Місто карликів

Розділ XIX

От вона, нарешті, й удома…

Дивно відчувати це у такому дивному місці.

Місто щойно трусило. Щойно загрозливий чорний дим здіймався із горла цієї загадкової істоти, що мешкає в горі, забарвивши сам колір життя у темне. Незатишно стало людям, якоюсь тривогою, непевністю повнився ринок, вулиці, маршрутні таксі, де тільки й мови про небезпеку нових підземних поштовхів, про те, що врожаю винограду в цьому році, мабуть, не буде, чи не вперше за весь час на їхній пам’яті. Щойно сталося незрозуміле й загрозливе, а Софія повна оптимізму і втіхи. Наче все це її не стосується, наче їхня хата й не стоїть в епіцентрі загрози…

Батько зустрів на порозі — виглядав, чекав…

Софія почувалася у подвійному колі тепла і душевного комфорту, оточена турботою не лише чоловіка, а ще й батька. Таке загублене, затерте роками почуття… Навіть не забуте — ніколи не знане.

Аж тепер вона зрозуміла, звідки в Ореста ці манери — подати руку, підтримати під лікоть, неодмінно встати, якщо заходить жінка — незалежно, в лікарні чи в ресторані, звідки ця вроджена елегантність, вміння тримати голову гордо, але схиляти її у пошані, не втрачаючи при цьому себе і не впадаючи в лестощі. Він навчив, старий галицький інтелігент, доктор Смереканич. Маючи перед очима таку свічку постави, таке сяйво чола, чи можна вирости уклінним?

— Татку, як ви? — обняла свекра Софія. — Здорові?

— Нічого, з Божою поміччю… А це хто такий? Коли ж ви кота у господарстві завели? — з подивом обсервував третього пасажира авта, котрий розлігся собі на задньому сидінні, і аж після першої хвилі поцілунків і вітань, коли родинні почуття дали місце увазі до гостей, повагом вибрався. Озирнувся. І пішов привітатися з господарем.

— Гатто Негро! — збирався, мабуть, вимовити. Але вийшло як завжди: — Мяяяяяу!

Але яке це було «Мяяяяу!»

— А це що за з’ява? — батько обдивився кота з усіх боків і, звісно, упізнав: — Та це ж Гатто, кіт покійної пані Аріадни! Як він у вас опинився?

— А це ви у нього, тату, спитайте, — усміхнувся у бік чорного хвоста Орест. — Здається мені, нечиста тут справа. Він на Софію зазіхає! Відбити у мене хоче, чи що?

— Нічого у нього не вийде! — обняла чоловіка за струнку, мов у юнацтві, талію Софія. — У нього паспорта немає, а на віру жити я не згодна!

— А, то лиш у цьому проблема? — хитро примружився батько.

Усі троє зареготали так, що на ганок вийшла Віолетта.

— Ну, привіт веселій компанії! Нарешті дочекалися! — але з її тону особливої радості почути не вдалося. Звісно — додаткові люди в хаті, додатковий клопіт…

— А чому Павлика не привезли? — не вгавав батько. — Нехай би відпочив на свіжому повітрі. Виноград допоміг збирати.

— А ми так і зробимо! Повернеться малий з моря — і сюди, правда, Софіє? Ще встигне до початку навчання! — Орест кинув погляд молодого господаря на виноградник за хатою. — Кажуть люди, що цього року виноград не вродив. А наш — ніби й нічого…

— Сусіди теж дивуються — врожай тільки у нас та у пані Аріадни. Отакі дива, сину! Цього річ вино повинно бути особливим.

— Ага, буде воно особливим, — подала голос Віолетта. — Та воно на вагу золота піде — ніде ж не вродило! Але хіба цього старого… — і затнулася, нахромившись сміливістю язика на погляди Софії та Ореста, — старого Смереканича переконаєш, що вино люди тримають на продаж. А не тільки роздаровують друзям! Чи ви таке бачили, він своє вино пацієнтам виписує, та ще й роздає пляшки! Хоч би за саму пляшку гроші брав…

Їй так хотілося розмовляти, використовуючи звичну термінологію, але мусила стримуватися у присутності гостей… Аж щелепи зводило від розуміння того, що віднині вони — не гості. І в заповіті Романа Тарасовича значиться один спадкоємець — син. Вона ж мала право лише дожити свій вік у своїй кімнаті. Жодних прав на власність — ані продати, ані перебудувати. Отака дяка за те, що віддала свою молодість, красу… Ще тут бракує малого Софії. Ну, симпатичний хлопець. Вихований, спокійний, весь у Смереканичів — і зростом, і манерами, лишень чорнявий і синьоокий, як мати. Але чому Роман возиться із ним, мов із рідним онуком? Чому без кінця розповідає про їхню сім’ю, рід? Теж мені, нащадок! Наче у неї, Віолетти, немає племінниці! Здурів Орест, чисто здурів! Ой, казала вона — на кому женишся?

Ці думоньки-думи вилилися у знервовані, рвучкі рухи. Скінчилося тим, що тарілка, в яку хотіла покласти салат, опинилася на підлозі, і жаль за розбитим предметом сервізу переважив жаль за розбитим життям.

— Ну, ви тут не гості, заходьте, влаштовуйтеся, — метушився батько.

— Тату, облиште речі, я сам чудово впораюся, — відбирав у нього майже силоміць валізи Орест.

І мав рацію — батько сьогодні задихався більше, ніж завжди, мабуть, від хвилювання.

По обіді Софія заходилася розкладати речі. Почувалася, мов колись, у часи своїх великих переїздів, ніби мала відкривати нову сторінку життя, і війнуло отими давніми, першими роками, коли щойно отриманий диплом так вивищував, так надавав ваги. Тепер розуміла, що дипломи, сертифікати, всілякі посвідчення — тільки папірці з печатками, жоден з них насправді нічого не додає — ні розуму, ні поваги, ні довіри. Це — просто папірець, необхідний для того, щоб відповідати певній посаді. А вдихнути у нього життя, змусити оточуючих визнати, що твої сертифікати й дипломи — справжні, можна лише поклавши поміж твердими палітурками «корочки» щось вагоме. Зазвичай це — життя.

Відклала документи — потрібно зайти у відділ кадрів. Замислилася. Як то воно буде на новій кафедрі? Що там за люди? Краєм вуха чула, що до Прикарпатська переїхала Ірина Олександрівна. Слава Богу, знайома душа. Софія непевна була того, що слід підстрибувати від радості: Ірина славилася непростим характером — різала правду-матку в очі, не дуже розбираючи кому, а ця риса у вищій школі не належить до тих, котрі допомагають зробити кар’єру.

— Оресте, ну, що ти робиш! Тобі ж не можна носити важкого! — обурилася Софія, обсервуючи Гераклові подвиги чоловіка — той саме попереносив валізи й узявся до меблів.

— Ой, старість не радість! — потер спину Орест, ледве протиснувшись у двері з великим фотелем на лапах зі справжнього дуба. — Зате сидітимеш за своїм коханим комп’ютером на м’якому. Це тобі від батька.

Софія побігла подякувати — подарунок справді царський.

— Нехай негайно принесе назад! Це моє улюблене крісло! — лунало розпачливе.

— У тебе є ще два таких самих. А дитині буде зручно!

Софія затрималася, щоб обміркувати. Ну, від Віолетти чекати іншого не доводилося. Але про яку «дитину» йшлося?

— Дитина цілий день сидить за комп’ютером! А ти валяєшся на канапі!

— Я? Валяюся? — і зажебоніло річечкою — «на мені тримається дім, без мене ви усі пропали б, я денно й нощно працюю», настільки ж банальне, як і нецікаве.

Софія тихо відступила. Сварка з Віолою просто в перший день на новій території не відповідала планам і установкам «на добро», на які вона себе налаштувала, щоб з найменшими витратами для здоров’я і настрою вписатися у всі нові реалії, якими нагородила і ще нагородить її доля у цьому місті.

Чомусь оте так давно забуте «дитина» вистелило душу пухом. Ще м’якшим, ніж оте крісло, через яке зчинився скандал на порожньому місці.

Задкуючи, сховалася за дверима їхньої з Орестом вітальні. Знайома картина — чоловік лежить на дивані, тримаючись за поперек. Так бувало щоразу після демонстрації своєї чудової фізичної форми і неміряної сили чи після тривалої важкої операції — щось заклинювало у цій довгій, рівній, красивій спині.

— Ну, як так і знала! — вирвалося-таки примітивне — «я тобі казала, ти мене не слухав, то начувайся!». — Ор, знову спина? Лягай, горенько моє, рятуватиму. А де наші мазюкалки?

Кожен, хто переїздив з квартири на квартиру, знає, що всілякі неприємності у повній відповідності до закону Мерфі трапляються в найнесприятливіший час — у якій із коробок знаходяться ліки, годі згадати.

— Ляль, не турбуйся, зараз минеться. Полежу трохи — і мине.

— Ага, мине… «Єжелі вшистко бендзє само пшеходзіло, то по цо нам лекаже?» — словами з відомого анекдота заперечила Софія і заходилася розрізати скотч.

— Он у тій, — показав Орест на коробку, абсолютно таку саму, яку звільняла від тугого пеленання клейкою стрічкою Софія.

Її завжди дивувала організація Орестового розуму — не намагаючись спеціально щось запам’ятати, він за секунду видобував з мозку повний спектр інформації про що завгодно. Оце вже справді пощастило — мати поруч довідник з усіх галузей знань, та ще й зі справ домашніх — що де лежить, що скільки коштує… Знаючи особливість власної пам’яті — не тримати назв, імен, дат, Софія з часом змирилася із особливостями вітру в голові, що вимітав менш важливе, зате речі істотні забивав, немов цвяхами, навіки, і навчилася не завдавати собі жалю діркою в коморі запам’ятовування — Орест поруч, Орест усе знає, усе пам’ятає, завжди підкаже — хірург, вони такі.

Софія соромилася признатися — звісно, нікого не прикрашає навіть натяк на вдоволення болем ближнього, але вона любила такі хвилини — он він, такий великий, сильний, але такий нещасний і безпорадний, адже великим і сильним також буває боляче — від їхньої ж сили, і в такі хвилини їм потрібна наша жіноча слабкість — пожаліти, погладити, помасувати цю красиву довгу спину, знайти, де болить, і виконати одвічний жіночий ритуал — «біль руками розведу». Втирала пахучу мазюкалку, втирала не просто так — в особливі точки — швидше подіє, скоріш минеться. Зазвичай точки були дуже болючими в моменти, коли «переклинювало». Та сьогодні Орест лежав собі, немов величезний білий кіт, і мало не муркотів від задоволення — Софія не втрималася і добряче пом’яла розкішні трицепси, плечі — хлопчик сидів за кермом, стомився… Знову узялася до попереку — от зараз він запищить — досить… Ані мур-мур. Сильніше… Знову тиша.

— Ах ти, підступний! Та нічого у тебе не болить! — здогадалася.

— Звісно, не болить. Подумаєш — пара коробок! Це я навмисне… — перевернувся на спину і вхопив її довгими ручиськами чоловік, починаючи розстібати гудзики домашньої довгої блузи. — Ходи до мене…

М’який килим виявився чудовим плацдармом для любовних ігор — місця — хоч танцюй!

Враз двері грюкнули, прочинившись.

— Оресте! Що це діється? Посеред білого дня? Оце так виховання, оце так…

Двері грюкнули ще раз, та голос залишився у кімнаті, перелітаючи від стіни до стіни, наче замкнений птах. Такий хижий, недобрий птах. Ворона.

Голос злетів сходами донизу, відлунював десь у кухні, переплівшись із батьковим. Слів розібрати незмога, але тон говорив більше, як зміст.

— То я тепер повинна стукати у всі двері власної хати?

— Не в усі. Але в ці — будеш. І взагалі, нічого тобі…

Орест зачинив двері, повернув ключа в замку. Та повернути жартівливий, безтурботний настрій, а тим паче настрій кохання не вдалося навіть йому — невразливому до всіх ворожих слово-куль.

— Ор, любий, та ну її…

Софія узялася пальцями розправляти зморшки, що набігли на кохане чоло.

— Не треба морщити лоба, не треба… Ти у мене молодий і красивий…

— Ага, красивий… Сивий, зморшкуватий…

Орест обняв дружину, перехрестивши руки у неї за спиною. Софія завмерла, принишкла на його грудях, прислухаючись до стуку серця. Так обіймає хвиля берег, так пригортається корабель до пристані перед тим, як рушити в океан.

— Нікому не віддам. Моя…

«Та куди ж я від тебе?» — не промовляла — думала.

— Так ніхто ж і не зазіхає, — сказала уголос, щоб не розсироплювати ситуації до решти.

— Ще й як зазіхає. Чуєш?

Під дверима почулося виразне шкряботіння. Ну, звісно, це він, її новий кавалер — Гатто. І як ця звірина чує, коли у них настрій на кохання? Як ревнивий чоловік — нюхом. До нетерплячого шкряботіння долучилося ще й уривчасте нявкання.

— Ну що, пустимо?

Відчинивши двері, вони впустили не тільки кота, а ще й невдоволене:

— То тепер у мене в хаті бігатиме і цей чорний котяра? Ще чого бракувало! Нюхати котячий сморід! І як воно до них приблудилося?

Гатто Негро лиш глянув зневажливо на жінку, котра не вміла стримати емоцій у товаристві справжнього джентльмена. Влаштувався на подушці в кутку дивана, саме там, де облюбував собі місце Орест.

— Але у спальню ми його не пустимо. Нехай нявкає хоч усю ніч! — глянув у бік негаданого суперника господар. Кіт віддячив таким же поглядом: «Ну-ну, побачимо!», загорнувся коротким залишком хвоста і заплющив хитрющі очі.

Серпнева вчена рада. Мабуть, в усіх школах та вищих навчальних закладах це дійство має однаковий присмак — свята і зітхання. От і літо скінчилося… Попереду новий навчальний рік. Попереду зустрічі з новими студентами, з новим колективом. Це непросто. Софія полічила, а скільки ж разів їй довелося входити наче і в ту саму річку, але не в ту саму воду. Вийшло багато. Але чомусь передчуття неприємного не було. Чим несподіваним, новим, таким, чого не відкрили їй у Тернополі, може почастувати Прикарпатськ?

Сходами адміністративного корпусу, широкими, наче у справжньому храмі, піднімалися до великої аудиторії викладачі — ошатно вбрані жінки й чоловіки із заклопотаними обличчями. Чому обличчя ще тепер, до початку навчального року, виглядали такими стурбованими, наче сто тисяч клопотів звалилися на голови з ризиком поруйнувати красиві зачіски? Чи то мода така — не посміхатися?

Орест залишив її на хвилю саму — побіг кудись із проректором з науки. Вона почувалася самотнім острівцем посеред річки, яка несла свої води у чітко визначеному напрямі, обминаючи нерухому перешкоду в блакитному костюмі, недостатньо суворому, як для ділового, та ще й з разком перлів на шиї, надто схожих на справжні, щоб їх носити в часі отаких оказій. Її оглядали й обминали. Ніхто не привітався, ба навіть не посміхнувся.

Ну, де ж він, Орест?

Враз хвиля люду розступилася, наче річку раптово перегородили греблею, і просто перед нею виріс… ні не виріс — виник сам ректор — Георгій Григорович. У повітрі пливла, окремо від господаря, усмішка Чеширського кота. Губи, товсті, красивої форми, розпливлися в приязні.

— Вітаю, вітаю вас на гостинній землі Прикарпатська! Прошу любити й шанувати! — це до навколишнього почту: — Наша… окраса і надія, можна сказати… відома й популярна… можна сказати…

Коли він вимовив її ім’я, Чеширських котів і кицьок усіх мастей стало рівно стільки, скільки людей у вестибюлі університету. Усмішки увімкнулися, наче за командою, в усіх і миттєво. Щоправда, так само миттєво згасли. Мабуть, не вміли люди тримати це незвичне положення вуст довше за кілька секунд, не виходило.

— Ну що ж, ходімо! — Георгій Григорович узяв Софію під руку і повів сходами угору. Це виглядало б навіть урочистим, якби не було так смішно — у туфлях на високих підборах Софія виглядала на голову вищою від «кавалера». Втім, він не зважав. Звик, мабуть, що він вищий за всіх, навіть заглядаючи на більшість знизу вгору.

Його рука торкалася Софіїної, і крізь тонку тканину костюма вона відчула дивний, зовсім не схожий на звичайний діловий, дотик. Рука розмовляла. Вона натякала. Впевнено, без остраху відмови.

«Оцього лиш мені бракувало!» — подумалося з відразою, яка, втім, межувала зі збудженням, дивним, як на час і місце. Згадався старий анекдот. Сварка у польському трамваї. Пані в нервах волає до пана, який нібито її образив: «Hex пан поцалує мі в дупе!» А він їй спокійно і засмучено: «О, дрога пані, нє час і нє мейсце для такіх пещот!» Не час і не місце для таких пестощів… Ото таки так!

Вони крокували, немов церемоніальним маршем, і аж дивним здавалося — шлях попереду звільнявся якось автоматично — людей, що опинилися перед ними, наче хвилею змивало зі сходів — ніхто не смів демонструвати володареві спину чи ще гірше, оте місце, де вона втрачає свою шляхетну назву.

— Отут вам буде зручно! — показав місце в одному з перших рядів, просто навпроти трибуни з мікрофоном, абсолютно не зважаючи на те, що ряд уже заповнили працівники якоїсь із кафедр.

Слово ректора мало магічну дію — місця очистилися, немов від змаху чарівної палички — ніхто не посмів і дихнути обіч когось, настільки близького до персони ректора, що він особисто завдає собі клопоту привести і вибрати місце. Що кому до того, як місце вже вибрав хтось інший? Хтосеві можна й посунутися.

Софія опинилася у повній самотині — звільнилися навіть місця попереду — ніхто не смів застувати сонце невідомій, та, мабуть, значній персоні.

Народ зашепотівся, але це тривало недовго — президія подалася на сцену. Люди в залі зірвалися на рівні ноги і супроводжували кожен крок керівництва тим, що колись називалося «бурхливі аплодисменти, що переходять в овації». Нагадувало старі партійні з’їзди. Софія підвелася й собі. Це здивувало. В Тернополі до такого не звикла. Хіба вони учні, щоб вставати, коли до класу входить учитель? Здивувало й інше — на сцену разом з проректорами піднімався й Орест — встиг лише посміхнутися їй, вибачаючись, мовляв, так скерувало начальство, що вдієш.

Вчена рада розпочалася звично — ректор привітав присутніх з початком нового навчального року, побажав успіхів. Представив нового завідувача клініки та новоствореної кафедри кардіохірургії доктора медичних наук Смереканича Ореста Романовича. Знову залом пролетів легкий шепіт. Орест підвівся, посміхнувся. Він міг цього й не робити — і сидячи виглядав найвищим серед президії. Вирізнявся й кольором костюма — його улюблений світло-сталевий відповідав сезону, та видавався білою плямою серед суворо-чорних убрань керівництва. Обличчя з виразом напівусмішки, доречної в моменти будь-якої серйозності, виглядало своїм і доречним в Англії, Індії, Штатах, будь-де, але не тут, не в цьому дивному місті й місці. Поміж спохмурених брів та перебільшено-урочистих ликів за столом президії і таких самих у залі Софія з Орестом виглядали занадто оптимістично налаштованими.

Якби до цієї зали випадково потрапив американський журналіст і сфотографував присутніх, світ би облетіла звістка про якусь невідому, але страшну й чорну біду — лише наслідки стихійного лиха чи плани убивства можна обговорювати з такими насуплено-трагічними обличчями.

На трибуну вийшов ректор. Зал знову дружно встав і вітав його появу такими ж дружними оплесками. Софії знову пригадалися партійні з’їзди й «дорогой і любімий лічно Леонід Ільіч».

Через годину Софія пошкодувала, що сидить у такому зручному для спостереження за президією місці. Очі заплющувалися несамохіть. Глянувши потай назад, побачила, що половина залу щось читає чи тисне на кнопочки мобільників, друга половина — куняє, час від часу повертаючи голови у вертикальне положення завдяки тренованому вестибулярному апарату чи допомозі ближніх — сусіди не соромилися штурхати одне одного під ребро у найвідповідальніший момент, і це сприймалося навіть із вдячністю, бо горе тому нещасному, хто захропе. Орест також боровся зі сном і час від часу усміхався Софії, наче з вибаченням.

З нудьги вона оглядала приміщення — по-совітському велике й величне, з довгими рядами тих же часів потертих стільців. Штори на вікнах пам’ятали, мабуть, ще Горбачова, якщо не Брєжнєва, хіба що стіни могли похвалитися свіжою побілкою, до всього іншого зміни початку двадцять першого століття ще не дійшли.

Зміст доповіді сприймався погано — розрізнити якісь тутешні нововведення на слух було важко. Софія звикла, що і в Тернополі, і в Києві кожен виступ супроводжувався комп’ютерною презентацією. Але сюди ці нові технології ще не знайшли дороги. Жодних екранів в аудиторіях, тільки мікрофон, ото й усього від науково-технічного прогресу.

Після закінчення доповіді люди знову повставали зі своїх місць й аплодували стоячи. Софія із задоволенням приєдналася — яка не є фізична вправа і покращення кровообігу в затерплих від довгого сидіння м’язах нижньої частини спини.

Потім — виступи проректорів. Дуже короткі, ніхто не смів довго відбирати час у «дорогого любімого лічно». Обличчя проректорів злилися в одне — якісь однакові, безликі й без’язикі люди. Знову ж згадався Тернопіль — там не лише ректор, а й кожен із проректорів мав вагу і був відомим на всю Україну як науковець. А прізвища тутешніх нічого не говорили — не рясніли ними наукові часописи.

Орест виглядав просто зіркою з неба — його знали хворі всієї країни, вже на завтра, на перший його прийом, позаписувалося понад десять пацієнтів: колишніх — для контролю, і майбутніх — на операцію. Про графік прийому, кабінет, можливості оперувати, наявність апаратури Орест домовився заздалегідь, він особисто обійшов увесь кардіоцентр, все оглянув і випробував.

— Я не можу дозволити собі тривалої перерви в роботі — хворі чекають на операції. Це чудово, що з’явиться нова клініка, розвантажиться Київ, частина хворих піде сюди. Але я не певен, що ми зможемо швидко впровадити операції зі штучним кровообігом. Наявність апаратури — ще не гарантія її доброї роботи, потрібні ще й люди, які досконало володіють методиками.

От за людьми й сталася зупинка. Штат клініки було укомплектовано — не дивно, у місті власний медуніверситет, потрібно працевлаштовувати випускників.

— Але ж я не можу розпочинати складні операції з випадковими людьми! Найменша помилка — й втручання може завершитися фатально! Ні, мене не влаштовує персонал, що пройшов стажування. Знаю я, що це таке — приїхали, подивилися… Бодай керувати відділом повинен спеціаліст, що має досвід. І не так легко вмовити когось, щоб покинув Київ і перебрався сюди, — отак приблизно викладав свої аргументи Орест у розмові з Потурайком. І не розумів, чому обличчя ректора таке незадоволене, а губи стискаються у тонкі смужки. Адже він нічого не просить для себе, все — лише для справи!

Нарешті вдалося вмовити одного із найкращих фахівців — Володимира Петровича Достеменного. Володимир Петрович мешкав разом з тещею, щодня розповідав про конфлікти, часом з іронією, частіше — з гіркою образою, тому, зрозуміло, перспектива очолити відділ і мати окреме житло привабила.

— Поки що влаштуємо в гуртожитку для викладачів. У нас є там блоки з двох кімнат для тих, у кого сім’я. Щоправда, на них черга… Довга й велика. Доведеться виселити одну викладачку… Нічого. Поживе в одній кімнаті, нічого з нею не станеться. Ми ж повинні створити умови, — погоджувався з Орестом ректор. — А потім подумаємо про квартиру. Гадаю, до року це питання розв’яжеться.

Софію насторожувала готовність «розв’язувати питання», виселяючи, переводячи, звільняючи. З досвіду знала, як непросто будувати стосунки в колективі, який мусив хтось покинути, аби інший «хтось» знайшов своє місце під сонцем. Вільних місць на кафедрах просто не буває.

Поки Софія розмірковувала, не забуваючи при цьому тримати серйозний, відповідно до випадку, вираз обличчя, люди чомусь почали вставати. Виконавши на автопілоті «Дивись на мене, роби, як я», підвелася, аж потім зрозумівши — вчена рада завершується, президія встає зі своїх місць. Ну, нарешті. Нарешті вона візьме під руку Ореста і відчує себе не самотнім човником у цьому людському морі.

Та спертися довелося на руку Потурайка.

— Софіє Андріївно, у нас прийнято святкувати початок нового навчального року. Запрошую!

Мабуть, йому й на думку не спало, що хтось може відмовитися чи мати власні плани. Софія також чемно послухалася.

На першому поверсі, біля тихої ще сьогодні студентської їдальні, яка також перенесла інтер’єром у часи власного студентства, в тихому й далекому від гамору закуточку була оаза для обраних — отут і підлога, викладена не плиткою, а плитами, тут і плазмовий телевізор на стіні, і тиха музика, і меблі, що відповідають епосі, і стіл накрито до свята.

— Будь ласка, — вказав Потурайко Софії місце побіч себе.

— Даруйте, Георгію Григоровичу, моя дружина сидітиме поруч зі мною, — усміхнувся Орест, не зваживши на відвертий переляк, що відбився на обличчях проректорів.

Софія зітхнула з полегшенням і зайняла місце поруч із чоловіком. Всі інші зачекали, поки сяде ректор, і аж тоді почали вмощуватися на стільцях. Та вчена рада, мабуть, ще не закінчилася. Дисципліна серед наближених осіб виглядала залізною — ніхто не вимовив ні слова, ані ворухнувся до тієї хвилини, поки Георгій Григорович не звелів наповнити келихи. Всі дружно налили шампанського. Ніхто нікого не питав про смаки — всі й так чудово знали «особливості національного полювання».

«А що, непогані традиції у цьому закладі,» — подумала Софія. Отак збиратися після засідання, випити шампанського, закусити, побажати одне одному щасливого нового навчального року.

Засідання тривало. Не обід, не учта, не корпоративна вечірка, а саме засідання. Проректор з навчальної роботи, такого ж приблизно зросту, як і Георгій Григорович, але кремезніший, ширший у плечах, продовжував вести нараду:

— Наш університет під керівництвом нашого дорогого, високоповажного ректора розпочинає… — Софії здалося, що якась чарівна сила перенесла її років на двадцять назад, у застійно-застільні часи чоловічих поцілунків та орденів на грудях та спині. Вона не надто дослухалася до тексту, тримала на обличчі завчену для таких випадків посмішку № 28 — суміш щирої уваги та зацікавленості — 20 %, ефективне скорочення м’язів обличчя, що викликають вираз схвалення — 40 %, близький до натурального барвник та посилювач смаку — 20 %, нейтралізатор потаємного «А до чого ж ви мені з вашими промовами набридли» — 10 %, натуральне почуття «Поруч зі мною Орест, і це дає мені силу вислуховувати ваші пустопорожні теревені» — 10 %. Цією усмішкою не раз доводилося користуватися у подібних обставинах, тому тренування далося взнаки — ніхто б не здогадався про справжні емоції жінки, обличчя якої аж променилося увагою та доброзичливістю.

Аж потім Софія почала помічати, що їхні з Орестом обличчя занадто відкриті й сонячні. Тут практикували інший вираз: щира відданість і готовність лягти кістками за шефа — 50 %, прихована втома і бажання послати все на комплекс літер, котрі у пристойному товаристві ужиті бути не можуть — 30 %, розуміння власної причетності і вищості — 20 %.

Поки вона рахувала відсотки, промова завершилася тостом, звісно:

— За нашого ректора, за його здоров’я, за його…

За цей час бульбашки шампанського давно припинили свій танок, і напій з веселого і феєрично-святкового перетворився на звичайну солоденьку водичку, хоч і від доброго виробника.

Софія не дуже полюбляла тепер шампанське, минули ті часи, коли дозволяла голові йти обертом, та вибору не було — лише зелені зі золотом пляшки прикрашали стіл.

— До дна, до дна! — заволав самозваний тамада, помітивши, що вона лише пригубила напій і відставила.

Всі інші перехилили по-гусарському хвацько. Така одностайність видавала тривале тренування. Софії не дуже припала до смаку традиція «до дна» у наказовому порядку. Якщо Орест став одним із «генералітету», йому доведеться дотримуватися цих звичаїв. А шампанське шкодить, воно підвищує кислотність, Ореста інколи мучать напади хронічного гастриту, вона мусить пильнувати харчування, а алкоголь він взагалі погано переносить. І не любить.

Так і є — Орест не став пити до дна.

— Як? За здоров’я самого ректора? Георгія Григоровича? — зблід від нечуваного зухвальства тамада.

— У мене завтра прийом, мушу бути у формі, та й за кермом пити не можна, — посміхнувся Орест. — Хіба ж годиться розпочинати справу з похмілля?

Софія також відставила фужер.

— Ні-ні, так не годиться, ви мусите, — почав умовляти її, немов маленьку, сусід — проректор з виховної роботи. — Ви ж — не за кермом? У нас такі традиції, так не заведено, за здоров’я самого… — він звів очі догори, вважаючи свої зволожені шампаном вуста недостойними вимови святого імені.

— Ну, гаразд, порушу свої правила. За здоров’я Георгія Григоровича вип’ю! — і Софія не менш хвацько перехилила напій. Орест свого фужера більше не торкнувся.

Дивно, але очі Потурайка пильно стежили за кожним ковтком, який робила Софія. Пильно і схвально. Його очі зупинялися ще й на персні, який то кривавився собі згуслою червоною краплею, то горів яскравою червінню, наче вмикалася всередині якась крихітна освітлювальна система.

Щойно руки присутніх потяглися за салатами та канапками з рибою та ікрою, підвівся наступний оратор — проректор з наукової роботи. Такого ж невисокого зросту, огрядненький, лисуватий, з підборіддям, що звисало на груди, залишаючи предметом наукових досліджень наявність у нього шиї як анатомічного утвору, оскільки голова, з невідомих причин втративши функціональні характеристику повороту хоч на якісь градуси, займала центральне положення посеред округлих плечей, і повертався її власник усім корпусом, як вовк.

Текст промови до болю нагадував попередній, згадувалися лише, на відміну від непересічних педагогічних обдарувань ректора, його наукові таланти — багатогранні, різнобарвні — це слово проректор вичитав із папірця, який тримав під серветкою.

Мабуть, ці таланти ще й глибоко приховані, подумала Софія, бо ніде в літературі не зустрічала прізвища професора Потурайка, на відміну від інших професорів, які мали наукові школи, учнів, і навіть якщо самі з віком відходили від активної дослідницької діяльності, продовжували генерувати наукові ідеї, які розвивали під їхнім керівництвом аспіранти.

Звісно, промова завершилася тостом за процвітання наукового таланту і школи професора Потурайка, члена-кореспондента й таке інше… І знову — до дна.

Ну, хоч третій тост повинен бути традиційно за жінок і за любов, сподівалася Софія. Ба ні, не в цій компанії. Тут панувала єдина любов — до особи ректора, і особливий підвид — любов ректора до тих, хто любить його. І не існувало сили, яка могла б порушити усталений порядок. Дивним, дуже дивним виглядало все це сторонньому окові, але учасники дійства так молитовно служили свою службу, так щиро підводилися і промовляли голосом, що лився навіть не з душі, а з особливого місця, призначеного для любові до ректора. Ніхто з них не усвідомлював, як дико це виглядає на початку двадцять першого століття в країні, яка вважається демократичною; кожен виконує свою роль, кожен відпрацьовує власну функцію, і цей годинник іде, цокає…

Що ж нагадує вся ця не чайна, але китайська церемонія? — перезиралися Орест із Софією.

— Ор, знаєш, мабуть, так виглядали застілля після засідань політбюро у часи Сталіна. Мабуть, це за його сценарієм грають, — поділилася Софія вже у машині, пізнього вечора, коли, нарешті, забава скінчилася.

В голові шуміло. Давно їй не доводилося випивати стільки шампанського одразу. Зате Орест був чистий, мов кришталь — нікому з наближених так і не вдалося змусити його бодай ковтнути шипучого напою. Довелося спертися на його руку, виходячи з машини.

— І що в них за манія пити шампанське! Коньяк пили б, чи що, — пробурчала невдоволено Софія, розуміючи, що всі оці приємні бульбашки завтра просто розриватимуть голову. — Який ти молодець, Ор, що тримаєшся, не даєш себе умовити. А я — розмазня…

— «Напився п’яничка, зламав деревце, як людям тепер ти поглянеш в лице?» — прочитав урочисто-насмішкуватим тоном Орест. — Отак буває, коли людина не вміє сказати «ні»!

Софія й сама це чудово розуміла, та що вдієш? Попередити захворювання легше, ніж лікувати, відомо з часів Гіппократа.

— Давненько не траплялося нам бувати у такій компанії…

— Тепер, мабуть, доведеться звикати. У цьому монастирі такий статут, видно. До речі, про шампанське, Оресте, треба подумати про вечірку, так прийнято, коли на кафедру приходить новий працівник. Не ми перші, не нам змінювати звичай.

— А давай запросимо всіх до ресторану! І твою кафедру, і мою, і ректорат. Отак одним пострілом уб’ємо всіх зайців.

— Всіх оцих зануд? Та вони перетворять вечірку на засідання… — зітхнула Софія.

— На те немає ради. Це треба зробити. І не варто відкладати. Вечірка — найкращий спосіб познайомитися. Тим паче, що я вже зустрів тут кількох цікавих людей.

При тій розмові їм вдалося прошмигнути сходами нагору тихо, так, що не зауважила Віолетта.

— Це вже навіть смішно, Ор, — розвеселилася Софія. — Ховаємося від… матері, наче дітлахи, що нашкодили!

— Від мачухи, ти хотіла сказати? Не соромся, так і кажи. Моя мама померла. А Віолетта — мачуха, так офіційно називається друга дружина батька, хоч слово, може, і неприємне.

— Справді, аж вимовляти не хочеться. Неприємні слова — мачуха, свекруха, теща. І змісту відповідає навіть фонетика — аж скрегоче, як залізом по склу. Ото вже народ назвав…

Софія скинула вузькі туфлі на високих підборах, святковий костюм, упала на диван просто в білизні.

— Ой, мої бідолашні ніжки…

— А голова? — підсміювався чоловік, підкладаючи під «бідолашні ніжки» подушку.

— I голова… А з ким ти вже встиг познайомитися, Ор? — перевела на цікавішу тему.

— Цікаві хлопці. Професор Привроцький, завідувач кафедри ендокринології. Ми з ним зустрічалися якось на конференції в Києві. Цікаві дослідження серцевої патології при захворюваннях щитоподібної залози. До речі, він одружується з молодою асистенткою вашої кафедри, Христиною… не пригадую, як по батькові, дуже симпатична жінка, тобі сподобається. І житимуть неподалік від нас, Ярослав купив тут хату. Ту саму, де мешкала моя бабуся по мамі, — зітхнув, згадавши.

Розповідаючи, Орест розстібав ґудзики сорочки, і Софія пильно стежила за магічним процесом перетворення «Ореста Романовича для всіх» в «Ореста тільки для неї». Ніби й щодня бачила ці груди з опуклими м’язами, та не могла надивитися, намилуватися, звикнути.

— Хату? Як добре! — Софія чомусь заздалегідь була певна, що Ярослав та Христина стануть їхніми друзями. — Ор, а який Ярослав на зріст?

Орест здивовано глянув на дружину:

— А чому ти питаєш?

— Ніби сам не здогадуєшся… Він з їхніх чи з наших? Із карликів чи з нормальних? — мабуть, шампанське далося взнаки, і Софія сказала те, про що постійно думала у цьому місті.

— Ярослав на зріст такий самий, як я.

— Тоді він мені сподобається, — солодко обняла подушку Софія і заплющила очі.

— Спати? На дивані? Лишенько моє, ото дав Бог дружиноньку — келих шампанського — і вже забула, де спальня. Підводься, підводься, ач, влаштувалася…

Орест вже готовий був на руках нести дружину до ліжка, та Софія враз пригадала про його хвору спину, підвелася й майже побігла, забувши прикидатися п’яною.

— Оце вигадав! Давно спина боліла? — і перевела розмову на нових знайомих: — А з ким ти ще познайомився?

— Викликали в травматологію, там у них пацієнтка з переломом шийки стегна дала зміни на ЕКГ, підозрювали інфаркт.

— І що?

— Нічого, звичайна стенокардія. Але який хірург! Яка техніка! Які революційні, нові погляди на начебто звичайні речі!

Софія знала оце захоплення, яке опановувало Орестом, коли він бачив колегу, справді хірурга Божою волею, такого ж, як він сам. Рідкісна властивість серед лікарів — бачити рівного собі, такого ж осяяного Господнім перстом і покликаного рятувати.

— І як же його звуть? Звідки він?

— З Харкова. Приїхав сюди минулого року, але вже встиг завоювати повагу, пацієнти на нього моляться.

— І зразу став завідувачем? Наскільки мені відомо, у них дві кафедри травматології, у різних лікарнях, батько розповідав. Однією керує дуже відомий травматолог, у нього безліч патентів на винаходи, безліч пацієнтів, він тут незаперечний авторитет. Як вони, не сваряться?

— Не чув про таке. А чого їм сваритися? Травматологам завжди роботи вистачає. Світ такий, травматичний… — Орест простягнувся на весь зріст на величезному ліжку.

— Кардіологам також.

— До речі, Олексій Федорович Грон, так його звуть, мій ровесник, а сюди приїхав, бо одружився з професоркою Стоян…

— Стоян? Вікторією Андріївною? Та це ж дочка нашого колишнього тернопільського ректора, Андрія Івановича! Як це добре, що ви познайомилися!

— Вікторія Андріївна керує кафедрою кардіології у нашому центрі. Моя колега, але з терапевтичним ухилом, так би мовити.

— Це чудово, Оресте!

— Ти забула спитати, який на зріст Олексій. Так от, інформую — трохи вищий за мене і удвічі ширший!

— Ого! Справжній богатир!

Софія посміхнулася і заснула з цією посмішкою.

А чого ж було не посміхатися щасливо, як поруч — кохане плече і тихе закохане мур-мур-мур…

Мур-мур-мур — це влаштувався під боком на подружньому ложі третій — чорний смарагдовоокий Гатто Негро.