інше — у цього карлика… ну, цей… карл… Не Маркс, звісно, інший карл, отой, що у штанях, так він у Клари украв такі коралі… Ой-ой-ой… Думка про оцього не карликового карла змусила зашарітися.

Невже їй так пощастило? Невже вона зможе отримати це все — величезну владу, гроші, будинок, чоловіків, яких завгодно чоловіків — безліч, бо немає серед них таких, що встояли б перед жінкою, в якої стільки грошей.

Починається нове життя.

Завтра, завтра починається.

Завтра вона піде у дивовижний будинок, завтра оселиться там. Одна. І житиме там отак триста тридцять три дні. Лише після того можна привести туди дочку. Маму — не можна. Але ніхто їй не заважає влаштувати маму з найбільшим комфортом — давати скільки завгодно грошей, забезпечувати ліками, проводити з нею хоч би й увесь день, але умова — за п’ять хвилин до опівночі вона повинна бути вдома — і до світанку. Одна ніч, проведена поза будинком — і угоду розірвано. Тоді її чекають страшні біди, а місто — загибель. Ну, це, мабуть, її лякають. Та й нічого страшного тут немає. Будинок як будинок, з усіма вигодами. Єдина проблема — доведеться відмовитися від чергувань. Але навіщо їй оті копійки за чергування, якщо в шухляді щоранку з’являються нові купюри, наче хтось їх друкує у підвалі.

До речі, треба перевірити гроші у банку — чи справжні? Бракувало іще втрапити в отаку халепу із фальшивими грошима!

А буде страшно — поїду я звідси, вельмишановна пані Аріадно, і не спіймаєте! Продам будинок, меблі, прикраси, за такі гроші купиш собі хату хоч у Києві, хоч на Гаваях! І не знайдете мене ні ви, ні Робі. А місто, якась вигадка про небезпеку — начхати мені на це все…

Ні, стривай, Адо, так не можна. Якщо домовилися, то домовилися. Облиш ці підленькі думоньки. Ти ж порядна, нормальна жінка. Угода є угода. Ну і що тут складного! Подумаєш — ночувати вдома! А зараз ти де ночуєш? Сидиш у хаті, як прикута, і без усяких умов. Тулитеся в одній кімнаті з дочкою, заважаєте одна одній. Як розкладеш на ніч диван — то хоч стрибай, пройти неможливо. Сваритеся без кінця, кому який серіал вмикати. Комп’ютер мала просить вже третій рік — і треба, розумієш, що треба, але ж знову — гроші…

Думаєш, звідки взяти копійку, щоб купити дитині якусь пристойну одежину. Думаєш, сушиш голову, де б заробити. Натякаєш хворим уже майже відкритим текстом, що час би розплатитися із лікарем. І навіть вже не червонієш при тому — звикла. І в жодній шухлядці, до речі, ані гривні, ані долара отак тобі просто, задля доброго дива, не з’явиться. А що без хлопа — так ти одна вже скільки років? Оті випадкові супутники ліжкових утіх — не до рахунку. Та ти вже й тепер виконуєш усі пункти угоди, без всякої оплати. Це анітрохи не важко!

Бесідуючи отак сама із собою, Ада перебирала в руках гроші — красиві, нові…

Не зогледілася, як чиясь брудна лапа вихопила купюри і, дихнувши застояним перегаром в обличчя, хтось маленький на зріст, кумедно перебираючи куцими ніжками, кинувся навтьоки, зате інша постать, що вигулькнула з-за кущів, почала воювати з нею за сумочку, яку Ада вже на тупому рефлексі тримала обіруч і тиснула до грудей.

— Віддай по-доброму, сука, віддай… — шипіло оте щось, що смерділо усіма каналізаціями світу, плюс піт, плюс чомусь парфуми.

Може, справді, віддати, бо ще стукне чимось по голові — і от вам угода про порятунок світу…

Усе це тривало, може, кілька секунд.

Так само нечутно, як нападники, виринули з-за кущів, а може, спустилися з хмари, а може, з літаючої тарілки марсіян, якісь постаті у джинсах і чорних футболках, що туго облягали накачані плечі.

Вона навіть не встигла до пуття злякатися.

— Адо Адамівно, як ви? З вами все гаразд? Вони вас не дуже налякали?

— Д-дякую… Н-наче жива… — Ада сиділа, моя прикута, не могла навіть підвестися.

— Я вам за що плачу такі шалені бабки? Щоб горобців рахували? Дідько вас забирай! Ви повинні працювати на випередження! Охоронці, бл…, хренові… Ця година вам не рахується! — Роберт Олександрович дозволив собі міцне словечко: — Чорт забирай, ну й бомжів розвелося у місті — просто якась напасть! Знаєте, пішла чутка про наш особливий клімат, от вони й сповзаються звідусіль, щоб погрітися. Не можна отак просто сидіти собі в парку, навіть у центрі міста, волоцюг довкола — натовп. А ви ще й гроші дістали… Краще не спокушати. І не випробовувати Долю.

Він так і вимовив це слово — з великої літери.

— Давайте, я проведу вас додому…

Прибігли охоронці, які наздоганяли бомжів.

— Ось гроші. Перерахуйте.

Ада чомусь гидувала тепер торкнутися до цих купюр, що після чіпких брудних лап стали нечистими. Скривилася.

— Перерахуйте самі, хлопці. А вранці обміняєте в банку на інші. Годиться, Адо?

Ада зітхнула. Так хотілося принести ці гроші додому сьогодні, вручити мамі, щоб уже завтра вона могла накупити в улюбленому супермаркеті всього, чого душенька забажає! Нічого, завтра теж буде день.

Ні. Завтра буде інший день. Завтра — останній день її свободи. Увечері вона повинна прийти на Панську вулицю. Одна. Пішки. І залишитися там на всю ніч. І потім — назавжди. Усвідомила — ця ніч — остання, яку вона проведе під одним дахом з рідною, коханою матінкою, з матір’ю, яка зробила для неї так багато, яка віддала їй усе своє життя. Не братові, а саме їй, Аді! Так само вона служить Аліні — також без вимог, без умов, без подяки. Служить — і щаслива цим. У матері треба вчитися, у матері!

— Ходімо, пані Адо. Я проведу вас.

— А ваша машина?

— На жаль, машиною не можна. Вам доведеться подолати весь цей шлях пішки. Якби дозволялося інакше, хіба я не підвіз би? І ми б уникли цього дурного нападу, який так перелякав вас. У-у, купа бовдурів, — озирнувся на охоронців, які крокували слідом, майже непомітні в темряві. — Завтра ви мусите так само пройти цю дорогу пішки. Це не так вже й далеко. Не намагайтеся упіймати таксі, нічого не вийде, — усміхнувся особливо, наче бачив наскрізь.

Ада подякувала нічній темряві, яка приховала фарбу, що залила її щоки. Так, учора вона справді майже порушила умову. Ну чого, розсудіть самі, пертися під гору пішки, якщо таксі так недорого коштує? Що це змінить? Чому так важливо, щоб вона йшла, саме йшла, а не їхала, як нормальна людина?

Так, вона хотіла узяти таксі. Але неймовірна річ — кожен, кого вона зупиняла, мав об’єктивну причину, щоб відмовитися. В одного зміна закінчується, в іншого — бензин. А третя машина, водія якої вона таки вмовила їхати, пообіцявши заплатити удвоє, заглухла, щойно вона сіла. Не хотіла заводитися, хоч плач. Водій і під капот зазирав, і штовхати пробував — не їде й квит. Довелося вийти. Авто негайно завелося.

Роберт Олександрович узяв її під руку. Дивна, дивна річ. Він дуже маленький на зріст, очі на рівні її сосків і дивиться так пильно не в очі, а туди, туди… Ой, вибачте… Ада відчула, що соски ствердли, наче хтось фізично, руками торкався її грудей. Низ живота знайомо облило жаром, так гаряче, аж перехопило подих. От вона, та легендарна сила його погляду. А вона думала — вигадують баби, мелють казна-що.

А він же нічого не сказав — просто узяв під руку і глянув. I от вам результат. Дорогу вони подолали майже мовчки. Власне, Робі говорив, він розповідав, застерігав, пояснював, повторюючи, власне, те, що вона вже чула від пані Аріадни. Вона мовчала і слухала його руку. Його пальці наче вели власну партію в оцій симфонії — вечір, тиша, низький чоловічий голос — і пальці, що ледь торкаються її руки з внутрішнього боку трохи вище ліктя… Невже там, саме там найактивніша її ерогенна зона? Чому ж тоді вона так гостро, так до затримки подиху глибоко відчуває його пальці, кожен найменший, найневинніший їх порух? Чи це якісь особливі руки? Чи особливі очі?

О, нехай! Нехай тепер діється що завгодно!

Чому він лише дивиться? Чому лише делікатно, кінчиками пальців торкається згину її ліктя? Через светр, через рукав плаща… Чому ж вона відчуває ці пальці так гостро, наче цвях у… у серці…

Вона знала тепер одне — я хочу тебе! Я готова задля тебе на все!

Іти пішки на Панську вулицю? На Щастигору? На Говерлу? Куди завгодно, пішки, навколішки повзти, аби лиш твої руки торкалися мене всюди, аби лиш твої очі розглядали у мені все, аби лише твоє тіло торкалося мого, аби лише ти, саме ти, проник у моє єство, аби залишився там назавжди…

— Завтра пані Аріадна розповість вам про все, чого не знаю навіть я. І з тієї ночі ви заміните її на місці хранительки вогню.

— Кого?

— Вона оберігає вогонь.

— Де?

— Про це знає кожен, хто народився у цьому місті.

— Але ж я народилася не тут… Ми з батьками приїхали… Тато працював тут…

— Я знаю. Це не важливо. Важливо тільки те, що розпочнеться завтра. Знайте, я буду завжди з вами, я оберігатиму вас. Жодна волосина не впаде з вашої… з вашого тіла. До речі, будь ласка, не зачіпайте жодної волосини… ні на голові, ні на ногах, на… на… ну, ви знаєте. Не фарбуйте, не голіть, не висмикуйте. Не можна.

Ада негайно відчула кожну волосину на ногах — який сором, який сором, він бачив, мабуть, її ноги, тому так говорить… Відчула кожну волосину на… на… там… Здавалося, волосся наче ворушиться, спричиняючи такий щем, таку невситиму жагу, таке шалене бажання…

Та що ж це таке з нею? Ніколи раніше не відчувала нічого подібного!

— І ще — ніяких чоловіків.

— Чоловіків? Ви про що?

— Я про секс. Я про те, що роблять чоловік і жінка в ліжку.

Робі підняв погляд, в якому горіла тисяча свічок, провів цим густим, гарячим, чорнішим за цю ніч без місяця поглядом по її вустах — ніби поцілував, по її грудях — ніби роздягнув і стиснув із ніжністю ведмедя, по її… Ада відчула, як гаряче і до сорому мокро стало між стегнами!

Та він знущається, цей чортів карлик!

До чого він її довів одним своїм поглядом!

— Я зрозуміла! Я піду!

Вона хотіла вирватися із цих ганебних тенет, таких соромно-солодких, аж падало небо, таких сороміцько-гарячих, що земля наближалася, вона хотіла… Хотіла його. Хотіла так, як жодного чоловіка в світі! Несамовито, із жагою тічної суки, до нестриму, до нестями!

— Зачекайте. Ще хвилину. Сьогодні ви можете розповісти матері дещо. Тільки те, що її стосується. Ви не можете піти з дому, не повідомивши родичів, це ж не по-людськи. Не хвилюйтеся, зайвого все одно не скажете. Не знаєте. І не зможете сказати.

Отак загадково він обірвав розмову. Кинув іще один погляд туди ж, де палали, майже розриваючись, соски, а груди, здавалося, збільшилися на два розміри… Кинув — запалив — пішов… Вона залишилася витлівати жагою, як недокурена, майже ціла сигарета. Сходила димом непогамованого, незнаного досі бажання… Гостро, майже боляче.

Мужика. Мужика. Будь-якого. Якого завгодно — великого, малого, старого. Не має значення. Хтось повинен негайно виконати оту чоловічу роботу, не має значення як! Здавалося, вона отримає три оргазми поспіль лише від одного дотику чоловічої плоті до її розпашілого, гарячого, непристойно мокрого лона, яке сходило соком бажання.

Він пішов. Залишилися його охоронці, які мали провести аж до дверей квартири. Боже, які мужики! Які плечі, які руки, які… Вона не може, не повинна, не має права дивитися…

Мабуть, ця угода не така вже й приємна, не така вже й легка… Легше терпіти біль, ніж оце переповнення кров’ю, цю скажену напругу, яка, здається, вибухне цієї ж хвилини.

— Хлопці, віддайте мені гроші.

— Але ж вони… брудні…

— Анітрохи. Гроші не пахнуть.

Вони потрібні їй сьогодні, зараз, ці купюри, ці документи, що підтверджують її правоту, її вибір.

Мама не спала. Вона ніколи не засинала, поки дочка не повернеться.

— Де ти була так довго? Я всі очі видивила, всі нерви витріпала…

Мама… Вона зрозуміє. А ось і головний аргумент:

— Мамо, ось…

По столу віялом лягли трішки зім’яті після контакту з брудною чіпкою лапою, трішки постраждалі, та цілі, справжні, з портретами великих письменників купюри.

— Господи, що це? Де ти взяла стільки грошей, Адочко? Знайшла? Вк… вкрала?

Останнє слово мати вимовила без тіні засудження, скоріш із захопленням.

— Ні. Я чесно заробила ці гроші. І зароблятиму ще. Якщо ти, звичайно, погодишся.

— Я? Погоджуся? За таку зарплату! Та що завгодно! Дитинко… Сподіваюся, це чесний бізнес? — посерйознішала маги, намагаючись приховати бодай задля годиться блиск очей і тремтіння рук, що перераховували уже втретє цю купу грошей. — Тобі платитимуть стільки щомісяця? Кожного місяця? — не йняла віри.

— Ні.

— Що — ні? — не зрозуміла мата. — Не щомісяця? Це… це квартальна премія? Нічого, і це добре!

— Ні, мамо, частіше…

— Щотижня? — мати відкинулася на спинку стільця. Руки затремтіли, очі заблищали і забігали, немовби вона вже стояла перед вітриною дорогого магазину. — Як тобі пощастило! Як тобі пощастило, дівчинко моя!

— Ні, мамо, я зможу отримувати стільки ж щодня… Але…

І Ада заходилася пояснювати, що саме їй доведеться робити, де жити, на яких умовах. Мати вдивлялася в очі Тараса Шевченка на стогривневій купюрі, вдивлялася так закохано, так замріяно, що майже не слухала, лиш мовчки кивала головою на кожне доччине слово.

— Звісно, Адочко. Так, Адочко, авжеж, Адочко… Ти залишиш мені ці гроші на господарські витрати? Тут вистачить на добрий міся… на тиждень, мабуть! — вирішила не економити.

Ада так і не зрозуміла — дійшло до матері, що від завтра вони житимуть з Аліночкою майже самі, чи вона киває просто за звичкою погоджуватись, чи під гіпнозом погляду геніальних письменників.

Обійшла квартиру. Мала, тісна навіть для них двох — матері й онуки. Нічого, все попереду, варто лиш почати. А потім все у них буде — і великий будинок, і коштовні прикраси, і одягу — всякого-розмаїтого.

Постелила собі на канапі. Востаннє. Востаннє! Якесь таке дивне слово. Ну і нехай, подумаєш. Велика біда — оця жалюгідна рипуча канапа! Вже зовсім скоро у неї буде інше ліжко — панське, майже царське! Вона спатиме на пухових перинах і під ковдрою з лебединого пуху.

На годиннику нацокало вже першу. Довгенько вона блукала, довго розмовляла. Довго розмірковувала. А вони не залишали її на самоті. Спостерігали, стежили. Охороняли. Це, мабуть, добре? Чи ні? Чи не дуже? Як воно, бути постійно під такою опікою? Безпечно. Можна не боятися всіляких волоцюг. Але якщо кожен твій крок під контролем — це теж не найкращий спосіб жити.

Аліночка спить, розкидала ручки по ковдрі. Волоссячко розпущене, розчесане на ніч. Така гарна дівчинка… Треба попередити, щоб не фарбувала волосся, щоб ніколи не фарбувала волосся. І не голила…

Звідки він знав, що вона саме сьогодні хотіла поголити ноги і все інше? Хто знає, як там карти ляжуть із цим Робі. Про всяк випадок хотілося бути готовою… А в нього, виявляється, інші вимоги.

Завтра, все розпочнеться завтра…

Завтра буде інше ліжко, пухова ковдра…

Але завтра, у цьому розкішному ліжку, під цією розкішною ковдрою помре вона, її попередниця, пані Аріадна… Як там сказав Робі? Охоронниця вогню? Якого вогню? Де? В каміні? Дурниці, звичайно. Але ж кожну жінку називають берегинею, охоронницею домашнього вогнища. Оце й усього, мабуть, а вона науявляла собі…

Завтра пані Аріадна помре.

Які дурниці! Звідки людина може знати час своєї смерті! Ну, погано з нею. Так, коли виписували з лікарні, виглядала геть зле. Але ж сьогодні анітрохи не схоже на те, що вона так серйозно хвора. Бадьора, гарно виглядає, навіть ніби помолодшала. Чи може людина, навіть така незвичайна як пані Аріадна, передбачити події? Навіть власну смерть? Це вже цілковита наукова фантастика.

Від думки, що доведеться бути присутньою при факті смерті людини, Аду трохи пересмикнуло і навіть почало морозити. Вона уникала цього, як тільки могла. Цей момент розлуки тіла з душею завжди видавався несподіваним, навіть якщо до цього довго готувалися і знали — дні полічені. Ада досить довго працювала кардіологом, і знала, що вирахувати оці полічені невідомо ким дні неможливо. Лічиш тиждень — а людина тягне місяць, відводиш місяць — а вона гасне за три дні. Лічити — в медицині справа невдячна. Не тут воно вирішується, кому скільки жити.

Але завтра пані Аріадна все ж помре. Це станеться, Ада передчувала.

Ну, що ж, доведеться заплатити отаку ціну за будинок. Люди платять більше. Скільки тисяч людей доглядають стареньких до смерті, скільки з них мріє про те, щоб це трапилося якнайскоріше. Для них смерть — довгождана подія.

А їй доведеться просто бути присутньою при останньому подиху хворої. Нічого екстраординарного. І все ж холод поза спиною ходив…